• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ЗАПОРІЖЖЯ

Горб Наталія Олександрівна

Міжнародного права, к.ю.н.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

КАФЕДРА МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

ЗАПОРІЗЬКИЙ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВНОГО ТА МУНІЦИПАЛЬНОГО

ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УПРАВЛІННЯ”

Лекція з курсу “Міжнародне право”

Укладач: доцент кафедри

Основний принцип міжнародного права – це основна імперативна, універсальна норма міжнародного права, що відповідає основним закономірностям розвитку співтовариства держав і в силу цього захищається найбільш жорсткими примусовими заходами.

Основні принципи сучасного міжнародного права, що виникли в другій половині XX ст., представлені вперше закріпленими в універсальній писаній формі принципами заборони застосування сили і погрози силою, мирного вирішення міжнародних спорів, співробітництва держав, поваги до прав і основних свобод людини, а також принципом рівноправності та самовизначення народів і націй, націленим на ліквідацію колоніалізму.

Істотна відмінність перерахованих принципів полягає у тому, що їхня поява додала міжнародному праву абсолютно нової якості — право сили, за словами Г.І. Тункина, поступилося місцем силі права.

Кожній історичній епосі властиві свої, затребувані нею принципи, що відображають особливості її розвитку, у тому числі і форму вираження зовні.

Тому перші принципи, що відповідають раннім періодам розвитку міжнародних відносин, існували у формі міжнародно-правового звичаю. У другій половині XX ст., із прийняттям Статуту ООН 1945 р., вони були в більшій своїй частині кодифіковані, тобто закріплені в писаній формі.

Прийнята в 1969 р. Віденська конвенція про право міжнародних договорів, ґрунтуючись на положеннях Статуту ООН, дала загальне поняття основного принципу, визначила місце основних принципів у системі міжнародного права, відзначила властиві їм ознаки і характер взаємодії з іншими нормами.

Відповідно до зазначених джерел найбільш важливими та істотними ознаками цього виду норм є такі:

− обов'язковість для всіх суб'єктів міжнародного права, у силу чого на них не поширюється загальний принцип права “pacta tertiis nес nocent nес prosunt”, що перекривається п. 6 ст. 2 Статуту ООН: “Організація забезпечує, щоб держави, що не є її членами, діяли відповідно до цих принципів, оскільки це може виявитися необхідним для підтримки міжнародного миру і безпеки”;

– примат щодо всіх інших норм міжнародного права, що здобувають якість недійсності у випадку невідповідності положенням принципу (ст. 3 Статуту ООН ст. 53 Віденської конвенції 1969 р.);

– наявність зворотної сили щодо не відповідних йому норм, хоча б і тих, що виникли раніше за новий основний принцип (ст. 64 Віденської конвенції 1969 р.).

Для більш повної уяви про основні принципи, виявлення їхнього співвідношення, взаємозв'язків з іншими нормами системи в доктрині використовується метод класифікації.

Уперше класифікація за подібністю об'єкта (об'єктна класифікація) була розроблена Н.Т. Блатовою, котра запропонувала три позиції:

– принципи, що забезпечують мирне співробітництво держав;

– принципи, що захищають права людини, народів і націй;

– принципи, що забезпечують загальний мир і безпеку.

Варто підкреслити, що основні принципи очолюють не лише систему міжнародного права; будучи включеними до текстів конституцій країн співтовариства держав, вони впливають на норми національних правових систем, ілюструючи тим самим зв'язок обох правових систем (див., наприклад, ст. 10 Конституції Італії 1947 р., гл. III Конституції Іспанії
1978 р., Преамбулу Конституції Франції 1958 р., Преамбулу Основного Закону Німеччини 1949 р., ст. 2 Конституції Греції 1975 р. тощо).

Г.І. Тункин, І.І. Лукашук, Л.А. Алексидзе та інші запропонували концепцію історичного (хронологічного) підходу до класифікації принципів відповідно до формаційних критеріїв.

Питання про суспільні формації і відповідно історичні етапи розвитку міжнародного права є досить спірним, крім загальної позиції, що пов'язує становлення сучасного міжнародного права з другою половиною
XX ст. і головною подією цього періоду – завершенням Другої світової війни і створенням ООН. Таким чином, якщо відштовхуватися від цього загальновизнаного факту, можна запропонувати розподіл на принципи, по-перше, достатутні, по-друге, статутні, тобто ті, що увійшли до міжнародного права разом зі Статутом ООН, по-третє, післястатутні, або новітні принципи міжнародного права.

Пропонований підхід не лише фіксує часовий показник, але і свідчить про якісні зміни системи принципів і міжнародного права в цілому. Таким чином, Статут ООН додав форму основного принципу принципові заборони застосування сили або погрози силою (п. 4 ст. 2), принципові мирного вирішення міжнародних спорів (п. 3 ст. 2), принципові поваги прав і основних свобод людини (п. 3 ст. 1) та ін.

2. Правовий зміст основних принципів сучасного міжнародного права

2.1. Принцип суверенної рівності держав(принцип рівноправності держав) відображає основну якість міжнародного права як права рівних (par in paren not habet imperium) суб'єктів.

Якість суверенітету, унікальна за своїм характером, є підставою для класифікації суб'єктів міжнародного права, визначення їхньої юридичної природи й обсягу їхньої правосуб'єктності для встановлення лише узгоджувальної процедури міжнародної нормотворчості.

У силу цієї якості держави є рівними незалежно від часу виникнення, величини території, кількості населення, і нарешті, від чийогось визнання або невизнання.

Принцип рівноправності закріплений у писаній формі в п. 1 ст. 2 Статуту ООН 1945 р., однак доктрина, що пов'язує його виникнення не з усвідомленням рівності народів держави, а з рівністю і божественним походженням самих государів, відносить його виникнення до пізнього феодалізму, а становлення – до періоду зміцнення капіталізму і появи республік.

