• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Перспективні напрями зовнішньої політики України та проблеми національної безпеки в умовах глобалізації

Після проголошення незалежності Україна чітко і недвозначно обрала курс на інтеграцію в Європу. Вона активно працює в ОБСЄ, Раді Європи, Раді Євроатлантичного партнерства та Комісії «Україна – НАТО». Важливим стратегічним партнером України є також Сполучені Штати Америки. Водночас Україна залишається у складі СНД, бере участь у роботі багатьох (але не всіх) її органів та інституцій, прагне розширення співпраці з членами Співдружності як в межах останньої, так і на двосторонній основі. На цьому «східному» напрямі основним стратегічним партнером України є Російська Федерація, що пов’язано, насамперед, з високим рівнем економічної взаємозалежності обох країн.

Така різноманітність напрямів зовнішньополітичної активності України не завжди сприймається з розумінням окремими засобами масової інформації та деякими політичними силами. Вони іронічно називають її «багатовекторністю», трактуючи останню як невизначеність і невиразність. По суті, йдеться про необхідність відмови України від політичної та економічної активності у всіх напрямах, крім «західного».

Насправді, закиди про невизначеність і невиразність зовнішньополітичного курсу України є, принаймні, перебільшенням. У прийнятому Верховною Радою ще в 1993 р. основному документі «Основні напрями зовнішньої політики України» наголошується, що «перспективною метою української зовнішньої політики є членство України у Європейському Співтоваристві, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах».

Надзвичайно важливими в цьому плані, а також з огляду на перспективи реалізації національних економічних та соціальних програм є відносини зі Сполученими Штатами Америки. Відносини з цією найпотужнішою і найвпливовішою державою сучасного світу мають виняткове значення для будь-якої країни. Однак з часу появи на світовій арені незалежної України її відносини з США розвивалися нерівномірно, періоди активізації співпраці в різних галузях змінювалися його гальмуванням і навпаки. До того ж, інтенсифікація політичного співробітництва, як правило, не супроводжувалась аналогічними процесами у сфері економічних взаємин. Частка США в українському експорті ніколи не перевищувала 3,5%. Приблизно на такому ж рівні перебуває й український імпорт з Америки, що не відповідає можливостям торговельно-економічної співпраці обох країн. Вкрай недостатнім є і обсяг американських інвестицій в економіку України, який можна вважати показником рівня привабливості останньої для американського капіталу. Як постійно зазначають представники державної адміністрації та бізнесових кіл США, розширення взаємовигідної співпраці залежить насамперед від успіхів економічних реформ в Україні та розвитку процесу демократизації. Важливе значення мають також зовнішньополітичні пріоритети та досягнення України, передусім у відносинах з Європейським союзом, Росією, участі в боротьбі з міжнародним тероризмом тощо.

Сполучені Штати зацікавлені у розвитку України як сильної демократичної держави, надійного партнера у розв’язанні актуальних проблем сучасних міжнародних відносин. Україна і США продовжують співпрацювати в багатьох сферах, що має виняткове значення для України, враховуючи роль Сполучених Штатів у світових економічних та політичних процесах, зокрема при розв’язанні таких питань, як членство в СОТ або НАТО, а також при прийнятті рішень стосовно надання кредитів світовими фінансовими структурами. Від рівня відносин із США певною мірою залежать і темпи просування до Євросоюзу. Отже, розвиток взаємовигідного співробітництва з Сполученими Штатами Америки є важливою складовою досягнення стратегічних цілей України на «західному» напрямі її зовнішньої політики.

Проте європейський вибір України не означає зосередження всіх зусиль лише у співпраці з країнами Заходу. Це важливо, але недостатньо. Ключовою проблемою наближення до членства в ЄС є високий рівень готовності економіки до його вимог, її конкурентоздатності на світовому ринку. І для досягнення цього рівня треба не обмежуватись завданнями входження в європейський економічний простір, а якомога ширше виходити на ринки інших регіонів світу, розвивати взаємовигідне співробітництво з країнами, найбільше зацікавленими в українських товарах і технологіях. Це, насамперед, країни Азії, Африки, Латинської Америки. Така співпраця буде найкраще «працювати» на досягнення стратегічної мети.

