Призначення покарання за сукупністю вироків.

Ст.71 КК передбачає особливий вид сукупності - сукупність вироків. Такий вид сукупності передбачає випадки, коли особа після винесення вироку, але до повного відбуття покарання, вчиняє новий злочин. Факт вчинення нового злочину свідчить про підвищену небезпечність винного, а також про те, що міра покарання за раніше вчинений злочин була недостатньою для попередження вчинення даною особою нового злочину. Така обставина за певних умов обумовлює необхідність більш суворого підходу до винного при призначенні покарання за новий злочин порівняно із призначенням покарання за сукупністю злочинів. При призначенні покарання в порядку ч.4 ст.70 КК суд також має справу з раніше винесеним вироком. Але на відміну від сукупності вироків, тут покарання призначається за злочин, вчинений до винесення першого вироку. За певних рівних умов така ситуація є менш суспільно небезпечною, ніж у разі вчинення нового злочину після засудження за попередній злочин.

Слід зазначити, що призначення покарання за сукупністю вироків має певні спільні ознаки з призначенням покарання за сукупністю злочинів. В обох випадках суд має справу з особами, які вчинили не один, а два або більше злочинів, які кваліфікуються за двома або більше кримінально-правовими нормами. Покарання призначається за злочини, за які раніше не призначалося. Після призначення покарання за нові злочини призначається остаточне покарання. Як остаточний може бути обраний лише такий вид основного й додаткового покарання, який був призначений судом за конкретний злочин або злочини. Однаково вирішуються питання, пов’язані з можливістю й порядком визначення строків покарання при складанні їх різних видів (ст.72 КК). Єдиним є й те, що і правила призначення покарання за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків, хоча й по-різному, але обмежують вибір розміру остаточного покарання. В обох випадках передбачається можливість призначення не тільки основного, але й додаткового покарання.

Проте, призначення покарання за сукупністю вироків має суттєві особливості.

Частина 1 ст.71 КК встановлює: якщо засуджений після постановления вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.

Отже, характерними ознаками сукупності вироків є:

а) вчинення нового злочину після постановления вироку за раніше вчинений злочин;

б) покарання за попереднім вироком на момент вчинення нового злочину особа повністю не відбула.

Правила ст.71 застосовуються у випадках вчинення нового злочину після проголошення вироку за попередній злочин, у тому числі й тоді, коли вирок ще не набрав законної сили.[9]

Звичайно, що до осіб, які вчинили новий злочин після повного відбуття раніше призначеного покарання, правила ст.71 КК не застосовуються. Такими, що не відбули покарання за попереднім вироком, вважаються особи, які: а) зовсім не відбували реально призначеного покарання; б) перебувають у стані його фактичного відбування; в) особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням (статті 75, 79 КК) - протягом іспитового строку; г) умовно-достроково звільнені (ст.81 КК) - протягом невідбутої частини покарання; ґ) особи, яким невідбута частина покарання замінена більш м'яким покаранням (ст.82 КК) - протягом відбуття більш м’якого покарання.

За сукупністю вироків покарання призначається у два етапи:

1) призначається покарання за новий злочин;

2) призначається остаточне покарання.

Призначення покарання за новий злочин відбувається на загальних підставах, тобто з дотриманням вимог загальних засад призначення покарання (ст.65 КК). Якщо особою вчинено не один, а два або більше нових злочинів, то суд, призначивши покарання (основне й додаткове) за кожний з них, призначає на підставі частин 1 та 2 ст.70 КК остаточне покарання, застосувавши принцип поглинення або повного чи часткового складання.

Призначення остаточного покарання відбувається шляхом приєднання до призначеного за новий злочин невідбутої частини покарання за першим вироком. Невідбутим може бути покарання в повному обсязі або в конкретній частині. Якщо особа була раніше звільнена від відбування покарання з випробовуванням, то невідбутою частиною є увесь строк покарання, який був призначений судом. При умовно-достроковому звільненні невідбутою вважається та частина покарання, від якої особа була фактично звільнена. Якщо частина покарання замінялася на більш м’яке покарання, то невідбутою є частина невідбутого більш м’якого покарання.[10]

Встановлюючи вимогу приєднати до покарання, призначеного за новий злочин, невідбутої частини покарання, чинне законодавство не передбачає умов, за яких таке приєднання має відбуватися повністю або частково. З одного боку, складається враження про те, що закон надає право суду вирішувати, яку частину невідбутого за першим вироком покарання слід приєднати до призначеного за новий злочин. Водночас є підстави і до обмежувального тлумачення даного положення. Чи не ставить законодавець вирішення цього питання в залежність від реальної ситуації у справі? Якщо відповідні межі призначення остаточного покарання дозволяють, то вимога приєднання невідбутої частини покарання в повному обсязі має бути обов’язковою. За відсутності такої можливості невідбута частина покарання за попереднім вироком приєднується частково.

