Іманентне джерело філософування

Номінальне визначення філософії

ТЕМА 1. Любов до Мудрості

1. Номінальне визначення філософії;

2.Іманентне джерело філософування;

3.Трансцендентна мета філософування;

4. Трансцендентальна природа філософії.

Слово «філософія» – грецького походження. Воно утворене сполученням двох грецьких слів: «φιλία» – «дружня любов» та «σοφία» – «мудрість» (або «Премудрість»). У слов’янських мовах, поруч з безпосередньо грецьким запозиченням, іноді вживають так звану «кальковану форму» – любомудріє, а філософа, відповідно, називають любомудром.

Створення слів «філософія» й «філософ», традиційно приписується давньогрецькому мислителю Пітагору з Самосу (570-490 рр. до н.е.). Про це говорять Цицерон (03.01.106-07.12.43 рр. до н.е.) у «Тускуланських розмовах»[1] та Діоген Лаертський (кін. ІІ – поч. ІІІ ст. н.е.) у своєму творі «Про життя, вчення й вислови відомих філософів»[2].

Отже, суто номінально, тобто за самим своїм іменем, філософія є дружньою любов’ю до мудрості.

Проте, таке визначення філософії, вочевидь, нічого не пояснює, а тільки відсилає до двох понять, у сполученні яких воно постає, а саме - «φιλία» та «σοφία», розібравшись з якими, та їх взаємозв’язком, можливо, ми зможемо трохи підняти ту завісу таємничості, що огортає собою філософію. Отже, почнемо, й як казали древні – «Procul, o procul, este profani!»[3].

У «Божественній комедії» Данте Аліґ’єрі (01.06.1265-14.09.1321 рр.) сказано, що «любов рухає сонце й інші зірки»[4]. Тобто у Данте, любов – це універсальна творча сила, що творить світ (космос).

Вірогідно, любов – найбільша таємниця життя взагалі, й людського життя зокрема. Оспівана поетами й описана прозаїками усіх часів, тема любові є однією з домінуючих у світовій літературі, їй присвячено значну кількість творів мистецтва. Від початку часів й до сьогодні, значна частина релігій Сходу й Заходу, а щонайбільше Християнство (яке саме сповідує себе є релігією любові) проповідують любов. З давнини й донині філософи різних часів прагнуть проникнути під покров й у саму сутність цієї величезної таємниці космічного буття, розчаклувати її (й іноді їм це навіть, хоча б частково, вдавалося)[5].

Давньогрецький філософ Емпедокл з Акраґанту (бл. 490-430 рр. до н.е.)[6] визнавав любов (φιλία) однією з рушійних сил світу (іншою була незгода, тобто, так би мовити, «любов навпаки»). На думку Емпедокла, всі зміни у світі відбуваються саме завдяки любові (φιλία) й незгоді (νεĩκος), що спричиняють сполучення й роз’єднання стихій[7]. Доречи, пізнання, за Емпедоклом, стає можливим також завдяки любові – саме він сформулював один з найглибших (й навіть можна сказати найфундаментальніших) принципів людського пізнання – принцип симпатії – «подібне пізнається подібним».

Давньогрецький філософ, котрий у традиції здобув епітет «божественний», Платон (427-347 рр. до н.е.) присвятив любові майже повністю, принаймні два з тридцяти шести традиційно приписуваних йому діалогів, – це «Лисис» (або його також називають «Лисид») та «Бенкет», – у значній кількості інших діалогах тема любові, так чи інакше, також присутня. У «Лисисі» предметом розгляду є «φιλία» – дружня любов або дружба, тоді як у «Бенкеті» – це «¡ρως» – пристрасна любов, що є джерелом й основою чуттєвого життя, дарує радість й насолоду.

У Аристотеля (384-322 рр. до н.е.) та пізніше у Плутарха (40-120 рр. н.е.), поруч з «φιλία» й «¡ρως», знаходимо ще один різновид любові – «στοργή» – це ніжна любов до власних дітей та власних витворів.

Християнство, в цілому сприйнявши «φιλία» й «στοργή», як невід’ємні складові людської екзистенції, преобразило античний «¡ρως» у дивовижний спосіб – через його сходження на хрест. Достатньо згадати Ігнатія єпископа Антіохійського (бл. 35-108 рр. н.е.), його слова сказані незадовго до його мученицької кончини: «Моя любов (¡ρως) розіп’ята…»[8].