Саме в цей період відбулася підстановка понять монарх – народ – держава, де рівність народів визнавалася первинною для визнання рівності держав. Таким чином, до 1945 р., тобто до прийняття Статуту ООН, цей принцип як універсальна норма існував у звичаєво-правовій формі.

Закріплюючи формально-юридичну рівність учасників правовідносин, баланс їхніх взаємних прав і обов'язків, принцип не перешкоджає досягненню фактичної рівності.

Розповсюдженим вираженням принципу рівноправності є формула участі в міжнародних організаціях – одна держава – один голос, рівні склади делегацій тощо.

Права держави, обумовлені принципом рівноправності - найважливішим функціональним принципом системи, полягають в рівному допуску до всіх правомірних видів співробітництва, на рівних з усіма підставах, у рівному захисті через міжнародні механізми.

Обов'язки держав полягають у взаємному визнанні юридичної рівності, в укладанні збалансованих договорів, де обсяг прав відповідає обсягові покладених на суб'єктів обов'язків, у повазі міжнародної правосуб'єктності один одного, недопущенні дискримінації в будь-якій формі.

Як санкції за порушення принципу можуть застосовуватися домірні за часом, за об'єктом, ступенем тяжкості міри відповідальності, так називані репресалії, що виключають застосування збройної сили.

2.2. Принцип невтручання у внутрішні справи державтакож тісно пов'язаний з наявністю якості суверенітету і ґрунтується на одному з його елементів – незалежності держави при здійсненні її внутрішньої функції. Виникнення принципу в часі, як і звичаєво-правова форма його вираження, може бути співвіднесене з принципом рівноправності.

Статут ООН сформулював у писаній формі лише частину цього принципу (п. 7 ст. 2), що стосується невтручання міжнародної організації в справи, “у сутності такі, що відносяться до внутрішньої компетенції держави”, залишивши істотну його частину – взаємини між самими державами – у формі звичаю. Таким чином, у повному формулюванні принцип існує все-таки у звичаєво-правовій формі.

Розуміння і тенденції розвитку принципу проглядаються в договорах держав по різних об'єктах співробітництва, а також у морально-політичних нормах у вигляді резолюцій і декларацій, наприклад Декларації Генеральної Асамблеї ООН про неприпустимість інтервенції і утручання у внутрішні справи держав 1982 р. Принцип покликаний захищати внутрішню функцію держави, що представляє один з аспектів повної і суверенної влади, здійснюваної нею на своїй території в межах своїх кордонів.

Держави мають право відповідно до принципу самостійно, без утручання ззовні і будь-якого тиску установлювати свою політичну, економічну системи, розпоряджатися природними ресурсами, розробляти їх самостійно і концесійно, вводити податки й інші збори, установлювати митні правила, режим перебування іноземців на своїй території.

Обов'язки держави в рамках принципу полягають в невтручанні у внутрішні справи іншої держави, такі, як установлення форми правління, проведення референдумів і плебісцитів, прийняття законів, витрата позик тощо.

Держави зобов'язані утримуватися від дій, що можуть розглядатися як неправомірний тиск із метою одержання особливих прав і переваг. Це може бути фінансовий тиск, обіцянка дати привілеї за умови надання кредитів, кредитування, але під умовою покупки продукції держави-кредитора, поступки території тощо.

Утручанням у внутрішні справи вважається також віщання на територію держави без її згоди.

Будь-яка дія, розпочата з метою неправомірного, у порушення принципу, тиску на державу, дає останній або співтовариству право на відповідні неозброєні заходи (репресалії, контрзаходи), вжиті індивідуально або колективно через міжнародні організації.

Держава сама визначає межі своєї компетенції і сама може піти на її обмеження в інтересах міжнародного співробітництва – для захисту навколишнього середовища, загальної безпеки, рішення інших глобальних проблем.

Подібні самообмеження необхідні також при реалізації узятих на себе міжнародних зобов’язань, особливо в області захисту прав людини, контролю за ядерною зброєю, захисту навколишнього середовища.

2.3. Принцип суверенітетубув введений до понятійного апарату міжнародного права в 90-х роках XX ст. М. Ушаковим. Самостійність держави і незалежність держави при здійсненні нею своєї зовнішньої функції є важливим елементом міжнародної правосуб'єктності. Історично він орієнтований так само, як попередні принципи, хіба що на сьогодні існує у звичаєво-правовій формі.

Зміст принципу складають права держави на незалежну зовнішню політику: вільне, без тиску ззовні, установлення дипломатичних і консульських відносин, обмін посольствами і місіями, рішення проблем визнання нових держав і урядів, вступ і вихід з міжнародних організацій.

Особлива група прав, що захищаються принципом, пов'язана із захистом прав на участь держав в універсальних міжнародних договорах, що кодифікують норми міжнародного права або регулюють найважливіші відносини держав.

Як порушення імперативів принципу варто згадати дискримінаційну “формулу, що запрошує, ООН”, відповідно до якої держави-нечлени ООН не могли стати учасниками договорів, що укладалися в рамках або під егідою ООН, хоча об’єкт договорів стосувався всіх держав. Вона була включена до Конвенції з морського права 1958 р., Віденські конвенції про дипломатичні і консульські зносини 1961 і 1963 р., інших договорів.

Обов'язки держави полягають у взаємній повазі міжнародної правосуб'єктності один одного, співробітництві в здійсненні зовнішньої політики, неперешкоджанні щодо участі в міжнародних організаціях, міжнародних договорах і виходу з них.

