Етика Києворуської доби

Зародження етичної думки на українських теренах

Тема 3. Історія етичних вчень в Україні.

З глибин віків український народ прагнув дошукатися правди, знайти відповіді на питання, як жити, для чого жити, в чому полягає суть добра і зла, справедливості й несправедливості, що є джерелами їх, якими мають бути стосунки людей у сім'ї і відносини їх у суспільстві.

Нарізних історичних етапах національного буття ця проблематика порізному осмислювалася. Однак український фольклор, філософська думка, мистецька творчість, масова свідомість завжди виявляли неабияку зацікавленість питаннями моралі, які утворюють проблемне поле етики як науки.

Тривалий час притаманна нашим далеким пращурам мораль залишалася загалом поза їх увагою. Проте конфлікти, які епізодично виникали у стосунках між членами сімей, мешканцями населених пунктів, соціальними групами князівств, а пізніше — і конфлікти між князівствами пробудили в них потребу і здатність піддавати осмисленню свою буденну свідомість, зокрема й моральну, і реальні стосунки між людьми. Роль такої рефлексії на перших порах відігравала міфологія. Саме міф був першою формою самоусвідомлення людини у світі, коли вона ще не виокремлювала себе з природи і соціуму, а ототожнювалася з навколишнім світом. Українські міфи, початкові вірування були найтісніше пов'язані з життям — з природою довкілля, бо це вимагалося всім господарським побутом. Тогочасна людина прагнула бути зі своєю природою в найкращих стосунках. Набуття саме природними (а не надприродними) силами у свідомості наших пращурів сакрального характеру, відсутність чіткого протиставлення душі і тіла обумовили характер їх моралі. В українських народних казках, переказах, піснях фігурують різні демонічні сили, часто з людською подобою. Одні з них постають як носії добра, інші — зла. Міфи втілювали в собі перші загальні і разом з тим наглядні уявлення про добро, зло, справедливість, добру і лиху долю тощо. Наприкінці X—XI ст. міфологічна картина світу стала предметом аналізу мислення. Поступово міф “руйнується”, виникає філософське мислення, яке все більше тяжіє до створення понятійної картини світу. На перших порах філософствування виявлялося у спробах витлумачити відомі і водночас невідомі терміни, які стосуються граничних засад людського буття (“добро”, “зло” та ін.).

Об'єднання східних слов'ян у державних кордонах Київської Русі зумовило формування з розрізнених племен єдиної української народності. Істотне значення для розвитку тогочасної культури мало запровадження на Русі християнства, що сприяло встановленню зв'язків з багатьма державами, поширенню писемності, ознайомленню з надбаннями світової, передусім європейської, культури, в тому числі й філософської думки. Факти свідчать і про те, що запровадження на Русі християнства спричинило втрату народом деяких істотних рис його ментальності. Під впливом християнства принципово змінилися традиційні моральні цінності русичів. Зазнало змін і розуміння цих цінностей під впливом християнства та етичних концепцій античної Греції, Візантії тощо.

Тогочасна етична думка сконцентрована в пам'ятках писемності, які містять відомості про мораль та її тлумачення. Це, насамперед, “Повість минулих літ”, “Слово про Закон і Благодать” Іларіона, “Ізборники Святослава”, “Повчання Володимира Мономаха” тощо.