Одним з найважливіших партнерів України в азійському регіоні є Китай. Багатство територіальних, природних і людських ресурсів цієї країни загальновідоме і не потребує пояснень. Україна має з ним дуже тісні політичні й економічні контакти. За останні десять років між двома країнами було укладено понад 90 міждержавних, міжурядових, міжвідомчих та міжрегіональних угод і договорів. Україна посідає третє місце у зовнішньоторговельних зв’язках Китаю з країнами СНД (після Росії та Казахстану). Водночас Китай належить до п’ятірки основних торговельних партнерів України. Надзвичайно потужний економічний розвиток Китаю створює додаткові можливості для співпраці з ним.

Серйозне зацікавлення китайської сторони у розвитку широкомасштабного співробітництва з Україною, грандіозність вже наявних і розробка нових проектів економічного та науково-технічного партнерства є важливим для України шансом, який вона просто не має права не використати у реалізації національних політичних, економічних і соціальних програм і зміцнення позицій у сучасному світі.

До держав, відносини з якими мають для України стратегічне значення, безумовно, належить ще один азійський гігант – Індія. В часи існування СРСР, який упродовж багатьох десятиліть був для Індії одним з найважливіших і надійних політичних і торговельно-економічних партнерів, внесок України у зміцнення цього партнерства був дуже помітний. Українські підприємства брали активну участь у створенні металургійної промисловості Індії, електроенергетики, проведенні геологорозвідувальних робіт, постачанні важливої продукції машино- і приладобудування тощо.

Загалом, враховуючи грандіозні масштаби та динамізм розвитку економіки Індії, зростання її політичного впливу в сучасному світі, завдання широкого і всебічного розвитку українсько-індійського співробітництва, безумовно, набуває пріоритетного значення.

Надзвичайно перспективним для України є економічне співробітництво з країнами Південно-Східної Азії. Вони володіють величезним економічним потенціалом, природними ресурсами та порівняно високими темпами розвитку. Здебільшого економіка цих країн має вузький спектр економічного розвитку, обмежуючись розробкою і продажем природних копалин або розвитком сільського господарства (окрім Сінгапуру та Малайзії). Найбільші обсяги торгівлі Україна має з Індонезією та В’єтнамом. Проте навіть у контактах із цими країнами в України переважає експорт сировини, напівфабрикатів та металургійної продукції. Експорт високих технологій майже відсутній. На думку фахівців, рівень торговельних контактів України з цими країнами дуже далекий від потенційно можливого і навіть тяжіє до зменшення. Особливо дивним це виглядає у випадку В’єтнаму, з яким Україна мала традиційно тісні відносини ще за радянських часів. Про те український експорт міг би задовольнити потреби В’єтнаму в устаткуванні для видобування нафти, гідроелектростанцій, у будівництві енергооб’єктів, вантажівок, суден, у будівельних матеріалах, мінеральних добривах тощо.

В країнах Індокитаю в українських товаровиробників існують певні об’єктивні труднощі, пов’язані із традиційною насиченістю цього ринку товарами Франції, Японії, Південної Кореї. Проте вже існують приклади вдалої економічної діяльності в цьому регіоні країн Східної Європи (Польща, Болгарія).

Порівняно слабкі позиції України на ринках Південно-Східної Азії передусім пов’язані з недостатньою дипломатичною активністю України в цьому регіоні. Основою цього часто є недостатність інформації про його ринки, що потребує негайного впровадження державних програм із підготовки фахівців-сходознавців.

Надзвичайно важливою для України і водночас дуже специфічною є співпраця з країнами Близького та Середнього Сходу. Стратегічну важливість цього регіону для України визначають два фактори.