Одночасно не є обов'язком держави встановлення дипломатичних або консульських відносин, участь у договорах без явно вираженого дотримання встановлених міжнародним правом процедур. Не є порушенням розглянутого принципу обмеження, що накладаються на держави як санкції за серйозні порушення міжнародного права, що згадуються, наприклад, у статтях 5, 6, 41 Статуту ООН, у вигляді призупинення членства в ООН, виключення з ООН, розриву дипломатичних відносин.

При порушенні принципу можливе застосування санкцій у вигляді відповідних заходів, адекватних порушенню.

2.4. Принцип територіальної цілісності держав, щозахищає право держави на цілісність і недоторканність її території, є найважливішим засобом забезпечення суверенітету держави. Територія є основною умовою існування держави, сферою дії її суверенітету. Статут ООН забороняє застосування сили проти територіальної цілісності держав у вигляді вторгнення, анексії, окупації, будь-яких спроб розчленовування державної території, якщо це не пов'язано з міжнародними санкціями.

Даний принцип почав своє формування одночасно з утворенням суверенних держав замість феодальних князівств та держав-міст. І ще протягом тривалого часу територія залишалася “призом”, метою війн, так що, здавалося б, важко було говорити про наявність імперативної норми. Тоді ж склалося і уявлення про те, що зазіхання на чужу територію є неправомірним діянням, тяжким порушенням міжнародного права, таким, що закономірно викликає найжорсткішу відсіч.

Становлення принципу заборони застосування сили та погрози силою сприяло зміцненню позицій принципу територіальної цілісності, логічно зв'язуючи незаконність застосування сили з незаконністю наслідків.

Розглянутий принцип існує в звичаєво-правовій формі, однак непрямі підтвердження його існування і дії містяться в багатьох політичних договорах; так, Преамбула і ст. 2 Хартії Організації африканської єдності говорять, що її цілями є захист територіальної цілісності і природних ресурсів держав Африки; ст. V Пакту п'яти арабських держав також присвячена проблемі захисту територіальної цілісності держав - членів Ліги.

Як уже йшлося, одним з найважливіших підтверджень існування принципу територіальної цілісності є визнання законності застосування сили у випадку зазіхань на територію держави, визнання порушення принципу casus belli, тобто достатнім приводом для воєнних дій.

Відносини між державами, пов'язані з захистом їхнього права на належні їм території і їхні ресурси, є об'єктом принципу територіальної цілісності держав. В аспекті розглянутої проблеми як квазітериторії або умовні території держави розглядаються також військові бази, за договором розташовані на території третіх держав, території дипломатичних і консульських представництв, військові і торговельні морські і повітряні судна, так що зазіхання на них може викликати наслідки, аналогічні нападові на основну територію.

Коло суб'єктів принципу, як у випадку з іншими принципами, представлене усіма суб'єктами міжнародного права.

Держави мають право на цілісність своєї території і її частин; у випадку порушення своїх прав вони можуть застосувати примусові міри, що допускаються міжнародним правом, можуть звернутися до Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки ООН, регіональних організації, створених у відповідності зі ст. 52-54 Статуту ООН, а також удатися до індивідуальної самооборони.

Поняття територіальної цілісності не суперечить правомірним територіальним змінам, що вчиняються державами за домовленістю і за згодою народу, який їх населяє. Міжнародному праву відомі випадки порушення територіальної цілісності держави як санкція за скоєння міжнародного злочину. Так, у результаті Другої світової війни був встановлений особливий режим керування Західним Берліном. Територія Німеччини була розділена на керовані від імені держав-переможниць зони.

Відповідно до даного принципу обов'язки держав, інших суб'єктів міжнародного права полягають в наступному: вони не повинні зазіхати прямо або непрямо, за допомогою сили або погрози силою, на державну територію, її частини або природні ресурси. Вони повинні утримуватися від будь-яких дій, що можуть прямо або побічно завдати шкоди території держави або її частин, а також не надавати допомогу державі-порушниці або її посібникам.

2.5. Принцип непорушності державних кордоніврегламентує відносини держав із приводу встановлення (делімітації, демаркації, ректифікації) і охорони кордону, що поділяє їхні території та вирішення спірних питань у зв'язку з кордоном.

З давніх часів вважалося, що порушення кордону є законним приводом для застосування збройної сили. Повітряні, морські, сухопутні кордони держави охороняються військовою міццю держави, її дипломатичним апаратом, політичними союзницькими договорами.

З огляду на загальність, однаковість, тривалість практики держав з охорони державних кордонів, варто констатувати наявність у міжнародному праві як керівної універсальної норми принципу непорушності державних кордонів.

Природно, що його виникнення пов'язується з існуванням суверенних держав у період розпаду феодалізму. Звичай знаходить своє підтвердження в багатосторонньому і двосторонньому союзницькому договорах, статутах універсальних і регіональних (політичних) організацій.

Зміст принципу і тенденції його розвитку можна відстежити також по резолюціях, деклараціях міжнародних організацій. До них відносяться в першу чергу акти органів ООН, зокрема Декларація принципів, що стосуються дружніх відносин держав 1970 р., а також Декларація і Документ про заходи довіри Заключного акту НБСЄ (Гельсинки, 1975 р.), що присвячені новому для розглянутого принципу інститутові заходів довіри. Відповідно до нього держави зобов'язалися давати попередні повідомлення про навчання, що проводяться в межах 250 км. від їхніх спільних кордонів, про великі пересування військ у районі кордонів, а також домовилися укласти угоду про демілітаризовану прикордонну зону в Центральній Європі.

Права держави відповідно до цього принципу полягають у вимозі абсолютної непорушності встановлених кордонів, незаконності їхньої зміни без узгодження або під тиском, із застосуванням сили і погрози силою. Держави самі визначають режим перетинання кордону, порядок встановлення та зняття будь-яких обмежень у перетинанні кордону фізичними особами, товарами, послугами, транспортним засобам держави.

