• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Запоріжжя 2010

Зінухова В . М.

Міжнародно-правові питання громадянства

Кристали цих речовин мають решітки з правильним чередуванням і

Іонів. Їх розглядають як систему двох просторових решіток, утворених іонами певного знаку. У зовнішньому електричному полі відбувається іонна поляризація – відносне зміщення цих решіток з утворенням поверхневих зарядів і системи диполів в об’ємі кристалу.

Лекція з курсу “Міжнародне право”

Укладач:

Викладач: кафедри юридичних дисциплін

План лекції:

1. Інститут громадянства у міжнародному праві : договірно-правова база

2. Способи набуття та втрати громадянства.

3. Проблеми громадянства у міжнародному праві:

3.1. Подвійне громадянство.

3.2. Безгромадянство.

3.3. Статус біженців та іноземців.

1. Інститут громадянства у міжнародному праві: договірно-правова база.

У сучасному суспільстві, в міру демократизації міжнародних відносин та прогресивного розвитку міжнародного права, зростає роль індивідів, ширше – населення. Населення, будучи фундаментальним, необхідним елементом держави, було колись вважалося лише “придатком” території. Сьогодні населення – активний елемент, який сам вирішує згідно з визнаним у міжнародному праві принципом самовизначення народів питання про устрій своєї держави, політичний статус та шлях її розвитку. Під населенням розуміють сукупність індивідів, які проживають на даний момент на території тієї чи іншої держави. У будь-якій державі основну частину населення становить особлива категорія фізичних осіб – її громадяни.

Інститут громадянства виник порівняно недавно. У феодальній державі, яка, як відомо, грунтувалася на поділі населення на стани та на нерівних правах останніх, існував інститут підданства, який символізував повну залежність людини від влади монарха. Інститут громадянства сформувався у процесі буржуазних революцій під впливом теорії про природні й невідчужувані права людини, її рівні громадянські та політичні права в суспільстві. Починаючи з Декларації незалежності, прийнятої 4 липня 1776 р. 2-м Континентальним конгресом представників англійських колоній під час Війни за незалежність у Північній Америці 1775 – 1783 рр., держава почала визнавати людину вільним та рівноправним членом громадянського суспільства, активним учасником здійснення її суверенної влади.

Отже, інститут громадянства прийшов на зміну інституту підданства. Нині термін “підданство” застосовується лише у державах з монархічною формою правління (та й то не в усіх) і, як правило, у тому ж значенні, що й слово “громадянство”.

Основою правового статусу особи як одиниці населення як у державному, так і в міжнародному праві є громадянство. Громадян з державою поєднує стійкий правовий зв'язок, що проявляється у чітко визначених законодавством кожної країни взаємних правах та обов’язках. Громадяни мають певні права та обов’язки по відношенню до своєї держави, а держава забезпечує захист їх прав та інтересів як на своїй території, так і за її межами. Держави наділяють своїх громадян більш високим рівнем прав, ніж іноземців, у тому числі певною правоздатністю участі в управлінні державою безпосередньо або через представницьку систему. У демократичній державі громадянство забезпечує повноправне членство, яке дає право брати участь в управлінні державою і гарантує громадянинові право на захист з боку держави.

Поняття громадянства як приналежності людини державі, що існувало раніше, має все менше прибічників, хоча і в сучасній літературі та практиці його можна зустріти. Так, два знаних французьких юристи зазначають, що в юридичному контексті громадянство є “правова приналежність людини до населення, що проживає в якій-небудь державі. Ця приналежність підпорядковує громадянина так званій особистій юрисдикції держави, до якої він належить”.

Більш поширеним як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі є поняття громадянства як правового зв’язку людини з державою, що визначає взаємні права та обов’язки.