По-перше, він найпотужніший у світі видобувач нафти, що автоматично повинно привертати до нього увагу України. І хоча пошук у цьому регіоні альтернативного джерела енергоносіїв не є питанням сьогодення, потрібно очікувати неминучого налагодження «нафтових» відносин у майбутньому. Приклад ефективності української дипломатії в сфері пошуку джерел енергоносіїв – тристороння співпраця з Іраном і Туркменістаном, наслідком чого є постачання туркменського газу в Україну в обмін на українські поставки продукції в Іран, який здійснює оплату газових поставок. У цьому контексті Іран без перебільшень можна вважати одним із найперспективніших економічних партнерів України у регіоні. Це засвідчує і цілком очевидне прагнення цієї ізольованої від зовнішнього світу держави вийти на ринки європейських країн. Можливі галузі співпраці – енергетика, нафтогазова та нафтохімічна промисловість, машинобудування, транспорт, сільське господарство.

Ще одним фактором стратегічної важливості близько- та середньо-східного регіону для України є експорт озброєнь і військової техніки, який традиційно займає чільне місце в зовнішньоторговельній діяльності України, даючи прибуток щороку близько 600 млн. доларів. Причому приблизно половину цього експорту становить абсолютно нова продукція українського виробництва, переважно – авіаційна техніка, бронетехніка, зенітно-ракетні комплекси, боєприпаси. Частка продажу озброєнь і військової техніки у країнах Близького і Середнього Сходу в загальному експорті зброї та технологій України становить до 40%. Тому необхідність розвитку контактів із країнами цього регіону дуже важлива для України.

Величезні перспективи для політичної, економічної, науково-технічної та культурної співпраці відкриваються перед Україною в державах Латинської Америки. Серед них особливий інтерес становить Бразилія, найпотужніша і найвпливовіша держава в регіоні, яка за обсягом валового внутрішнього продукту входить до десятки провідних країн світу. Українсько-бразильські відносини мають значну політико-правову основу, закладену під час численних взаємних візитів представницьких делегацій обох держав,

Перспективність Бразилії як торговельно-економічного партнера спонукає Україну до активізації дій на бразильському ринку. Значну зацікавленість у співпраці з Україною висловлюють і керівники провідних бразильських нафтогазових, електроенергетичних, приладобудівних та інших компаній.

Одним із найпривабливіших і потенційно наймісткіших ринків світу є Африка. Цей факт не може не братись до уваги при визначенні стратегічних і перспективних напрямів зовнішньої політики України. Фактом, однак, є те, що Україна майже втратила старі, ще «радянські» позиції на африканському ринку. Не існує й продуманої державної програми розвитку співпраці з африканськими країнами. Водночас нечисленні поки що контакти з офіційними представниками африканських країн засвідчують про серйозні можливості відновлення взаємовигідної економічної співпраці.

Зазначимо, отже, що нарощування обсягів експорту є необхідною умовою інтеграції України у світове господарство. Оскільки ж доступ нашої продукції на ринки розвинених країн обмежений, то набагато перспективнішим виглядає просування на ринки країн колишнього так званого третього світу, а також країн СНД. Саме тут для України є найбільше можливостей зайняти «свою нішу» в світовій господарській системі, яка буде найкраще працювати на зростання національної економіки і, відтак, на темпи реалізації курсу на європейську інтеграцію.

Основною закономірністю сучасного світового розвитку стала глобалізація. Об’єктивні і закономірні процеси – глобалізація розвитку, глобальна трансформація, інтеграція. З початку XXI ст. стала реальною загроза тотальної силової глобалізації, тепер вона вже реально є головним законом світового розвитку. Для одних країн це несе нові перспективи, для інших – великі загрози.

Не може залишитися осторонь цих процесів Україна у зв’язку з її розташуванням між Сходом і Заходом, а також історичними та політичними реаліями. Геополітичне положення України на межі двох великих цивілізаційних просторів – європейського та євразійського було і є одним із визначальних факторів її історичної та політичної долі. Географічно Україна завжди була і залишається центральноєвропейською державою. Історично і політично тривалий період більша частина території України перебувала під впливом євразійської соціально-культурної традиції, перебуваючи у складі Російської, потім Радянської імперії. Національна ментальність виявилася розщепленою, відповідно, не було єдиних геополітичних пріоритетів, національних інтересів, єдиної національної стратегії. Все це зумовило невдачу побудови національної держави на початку XX ст., а також сучасні труднощі становлення України як євразійської держави.