Античний й старозавітний[9] життєдайний «¡ρως», як легендарна птиця-фенікс, постає з праху й попелу, зійшовши на хрест, й померши на ньому – пройшовши крізь страждання й звільнившись від них, вийшовши з царини пристрастей, відроджується – речовинний вогонь перетворюється на воду життя, воскресає преображеним, перетворюючись на саму сутність любові, очищену від усього, що привходить ззовні, переходить з мінливої царини часу у стабільність вічності, обожнюється, стає «#γάπη»[10], відбувається явлення самої чистої сутності любові – любові, що є найціннішим дарунком – милістю, благодаттю, ласкою, стає джерелом й основою духовного життя.

Тема любові червоною стрічкою проходить крізь усю творчість Аврелія Августина (13.11.354-28.08.430 рр.), знаходячи свій апогей у його автобіографічному творі «Confessiones» («Сповіді»), що з того часу справив й продовжує справляти надзвичайне враження на багатьох мислителів, й поклав відбиток на всю подальшу культуру європейської цивілізації.

У Августина, подібно до того, як пізніше у іншого видатного мислителя, втім, східного – Максима Сповідника (580-13.08.662 рр.), любов – «Caritas» (грець. – «#γάπη») – це сама сутність любові, любов у її найчистішій формі – абсолютна любов, що трансфігурує життя, скеровуючи його, згідно його смислу (грець. – «λόγος», лат. – «ratio»), приводячи його образ (грець. – «τρόπος», лат. – «modus») у відповідність до Божественного задуму щодо нього. Вся решта різновидів любові – «φιλία» й «¡ρως», й «στοργή» – є ніби іпостасями «Caritas», тоді як «Caritas» є самою сутністю – есенцією любові.

«Άγάπη» – Божественна любов, тоді як «φιλία» є самим її здійсненням, явленням, маніфестацією, живим відображенням у людині й світі, так би мовити, її енергією, що виходить з єдиного джерела, єдиної сутності. Любов-φιλία є найчистішим проявом любові – дружньої любові, любові-дружби. У той же час, «¡ρως» й «στοργή» є вже ніби відображеннями відображення – тобто, це та сама «φιλία», проте, що набуває різного «забарвлення», відповідно до сфери власної діяльності.

Ідеями Августина просякнуте західноєвропейське Середньовіччя. Великі середньовічні містики безпосередньо переживали цю таємницю, намагаючись пояснити виразити її засобами схоластичної філософії – достатньо згадати Бернарда з Клерво (1090/1091-20.08.1153 рр.), Гуго (1096-11.02.1141 рр.) та Рішара (+16.03.1173 р.) з абатства св. Віктора у Парижі, Франциск з Асижу (1181/1182-03.10.1226 рр.), Бонавентуру (1221-15.07.1274 рр.), Тому Аквіната (28.01.1225-07.03.1274 рр.), Юліану з Норвічу (08.11.1342-1416 рр.).

Ніби луною думки Августина відгукнулися й у мислителів великого європейського Відродження. Так, наприклад, до особливих шанувальників творчості бл. Августина належав вже згадуваний нами Данте Аліґ’єрі, а Франческо Петрарка (20.07.1304-19.07.1374 рр.), котрого часто називають «батьком європейського гуманізму», постійно тримав при собі невеличкий кишеньковий примірник «Сповідей» бл. Августина, який мав звичку читати, як тільки-но видавалася вільна хвилина, й тільки незадовго до кінця свого земного життя, коли мінускул став вже надзвичайно складним для літніх очей, подарував кодекс одному з своїх близьких друзів. Доречи, тема піднесеної любові, любові, що навіть у смутку дарує радість, є головною у поетичній творчості Ф. Петрарки.

У Новий час проникнути у таємницю любові намагалися такі несхожі між собою мислителі як Блез Паскаль (19.06.1623-19.08.1662 рр.), Бенедикт Спіноза (24.11.1632-21.02.1677 рр.), Жан-Жак Руссо (28.06.1712-02.07.1778 рр.), Шарль Фур’є (10.04.1772-10.10.1837 рр.)[11] та деякі ін.