У світлі цього визначаються й обов'язки держав — неухильне дотримання установлених відповідно до міжнародного права кордонів, розділових або демаркаційних ліній, включаючи лінії перемир'я (на період перемир'я, до укладання постійно діючого договору, у зв'язку з чим такі лінії можуть розглядатися як тимчасові кордони), вирішення прикордонних спорів лише мирними засобами, ненадання сприяння державам — порушницям принципу.

Порушення кордону розглядається як міжнародний злочин, що тягне застосування найжорсткіших відповідних мір, у тому числі, передбачених
ст. 39-47 Статуту ООН: застосування збройних сил, інших санкцій надзвичайного характеру, аж до обмеження суверенітету винної держави.

2.6. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань – один з найстарших функціональних принципів системи міжнародного права. Можна сказати, що на ньому тримається весь міжнародний правопорядок. Статут ООН (п. 5 ст. 2), на який посилаються як на джерело принципу, забезпечує лише частину його змісту, а саме пропонує державам дотримуватися зобов'язань, що випливають із членства в ООН, а для держав-нечленів — лише зобов'язань, обумовлених принципами Статуту ООН.

Найбільш повне вираження принцип одержав у Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. і в ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, де йдеться про рівність писаних звичаєвих норм. Сьогодні практика і доктрина одностайні в тім, що принцип захищає всі норми міжнародного права незалежно від форми їхнього об’єктування.

Практика держав, її погоджене тлумачення в морально-політичних нормах декларацій і резолюцій Генеральної Асамблеї ООН свідчать про те, що зобов'язання, що випливають як з писаних, так і зі звичаєвих норм, рівнозначні за своїми наслідками, охороняються ідентичними механізмами, пов'язаними не з формою існування норми, а з її місцем у системі міжнародного права.

Таким чином, об'єктом захисту принципу сумлінного дотримання міжнародних зобов'язань є відносини держав і інших суб'єктів міжнародного права у зв'язку зі створенням, дією і припиненням дії міжнародних як договорів, так і звичаїв.

Держави, інші суб'єкти міжнародного права мають право вимагати дотримання відповідному міжнародному праву договорів і звичаїв; одержувати вигоди, що випливають з участі в них, і захист, необхідний для реалізації закладених у них розпоряджень; надавати допомогу державам, права яких порушені; у деяких випадках, обумовлених міжнародним правом, держави можуть в односторонньому порядку припинити або змінити зобов'язання, що випливають з договору або звичаю.

Обов'язки держав, обумовлені даним принципом полягають у взаємній повазі правосуб'єктності одна одної в сфері міжнародної нормотворчості; у визнанні пріоритету зобов'язань з міжнародного права щодо національного права; у приведенні національного законодавства у відповідність до узятих на себе міжнародних зобов'язань; у вирішенні спорів, що виникають у процесі укладання та застосування договорів і звичаїв, лише мирними засобами.

Захист цього принципу здійснюється такими міжнародними механізмами, як інституційні і третейські (арбітражні) суди, взаємні консультації тощо. Дії, що розглядаються як порушення принципу, принаймні щодо міжнародних договорів, перераховані в згаданій Віденській конвенції 1969 р. і полягають у тисненні на учасників переговорного процесу – підкупі або в іншій спосіб здійснюваному примусі, на держави – за допомогою погрози силою або її застосування, навмисного порушення положень договору, що набув чинності, або у вчиненні таких дій щодо договору, який ще не набув чинності, якщо через такі дії знищується об'єкт або мета договору.

2.7. Принцип заборони застосування сили або погрози силоюяк універсальна норма, обов'язкова через положення п. 6 ст. 2 Статуту ООН, сформульований у п. 4 ст. 2 гл. I Статуту ООН, що доповнюється системою норм гл. V-VIII.

Історія становлення принципу характеризується такими віхами, як багатосторонні договори Версальської системи і Статут Ліги Націй, а пізніше - Пакт Бріана-Келлога про відмову від війни як знаряддя національної політики 1928 р., та Конвенція Лондонської конференції 1933 р., у якій була зроблена з ініціативи СРСР спроба дати розширене визначення поняття сили, включаючи економічну (Конвенція не набула чинності).

Другий етап історії розвитку принципу пов'язаний з невдалими спробами прийняття юридичного документа, що визначає на універсальному рівні поняття агресії. Однак визначені успіхи досягнуті за рахунок прийняття морально-політичних норм у вигляді резолюцій і декларацій ООН, таких як Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин держав відповідно до Статуту ООН 1970 р., “Визначення агресії” 1974 р., Про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування у міжнародних відносинах 1987 р. та інші.

Окремі елементи структури принципу, такі як характер відповідальності, категорії фізичних осіб, які несуть додаткову відповідальність, містяться в Статутах Нюрнберзького і Токійського військових трибуналів, що завершили і Другу світову війну, а також трибуналів, створених у зв'язку з подіями в Югославії і Руанді в останньому десятилітті ХХ ст., і в Римському статуті Міжнародного кримінального суду, що набув чинності в 2002 р. після ратифікації його 60 державами. Істотним внеском до розробки змісту принципу внесла Комісія міжнародного права, розробивши проект статей про відповідальність держав.

Об'єктом захисту принципу є суспільні відносини, пов'язані з правом людини на життя в ненасильницькому світі, із забороною вирішення спірних питань із застосуванням сили або її погрозою.

Предмет відносин відповідно до більш конкретної формули п. 4 ст. 2 Статуту ООН визначений як територіальна недоторканність або політична незалежність будь-якої держави, а також інші дії, несумісні з цілями ООН.

Коло суб'єктів принципу ідентичне колу суб'єктів міжнародного права в цілому, але щодо принципу воно представлене, з одного боку, жертвою агресії і співтовариством держав та винною державою і її посібниками — з іншої. Ними вважаються, відповідно до сформованої практики і позиції доктрини, держави, що надали агресорові фінансову допомогу або надали територію для розміщення військових баз, формування банд найманців, транзиту у військових цілях тощо.