Такий підхід видається більш правильним, адже підставою звільнення від відбування частини невідбутого за першим вироком покарання мали б бути лише встановлені законом обмеження у визначенні остаточного покарання за сукупністю вироків.

При призначенні покарання за сукупністю вироків допускається застосування принципів лише часткового або повного приєднання невідбутої частини покарання. Виняток становить призначення остаточного покарання у разі обрання довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань. Згідно з ч.2 ст.71 КК, остаточне покарання в зазначеному випадку за сукупністю вироків визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути за своїм розміром більшим як від покарання, призначеного за новий злочин, так і від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Визначення остаточного покарання за сукупністю вироків обмежене відповідними межами. Згідно з ч.2 ст.71 КК, при складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК. При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п’ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п’ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років.

Як видно з викладених положень, встановлення меж у призначенні остаточного покарання за сукупністю вироків залежить від певних обставин. Обмеження максимальним строком покарання, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК, стосується будь-яких видів покарань, передбачених ст.51 КК. Друге обмеження стосується випадку, коли за сукупністю вироків складаються покарання у виді позбавлення волі. Якщо ж один із злочинів, за які призначається остаточне покарання за сукупністю вироків, є особливо тяжким, допускається призначення покарання на строк більше п’ятнадцяти років позбавлення волі, але не більше двадцяти п’яти років.

У зв’язку із зазначеними положеннями закону виникають деякі питання. Якщо при складанні покарань у виді позбавлення волі за сукупністю вироків остаточне покарання не може перевищувати п’ятнадцяти років позбавлення волі, то якою межею визначається остаточне покарання, якщо із призначених тільки одне покарання є позбавленням волі. За першим правилом, якщо остаточне покарання призначене у виді позбавлення волі, незалежно від іншого більш м’якого виду покарання, воно відповідно до ч.2 ст.63 КК не повинно перевищувати п’ятнадцяти років позбавлення волі. У такому разі ця ситуація нічим не відрізняється від призначення остаточного покарання при складанні покарань у виді позбавлення волі.

Враховуючи те, що остаточне покарання за сукупністю вироків призначається лише шляхом складання, за винятком довічного позбавлення волі з іншим видом покарання, виникає питання про правомірність його призначення у розмірі п’ятнадцяти років позбавлення волі за можливості призначити у межах від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років. Звичайно, за умови, що один із злочинів є особливо тяжким. Як видається, застосування у зазначеному випадку остаточного покарання у межах п’ятнадцяти років позбавлення волі є істотним порушення ч.2 ст.71 КК.

Можливість призначити остаточне покарання за сукупністю вироків понад п’ятнадцять років, але не більше двадцяти п’яти років, залежить від встановлення того, що один із злочинів належить до категорії особливо тяжких. Зважаючи на те, що при призначенні покарання за сукупністю вироків мова йде як про злочини, за які особа засуджена за першим вироком, так і про злочини, за які вона засуджується за останнім вироком, є підстави вважати, що зазначене положення вимагає врахування ступеня тяжкості усіх злочинів, за які їй визначається остаточне покарання.

Допустимість за певних умов призначити покарання понад п’ятнадцять років позбавлення волі, але не більше двадцяти п’яти років, передбачається чинним КК у правилах призначення покарання за сукупністю вироків (ч.2 ст.71 КК). Крім того, покарання у виді позбавлення волі строком на двадцять п’ять років може бути призначене особі при застосуванні акту помилування (ч.2 ст.87 КК) в результаті заміни призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі. Але ст. 63 КК, яка регламентує позбавлення волі на певний строк як вид покарання, можливість його призначення на строк понад п’ятнадцять років не передбачає. Таке положення видається невиправданим, викладені випадки, на нашу думку, підлягають включенню їх до ст.63 КК.

У зв’язку з набранням чинності з 1 вересня 2001 р. новим КК питання про дію у часі кримінально-правових норм, що регламентують призначення покарання за сукупністю вироків, має вирішуватися на підставі п. 13 розділу II Прикінцевих та перехідних положень. При призначенні покарання особі, яка після постановления вироку, але до повного відбуття покарання вчинила новий злочин до набрання чинності новим КК, тобто до 1 вересня 2001 p., суд керується ст. 43 КК 1960 р. Якщо ж новий злочин особа вчинила після набрання чинності новим КК, то покарання їй за сукупністю вироків призначається на підставі ст.71 нового КК.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Призначення покарання за сукупністю злочинів.	\|	Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.059 сек.