Д25.Рішекння Європейського суду з прав людини як джерело конст права в ЗК.

Д24.Конст-правові угоди як джерела конст права в ЗК, Приклади

Приклади конституційно-правового звичаю

- Це звичаї в сфері парламентського права або парламентської процедури

- Це відставка прем’єр-міністра при висловленні йому недовіри обома палатами парламенту

- Діяльність уряду, як органу виконавчої влади

- Президент країни має право на конфіденційність інформації військового чи службового характеру

Конституційно-правова угода – правова угода, що регулює, як правило, взаємовідносини між вищими органами державної влади, пов’язаних із здійсненням державної влади. Конституційні угоди – є засобом регулювання у країнах англосаксонської моделі права, регламентують найважливіші питання державного ладу.

Найбільше значення конституційні угоди мають у Великобританії, де з їхньою допомогою регламентуються найважливіші питання державного ладу. Деякі з цих угод формулюються так: монарх повинен призначати на посаду прем'єр-міністра особу, яку підтримує більшість у нижній палаті парламенту. Прем'єр-міністр визначає склад кабінету (уряду). Міністри мають бути членами парламенту. Монарх здійснює свої владні правомочності за порадою міністрів. Члени уряду несуть колективну та індивідуальну політичну відповідальність перед парламентом (нижньою палатою). В інших країнах більшість відповідних положень можна знайти в текстах основних законів.

Відмінність угоди від звичаю – її формують самі учасники.

Питання про юридичну природу рішень Європейського суду з прав людини (далі — Суд) було і залишається одним із найдискусійніших у юридичній науці. Особлива увага науковців до юридичної природи рішень Суду пов´язана як зі специфічною роллю Суду як наднаціонального юрисдикційного органу, що має виключне право тлумачити та застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція), так і з особливостями правових систем держав — членів Ради Європи, право якої поєднує континентальний та англо-саксонський типи правових систем.

Правозастосовний характер рішень Суду. Цим рішенням притаманні усі ознаки правозастосовних актів. По-перше, рішення Суду ухвалюються компетентним (уповноваженим на це ст. 32 Конвенції) органом — Судом. По-друге, вони мають публічно-владний характер та забезпечуються міждержавним утворенням — Радою Європи, яка через спеціально уповноважений орган (Комітет Міністрів) контролює їх виконання державою-відповідачем у справі та має право застосовувати до останньої санкції юридичного та політичного характеру за невиконання таких актів. По-третє, рішення Суду як правозастосовні акти містять індивідуальне, формально обов´язкове правило поведінки, яке полягає у визнанні наявності чи відсутності порушення Конвенції та, залежно від наслідків порушення, у призначенні справедливої сатисфакції. По-четверте, обов´язкова дія рішень Суду розрахована завжди на персоніфікованих суб´єктів — заявника та державу-відповідача. Хоча у факультативному порядку, вдаючись до заходів загального характеру, держава може вживати відповідних заходів для уникнення у майбутньому аналогічних порушень щодо інших суб´єктів. По-п´яте, рішення Суду регулюють лише конкретні випадки суспільного життя, тому їх юридична чинність вичерпується фактом реалізації індивідуального припису. Тобто рішення Суду в конкретній справі не може бути застосоване до іншого, навіть аналогічного випадку «автоматично», без належного обґрунтування позиції Суду в новому рішенні, хоча він може посилатися (і справді посилається) на свої попередні рішення при ухваленні наступних рішень в аналогічних за фабулами справах. По-шосте, рішенням Суду притаманна пряма дія. По-сьоме, вони мають письмову юридичну форму вираження, складаючись із трьох основних частин: «Процедура», «Факти», «Питання права». По-восьме, ці рішення є необхідною передумовою належної реалізації порушених прав та свобод, передбачених Конвенцією.

Правотлумачний характер рішень Суду. Особливістю правоінтерпретаційної діяльності Суду є те, що її результати містяться у зовнішній юридичній формі правозастосовного акта — його рішенні. Проте такий правозастосовний акт має водночас і всі ознаки акта інтерпретаційно-правового. По-перше, відповідно до ст. 32 Конвенції таке рішення є юридичним актом компетентного суб´єкта — Суду. По-друге, інтерпретація Конвенції, що міститься у рішенні Суду, є формально обов´язковою для усіх суб´єктів, оскільки лише він має повноваження здійснювати її офіційне тлумачення. По-третє, це рішення містить правила розуміння змісту норм Конвенції, які є досить абстрактними та конкретизуються через їх тлумачення Судом. По-четверте, рішення Суду має письмову юридичну форму вираження. По-п´яте, такі рішення мають юридичну силу, визначену статусом суб´єкта право-тлумачення — Суду, тобто має юридичну силу рішення Суду. По-шосте, правило розуміння змісту норми Конвенції, що міститься у такому рішенні, не виходить за її межі — принаймні декларативно (у правових позиціях Суду зазначається, що він не може, користуючись еволюційним тлумаченням, вивести з подібної норми «таке право, яке не було включено в текст раніше»). Зазвичай Суд використовує загальні формулювання і зазначає, що те чи інше право, яке буквально не записане у тексті Конвенції, випливає з певної норми у світлі цілей Конвенції або ж роз´яснює ознаки певного поняття, яке міститься у нормі Конвенції. Тобто, з одного боку, Суд «розвиває» норми Конвенції, а з другого — визнає, що не виходить за межі змісту цих норм, хоча такі межі є досить широкими. По-сьоме, рішення Суду самі по собі не створюють нових, не змінюють і не скасовують чинних норм права. Текст Конвенції з 1950 р. змінюється лише через посередництво Протоколів до неї (здебільшого в організаційно-процесуальній частині), тоді як правила розуміння її змісту змінюються на розсуд Суду при незмінності тексту самих норм Конвенції. По-восьме, правила розуміння змісту таких норм діють лише протягом строку дії Конвенції. По-дев´яте, рішення Суду не мають самостійного значення та діють лише в єдності з її нормами.

Оскільки у рішеннях Суду не міститься юридичних норм чи принципів права, такі рішення не можна вважати прецедентним джерелом права у класичному розумінні.

За праворегулятивною функцією ці рішення є чимось середнім між класичним англо-саксонським прецедентом та континентальною правозастосовною практикою як сталою та послідовною позицією судів з тих чи інших питань правозастосування. Такі рішення містять правові позиції (правоположення), які не є юридичними нормами, але мають відносно обов´язковий характер для самого Суду та правотворче значення для держав — учасниць Ради Європи і формуються у результаті конкретизації норм Конвенції. А відтак рішення Суду у його розумінні, можна вважати «правоконкретизаційними прецедентами».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Конст-правовий звичай як джерело конст права в ЗК,поняття та ознаки,приклади.	\|	Поняття і сутність констуції

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.