Загальна методика складання процесуальних документів особами, які беруть участь у справі.

ЛЕКЦІЯ 2. МЕТОДИКА СКЛАДАННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ АКТІВ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ.

ПЛАН

1. Загальна методика складання процесуальних документів особами, які беруть участь у справі.

2. Аналіз фактичних обставин справи.

3. Формування предмета доказування і змісту позовних вимог у справі.

4. Доведення і доказування у цивільному процесі та обставини, які не підлягають доказуванню (доведенню).

Якщо особа дійшла висновку, що її право порушене, оспорюване або невизнане чи охоронюваний законом інтерес потребує захисту судом, вона має право відповідно до ст. 3 ЦПК звернутися до суду за таким захистом із заявою у письмовій формі (ст. 119 ЦПК). При цьому у ст. 11 ЦПК йдеться про те, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб. Таке звернення до суду залежно від виду провадження, у якому буде розглядатися справа, має бути виражене у процесуальній формі, а саме - у позовній заяві, заяві окремого провадження або заяві про видачу судового наказу. Лише за умови подання таких процесуальних документів - заяв, оформлених відповідно до закону (статті 119, 120, 98, 238, 243, 247, 252, 258, 261, 270, 275, 280, 284, 288 ЦПК), суд, перевіривши передумови звернення особи до суду, відкриє провадження у справі та розпочне її судовий розгляд.

Зазвичай, будь-який документ, що подається до суду від осіб, які беруть участь у справі, складається з чотирьох частин:

1) вступна;

2) описова;

3) мотивувальна;

4) прохальна.

Вступна частина для осіб вважається найпростішою, оскільки назвати суд, який має розглядати вашу заяву, не важко, якщо заявник чітко орієнтується у нормах цивільного, адміністративного або господарського процесів. Але ця простота лише удавана, оскільки навіть досвідчені фахівці з виділом адміністративного процесу в самостійний вид судочинства плутають ті суди, які мають розглядати заяву. Це положення в межах складання процесуальних актів досліджувати не вважаємо за можливе через те, що питання підвідомчості (компетенції) справ мають свою специфіку і розглядаються і межах цивільного, господарського та адміністративного процесів. У сучасній доктрині цивільного процесу передбачається визначать компетенцію суду у порядку цивільного судочинства за категоріями справ та суб’єктами, які мають брати участь у справі. Зокрема, у ст. 15 ЦПК встановлено, що суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Отже, у цій статті наведено нечіткий перелік справ, які можуть розглядатися у порядку цивільного судочинства. Варто до цього додати, що справи, в яких беруть участь юридичні особи, вирішуються господарськими судами. Коли ж питання стоїть про порушення прав громадян органами державної влади, місцевого самоврядування і публічними органами, то такі справи підлягають розгляду у порядку адміністративного судочинства.

Якщо у звичайному адміністративному документі для порушення діяльності адміністративних органів достатньо зазначити: кому адресований документ і від кого, то процесуальний документ, звернений до суду, має відповідати загальним вимогам, встановленим у ст. 119 ЦПК.

На практиці ж досить часто виникають істотні труднощі у правильному визначенні відповідача, але тут слід брати до уваги фактичні обставини справи і норми матеріального і процесуального права. Наприклад, коли шкоду було завдано працівником юридичної особи при виконанні останнім своїх службових обов'язків, то відповідачем має зазначатися юридична особа, а працівник має позначатися як третя особа без самостійних вимог на боці відповідача. Хоча у вступній частині позовної заяви формально вимагається назвати ім'я позивача, його представника і відповідача та не йдеться про інших осіб, яких доцільно залучити до участі в розгляді справи, особа, яка складає позовну заяву повинна брати до уваги такі положення:

1) до участі у справі можуть залучатися треті особи, на права яких може вплинути подальше рішення суду (ч. 1 ст.36 ЦПК);

2) згідно зі ст. 38 ЦПК до участі у справі можуть залучатися представники, тому слід розрізняти тих представників, які діють на підставі закону і без спеціального доручення (наприклад, так батьки захищають інтереси своїх малолітніх дітей), а також тих, які діють на підставі довіреності або договору доручення тощо. Тому у позовній заяві слід зазначити правові підстави, на яких діє представник.