Філософія Київської Русі була насамперед філософією людини, яка вбачала своїм завданням навчити людей, як їм наблизитися до ідеалу (“...наблизитись до Бога, як ділами своїми уподібнитись за образом і подобою Творцеві своєму”), усвідомити сенс свого життя та місце у світі. Зосередженість тогочасної філософії на людині, проблемах, пов'язаних із протистоянням добра і зла, дає підстави для тверджень про “етизацію” всієї філософської думки Київської Русі. Проблемою людини пройнята була онтологія. Так, об'єкт пізнання одночасно розглядався і як цінність. Вважалось, що явища природи упорядковуються не лише Богом, а й людиною, яка мислила себе не просто часткою природи, але і її господарем та “вінцем”. Людині відводилася роль центральної ланки, яка забезпечує зв'язок між Богом і створеним ним світом. Антропологічний аспект простежується і в гносеології, згідно з якою суб'єкт пізнання одночасно є і суб'єктом морального ставлення до дійсності. Неспростовним вважалося, що правда й істина прикрашають людину, а істина невіддільна від моральності, тому її необхідно обстоювати навіть перед загрозою смерті (“Ізборник Святослава 1076 року”). Про “етизацію” тогочасної філософської думки свідчить притаманний їй кордоцентризм (грец. kardia — серце) — властиве ментальній свідомості українців прагнення пов'язати ентузіастичні настанови людини з її чуттєвою сферою, охопити в обмеженому безмежне, відносному — абсолютне. Ґрунтується він на переконанні, що серце як прихований центр центрів зводить воєдино мислення, волю і віру. З часом кордоцентризм викристалізувався у напрям української філософії.

Особливістю давньоруського періоду філософської думки є те, що в різних пам'ятках писемності порізному тлумачаться категорії “добро” і “зло”, моральні чесноти, пропонуються різні зразки поведінки (ідеали). Ці відмінності залежали від виду життєдіяльності, соціального статусу людини, оскільки мораль тогочасного суспільства мала станово-корпоративний характер.

Проблема людини, а відповідно, і питання етики, розв'язуються загалом на основі Біблії з урахуванням міркувань отців церкви, патристики. Простежуються щодо цього й оригінальні думки. Так, в “Ізборнику Святослава 1073 року” домінує твердження про внутрішню суперечливість людської природи. Суть його зводиться до того, що людина як жива, розумна, словесна істота створена за образом і подобою Божою, має високе призначення. Розуміння людини як “храму”, в якому присутній Бог, живить уявлення, що основним її призначенням є служіння Богу, яке є платою за подароване життя і єдиною можливістю досягти безсмертя. У цьому служінні людина реалізується як посередник між Богом і світом: наявність мислення пов'язує її з Богом, а наявність тіла — з матерією.

Людина має альтернативу у виборі життєвого шляху. В “Ізборнику Святослава 1073 року” йдеться, що перед людиною відкриваються два шляхи: шлях життя і шлях смерті. Шлях життя — це шлях закону, який вимагає: любити Бога і ближнього, як самого себе; не бажати ближньому того, чого не бажаєш собі; молитися за тих, хто чинить тобі зло; любити ворогів своїх; ухилятися від плотських і мирських гріхів; бути милостивим; шанувати святих; не вбивати; не чинити перелюбу; ухилятися від злодійства і обмови; поступатися тому, хто хоче судитися з тобою; не чаклувати; не гніватися; не заздрити; не лицемірити; не пиячити; не бути гордим; не лихословити; не бути корисливим. Дотримання цього гарантує людині спасіння, оскільки майбутнє залежить від її поведінки на землі (“Яко свяжете на земли — связано будет на небесах”). Перелічені вимоги неодноразово повторюються в обох “Ізборниках”, що свідчить про особливу увагу до моральної сутності людини.

Шлях смерті — це шлях гріха, який веде до нещасть, загибелі і нескінченних страждань, спричинених невиконанням моральних і релігійних вимог.

Щоб жити відповідно до волі Бога і моральних вимог, необхідні знання норм, самоконтроль і самоспостереження. Щодо цього “Ізборник 1073 року” містить заклики досліджувати індивідуальний психологічний стан людини з метою навернення її на шлях доброчесності і слідування Богу, що потребує моральних зусиль і самовідданості.

Те, що людина створена за образом Божим, означає безсмертя, нетлінність. Ідеальне начало в людині — душа, яка може виконувати свої функції. Те, що людина створена за подобою Бога, означає її самовладдя, тобто наявність у неї свободи волі і спрямованість на добро.Людина не була створена злою. Кожна людина має здатність творити добро. Природні дії в окремих індивідів однакові. Однак кожна властивість людини має і протилежну: мудрість протиставляється глупству, блуд — цноті, насилля — праведності.