Зобов’язання держав відповідно до принципу полягають у незастосуванні одна проти іншої першими збройної сили в порушення положень Статуту ООН незалежно від того, чи проявляється це у вторгненні на територію держави, або її окупації, або бомбардуванні, або нападі збройними силами на військові сухопутні, морські або повітряні сили поза межами держави, у формуванні і засиланні збройних банд тощо.

Усі члени співтовариства зобов'язані брати участь у санкціях проти агресора за рішенням компетентних органів – Ради Безпеки ООН, регіональних політичних організацій під керівництвом також Ради Безпеки ООН або в силу обопільних умов, а також не надавати матеріальної і моральної підтримки агресорові. Застосування збройної сили проти агресора не є порушенням принципу.

Держава-жертва агресії має право на індивідуальну і колективну самооборону, застосування матеріальних і нематеріальних санкцій до агресора і його посібників, залучення до відповідальності індивідів, винних у плануванні, фінансуванні, розв'язанні і веденні воєнних дій.

Будь-яка держава має право звернути увагу співтовариства на порушення міжнародного права, що виразилося в перерахованих або подібних до них діях. Особливу роль у реалізації принципу відіграє Рада Безпеки ООН. Вона визначає наявність факту застосування сили, укладає угоди з державами-членами ООН про надання у їхнє розпорядження військових формувань, матеріальної допомоги, техніки, здійснює керівництво військовими контингентами.

Останнє десятиліття в історії розвитку принципу характеризується дискусією про законність превентивного застосування сили, про законність гуманітарної інтервенції і дій з “примушення до миру”.

Спонукальним моментом виявилася політика і дії США у зв'язку із ситуаціями в Югославії, Іраку, КНДР. В Югославії США без санкції Ради Безпеки ООН почали бомбардування території, пославшись на порушення прав людини з релігійних мотивів (гуманітарна інтервенція), Ірак був обвинувачений у порушенні вимог Конвенції про заборону розробки, виробництва і нагромадження запасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї і про їхнє знищення 1972 р. і аналогічної Конвенції щодо хімічної зброї 1993 р.

У 2002 р. США заявили, що мають претензії до 60 держав світу, стосовно яких ними можуть бути застосовані превентивні військові заходи — нанесення першого удару. Серед них країни, що надають допомогу терористам і мають можливості і наміри застосувати хімічну і ядерну зброю.

Питання про законність подібних дій може бути вирішене лише на основі чинного права із врахуванням таких позицій:

1) гуманітарна інтервенція, тобто застосування збройних проти країни-порушниці прав людини, можлива при позитивному рішенні Ради Безпеки ООН; складність проблеми в даному випадку полягає в тому, що конфліктують дві рівноцінні норми – два основних принципи – заборони застосування сили і поваги прав і основних свобод людини; співтовариству пропонується вирішити, який з них віддати перевагу. Для рішення основної задачі – припинення злочинів проти прав людини – Статут ООН пропонує в ст. 5, 6, 33, 40-42 перелік заходів, при зверненні до яких задача могла бути вирішена, як вона була у свій час вирішена щодо ПАР, обвинуваченої в злочині апартеїду; таким чином, звернення до збройної сили – лише один, і до того ж крайній захід, використання якого розумніше буде уникнути;

2) застосування превентивних мір збройного характеру взагалі не може бути виправдане з таких причин: по-перше, необхідно, як було відзначено раніше, отримати рішення Ради Безпеки ООН, по-друге, міжнародне право не допускає застосування мір відповідальності, якщо вони не пов'язані з уже вчиненими протиправними діями (у випадку з Іраком 2003 р.) інспекції ООН і МАГАТЄ повинні знайти тому докази, що все одно не буде приводом до застосування сили);

3) спонукання або примус до миру вважається комплексом заходів, насамперед, мирного характеру, що включає переговори, посередництво, тимчасове відкликання послів, економічні заходи, але ніяк не застосування сили.

2.8. До «статутних» відноситься принцип поваги до прав і основних свобод людини,становлення якого пов'язують з подіями кінця ХVIII ст. – прийняттям Конституції США, Декларацією абата Грегуара у Франції, спробами захисту прав людини під час збройного конфлікту в середині XIX і на початку XX ст., а також створенням Міжнародної організації праці (МОП).

Сам принцип в універсальній формі вперше був закріплений у п. 3 ст. 1 Статуту ООН у 1945 р. Тим самим були виконані вимоги про універсалізацію норм і кола суб'єктів, однак конкретизація положень Статуту ООН була, природно, мінімальною і вимагала створення документа, рівного принципові як за формою, так і за змістом.

У 1946 р. Генеральна Асамблея доручила Комісії міжнародного права розробити і запропонувати державам-членам проект універсального кодифікуючого міжнародного договору, який містив би перелік прав і основних свобод людини і відповідав би вимогам другої половини XX ст.

Важливим, але не вирішальним етапом на цьому шляху була прийнята на III сесії Генеральної Асамблеї ООН (у порядку реалізації ст. 18 Статуту ООН – голосуванням, як морально-політична, а не юридична норма) у 1948 р. Загальна декларація прав людини.

Документи, що відповідають всім ознакам джерела основного принципу, — Пакти про громадянські, політичні та економічні, соціальні та культурні права — були схвалені державами лише в 1966 р. і набули чинності після здачі 35 ратифікаційних грамот у 1976 р. (СРСР ратифікував Пакти в
1973 р.).

Ведуча ідея Пакту про громадянські і політичні права – безумовне прийняття на себе державами зобов'язань по захисту “священних, природних або невід'ємних” прав і свобод, що належать людині за правом народження.