Термін “громадянство” походить від слів “град”, “городянин”. В англійській мові – “city” – “citizenship”. У німецькій мові “Bűrger” – не лише громадянин, а і міський житель. Пояснення – в тому, що перші республіки переймали досвід самоуправлінських міст. Зараз у документах для позначення громадянства використовується інший термін – “nationality” (англ.), “nationalité” (франц.), “nazionalitá” (італ.). Що означає приналежність до держави. Справа в тому, що термін “nation” в іноземних мовах (англійській, французькій та ін.) означає не національність в етнічному значенні, як це є в українській мові, а “нація”, “народ”, “держава” у суспільно-політичному значенні. Однак у зв’язку з неточним перекладом в українській мові вкорінилися такі назви, як, наприклад, “Організація Об’єднаних Націй” (замість “Організації Об’єднаних Держав” – адже членами ООН є не нації, а держави).

Крім громадянства, вживається термін “підданство”, який раніше використовувався для позначення приналежності до монархії. У теперішні часи цей термін звичайно рівнозначний терміну “громадянство”, або взагалі не вживається: в ряді монархій (наприклад, у Бельгії, Іспанії, Нідерландах) у конституціях та у законодавстві його замінив термін “громадянство”.

Необхідно зазначити, що громадян не можна розцінювати лише як сукупність осіб, які проживають на території певної держави. Така сукупність утворює її населення, яке складається з громадян даної держави, а також іноземців та осіб без громадянства – апатридів. Населення – демографічна, а не правова категорія. Немає також підстав вважати громадянами усіх осіб, на яких поширюється влада держави, її суверенітет. Суверенна влада держави є обов’язковою як для громадян даної держави, так і для іноземних громадян та осіб без громадянства, що проживають чи перебувають на її території.

У деяких країнах існують різні види громадянства. У Нідерландах особи, які народилися в “голландських володіннях” (тобто у колоніях), мають стасус “голландських підданих”, на відміну від повноправних громадян “нідерландців”. У деяких федераціях, наприклад, в США, крім федерального громадянства існує громадянство суб’єктів. А у Швейцарії, крім федерального громадянства, існують громадянства кантону та громади. У міжнародному праві існує тільки федеральне громадянство.

Більш складним явищем є громадянство Європейського Союзу, встановлене Маастріхтським договором про ЄС, згідно з яким “кожна особа, яка має громадянство держави-члена, є громадянином Союзу”.

Загальна характеристика ролі та значення громадянства в міжнародному праві є за своєю суттю характеристикою співвідношення міжнародного та внутрідержавного права в галузі громадянства. Щоб з’ясувати це співвідношення, необхідно встановити, що являють собою справи, що входять у внутрішню компетенцію держави. Найбільш правильним буде негативне визначення: це справи, що не регулюються міжнародним правом.

Пункт 7 ст. 2 Хартії ООН формулює таке положення: “Дана Хартія у жодній мірі не дає Організації Об’єднаних Націй права на втручання у справи, які по суті входять до внутрішньої компетенції будь-якої держави”. Наведене вище формулювання успішне в тому значенні, що його можна застосувати і до питань, що перестали бути винятково внутрішніми. Наприклад, регулювання громадянства – питання внутрішнє, але у випадку укладання між державами договору в цій галузі, воно виходить за рамки суто внутрішнього питання відповідної держави та набуває міжнародного характеру такою мірою, якою цього хочуть сторони договору.

Звичаєві правові норми, що стосуються громадянства, як і загальновизнані принципи міжнародного права, безпосередньо не регулюють питання громадянства. Вони лише встановлюють правові рамки, в яких держава може, регулюючи власне громадянство, не зачіпати суверенітету інших держав. Держава “володіє виключною повновладністю для встановлення норм щодо набуття свого громадянства”, тобто встановлює в силу свого верховенства права громадянина, порядок набуття та втрати громадянства. Разом із тим все більший вплив на правовий статус громадянина має міжнародне право, перш за все це стосується норм про права людини та про юрисдикцію держав. Так, у Гаазькій конвенції про деякі питання, що стосуються колізії законів про громадянство зазначено, що закони про громадянство визнаються іншими державами лише ”в тій мірі, в якій вони відповідають міжнародним конвенціям, міжнародним звичаям та загальновизнаним принципам права по відношенню до громадянства”.

Отже, оскільки кожна держава діє у сфері законодавства про врегулювання питань набуття та втрати громадянства самостійно, зіткнення (колізії) законів про громадянство різних держав є неуникненними. Найбільш реальним засобом ліквідування колізій та спорів, які стають їх наслідком, є укладання міжнародних договорів, тобто вироблення відповідних норм міжнародного права. Питання, про які йдеться в договорі, стають за своїм характером міжнародними, і у випадку дійсності договору на нього поширюється принцип pacta sunt servanda.