Проте чітке визначення геополітичних пріоритетів, консолідація у масовій свідомості основних національних інтересів є однією з найважливіших передумов стабільного розвитку кожної сучасної держави. Національні інтереси, як і геополітичні пріоритети, виводяться, безумовно, з основних цінностей суспільства, таких, як «виживання», «свобода», «демократія», «економічний добробут», «розвиток», «соціально-культурні традиції» та орієнтації, інші внутрішні (національна ментальність, домінуюча ідеологія, екологічна система, тощо) і зовнішні (міжнародне середовище, зокрема геополітичне, союзи, блоки, історичний досвід, традиції міжнародних відносин, тощо) параметри. Формування відносно стабільної, загальноприйнятої, несуперечливої і самоузгодженої системи національних інтересів і геополітичних пріоритетів – визначальне завдання національної еліти в процесі державотворення.

Однією з проблем України в реалізації цього процесу була внутрішня непідготовленість України до незалежності, відсутність єдиної національної ментальності, загальноприйнятих національних цінностей. Перед Україною постали проблеми:

• прискорена побудова національної держави вимагала консолідованої національної ментальності;

• швидка консолідація національної ментальності виявилася дуже важкою без сильної унітарної держави.

Намагання розв’язати окремі проблеми одночасно виявилися дуже нагальними. Внаслідок більш ніж двадцятилітніх пошуків Україна лише зараз підійшла до розуміння цілеспрямованого формування геополітичних пріоритетів, уніфікованої системи національних інтересів і виваженої національної стратегії.

Перші спроби визначити основні для України категорії та поняття були зроблені ще всередині 1991 р. В Україні та на Заході була надрукована серія статей, де визначалися головні національні інтереси та геополітичні пріоритети, втілення в життя і захист яких гарантували б виживання України – незалежної суверенної держави. Були окреслені також і загрози національній безпеці України.

Порівняння цих визначених у 1991 – 1992 pp. національних інтересів і загроз національній безпеці України з реальними досягненнями процесу державотворення дає змогу дійти висновку, що з’явилися нові вагомі загрози, а саме:

- стимульовані ззовні національні конфлікти і територіальний розкол України;

- економічний шантаж і цілеспрямовані акції з підриву економіки України та блокування її економічної незалежності;

- територіальні претензії та втягування України до міждержавних конфліктів;

- невизначеність багатьох кордонів й іноземне економічне «проникнення» як форма встановлення політичної залежності;

- панслов’янська ідеологія та російське соціально-культурне й інформаційне домінування.

Україна у своєму державотворенні зробила надзвичайно багато помилок. Коли прийшло усвідомлення, що реальна політична незалежність неможлива без незалежності економічної, це змусило правлячу еліту висунути програму економічних реформ як центральну тезу внутрішньої та зовнішньої політики України. Проте, на жаль, послідовності у її втіленні в життя немає.

Одночасна орієнтація на полярні центри сили, балансування на суперечностях потенційно небезпечні і завжди були ефективною тимчасовою тактикою, однак поганою стратегією. Крім цього, формування ефективної стратегії неможлива без попереднього визначення геополітичних пріоритетів, чіткого усвідомлення національною елітою ролі та місця України в регіональному і глобальному геополітичному просторі.

Отже, питання геополітичного вибору України перетворюється із загальнотеоретичної проблеми у визначальний фактор її історичного і політичного майбутнього. Це важливо тому, що стабільність всієї Євроатлантичної системи на сучасному етапі залежить від посткомуністичних країн Балто-Чорноморського поясу. Це країни Балтії, Польща, Україна, Румунія, Угорщина, Чехія, Словаччина. Маючи міцні стратегічні позиції, ці країни визначають і будуть визначати стан і структуру європейської безпеки на десятиліття наперед. Україна посідає ключове місце на Балто-Чорноморській вісі. Це зазначають і представники атлантизму, і прихильники євразійства.