Другий Пакт, навпроти, давав державам можливість здійснювати реалізацію прав і свобод людини відповідно до своїх можливостей, що, однак, контролювалися від імені співтовариства держав Генеральною Асамблеєю ООН, Економічною і соціальною радою ООН, Комісією з прав людини й іншими органами. (Обидва Пакти містять 84 статті проти 30 Загальної декларації.)

Не слід вважати, що тридцятирічний період від прийняття Статуту ООН до набуття пактами чинності пройшов без результатів для процесу формування нормативної бази принципу. Він розвивався в двох напрямках.

По-перше, формування зобов'язань держав щодо захисту найважливіших прав людини — права на життя, права на рівність у користуванні правами і свободами незалежно від расової, релігійної, політичної приналежності (Конвенція про попередження злочину геноциду і покаранні за нього 1948 р., Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації
1966 р., Конвенція про припинення злочину апартеїду і покаранні за нього 1973 р., Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р.).

По-друге, формування зобов'язань із захисту окремих категорій так званих уразливих шарів — жінок, національних меншин, корінних народів, дітей, жертв збройних конфліктів (Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р., Конвенція про політичні права жінок 1953 р., Конвенція про громадянство одруженої жінки 1957 р., Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінки 1979 р., Конвенція про права дитини 1989 р., Конвенція про захист трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей 1990 р. Паралельно МОП прийняв більш, ніж 300 конвенцій про захист окремих категорій трудящих.

Суб'єктами правовідносин у зв'язку із захистом прав людини вважаються держави та міждержавні міжнародні організації. На них лежать основні зобов’язання щодо забезпечення захисту прав людини зі стандартами, створеним і перерахованими документами, що являють собою джерела розглянутого принципу.

Перелік прав людини постійно збільшується, а разом з ним підвищується загальний рівень стандарту його захисту. Так, протягом останньої чверті
XX ст. виникли і мають нормативне підкріплення такі права, як право людини на життя в ненасильницькому світі, у без’ядерному світі, в екологічно чистому світі.

У стадії становлення (у формі морально-політичних норм – резолюцій міжнародних міждержавних організацій) знаходяться такі права, як право людини і співтовариства держав на транспарентність (прозорість) економіки держави, право на чисту питну воду, право на свободу від голоду та інші права, що мають істотне значення для збереження людства.

Захист зазначених прав людини в межах міжнародного стандарту здійснюється державами, що несуть відповідальність перед співтовариством в особі організацій, що їх представляють, та органів цих організацій – Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки і Міжнародного суду ООН, регіональних політичних організацій, таких, як Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), Організація американських держав (ОАД), Рада Європи та інші. Звернутися з вимогою про захист прав людини, що порушуються в конкретній державі, до в зазначених органів може будь-яка держава, оскільки мова йде про порушення основного принципу міжнародного права.

Найбільш грубі та систематичні порушення прав людини, на кшталт геноциду, апартеїду, расової дискримінації, катувань та інших діянь, вважаються міжнародними злочинами, що тягнуть як відповідальність держави, так і фізичних осіб, котрі її персоніфікують – глав держав, урядів, військових відомств, конкретних виконавців злочинних наказів, для чого створюються міжнародні судові органи – трибунали ad hoc (Нюрнберзький, Токійський – за результатами Другої світової війни, по Югославії, по Руанді), а також постійні міжнародні суди, наприклад Міжнародний кримінальний суд, Статут якого був схвалений у Римі в 1998 р. (набув чинності в 2001 р.).

2.9. Принцип мирного вирішення міжнародних спорівє процесуальним принципом у системі основних принципів. Він є досконалим методом, “набіром” способів та механізмів, що забезпечують мирне співробітництво держав у всіх сферах співробітництва. Якостей принципу він набув після включення його до Статуту ООН у 1945 р., однак, як норма багатостороння, він був включений до “права Гааги” (Конвенція про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 р.), до текстів Пакту Бріана-Келлога 1928 р., інших договорів.

Сьогодні він є невід'ємною частиною кожного джерела міжнародного права, тому що, навіть не будучи його структурним елементом, він є обов'язковим для дотримання як основний принцип міжнародного права.

Як і інші принципи, він розвивається через морально-політичні норми декларацій та резолюцій органів ООН, регіональних організацій – Декларації Генеральної Асамблеї ООН про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин держав 1970 р., Манільської декларації про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 р., Підсумкового документа наради країн ОБСЄ у Валлетті “Принципи врегулювання спорів та положення процедури СБСЄ з мирного врегулювання спорів” 1991 р. тощо.

Права держав, інших суб'єктів міжнародного права, встановлені принципом, полягають у можливості вибору способів вирішення спору; у вимозі до сторін конфлікту не ухилятися від пошуку прийнятних для всіх способів вирішення спору; у виконанні прийнятих рішень; у праві на допомогу з боку третіх держав і міжнародних організацій.

Обов’язки держав полягають у наступному: вони не повинні припиняти процесу пошуку прийнятного способу вирішення спору; при вирішенні спору вони повинні виходити з інтересів обох сторін спору; у процесі мирного врегулювання вони повинні утримуватися від будь-яких дій, що можуть погіршити сформовану до моменту розгляду ситуацію або завдати шкоди процесові пошуку прийнятного способу; вони зобов'язані добровільно виконати прийняте спільно рішення.

У випадку, якщо спір має серйозний характер і якщо його продовження може загрожувати інтересам безпеки і миру, Рада Безпеки ООН уповноважена рекомендувати сторонам конкретну процедуру вирішення спору. При необхідності вона може звернутися до співтовариства держав із закликом застосувати статутні санкції за ст. 40-41 Статуту ООН, щоб запобігти погіршення ситуації. Вони повинні бути тимчасовими, що виключають застосування збройних сил, також повними або частковими щодо виду застосовуваних заходів, що можуть полягати у перерві економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо- та інших засобів повідомлення, а також у розриві дипломатичних відносин.