У Німеччині, на зорі ХІХ ст., тема любові буде, так би мовити, «піднята на стяг» представниками Німецького романтизму – Йоганна Вільгельма фон Ґете (28.08.1749-22.03.1832 рр.), Йоганна-Крістофа-Фрідріха Шилера (10.11.1759-09.05.1805 рр.), Фрідріхом Шлегелем (10.03.1772-11.01.1829 рр.)[12], Новалісом (02.05.1772-25.03.1801 рр.)[13], Людвігом Тіком (31.05.1773-28.05.1853 рр.) та ін., у їх молодому протесті проти старого раціоналізму доби Просвітництва, що врешті решт, через крайній логіцизм (панлогізм) Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (27.08.1770-14.11.1831 рр.), обернеться волюнтаристською концепцією Артура Шопенгауера (22.02.1788-21.09.1860 рр.), з її «Метафізикою статевої любові»[14] й глибоко трагічним переживанням любові у Сьорена Кьєркеґора (05.05.1813-11.11.1855 рр.).

Серед мислителів Новітнього часу, що значну частину власної творчості присвятили фундаментальному дослідженню любові потрібно назвати Георга Зіммеля (01.03.1858-28.09.1918 рр.)[15], Мігеля де Унамуно (29.09.1864-31.12.1936 рр.)[16], Макса Шелера (22.08.1874-19.05.1928 рр.)[17], Семена Людвіговича Франка (16/28.01.1877-10.12.1950 рр.)[18], Пауля Тілліха (20.08.1886-22.10.1965 рр.)[19], скандально відомого Жоржа Батая (10.09.1897-09.07.1962 рр.)[20], та представника неофройдизму Еріха Фромма (23.03.1900-18.03.1980 рр.)[21].

За окремими виключеннями, дослідження любові у Новий та Новітній часи зближуються з темою статі, статевого або статево-соціального виміру людського життя, ніби заземлюються, аналізуються тільки у горизонті земного життя людини.

На особливу увагу, на нашу думку заслуговує фундаментальне дослідження сутності любові дивовижного й глибокого мислителя ХХ ст. Дитріха фон Гільдебранда (12.10.1889-26.01.1977 рр.) – його книга так і називається: «Das Wesen der Liebe» – «Сутність любові» (у рос. перекладі «Метафизика любви»)[22], що представляє собою різкий контраст з більшістю попередніх робіт з цієї теми.

Вже такий побіжний й далеко не повний перелік імен дає наочне уявлення про те, наскільки важливою й непростою є справа прояснення того, що таке любов.

Можна сказати, що любов є екзистенціальним центром людського життя, іманентним джерелом (який також є центром цікавості), єдиним висхідним пунктом, у якому сплавлені, злиті усі людські прагнення й сподівання, що починають розрізнятися (interesse) тільки опиняючись на периферії, яка, у свою чергу, є простором життєвої маніфестації особистості. Любов є ніби «пробним каменем» ціннісних орієнтирів особистості, що відкриває розрізнення на рівні «цінне» / «не цінне», «цікаве» / «не цікаве», «потрібне» / «зайве».

Аналізуючи різновиди любові, можна сказати, що «#γάπη» є самою сутністю любові, що відкривається як «φιλία». Тобто, можна сказати, що коли йдеться про людську діяльність, «#γάπη» відкривається як «φιλία» – φαινόμενα – феномен любові, сама 6ν-έργεια (енергія, дійсність) любові, що випливає з відкриття й переживання певної реальності, у живому й безпосередньому контакті з нею. Занурюючись до сфери чуттєвості, любов – «φιλία» набуває характеру кохання – «¡ρως». У стосунку до власних дітей та витворів (як власного продовження) любов – «φιλία» у людині набуває характеру ніжної любові – «στοργή».

Отже, любов, яку греки називали «φιλία», є іманентним джерелом будь-якої особистої людської активності, й сама ця активність уможливлюється й обумовлюється саме нею. Саме любов – «φιλία» породжує ту живу цікавість, що притаманна особистій людській активності, намагання розібратися, уяснити собі схоже й відмінне, проникнути у сутність досліджуваного феномену.

Якщо любов, у самій своїй сутності («#γάπη») відкривається як «самосуще» (суще-саме-собою) й «самоцінне» (цінне-саме-собою), то любов, як енергія любові («φιλία»), завжди потребує певної мети, певного об’єкту – вона завжди інтенційна, тобто на щось направлена, до чогось скерована. У випадку філософії, таким об’єктом є мудрість.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Тета-з’єднання	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.