• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Спеціальні питання відповідальності за співучасть

Крім розглянутих загальних питань виникають так звані спеці­альні питання відповідальності за співучасть:

1. Співучасть у злочинах із спеціальним суб’єктом.

2. Провокація злочину.

3. Ексцес виконавця.

4. Невдала співучасть.

5. Співучасть у незакінченому злочині.

6. Добровільна відмова співучасників.

Співучасть у злочинах із спеціальним суб’єктом. Насампе­ред, зазначимо, що згідно з ч. 2 ст. 18 КК спеціальний суб’єкт зло­чину має місце там, де злочин може вчинити лише певна особа. Та­ким чином, спеціальний суб’єкт – це суб’єкт злочину, який крім загальних ознак (осудності й віку) наділений ще і додатковими озна­ками, що і визначають його відповідальність за відповідною статтею КК (наприклад, службова особа, військовослужбовець тощо). Харак­терною ознакою злочину із спеціальним суб’єктом є те, що їх можуть вчинити лише особи, наділені ознаками спеціального суб’єкта. Ви­никає питання, чи можлива співучасть у таких злочинах осіб, які не мають ознак спеціального суб’єкта? Чи можуть ці особи відповіда­ти за ті злочини, суб'єкт вчинення яких є спеціальним?

У статтях КК про співучасть немає прямої заборони позитивно вирішувати це питання. У КК не говориться, що співучасть у злочи­нах зі спеціальним суб’єктом неможлива. Більше того, це питання прямо вирішене стосовно злочинів проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини). Так, у ч. 3 ст. 401 вказується, що співучасть у військових злочинах осіб, не згаданих у цій статті (тобто не військовослужбовців), тягне за собою відпо­відальність за відповідними статтями цього розділу, тобто розділу Особливої частини КК про військові злочини (розділ XIX Особли­вої частини КК).

З цих положень можна сформулювати кілька висновків:

а) суб’єктом злочину зі спеціальним суб’єктом може бути лише особа, якій властиві ознаки спеціального суб’єкта;

б) виконавцем злочину з спеціальним суб’єктом може бути тільки цей спеціальний суб’єкт;

в) особа, яка не є спеціальним суб’єктом, але вчиняє злочин разом із таким суб’єктом (щодо злочину, суб’єктом якого може виступати службова особа), буде підлягати кримінальній відповідальності як пособник у злочині, вчиненому спеціальним суб’єктом;

г) якщо злочин зі спеціальним суб’єктом характеризується тим, що частина його об’єктивної сторони може бути виконана особою, яка не є спеціальним суб’єктом, останній підлягає відповідальності як співвиконавець.

в) особи, що не наділені ознаками спеціального суб’єкта, можуть бути організаторами, підбурювачами та пособниками у злочинах зі спеціальним суб’єктом;

г) у випадках, коли закон диференціює відповідальність залежно від особи винного, дії організатора злочину кваліфікуються за загальними нормами Особливої частини, а не кваліфікованими чи привілейованими. Наприклад, дії організатора вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини кваліфікуються за ч.3 ст.27 - ч .1 або 2 ст.115 КК, а не за ч.3 ст.27 - ст.117 КК.

Провокація злочину. Провокацією злочину визнається ситу­ація, коли особа підбурює (провокує) виконавця або інших співучасників на вчинення злочину з метою його подальшого викриття. Отже, провокація злочину розглядається як співучасть у спровокованому злочині, оскільки різниця в мотивах у провокатора та інших співуча­сників не має значення для притягнення їх до відповідальності. Тому в нашому прикладі сторож несе відповідальність за співучасть (під­бурювання) у вчиненні крадіжки кукурудзи. У статті 370 встановлена спеціальна відповідальність за провокацію хабара.

Ексцес виконавця. Щоб співучасник був притягнутий до відпо­відальності за злочин, вчинений виконавцем, він, як вже зазначалося, має бути обізнаний про злочинні наміри виконавця. Між співучасника­ми повинна мати місце змова на вчинення конкретного злочину. Але на практиці зустрічаються випадки, коли окремі співучасники виходять за межі цієї змови. Наприклад, пособник і підбурювач просили виконав­ця побити потерпілого, виконавець же вбив жертву. У такому разі і го­ворять про ексцес (вихід за межі задуманого) виконавця. У теорії кримінального права такі випадки прийнято називати ексцесом виконавця. При цьому не виключається наявність ексцесу у діянні інших співучасників (наприклад, Б., маючи умисел заволодіти приватизованою квартирою Д., щоб полегшити вчинення цього злочину вирішив організувати викрадення останнього. З цією метою Б. запропонував своїм знайомим К., Л. і В. викрасти Д., при цьому не повідомивши їм про свій намір заволодіти квартирою Д.). Але ч. 5 ст. 29 КК вказує на наявність ексцесу тільки у діянні виконавця злочину.