В “Ізборнику Святослава 1073 року” все, чим сповнений світ, оцінюється як добро чи зло. Категорії “добро” і “зло” постають універсальними оцінками природних і соціальних явищ, людських вчинків, ідей, періодів історії, минулого і майбутнього. До них вдаються при розв'язанні космогонічних, онтологічних, гносеологічних, праксеологічних, етичних, естетичних та інших проблем. У тогочасній картині світу взагалі відсутні етично-нейтральні явища: все розглядалося через призму протистояння добра і зла. Очевидно, це зумовлено своєрідним уявленням про єдність світу і прагненням його мислено упорядкувати, збагнути й оцінити. При цьому різко протиставляються доброта і злостивість, бачення (розуміння) і сліпота. Добро розглядається як сукупність космогонічних, природних, соціальних, психологічних і біологічних факторів, що благотворно впливають на людину. Добрим вважалось усе, що відповідало вимогам і приписам Бога. Добрими і благими проголошувалися створені Богом світ і людина в ньому. Потяг до знань, любов до Бога і людей, молитви, страждання розглядалися як добродіяння і запорука майбутнього безсмертного життя.

Складніше давалося осмислення проблеми зла. Одну з причин зла вбачали в тому, що Бог посилає біди з метою виправлення норовів людей. Тому зло, з яким зіштовхується людина, — послано з неба. У зв'язку з цим покарання необхідно сприймати з радістю, дякувати за них Богу, вважаючи їх благодаттю. Божественною благодаттю нейтралізуються (спокутуються) всі людські гріхи — негативні вчинки. Причинами зла вважалися неправедний, гріховний спосіб життя, лінь, недотримання даного Богом Закону, а критерієм розрізнення добра і зла — розум. У боротьбі з гріхом людина реалізує притаманну їй одвічно свободу. Боротьба з гріхом є боротьбою духовного і плотського начал, доброчесності і зла, моралі й аморальності. Благом вважалось постійне моральне вдосконалення, добродіяння, турбота про благо інших людей. В “Ізборнику Святослава 1076 року” наголошується, що спасіння має індивідуальний характер. Водночас ігнорувалось особистісне начало людини в суспільному житті, оскільки індивід повинен був діяти за схемою. У ставленні до Бога передбачалося дотримання принципу особистої відповідальності за всі свої вчинки, наслідком чого було усвідомлення людиною своєї особистої гідності, неповторної індивідуальності.

У Київській Русі ідеали були орієнтовані на особливості тогочасної діяльності людини. Наприклад, своєрідними чеснотами наділявся образ святого, який виконував роль опосередкованої ланки між світом земним і світом потойбічним. Адже, будучи обранцем серед людей, він насправді належав не їм, а божественному світу. В культурі Київської Русі утверджувалося уявлення про святість як реалізований моральний ідеал на землі. Святий керується мотивами, не зрозумілими для звичайних людей, він здається їм людиною “не від світу цього”. Його життя сприймалося як жертовність, а найважливішими його чеснотами вважалися любов до Бога і людей, мудрість, милосердя, страстотерпність, смиренномудрість тощо (мудрість тлумачили як характер реальної життєдіяльності, “життя в істині”), негативне ставлення до земного світу, який вважався осердям зла, гріха. На темі святості зосереджувалася монастирська література (“Патерики”, “Житія святих”).

Ідеал дружинника, людини, яка займається “чоловічою справою” (війна і мисливство), вибудовувався на кодексі честі, за яким моральною вважалася поведінка, що відповідала вимогам, яких мав дотримуватися хоробрий витязь. Ішлося насамперед про усвідомлення власної гідності в типових ситуаціях життєдіяльності князя чи його дружинника, які повинні бути зразком мужності й відваги. Виняткового значення надавалося таким чеснотам, як патріотизм, честь, гідність, слава. Нетиповим для європейського (середньовічного) ідеалу було захоплення красою природи. Однак Володимир Мономах писав про неї всупереч цій традиції: “Бо хто ж не восхвалить [і] не прославляє силу твою і твої великі чудеса і блага, вчинені на сім світі! Як небо створено, або сонце як, або місяць як, або зорі як, і тьма, і світ? І земля на водах покладена, Господи, твоїм промислом! Звірі різноманітні, і птиці, і риби прикрашені твоїм промислом, Господи”.