Порушення будь-ким із учасників договору його положень повинно розцінюватися як порушення норм міжнародного права. Тому вимога зацікавленої держави про виконання договірних норм, що стосуються громадянства, не може вважатися втручанням у внутрішні справи держави-порушника. Але оскільки договір пов’язує лише держав-учасниць, така вимога може бути пред’явлена лише однією стороною договору іншій. Внаслідок цього постає проблема усунення протиріч між державами, що належать до різних соціально-економічних систем, оскільки з питань громадянства заключено мало універсальних міжнародних договорів.

Рис. 1

Держава 1

Держава 2

Закон про громадянство

Закон про громадянство

Закон про громадянство

Держава 3

Рис. 1. Колізії законів про громадянство

Держави переважно регламентують питання громадянства на основі регіональних угод. Окремі питання, такі, як усунення подвійного громадянства (біпатризму), включаються у договори про територіальні зміни, про захист національних меншин, про правову допомогу та правоздатність громадян держав-сторін, про військову службу та подвійне оподаткування.

Договори в галузі громадянства можна поділити на дві основні групи: договори про усунення подвійного громадянства та договори про усунення безгромадянства (апатризму), хоча деякі міжнародно-правові акти містять положення, скеровані на усунення як біпатризму, так і апатризму.

Можливою є й інша класифікація. Так, проф. С.В. Черниченко у своїй праці “Международно-правовые вопросы гражданства” розрізняє з точки зору кількості учасників багатосторонні та двосторонні договори, в залежності ж від кола питань, про які йдеться у договорах, загальні і спеціальні.

Першою багатосторонньою конвенцією з питань громадянства була Конвенція про статус натуралізованих осіб, що відновлюють своє постійне місце проживання у державі походження, прийнята в Ріо-де-Жанейро у 1906 році. Учасниками конвенції є 11 американських країн, включаючи США. Вона встановлює правило про те, що повернення натуралізованої особи у державу попереднього громадянства спричиняє втрату натуралізації та реінтеграцію в попередній державі.

У 1933 році на VII Міжамериканській конференції у Монтевідео була прийнята Конвенція про громадянство жінок. Конвенцію підписали США та всі латиноамериканські держави за винятком Коста-Ріки. У конвенції міститься зобов’язання держав-учасників не встановлювати різниці щодо громадянства за статевою ознакою.

Латиноамериканські країни уклали між собою, а також з Іспанією та Португалією серію двосторонніх договорів, які встановлювали в ряді випадків правило збереження первинного громадянства при натуралізації у державі, що є стороною договорів, та принцип автоматичної реінтеграції при поверненні на постійне місце проживання на батьківщину.

Перша спроба універсальної кодифікації питань громадянства була здійснена на Гаазькій конференції з кодифікації міжнародного права 1930 року. На цій конференції була прийнята Конвенція з деяких питань, що стосуються колізій законів про громадянство, яка підтвердила суверенне право держав визначати коло своїх громадян та зобов’язала інші держави поважати це право. Конвенція вступила в силу у 1937 році для 13 держав, що її ратифікували (Бельгія, Бразилія, Великобританія, Бірма, Норвегія, Польща, Канада, Австралія, Індія, Китай, Монако, Нідерланди, Швеція).

На Гаазькій конференції був також підписаний протокол щодо військової повинності у деяких випадках подвійного громадянства. Згідно з протоколом, особа, що має громадянство двох або більше держав та звичайно проживає в одній із цих держав, фактично пов’язана з нею більше, ніж з іншими державами, звільняється від військової повинності у всіх інших країнах, громадянством яких вона володіє.