Однак з існуванням незалежної України не можуть погодитися політичні діячі Росії. Вони розглядають незалежну Україну як загрозу своїй національній безпеці. Північний сусід не бачить України поруч як необхідну умову розвитку своїх вигідних стосунків з Європою і Заходом загалом. Російська стратегія передбачає особисте лідерство представляти перед Заходом інтереси «країн колишнього союзу». Основні напрями стратегії Росії зумовлені її геополітичними амбіціями і намаганнями повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського договору та СРСР. Особливе місце відводиться інтеграційним процесам у зоні «російського впливу», можливостям і механізму СНД. Головні стратегічні пріоритети політики Росії до СНД завжди визначалися намаганнями використати цю структуру як знаряддя реінтеграції СРСР у тій чи іншій формі, засіб просування і втілення у життя економічних, політичних, військових і територіальних амбіцій Росії далеко за її сучасними межами. Первісно сформований як об’єднання незалежних держав, СНД поступово трансформувався у повністю підконтрольну Москві політико-економічну структуру. Росія не лише хоче були лідером і новим центром СНД, а й відкрито заявляє свої права на повне домінування у цій організації. Вона не має наміру будувати відносини в СНД на основах рівного партнерства і норм міжнародного права, поважати економічний та політичний суверенітет і територіальну цілісність її членів. Реальну політику Росії стосовно України й інших держав СНД визначає стратегія відродження нової наддержави на теренах СНД під контролем Росії.

І хоча існують теорії, які передбачають хід подій, що Росія зможе відмовитись від традиційної ролі «старшого брата», «захисника» всього пострадянського простору і почне поводитись як «нормальна» країна до своїх сусідів, проте у багатьох випадках ці теорії можуть розглядатись серйозно лише як класичний приклад спроб видання бажаного за дійсне, оскільки вони повністю ігнорують величезну соціальну інерцію держави з 400-літньою історією перманентної експансії і домінування над іншими країнами.

Розглянемо коротко проблему: Україна – Захід. Як уже згадувалось, Україна посідає ключове місце на євразійському просторі і фактично контролює основні транспортні коридори між двома цивілізаціями і в широтному, і в меридіанному напрямах. Тим часом політика Заходу щодо України в перші роки її існування як незалежної держави була не менш суперечливою і непослідовною, ніж політика України до Заходу. В певних аспектах вона залишається такою і на сучасному етапі. Причини цього явища полягали і в повільності формування на Заході нової стратегії до посткомуністичних країн, і в традиційній та дуже шкідливій звичці Заходу дивитися на пострадянський простір «очима Москви». Водночас Росія створювала у світового співтовариства імідж України як «авторитарно-націоналістичного», «безвідповідально-неокомуністичного» режиму.

Політика Заходу до України почала змінюватися лише з початку 1994 p., коли наміри Росії стосовно відродження нової наддержави на геополітичному просторі колишнього СРСР стали цілком очевидними. Сигнали «раннього попередження» провідні аналітики почали робити ще раніше. Так, 8 лютого 1994 р. Україна, позитивно оцінивши ініційовану НАТО Програму «Партнерство заради миру» (ПЗМ) як важливий елемент загальної структури європейської стабільності та безпеки, першою з країн СНД підписала Рамковий документ ПЗМ.

Політичною подією стало підписання у Мадриді 9 липня 1997 р.Президентом України та лідерами всіх держав – членів Альянсу Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО. Мета – розвиток відносин «особливого і ефективного партнерства», яке «сприятиме стабільності і просуванню спільних демократичних цінностей в Центрально-Східній Європі».

Країни – члени НАТО підтримали гарантії безпеки, що отримала Україна від усіх п’яти ядерних держав – учасниць ДНЯЗ як без’ядерна держава – учасниця цього договору. Сторони визначили форми реалізації співпраці, сфери та механізми проведення консультацій з питань запобігання конфліктам, управління кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів і проведення гуманітарних операцій. У Хартії зазначено: «Україна та НАТО створять кризовий консультативний механізм для проведення спільних консультацій в будь-якому випадку, коли Україна вбачатиме пряму загрозу своїй територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці».