Ексцес виконавця має місце там, де виконавцем вчинені такі злочинні дії, що не охоплювалися ні прямим, ні непрямим умислом інших співучасників. Ним вчинені дії, які виходять за межі угоди, що відбулася між ними. Таким чином, ексцес виконавця має місце там, де інші співучасники не передбачали, не бажали і не допускали вчи­нення тих злочинних дій, що вчинив виконавець. Викладені вище положення про можливість співучасті лише в умисних злочинах повністю поширюється і на аналізовану ситуацію. Це означає, що за злочинні наслідки, які становлять ексцес, інші співучасники не можуть нести відповідальність навіть тоді, коли вони допускали можливість їх заподіяння, тобто якщо ексцес охоплювався їх необережною виною. Це інколи не враховується на практиці. Показовою в цьому відношенні є кримінальна справа по обвинуваченні К., ухвалу по якій винесла судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України.

В справі встановлено, що К. підмовила трьох неповнолітніх - М., Т. та Г. - засуджених по цій же справі - побити її співжителя С. Домовляючись з М. та іншими засудженими про побиття С., К. не обмежувала їх стосовно ступеня тяжкості ушкоджень, які мали бути заподіяні потерпілому. Виконавці злочину не лише побили потерпілого, а й проникли в його будинок, заволоділи там різними речами, а вийшовши з будинку, ще заподіли потрпілому ряд ударів, від яких настала смерть. Їх дії були обгрунтовано кваліфіковані за ч.3 ст.142, п. «а» ст.93 КК України 1960 р.. Обласним судом К. була засуджена за підмовництво до вмисного вбивства без обтяжуючих обставин та втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність.

Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України в своїй ухвалі правильно вказала, що те, що М., Т. і Г. вийшли за межі домовленості з К. і вбили С., не може бути підставою для визнання її винною у підмовленні засуджених до вчинення умисного вбивства, бо ці обставини не охоплювалися умислом К. Далі ж ця судова інстанція прийшла до висновку, що беручи до уваги висновки судово-медичної експертизи щодо тяжкості заподіяних С. ушкоджень, слід перекваліфікувати дії К. зі статей 19 та 94 КК на ст.19 та ч.3 ст.101 цього Кодексу.

З таким рішенням погодитися не можна. Адже не викликає сумніву, що злочин, передбачений ч.3 ст.101 КК, характеризується умислом стосовно тяжкого тілесного ушкодження і необережною виною стосовно смерті потерпілого. Тому така зміна кваліфікації означає не що інше, як визнання того, що К. виступила підмовником до злочину, наслідки якого заподіяні з необережності - визнання можливості співучасті у необрежному злочині. Видається, що виходячи з фактичних обставин справи, діяння К. в цій частині повинно бути кваліфіковане за ч.4 ст.19- ч.1 ст.101 КК. Підбурюючи до злочину при неконкретизованому умислі, вона повинна нести відповідальність за фактично заподіяну шкоду – найбільшу з тієї, що охоплювалася її умислом.

Традиційно ексцес виконавця злочину поділяється на два види: кількісний та якісний. При кількісному ексцесі виконавець виходить за межі посягання та вчиняє злочин, який є однорідним до запланованого (наприклад, замість крадіжки – грабіж) або кваліфікований вид запланованого злочину (наприклад, замість простого вбивства – вбивство з особливою жорстокістю). При кількісному ексцесі не переривається спільно розпочатий злочин. Якісний ексцес полягає у вчиненні різнорідного злочину до запланованого (наприклад, замість крадіжки – незаконне заволодіння транспортним засобом) або у скоєнні поруч із запланованим іншого злочину, який не охоплювався умислом інших співучасників (наприклад, виконавець, заволодіваючи чужим майном, згвалтував потерпілу особу). При ексцесі виконавця інші учасники підлягають кримінальній відповідальності у межах змови. Злочин, який становить ексцес, може інкримінуватися тільки тому співучаснику, яка його допустила. Причому при якісному ексцесі виконавець буде підлягати кримінальній відповідальності за сукупністю злочинів: за запланований злочин і за той злочин, що був наслідком його ексцесу. Інші співучасники будуть нести кримінальну відповідальність тільки у межах змови.