Перед тим, як перейти від вступної частини до описової, треба знати, в якому виді провадження має розглядатися справа. Переважна більшість юридично необізнаних громадян не знає, за якими критеріями слід відрізняти спеціальні види проваджень, а їх згідно з ч. 3 ст. 15 ЦПК три, а саме:

3) наказне;

4) окреме;

5) позовне.

Коротко формулюючи специфіку розгляду справ у наказному провадженні можна стверджувати, що вона орієнтована на надання заборгованості боржника сили наказу суду для того, щоб безспірна заборгованість стягувалася у примусовому порядку. І в цьому провадженні існують певні труднощі з термінологією, оскільки згідно з п. 2 ч. 2 ст. 98 ЦПК заява подається особою, яка визначається заявником, а інша особа, на яку передбачається покласти відповідальність, - боржником. Тоді як заявника у наказному провадженні називають стягувачем, але, на наш погляд, подаючи заяву до суду, доцільно застосовувати найбільш поширений термін «заявник».

Окреме провадження формально воно відрізняється тим, що заяву подає не позивач, а заявник, поняття «відповідач» у цій категорії справ відсутнє, оскільки у ній не розглядаються випадки правопорушень. Тому всі справи, в яких не існує правопорушення, а розглядається існування чи відсутність юридичного факту, вирішуються в окремому провадженні. Всі особи, на інтереси яких вплине майбутнє рішення суду, визначаються як заінтересовані особи. Навіть провадження у справах про визнання особи недієздатною або про обмеження дієздатності пов'язані зі встановленням насамперед фактів хвороби людини, коли вона неадекватно сприймає реальне життя, і лише потім таким фактам надається правова кваліфікація тощо.

Заява окремого провадження є засобом здійснення особою процесуального права на звернення до суду за захистом. Але було б помилковим надавати заяві окремого провадження суто процесуального характеру, з огляду на відсутність у заяві матеріально-правових рис розглядати її лише як засіб захисту процесуального інтересу. Справді, заява не містить у собі матеріально-правової вимоги, питання про захист матеріального суб’єктивного права заявника взагалі не ставиться. Але якщо воно виникає, то за ч. 6 ст. 235 ЦПК породжує підвідомчий суду спір про право, у зв’язку з чим справа набуває позовного характеру з усіма правовими наслідками. Але зрозуміло що «охоронюваний законом інтерес» заявника, за захистом якого він звернувся до суду, має матеріально-правовий відтінок. Саме тому закон вимагає, щоб у більшості справ окремого провадження у заяві зазначалося, для якої мети заявнику необхідне встановлення даного факту. Це справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою (ст. 247 ЦПК), встановлення фактів, що мають юридичне значення (ст. 258 ЦПК). В інших справах окремого провадження мета встановлення юридичного факту випливає із змісту факту, що встановлюється. Так, у справах про визнання громадянина обмежено дієздатним - це захист матеріального становища сім’ї, самої особи та інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати (ч. 1 ст. 238 ЦПК), тощо. Крім того, при складанні заяви окремого провадження слід визначатися також із суб’єктним складом, що є складним завданням, оскільки правильне визначення кола заінтересованих осіб у подальшому має важливе значення для розгляду справ. За загальним правилом, коло заінтересованих осіб залежить від мети встановлення факту судом, оскільки рішення суду про встановлення факту може вплинути у майбутньому на права та обов’язки цих осіб.

Більшість цивільних справ, які розглядаються судами, є справи позовного провадження, тобто спори, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ст. 15 ЦПК).

Тому визначення документа, з яким особа звертається до суду, залежить від виду провадження, в якому у подальшому розглядатиметься справа.

Згідно з аналізом ст. 119 ЦПК та теорією цивільного процесу у позовній заяві виділяється так звана описова частина, у якій мають бути згруповані усі юридичні факти, які складають фактичну основу справи. Ця частина процесуального акта - позовної заяви характеризується тим, що у ній усі юридичні факти мають бути викладені за критерієм послідовності та переконливості. У позовній заяві не повинно існувати зайвих обставин, які не стосуються розглядуваного спору. Істотною помилкою описової частини юридично необізнаних осіб є те, що вони значну увагу приділяють своїм враженням, думкам, які не мають юридичного значення і судом не будуть враховані. Такі пояснення можуть бути висловлені під час слухання справи, а не викладатися у позовній заяві.