У тому ж розділі йдеться про те, що «союзники по НАТО продовжуватимуть підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, демократичний розвиток, економічне процвітання та її статус без’ядерної держави, а також принцип непорушності кордонів, як ключові фактори стабільності та безпеки у Центрально-Східній Європі та на континенті в цілому». Отже, Україна отримала важливу психологічну підтримку найсильнішого оборонного альянсу світу.

Хартія має важливе практично-політичне значення. Членство в НАТО надасть Україні такі переваги:

- об’єднання з Великою Європою, достатні гарантії безпеки, що сприятимуть подальшій демократизації та розвиткові України в колі розвинених європейських держав;

- втрата статусу буферної держави між Росією і НАТО, гарантії збереження незалежності незалежно від того, як розвиватиметься Російська Федерація;

- гарантії проти територіальних домагань, підтвердження недоторканості кордонів;

- збільшення інвестиційної привабливості України, кращі перспективи приєднання до ЄС;

- благотворний демократизуючий вплив на внутрішньополітичне життя в Україні, зменшення впливу внутрішніх і зовнішніх антидержавних сил на процеси в країні;

- ближчі та взаємокорисні відносини із західними сусідами,участь у процесах регіональної та континентальної інтеграції;

- поширення американської «ядерної парасольки» на територію України;

- відродження оборонної індустрії України, прискорення реформування Збройних Сил;

- прискорення ринкових реформ;

- доступ до технологій НАТО.

Геополітичний клімат, що створюється в Центрально-Східній Європі внаслідок розширення НАТО, задовольняє інтереси України як суб’єкта міжнародної політики значно більшою мірою, аніж у випадку моноцентричного домінування Росії. Особливо важливим є введення до НАТО західних сусідів нашої держави. Через кордон у випадку загрози національній безпеці України могла б безпосередньо надходити допомога від Альянсу. Західний кордон нашої держави з країнами – членами НАТО здатен стримуюче впливати на потенційного агресора чи державу – недоброзичливця України.

Безсумнівно, існування кордону з країнами НАТО вже позбавило і ще позбавить Україну чималих загроз, розмір і руйнівний потенціал яких вкрай небезпечний для існування держави. Розширення НАТО на країн-сусідів України має ще й стратегічне значення, особливо завдяки тому, що політика НАТО продовжує ґрунтуватися на стратегії «відкритих джерел».

Якщо ж говорити про негативні наслідки розширення НАТО для міжнародного клімату у регіоні Центрально-Східної Європи, то вони пов’язані виключно із реакцією Росії на цей процес. Однак вони тимчасові та незначні порівняно з перевагами, які має розширення НАТО для процесу поширення зони стабільності та безпеки в Європі.

Проблему Україна – НАТО необхідно розглядати і з огляду на воєнну безпеку України. Незаперечним є те, що національна безпека такої держави як Україна може бути забезпечена або за допомогою могутнього (бажано ядерного) потенціалу стримування, або участю у впливових і потужних воєнних блоках чи альянсах.

Україна, відмовившись від засобів ядерного стримування та приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, практично унеможливила формування самодостатньої системи безпеки України. Отже, для надійного гарантування безпеки України існує єдиний вихід – вдатися до союзницьких відносин із стороною, яка має адекватний загрозам ядерний потенціал. Причому ця сторона має бути демократичною і водночас не мати значних інтересів, антагоністичних українським національним інтересам. Такими сторонами є два представники Заходу – НАТО і США.

Становище з гарантуванням зовнішньої безпеки України ускладнюється тим фактом, що її Збройні Сили не здатні повною мірою гарантувати безпеку держави. Україна не здатна також накопичити достатню кількість мобілізаційних ресурсів. У державі існує морально-духовна криза. Україна хоче володіти значними і якісним з воєнного погляду демографічним потенціалом, значними запасами звичайних озброєнь, матеріальною базою для її виробництва. Вона, на жаль, не використовує такий ресурс. Це відбувається насамперед через недостатній рівень патріотизму і відповідальності керівництва держави.