Невдала співучасть. Під невдалою співучастю у злочині звичайно розуміють умисні діяння, спрямовані на вчинення злочину сумісно з іншими особами, які, однак не привели до бажаного результату.

Кримінально-правова оцінка невдалої співучасті має бути диференційована з врахуванням характеру виконуваної винним ролі, ступеня розвитку злочинної діяльності “невдалого співучасника” та причин, в зв’язку з якими співучасть виявилася невдалою. Тому питання кваліфікації такого роду посягань повинні вирішуватися з врахуванням класифікації видів невдалої співучасті.

За характером ролі, яку прагнув виконати співучасник у спільному злочині, невдала співучасть поділяється на:

- невдалу організацію злочину;

- невдале підбурювання до злочину;

- невдале пособництво.

Для невдалої організації злочину характерним є те, що незважаючи на зусилля організатора злочин під його керівництвом не вчиняється взагалі чи не доводиться до кінця.

Вона має місце тоді, коли:

- особи, дії яких намагається об’єднати організатор, відмовляються виконувати вказівки такого організатора, відхиляють його пропозиції про спільне вчинення злочину;

- особа, яка виконує злочин разом з організатором, вчиняє добровільну відмову;

- вчиняється невдала спроба створити організовану групу.

Підбурювання, вважається невдалим тоді, коли підбурювачу не вдалося схилити підбурюваного до участі у злочині. Це буває тоді, коли:

- підбурюваний взагалі не дав згоди взяти участь у злочині (не піддався на підбурювання);

- підбурюваний спочатку погодився з пропозицією підбурювача, а згодом вчинив добровільну відмову;

- підбурюваний вчинив злочин внаслідок підбурювання іншої особи або самостійно.

Невдале пособництво дещо відрізняється від невдалої організації злочину та невдалого підбурювання до злочину. Якщо для невдалих організації та підбурювання характерним є те, що злочин завжди не доводиться до кінця, то при невдалому пособництві можливе вчинення злочину виконавцем, незважаючи на відсутність сприяння з боку пособника. Це має місце тоді, коли виконавець обійшовся взагалі без сторонньої допомоги, самостійно здобув знаряддя чи засоби вчинення злочину, скористався послугами іншого пособника або без участі даного пособника діяли інші співучасники. Очевидно, що в таких випадках співучасті немає, оскільки відсутній причиновий зв’язок між діями «пособника» і вчиненням злочину іншими особами.

Невдале пособництво вбачається у таких випадках:

- обіцянка сприяти вчиненню злочину від чого інша особа відразу ж відмовляється;

- надається сприяння особі, яка взагалі не мала наміру вчиняти злочин;

- виконавець чи інший співучасник спочатку погоджується на сприяння пособника, а згодом відмовляється його прийняти;

- виконавець не зміг скористатися сприянням пособника, зокрема в зв’язку з тим, що воно надане надто пізно (після виконання об’єктивної сторони виконавцем), чи було недоступним для виконавця;

- сприяння помилково надається іншій особі. При цьому воно може бути невикористаним, якщо ця інша особа виявиться «стійкою» до спокуси вчинити злочин. Але інша особа може скористатися нагодою і вчинити злочин за допомогою такого неочікуваного сприяння.

Наведений поділ видів невдалої співучасті є загальновизнаним в літературі. Натомість класифікації видів невдалої співучасті з врахуванням ступеня розвитку злочинної діяльності належна увага не приділяється. Видається, що при цьому можна застосувати поняття готування до злочину та замаху на злочин, застосувавши їх за аналогією й до невдалої співучасті, створивши юридичні конструкції “готування до співучасті” та “замаху на співучасть”.