У писемних пам'ятках Київської Русі порушуються різноманітні моральні проблеми: сімейно-шлюбні, особистісні стосунки (дружба); ставлення до батьків; питання праці, багатства та справедливості тощо. В “Ізборниках”, наприклад, кілька статей присвячено зміцненню моральних почуттів між близькими та рідними. Містяться також висловлювання про значущість жінки в сімейних стосунках: у доброї дружини чоловік завжди веселий, і життя його проходить в благополуччі; мудра жінка, добра — це частина блага. Однак у першому “Ізборнику” переважають брутальні висловлювання на адресу жінок (перекладні статті).

У тогочасному суспільстві великого значення надавалося питанню шанування батька й матері. Про це йдеться в окремій статті “Ізборника 1076 року”. Бог, пише автор, прославляє батька і матір за дітей їх. Той, хто шанує батька, очищається від гріхів. Якщо батько постаріє, слід прийняти на себе його справи. Проклятим буде той, хто ганьбить батька і дратує нерви матері. А батьки повинні уважно і по-доброму ставитися до дітей.

Значне місце посідає тема дружби, яка розцінюється як соціально-моральна доброчесність, форма міжособистісних стосунків (“Ізборник Святослава 1076 року”). На відміну від любові вона завжди взаємна, ґрунтується на спільності інтересів і взаємній прив'язаності, передбачає рівність, демократизм, вірність

За переконаннями мислителів Київської Русі, земні багатства не можуть виникнути без праці, адже Бог бачить тих, хто добросовісно трудиться, допомагає їм і веде їх у своє царство. Багатство тлінне, а златолюбство і лихварство є недостойними доброчесної людини. їм протиставляли безкорисливість, помірність, добродіяння. Констатуючи існування соціальної і майнової нерівності, автори “Ізборника 1076 року” (Іоанн) проповідують принцип взаємної любові, доброти і милостині, що має гармонізувати соціальні відносини. Саме багатство, на думку авторів, не є злом, до зла ведуть заздрість, хабарництво, брехня, жадність. Доброчесна людина повинна допомагати неімущим. Перебуваючи за багатим столом, писав Іоанн, вона має пам'ятати про тих, хто харчується сухим хлібом; уживаючи напитки, — пам'ятати про тих, хто вгамовує спрагу з калюжі; лежачи в теплій постелі, — не забувати про убогих, які лежать під дощем. Безперечно, Іоанн є одним із найпомітніших мислителів-гуманістів Києворуської доби, на підставі чого деякі автори схильні вважати його міркування про милостиню, справедливість теорією соціального примирення.

Моральною проблематикою пройняті і твори Володимира Мономаха. У них можна знайти немало високоморальних настанов: “Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло”; “Бо коли хто мовить: "Бога я люблю, а брата свойого не люблю", — [се] лжа єсть”. Проте більшість із них стосується сфери бажаного. Висловлювання зі сфери дійсності, наведені ним факти часто ніяк не можна узгодити з принципами християнської моралі: “І на ту осінь пішли ми з чернігівцями, і з половцями, з читійовичами, до Мінська. Захопили ми город зненацька і не оставили в ньому ні челядина, ні скотини”; “...спалив я землю [Полоцьку], попустошивши [її] до [городів] Лукомля і Логожська та проти Друцька воюючи...”; “[і] спалили ми [околиці] Полоцька”.

Усе це наводить на висновки, що мораль як система норм бажаної поведінки ніколи не тотожна моральності, реальній поведінці людей.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Античність	\|	Етична думка XVI—XVIII ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.