Особливістю структури принципу мирного вирішення спорів є досить великий перелік способів їхнього вирішення. Один лише Статут ООН містить їх понад десятка – переговори (останнім часом доповнені таким способом, як консультації, що згадуються в Конвенції про мирне вирішення міжнародних зіткнень 1907 р.), обстеження, посередництво (до якого з кінця XX ст. на підставі звичаю залучається Генеральний секретар ООН, його заступники і посередники), примирення, арбітраж, судовий розгляд, а також залучення до процесу всіх головних органів ООН і регіональних організацій (ст. 33-38).

Останнім часом держави розширили каталог засобів, залучивши до процесу примирення не лише треті держави (посередництво, добрі послуги, примирення), але і міжнародні міждержавні організації (так, орган з вирішення палестино-ізраїльського конфлікту включає, окрім Росії США, ООН і Євросоюз – від імені суспільства держав і європейських держав).

Тривають пошуки нових, зручних для держав, хоча б і ad hoc, способів як, у 1999 р. у вирішенні конфлікту між Руандою та Угандою брав участь особисто радник президента США Г. Сміт; у тому ж році до переговорів між урядом Колумбії партизанами були притягнуті як спостерігачі (не посередники) Іспанія, Мексика, Венесуела, Коста-Рика, Італія, Швеція і Норвегія). Часто роль посередника в суперечках відіграє сама ООН (так, наприкінці 2002 р. ООН розробила план мирного врегулювання для грецької і турецької громад Кіпру, що і був прийнятий за основу переговорів). Зміст принципу мирного вирішення міжнародних спорів постійно ускладнюється за рахунок створення нових способів вирішення спорів та їхнього застосування.

2.10. Принцип співробітництва держав,так само як і принцип мирного вирішення міжнародних спорів, є функціональним принципом міжнародного права. Співробітництво - єдиний законний спосіб реалізації державою своїх інтересів, тому що жодна з них не може вижити в умовах автаркії, економічної і політичної ізоляції. Навпроти, відмова від співробітництва є одним з видів суворих санкцій відповідно до Статуту ООН (ст. 5, 6, 40, 41).

Прикладами застосування положень зазначених статей є ситуації з Іраком, обвинувачуваним у порушенні універсальних договорів зі знищення зброї масового знищення, Південно-Африканською Республікою — за невиконання рішення Міжнародного суду ООН про ліквідацію злочину апартеїду.

Принцип співробітництва є формою практичної реалізації всіх інших принципів міжнародного права. Він являє собою не стільки право, скільки обов'язок усіх держав співробітничати одна з одною. Статут ООН у преамбулі і ст. 1 зобов'язує членів ООН “здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру”. Сам принцип пронизує усі положення Статуту ООН, інших правомірних договорів.

Конкретизація принципу співробітництва дана в нормах декларації Генеральної Асамблеї ООН, зокрема в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин держав 1970 р., Декларації принципів Заключного акту НБСЄ 1975р. Перша приділяє увагу об'єктам співробітництва, охоплюючи досить широке коло відносин, друга – процедурі та методам співробітництва.

Відповідно до імперативів принципу співробітництва держави мають право на вибір видів і форм співробітництва, на правомірну відмову від співробітництва, якщо це сумісно з міжнародним правом або вищими інтересами держави.

У випадках, передбачених договорами, держави можуть установлювати пільгові режими співробітництва, як, наприклад, держави Євросоюзу, Співдружності Незалежних Держав, Британської співдружності, Французького співтовариства тощо.

Держави зобов'язані здіснювати співробітництво з урахуванням усіх принципів міжнародного права, тобто рівноправно, справедливо, без тиску і спроб втручання у здійснення зовнішньої або внутрішньої функції держави; вигода від співробітництва повинна бути взаємною, але при цьому співробітництво має служити благу всіх держав. Співробітництво має сприяти взаєморозумінню, довірі, зміцненню добросусідських відносин та загальному миру.

2.11. Принцип рівноправності та самовизначення народів і наційпризначений, як випливає з його назви, для регулювання відносин держав в одній з найважливіших сфер розвитку цивілізації в цілому і безконфліктному існуванні етносів, що знаходяться на різних стадіях розвитку. Народ, нація є першоосновою, з яким пов'язується суверенітет держави і сам факт її існування. Не випадково Статут ООН спочатку апелює до волі народів, а потім держав, що відбито в самій назві організації. Проте, твердження універсальної норми, що захищає права нації, відноситься до середини
XX ст., хоча сама правова ідея захисту відноситься до кінця XVIII ст.

Розглядаючи історично процес становлення принципу, можна побачити, що він або його ідея використовувалися не завжди правомірно, будучи в ряді випадків зручним способом для чергового переділу світу і захоплення територій, що належать не організованим державно народам.

У судах США наприкінці XX ст. почалися ініційовані індійськими племенами процеси з повернення незаконно, без явно вираженої волі народів, хоча й оформленої в ряді випадків договорами, привласненої некорінними народами їхньої національної території.

Російська доктрина ще в XIX ст. (А. Шалланд) виступала проти подібної політики. З іншого боку, обвальний перегляд сформованої у світі ситуації і перекроювання карти мапи світу призведуть до ще більш великих лих, менша з яких – громадянські війни (збройні конфлікти неміжнародного характеру), велика – світова ядерна катастрофа. Усі терористичні акції останньої половини XX – початку XXI ст. проводилися під гаслом самовизначення.