Відносини, які регламентуються нормами КК про попередню злочинну діяльність, є найбільш близькими до тих, які існують в зв’язку з невдалою співучастю. Разом із тим, ч.1 ст.14 або ч.2,3 ст.15 КК не можуть бути застосовані до кваліфікації невдалої співучасті безпосередньо. Адже безспірно, що чинне законодавство встановлює відповідальність за співучасть у злочині, а не за готування до співучасті чи замах на співучасть. тому в формулі кваліфікації невдалої співучасті за чинним КК відповідну норму слід було б брати в дужки, а сама формула (залежно від стадії вчинення злочину) тоді матиме такий вигляд:

(ч. 1 ст.14) - ч. ... ст.27 - стаття Особливої частини;

(ч. 2 ст.15) - ч. ... ст.27 - стаття Особливої частини;

(ч. 3 ст.15) - ч. ... ст.27 - стаття Особливої частини;

Визначаючи ж, в яких випадках має місце готування до невдалої співучасті, а в яких замах на неї, слід враховувати вироблені в теорії кримінального права положення, що стосуються співвідношення окремих стадій злочинної діяльності. Відомо, що в головна відмінність між готуванням до злочину і замахом на злочин полягає в ступені загрози об’єкту злочинного посягання. Тому видається, що у випадках, коли невдалий співучасник одразу ж отримує відмову іншої особи спільно вчинити злочин і не вчиняє інших дій для подолання цієї відмови - має місце готування до невдалої співучасті. Якщо ж такий співучасник досяг згоди на участь іншої особи у вчиненні злочину – то він виконав замах на невдалу співучасть.

При вирішенні питань кваліфікації невдалої співучасті оцінку слід давати як діянням самого “співучасника”, якому не вдалося досягти сумісності посягання, так і осіб, що їх прагнули залучити до спільного вчинення злочину.

Співучасть у незакінченому злочині. Співучасть у незакінченому злочині має місце тоді, коли діяльність виконавця переривається на попередніх стадіях. На відміну від невдалої співучасті, коли спільне вчинення злочину взагалі відсутнє, при співучасті у незакінченому злочині виконавець вчиняє кримінально карані діяння, реалізуючи спільний задум. Тобто, для співучасті у незакінченому злочині характерною є діяльність виконавця.

Співучасть у незакінченому злочині може мати місце на стадії як готування, так і замаху. Формула кваліфікації у незакінченому злочині має такий вигляд:

ч. ... ст.27 - ч. ... ст.15 - норма Особливої частини

Добровільна відмова співучасників. У статті 31 КК регулю­ється питання про добровільну відмову співучасників. Причому са­мого визначення добровільної відмови співучасників закон не дає, відсилаючи до ст. 17, в якій визначається загальне поняття добровільної відмови.

Це означає, що при добровільній відмові співучасників злочин не повинен бути доведений до кінця при усвідомленні винним фактичної можливості завершити злочин, закінчити його.

Однак при співучасті діє не одна, а декілька осіб, причому дії Їх опосередковані свідомою поведінкою виконавця злочину. Відповідно тут застосовуються такі положення:

1) добровільна відмова виконавця розглядається за правилами ст. 17 і не має особливостей порівняно з добровільною відмовою особи, яка діє індивідуально. Вона може полягати як у формі дії, так і у формі бездіяльності. У випадку добровільної відмови виконавця діяння інших співучасників будуть оцінюватися як невдала організація, невдале підбурювання та невдале пособництво злочину і кваліфікуватися або як готування до того злочину або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець;

2) не вирішеним у КК є питання про добровільну відмову співвиконавця. При цьому може виникнути декілька питань: чи повинні дії співвиконавця бути успішними, тобто, чи достатньо співвиконавцю припинити свої дії для відмови від злочину чи йому необхідно вжити необхідних заходів для припинення дій інших співвиконавців? Адже співвиконавці, які вчиняють злочин, виступають як своєрідний “колективний виконавець”, при цьому кожен з них може повністю виконувати об’єктивну сторону складу злочину або виконувати лише її частину. Для того, щоб визначити, чи є успішність умовою добровільної відмови співвиконавця злочину, необхідно відзначити, що законодавець детально регламентує умови добровільної відмови організаторів, підбурювачів та пособників (ч. 2 ст. 31 КК). У цьому випадку законодавець чітко розмежував злочинне діяння у цілому з одного боку та поведінку окремих співучасників з іншого, вказавши на те, що такі співучасники повинні відвернути вчинення злочину або своєчасно повідомити органам державної влади про злочин, що готується або вчиняється.