У 1936 році в Гаазі була прийнята нова багатостороння Конвенція з деяких питань, що стосуються колізій законів про громадянство, преамбула якої починається з декларативної заяви про те, що кожна особа повинна мати лише одне громадянство. Ця конвенція містила ряд статей, перейнятих від Гаазької конвенції 1930 року, і положення, яке грунтується на запереченні подвійного громадянства, що дає право державі громадянства особи здійснювати захист біпатрида проти держави, громадянством якого дана особа також володіє. Конвенція набула чинності у 1937 році для 10 держав-учасниць (Бразилія, Канада, Китай, Великобританія, Індія, Голандія, Швеція, Норвегія, Польща, Монако).

Унікальним явищем в галузі міжнародно-правового співробітництва з питань громадянства слід вважати багатосторонню угоду, укладену в 1950 році між скандинавськими країнами – Швецією, Норвегією та Данією. Угода була укладена з метою полегшення натуралізації громадян однієї скандинавської країни в іншій та спрощення поновлення у громадянстві осіб, які втратили громадянство однієї держави-сторони через натуралізацію в іншій. Згідно з договором, місце народження і місце проживання в іншій скандинавській країні прирівнюється до народження чи проживання у власній державі; цей режим стосується лише осіб, що набули громадянства скандинавської країни через народження вже у другому поколінні, тобто якщо батьки цієї особи теж були громадянами з народження даної скандинавської країни віком від 21 до 60 років; до осіб, що мають 10-річну осідлість в іншій скандинавській країні і не піддавалися в той час кримінальному покаранню.

Угода була поновлена 15 січня 1969 року, коли до неї приєдналася Фінляндія. Новацією в угоді було визначення про те, що втрата громадянства через тривалу відсутність у країні громадянства не наступала, якщо особа протягом цього часу прожила сім років в іншій скандинавській країні. Також було відмінено 60-річну вікову межу, ценз осідлості скорочено до семи років. Таким чином, для громадян скандинавських країн-учасниць створено режим найбільшого сприяння.

Прикладом багатосторонньої угоди з питань громадянства є також Європейська конвенція про скорочення випадків множинного громадянства та про військову повинність у випадку множинності громадянства, підписана у 1963 році Австрією, Бельгією, Кіпром, Данією, ФРН, Францією, Норвегією, Швецією, Туреччиною і Великобританію. Згідно з цією конвенцією, яка вступила в силу у 1969 році, повнолітній громадянин денаціоналізується у первинній державі після натуралізації в іншій країні-стороні договору. Біпатридам (особам з подвійним громадянством) рекомендується вибір якогось одного громадянства. Визначення порядку регламентування питань державної приналежності залишається в компетенції законодавства держав-сторін. Особа повинна нести військову службу лише в тій державі, державною приналежністю якої вона володіє і на території якого постійно проживає, але їй надається певне право вибору. Внаслідок колізій законодавства країн Європейського союзу ця конвенція не призвела до усунення випадків біпатризму. Для скорочення безгромадянства була 18 вересня 1954 року прийнята Конвенція про статус апатридів.

Іншою значною регіональною системою договорів з питань населення є система договорів арабських країн і Туреччини. Договори Туреччини пов’язані з ліквідацією Османської імперії та її територіальними змінами, в той час як договори арабських країн є результатом набуття ними незалежності. Крім того арабськими країнами укладено ряд договорів з питань населення з європейськими країнами. У 1952 році між арабськими державами було укладено Конвенцію щодо громадянства арабів, які проживають поза межами своєї батьківщини. У цій конвенції беруть участь практично всі арабські держави. В якості критерію визначення державної приналежності особи, яка походить з держав Ліги арабських держав, у документі закріплений принцип місця походження.

Статус осіб, що не є громадянами країни, у якій вони проживають, визначила резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1985 року. Резолюція закріпила над іноземцями такі основні права, як право на життя та особисту недоторканість, право на свободу думки, совісті та релігії, право на рівність перед судами, трибуналами та інші.

Незважаючи на значну кількість регіональних норм, що регламентують питання населення, дуже мало цих норм цих актів набули авторитет загальновизнаних норм міжнародного права. Це стосується і тих небагатьох спроб кодифікації міжнародного права, зроблених під егідою ООН. Зі всіх багатосторонніх договорів, у тому числі розроблених ООН, лише Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 року ґрунтується на загальновизнаній нормі міжнародного права про те, що ані укладення, ані розірвання шлюбу жінки з іноземцем, ані зміна громадянства чоловіком не відображаються на громадянстві жінки (ст.1).