Даний принцип у короткій формі, тезисно, був сформульований у Статуті ООН у 1945 р., потім – в універсальному договорі, що кодифікує – Пактах про права людини 1966 р. Стаття 1, що містить перелік прав нації як одиниці, що самовизначається, виділена в особливу частину. (“Усі народи мають право на самовизначення. У силу цього вони вільно установлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток... жоден народ не може бути позбавлений приналежних йому засобів на існування”.)

У період перед прийняттям пактів зміст принципу удосконалювався у формі міжнародно-правового звичаю. Частина принципу, пов'язана з наданням незалежності колоніальним країнам і народам, у своєму розвитку спиралася на морально-політичні норми Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р. і Декларації про принципи міжнародного права 1970 р.

На першому етапі застосування принципу наголос робився на регламентацію статусу того, кого колонізують, і колонізатора, визначалися і взаємні права й обов'язки, серед яких найбільш важливим було право колонізованого застосувати проти колонізатора збройну силу, що, як відомо, дозволяється в особливому порядку й у виняткових випадках. При цьому малося на увазі, що народ має орган: 1) що очолює таку боротьбу,
2) підтримуваний значною частиною населення, 3) ефективно контролюючий значну частину національної території. Після досягнення незалежності та у період військових дій народ і нація повинні були підкорятися усім вимогам міжнародного права. Активна деколонізація призвела до появи нового суб'єкта міжнародного права – народу і нації, які перебувають на стадії боротьби за своє самовизначення, наслідком чого було право просити та отримувати допомогу з боку міжнародного співтовариства.

Під впливом існування цього принципу сформувався поряд з колоніалізмом новий склад міжнародного злочину – неоколоніалізм, що розуміється як застосування інших, крім політичних та військових, методів утримання в підпорядкуванні колишньої колонії.

Права народу і нації полягають у самостійному (або під контролем співтовариства, наприклад в особі ООН, як у випадку Індонезії та Тимора) прийнятті ними рішення про самовизначення, у праві на самостійний політичний статус, у праві на вільний економічний розвиток, національну та культурну самобутність, у праві на вільне розпорядження своїми природними ресурсами, що представлені багатствами їхньої території або частками у загальнолюдському надбанні.

Вони мають право вимагати, щоб їхні права реалізовувалися мирно, без незаконної протидії, відповідно доміжнародного права, з волі більшості народів, без фальсифікації їх позицій.

Істотним моментом у розгляді правового змісту принципу є те, що факт колонізації установлюється у взаємовідносинах територіально не зв'язаних метрополії і колонії.

Значно складніше визначити факт колонізації у випадку спільного протягом тривалого періоду проживання на одній території ряду народів і націй.

У таких випадках необхідно визначити, чи має місце обмеження права такої спільності на участь у політичному житті, економічна нерівність, обмеження права на національно-культурну реалізацію.

Нажаль, ані практика, ані доктрина не відповідають на запитання про те, який період часу, яка геофізична позиція – з виходом до зовнішніх кордонів держави або до морського узбережжя тощо – є необхідною для реалізації самовизначення аж до відділення й утворення самостійної держави.

Єдине, що є на цей випадок, – це добре відпрацьована практика плебісцитів, що допомагає врахувати особливості кожного випадку. Згадана раніше Декларація про деколонізацію 1960 р. у ст. 6 і 7 містить положення про неприпустимість використання принципу для того, щоб “цілком або частково зруйнувати національну єдність та територіальну цілісність країни”.

Порушення розглянутого принципу встановлюються відповідно до міжнародного права, у першу чергу – органами ООН; до порушників застосовуються примусові заходи, що відповідають тим, які застосовуються за вчинення міжнародних злочинів.

Сьогоднішній етап нормативного удосконалення принципу може піти в двох напрямках – наповнення його новим змістом з урахуванням вимог часу або його виключення з переліку основних принципів як такого, що виконав своє призначення.

Слід також зазначити, що перелік основних принципів міжнародного права, детально розглянутих вище, не є вичерпним та остаточним. Зокрема, у стадії становлення знаходяться такі новітні принципи, як принцип загального та повного роззброювання під ефективним міжнародним контролем, принцип міжнародного захисту навколишнього середовища та інші.

Література до лекції:

1. Василенко В.А. Основы теории международного права. – К.: Вища школа, 1988. – 287 с.

2. Даниленко Г.М. Обычай в современном международном праве / Отв. ред. А.П. Мовчан. – М.: Наука, 1988. – 189 с.

3. Международное право: Учебник / Отв. ред. В.И. Кузнецов. – М.: Юристъ, 2001. – 672 с.

4 Международное право: Учебник / Отв. ред. Г.В. Игнатенко,
О.И. Тиунов. – М.: Норма – Инфра•М, 1999. – 584 с.

5. Міжнародне право. Основи теорії: Підручник для вузів / За ред.
В.Г. Буткевича. – К.: Либідь, 2002. – 608 с.

6. Международное публичное право: Учебник / Под ред. К.А. Бекяшева. − Изд. 3-е, перераб. и доп. − М.: «Проспект», 2004. − 928 с.

7. Тункин Г.И. Вопросы теории международного права. –
М.: Госюриздат, 1962. – 330 с.

8. Тункин Г.И. Право и сила в международной системе. – М.: Междунар. отношения, 1983. – 199 с.

9. Тиунов О.И. Принцип соблюдения международных обязательств. – М.: Междунар. отношения, 1979. – 184 с.

10. Фельдман Д.И., Курдюков Г.И. Основные тенденции развития международной правосубъектности. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1974. – 131 с.

Читайте також:

1. Велике Запоріжжя
2. Діяльність по створенню нових соціалістичних міст України (Велике Запоріжжя, ХТЗ в Харкові).
3. ЗАПОРІЖЖЯ
4. Запоріжжя 2010
5. Запоріжжя 2010
6. Запоріжжя-2010
7. Запоріжжя-2010
8. Фонтани Запоріжжя

Переглядів: 1374