Відносини України із США у сфері безпеки особливі тим, що мають певну перспективу автономного розвитку як варіанту євроатлантичної інтеграції з меншими залученнями європейських держав. Це можливе завдяки унікальним військово-політичним і технічним можливостям США, їх потенціалу, об’єктивній зацікавленості у процесах, що відбуваються в регіоні Центрально-Східної Європи. Співпраця зі США у сфері безпеки має й перевагу стосовно здатності швидко реалізуватися, на відміну від процесу вступу до НАТО, який може тривати кілька років. Однак поки що політичні умови в Україні значно погіршили перспективи співпраці України і США в галузі безпеки.

Керівництво Української держави, незважаючи на заяви про намір здобути членство в НАТО, не використовує повною мірою сприятливість міжнародної ситуації для побудови оборонної системи, яка відповідала б сучасним вимогам. Адже декларації не означають реальних дій, яких не вистачає. Для цього потрібна політична воля, компетентність і відповідальність лідерів держави.

НАТО – відкрита організація демократичних держав, створена для гарантування безпеки своїм членам. Вона довела свою ефективність. Тому для розвитку плідної співпраці з альянсом необхідна чітка політика подолання антинатівських і антизахідних ідеологічних штампів у певної частини населення.

Безумовно, що тим імовірнішою може бути допомога Заходу і в сфері безпеки зокрема, чим швидше Україна просуватиметься шляхом внутрішніх політичних і економічних реформ. При їх успішному здійсненні Україні буде легше інтегруватися в європейські структури. Зрештою, співпраця з НАТО покликана зміцнити незалежність України.

Доцільно наголосити на необхідності розробки механізму прискорення процедури вступу України до НАТО. Тому для реалізації співпраці з євроатлантичною спільнотою необхідно:

- у найкоротший термін модернізувати Збройні Сили, домогтися високого професіоналізму, бойової підготовки і озброєння професійної частини армії, водночас зберігаючи і нарощуючи мобілізаційні можливості, що існують в умовах закріпленого в Конституції України загального військового обов’язку;

- піднести престиж армії і силових структур у суспільстві;

- провести кадрові зміни та ротації на всіх щаблях силових структур і державного апарату з метою підвищення їх патріотизму і професійного рівня;

- проводити економічну й енергетичну політику в союзі зі Західними державами,

- домогтися зростання західних інвестицій і більшої присутності західних компаній на українському ринку;

- за допомогою інформаційних засобів держави здійснити інтенсивну роз’яснювальну роботу серед населення з метою пропаганди євроатлантичного вибору, добитися витіснення з українського інформаційного простору ЗМІ тих держав, які виступають проти євроатлантичної інтеграції України;

- налагодити якнайтісніші взаємовигідні відносини в усіх сферах з окремими країнами – членами НАТО (зокрема, із сусідами України);

- брати участь у максимальній кількості інтеграційних організацій, що існують на Заході;

- ефективним управлінням держави, зокрема у сфері економіки, та конкретними політичними заходами зменшити вплив антипатріотичних сил, насамперед сепаратистських;

- посилювати військову співпрацю України із США і НАТО;

- забезпечити виведення з території України Чорноморського Флоту РФ.

Читайте також:

1. Cистеми безпеки торговельних підприємств
2. II. Вимоги безпеки перед початком роботи
3. II. Вимоги безпеки праці перед початком роботи
4. III. Вимоги безпеки під час виконання роботи
5. III. Вимоги безпеки під час виконання роботи
6. IV. Вимоги безпеки під час роботи на навчально-дослідній ділянці
7. V. Вимоги безпеки в аварійних ситуаціях
8. V. Вимоги безпеки в екстремальних ситуаціях
9. V. ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ. ОХОРОНА НАДР ТА ПРОБЛЕМИ ЕНЕРГЕТИКИ
10. VІІІ. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування.
11. А/. Верховна Рада України.
12. Абіотичні та біотичні небезпеки.

Переглядів: 813