Українське законодавство у галузі громадянства представлене Законом України “Про громадянство України” від 08.10.1991р. зі змінами від 16.04.1997 (далі – Закон), Законом України “Про біженців” і Законом України “Про правовий статус іноземців” від 04.02.1994 року. У Конституції України (ст. 25) та у преамбулі Закону України “Про громадянство України” дістало втілення положення, також закріплене у Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 15) та у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р. (ст. 24) про те, що право на громадянство є невід’ємним правом кожної людини.

З урахуванням того значення, яке інститут громадянства має для кожної людини, суспільства і держави, питання законодавчого регулювання пов'язаних з ним відносин віднесені Конституцією України (ст. 92) до виключної компетенції її Верховної Ради. Остання вирішує ці питання шляхом прийняття законів. Згідно з Законом України “Про громадянство України” (преамбула) громадянство України визначає постійний правовий зв'язок особи та Української держави, що дістає вияв у їх взаємних правах та обов’язках.

Як специфічний правовий зв'язок особи і Української держави громадянство України грунтується на певних принципах, що визначені у законодавстві. Основними з них є принцип рівності; принцип єдиного громадянства; принцип невід'ємності громадянства; принцип збе­реження громадянства.

Принцип рівності громадянства України, закріплений у ст. 24 Конституції нашої держави, передбачає необхідність застосування однакових стандартів прав, свобод і обов'язків до всіх громадян України незалежно від будь-яких обставин і ознак. Ні підстави, ні час набуття громадянства України не можуть впливати на обсяг прав та свобод громадян і надавати комусь з них права на особливі привілеї. Усі громадяни є рівними перед законом, тобто однаковою мірою зобов'язані додержувати закону, виконувати його вимоги, мають рівне право викорис­товувати закон в своїх інтересах, а також повинні нести однакову юридичну відповідальність за порушення законодавства. Цей демократичний припис грунтується на загальновизнаній міжнародно-правовій нормі, зафіксованій у Загальній декларації прав людини (ст. 2).

Закріплення у законодавстві (ст. 4 Конституції України; ст. І Закону України про громадянство) принципу єдиного громадянства України є однією з найважливіших демократичних правових засад утвердження нашої суверенної держави. Ця норма спрямована на забезпечення єдиного правового статусу для всіх громадян України та однакового правового зв'язку кожного громадянина з державою.

У нормах чинного вітчизняного законодавства закріплені й такі важливі принципи, як невід'ємність і збереження українського громадянства, що також грунтуються на нормах міжнародного права. Вони дістають вияв у пріоритетності громадянства України, забороні позбавлення громадянина України його громадянства.

Громадянин України у будь-який момент має право змінити своє громадянство на підставах і в порядку, передбачених законодавством. На тих же умовах будь-яка особа може набути громадянства України.

Громадянин України знаходиться під виключною юрисдикцією нашої держави і відповідно до ст. 25 Конституції України та ст. 9 Закону України про громадянство не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ст. 25 Конституції; ст. 8 Закону).

Розглянувши основні теоретичні підвалини інституту громадянства та договірно-правову базу, на якій даний інститут ґрунтується, можемо відмітити факт невеликої кількості міжнародних угод світового характеру, що відповідно спричиняє колізії законів про громадянство різних держав та міжнародного права. Щодо українського законодавства, то серед інституцій конституційного права нашої держави інститут громадянства є одним із найважливіших правових інститутів. У нормах вітчизняного законодавства, що регулюють цей інститут, в цілому відображені положення міжнародних документів з питань громадянства, а також враховано позитивний досвід законодавчого регулювання зазначених питань в інших державах.

Читайте також:

1. Велике Запоріжжя
2. Діяльність по створенню нових соціалістичних міст України (Велике Запоріжжя, ХТЗ в Харкові).
3. ЗАПОРІЖЖЯ
4. ЗАПОРІЖЖЯ
5. Запоріжжя 2010
6. Запоріжжя-2010
7. Запоріжжя-2010
8. Фонтани Запоріжжя

Переглядів: 984