Релігійні уявлення перших людей

Дослідники стародавньої культури відзначають, що первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За характером ці вірування були натуралістичного спрямування, тісно пов’язані з навколишнім світом.

Ранні релігії стародавніх слов’ян були анімістичними (лат. anima, animus – душа, живе). Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: аніматизм – оживлення, анімізм – одухотворення і антропоморфізм – уособлення (олюднення). Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник в художню культуру, навіть нашу мову. Ми й тепер говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище. Ці вирази анімістичного світогляду сьогодні сприймаємо як фразеологічні трафарети. Але для стародавньої людини це була реальна правда.

Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.

Фетишизм– віра в надприродні властивості різних предметів або об’єктів. Фетиші – це, як правило, матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У східних слов’ян це – стріла, плуг, чаша, пізніше – меч.

Магія(буквально – чаклунство) – віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину. Існує багато різновидів магії: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військова тощо. У стародавніх слов’ян – це ворожбитство, замовляння, заклинання та ін.

Тотемізм– віра в те, що людина має родинні зв’язки з певним видом тварин. Тотем вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв’язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т. д.).

Землеробські культи – це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, розвиток рослинного і тваринного світу.

Шаманізм– це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання, супроводжувати померлого у підземному світі, впливу на довкілля, забезпечення успіху для роду, його захист від різних негод. Шамани – прообраз штатних служителів культу в розвинених релігіях.

З давніх часів кожне плем’я стародавніх слов’ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов’янських богів. У літописі Нестора під 980 р. зазначається, що Володимир Великий після вокняжіння в Києві звів пантеон язичницьких богів: «І поставив князь кумирів на пагорбі за теремним двором: дерев’яного Перуна із срібною головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і богиню Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами».

Однак на початку XX ст. з’явилася версія, згідно з якою Володимир не лаштував пантеону слов’янських богів, а встановив культ єдиного верховного бога Перуна, виявивши тим самим прагнення до монотеїстичної релігії.

Особливу шану в стародавніх слов’ян мали жіночі божества (Лада).

Перехід до землеробства утвердив у стародавніх слов’ян культ Матері-Землі і Золотого Плуга.

Професор Євген Анічков твердить, що Київська Русь мала три релігії: князь і його дружина своїм головним богом мали Перуна, купці і міщани визнавали свого бога торгівлі, Велеса, «скотья бога», простий народ цих богів не визнавав, але мав власних божків. Коли київські князі завойовували інші народи, то боги цих підкорених народів включались до пантеону своїх богів і були підлеглими щодо головного князівського бога. Пантеон Володимирових богів мав на меті політично об’єднати племена Київської Русі. Це були виключно княжо-дружинні боги, на чолі яких стояв Перун.

Стародавні слов’яни мали свій особливий добре розроблений релігійний календар. Його характерною рисою був тісний зв’язок з природою та хліборобством, він охоплював увесь господарський цикл. Усі свята в цьому календарі були пов’язані з однією ідеєю: вшанування Сонця і його супутних богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом. Усе це складає основу хліборобства, важливого для селянина. Склався цей календар у полян, які в числі перших слов’янських племен перейшли до землеробства.

У світогляді стародавніх слов’ян, на думку багатьох вчених, ніколи не домінувало зло, перевага віддавалась добру. Ці дві сили уособлювали Білобог і Чорнобог. Один був народжений світлом, інший – пітьмою, перший будував, другий руйнував.

Разом з віруванням у різних богів древні слов’яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та ін. Щороку 25 грудня пишно відзначалося слов’янами Різдво Всесвіту – час, коли народилась тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря. Головним божеством тріади виступав Місяць, назва якого Дідух (в іранців Дадвах – бог-творець). Народний звичай зберігає святкування Щедрого вечора – свята народження Місяця, коли ліпилися пироги як жертовна страва богові, влаштовувались посівання і співання щедрівок, тобто величальних гімнів богові як володареві води, рослинного і тваринного світу.

Вагомою складовою частиною світогляду стародавніх слов’ян була міфологія. За функціями й актуальністю слов’янська міфологія ділиться на декілька рівнів.

Вищий	Середній	Нижчий
Найбільш узагальнений тип функцій богів: ритуально-юридична, військова, господарсько-природна. Два праслов’янських божества: Перун та Велес, а також пов’язаний з ними персонаж жіночої статі, праслов’янське ім’я якого залишилось нез’ясованим.	Божества, пов’язані з господарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги – покровителі племен і різних родів, такі як Чур і Рід; можливо, належали жіночі божества – Мокош, Лада та ін. Усі – персоніфакція основних протилежностей первісного колективу – Доля-Лихо (Недоля), Правда-Кривда.	Різні групи неантропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов’язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота: домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяники, криничники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дияволи тощо. Пов’язані з негативними явищами в житті людини, і вона різними способами їх позбавлялася, уникаючи зла.

Міфологізація історичної традиції приводить до появи міфологічного епосу. Героями слов’янського епосу виступають Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які вважаються засновниками м. Києва. Універсальним синтезом рівнів слов’янської міфології виступає дерево світу. У слов’янських фольклорних текстах цю функцію виконують вирій, райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. До трьох основних частин світового дерева, за міфами, приєднані різні тварини: до вершини і гілок дерева – птахи (сокіл, соловей), сонце і місяць; до стовбура – бджоли; до коренів – хтонічні тварини (змії, бобри). Світове дерево в цілому порівнюється з людиною, особливо жінкою.

Міфологія і релігійні уявлення кожного народу мають своє соціальне підґрунтя, оскільки вони формуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерні особливості міфології стародавніх слов’ян. Ці особливості виявляються порівняльним шляхом.

Грецька міфологія	Давньослов’янська міфологія
Складалася в умовах рабовласництва, її легенди оспівували богів і героїв, які були далекі від земних справ та настроїв народу. Аристократичність богів.	Пануваня общинної рівності. Персонажі були простими, людяними, земними і доступними.
Лише Прометей іде до людей, несе їм вогонь і тепло. Він не бог, на його дії Олімп реагує жорстоко – приковують до скелі, де орел щоденно довбає його груди й пожирає печінку.	Кожний бог іде до людей і допомагає їм. Сварог – бог Сонця, передає світло своєму синові Дажбогові і спускається на землю, щоб навчити людей користуватися вогнем і ковалювати. Він особисто виковує шлюбну обручку, запроваджує шлюбний обряд. Згодом він піклується про ліси, поля, засіває їх квітами і зіллям. Опіку над сонцем Дажбог на цей час передав Хорсу.
Лише Пан є богом родючості лісів, садів і ланів. Він напівлюдина і напівтварина – об’єкт глузування іменитих богів грецького Олімпу.	Багато богів опікує природу, води, ліси, різні насадження, худобу, сільське господарство (Велес, Мокош, Лада, Овсень, Ярило, Купайло, Жицень та ін.), рівні між собою і мають нормальні стосунки з верховними богами і людьми.
Народ святкував лише одне свято на честь бога виноградарства Діоніса	Свята щомісяця на честь богів-покровителів. Масовими і веселими були свята Коляди – зустріч нового Сонця, Нового року; Лади – зустріч весни, Ярила – початок і кінець сівби; Жиценя – завершення всіх польових робіт тощо (підпорядковані трудовому ритмові життя, порам року, сезонним циклам польових робіт).

Важливою рисою вірувань слов’янської доби була життєрадісність і оптимізм наших предків. У слов’янському пантеоні не існувало жорстоких богів. Наші предки жили у злагоді і єднанні з природою.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Мова як націєтворчий чинник.	\|	Роль інформаційних систем в управлінні.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.27 сек.