Логічне тлумачення ч. 1 ст. 17 та ч. 2 ст. 31 КК дає підстави зробити такі висновки: 1) у ч. 17 йдеться про припинення особою готування до злочину або замаху на злочин і щодо співучасті охоплює собою припинення усієї сукупності дій, які складають об’єктивну сторону складу злочину; 2) для співвиконавця повинні бути передбачені не менш суворі умови добровільної відмови, ніж для організатора, підбурювача та пособника. Тому для співвиконавця не достатньо лише “вилучити” із загального діяння лише свою частину дій, а необхідно відвернути настання наслідків або своєчасно повідомити органам державної влади про злочин, що готується або вчиняється.

Якщо діяльність одного із співвиконавців є передумовою вчинення посягання іншими, то для добровільної відмови достатньо його бездіяльності. Наприклад, при виготовленні з метою збуту підроблених грошей, бездіяльність того з співвиконавців, який повинен був зробити кліше, робить неможливими і подальше вчинення злочину особами, які мали виготовляти готові купюри.

3) добровільна відмова організатора, підбурювача та пособника. При цьому необхідно окремо розглядати умови добровільної відмови організатора та підбурювача з одного боку та пособника з іншого. Добровільна відмова організатора ті підбурювача має полягати тільки в активних діях, спрямованих на відвернення доведення виконавцем злочину до кінця. Такі особи мають виконати одну з двох дій: 1) відвернути вчинення злочину; 2) своєчасно повідомити відповідним органам державної влади про злочин, що готується або вчиняється. У першому випадку організатор або підбурювач повинні відвернути вчинення злочину виконавцем (співвиконавцем) злочину, тобто мають не допустити доведення ним посягання до кінця. Таке відвернення можливе лише щодо незакінченого злочину. Моментом закінчення злочину, що вчиняється у співучасті з розподілом ролей є наявність складу закінченого злочину в діянні виконавця. Якщо, не зважаючи на дії організатора або підбурювача, виконавець все ж таки доводить злочин до кінця, то такі особи підлягають кримінальній відповідальності, а вжиті ними заходи можуть бути враховані судом при призначенні покарання як обставина, що його пом’якшує (п. 1 ч. 1 ст. 66 КК).

Своєчасне повідомлення відповідним органам державної влади означає, що організатор або підбурювач мають передати конкретні відомості про злочин, що готується або вчиняється, органам міліції, прокуратури, суду тощо, у яких має бути реальна можливість не допустити доведення злочину до кінця виконавцем (співвиконавцем) злочину. Законодавець не пов’язує другий вид дій, які входять в перелік умов добровільної відмови організатора або підбурювача, з успішними діями органів державної влади. Якщо, не зважаючи на повідомлення організатора або підбурювача, таким органам все ж не вдалося запобігти вчиненню злочину виконавцем (співвиконавцем) злочину, то це не впливає на наявність добровільної відмови в діяннях організатора або підбурювача. А тому в таких випадках такі особи не підлягають кримінальній відповідальності.

Добровільна відмова пособника злочину залежно від конкретних обставин, може виражатися або у бездіяльності, або в активних діях. Бездіяльності для добровільної відмови досить тоді, коли пособник утримується від надання сприяння іншим співучасникам у вчиненні злочину. При пасивній добровільній відмові пособника не вимагається, щоб ненаданням засобів чи знарядь або неусуненням перешкод вдалося відвернути завершення об’єктивної сторони складу злочину виконавцем. Активні дії вимагаються тоді, коли таке сприяння вже надане. Такі дії не обов’язково повинні виражатися у відібранні наданих знарядь вчинення злочину, поновленні усунутих перешкод, відмовою від обіцянки приховати злочин тощо. Вони можуть, як і в інших співучасників, полягати у впливі на виконавця, попередженні потерпілого, повідомленні органам влади і т.п. Тобто, активна форма добровільної відмови пособника може виражатися у вчиненні таких дій: 1) відвернення вчинення злочину; 2) своєчасне повідомлення відповідним органам державної влади про злочин, що готується або вчиняється.

Читайте також:

1. IV. Питання самоконтролю.
2. V. Питання для самоконтолю
3. V. Питання туристично-спортивної діяльності
4. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
5. А.1 Стан , та проблемні питання застосування симетричної та асиметричної криптографії.
6. Адміністративна відповідальність та строки адміністративної відповідальності
7. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
8. Актуальні питання управління земельними ресурсами та їх охорони
9. Американська модель соціальної відповідальності
10. Амністія являє собою повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, винних у вчиненні злочину.
11. Аналіз витрат за центрами відповідальності.
12. Аналіз відхилень – основний інструмент оцінки діяльності центрів відповідальності

Переглядів: 5724