Серед фактів, які підлягають доказуванню, слід визначити факти абсолютні, тобто очевидні, та ті факти, які підлягають доведенню, тобто ті, які можуть бути спростовані у ході доказової діяльності, залежно від предмета спору. Крім того, при написанні позовної заяви слід керуватися положеннями ст. 61 ЦПК, де йдеться про загальновідомі та преюдиційні факти, а також слід враховувати й законні презумпції.

Формально, кожна обставина, наведена у позовній заяві, має бути підтверджена відповідним доказом.

Мотивувальна частина свідчить про високий рівень написання процесуальних документів, оскільки у цій частині обґрунтовується зміст правовідносин згідно з вимогами законодавства, а також визначаються права та обов'язки кожного учасника таких відносин. У чинній редакції ЦПК не вимагається обґрунтовувати зміст позовних вимог з посиланням на відповідні статті законодавства, але на практиці кожну юридичну обставину доцільно порівняти з обставинами, встановленими у нормах закону.

Зокрема, при пред’явленні позовної заяви, зустрічного позову, позову третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору між сторонами, заяви окремого провадження, заяви про видачу судового наказу позивачі, треті особи з самостійними вимогами, заявники, як правило, у своїх заявах (мотивувальній частині) зазначають норми закону, на підставі яких суд повинен вирішити їх справу. Хоча слід звернути увагу на те, що у статтях 119, 124, 125, 98, 238, 243, 247, 252, 258, 261, 270, 275, 280, 284, 288, 389-2, 389-8 ЦПК, які регламентують зміст заяв, нічого не сказано про те, що особа зобов'язана зазначити закон, на підставі якого вона просить суд вирішити її справу.

Кожна сторона сама повинна довести суду підставу своїх вимог та заперечень, а це можна зробити при належному формуванні позивачем (при поданні позовної заяви чи протягом розгляду справи по суті - при зміні чи уточненні позовних вимог), а відповідачем - при висуненні заперечень проти позову, предмета доказування. Формування предмета доказування (доведення) у справі є необхідним етапом при складанні процесуального акта та формується він на підставі норм матеріального права, про що детальніше висвітлюватиметься далі.

Тому у позовній заяві мають зазначатися норми як матеріального, так і процесуального права, на підставі яких суд повинен вирішити матеріальні вимоги позивача чи заперечення відповідача та норми ЦПК, відповідно до яких повинен здійснювати усю процесуальну діяльність, спрямовану на ухвалення законного і обґрунтованого рішення як акта правосуддя, яке також за своєю формою як процесуальний документ суду повинне відповідати вимогам закону.

Доцільно робити посилання не тільки на норми матеріального права, а й норми ЦПК. Таке положення надає вимогам заявника ознак законності і змушує протилежну сторону обґрунтовувати свої вимоги також нормами законодавства, а при відсутності таких посилань заявник або протилежна сторона може зауважити, що вимоги або заперечення проти них не ґрунтуються на нормах законодавства, тому суд має відмовити в їх задоволенні. Відсутність юридичної освіти кожна сторона може компенсувати залученням до участі у справі кваліфікованого представника.

Зміст прохальної частини залежить від того виду судочинства, а також стадії розгляду справи, на якій подається документ. Зазвичай, у прохальній частині наводяться прохання до суду матеріального і процесуального характеру, наприклад, встановити факт, визнати права та встановити обов'язок тощо. Останні положення випливають з характеру спору, який мав місце на практиці або з тієї мети, яку переслідує заявник, наприклад, при усиновленні дитини тощо.

Процесуальний зміст прохань заявника також може бути різноманітним, наприклад, допитати конкретних осіб як свідків, витребувати документи, скасувати рішення суду першої інстанції тощо. Звернемо увагу на те, що останнім часом на практиці суди просять подавати процесуальні прохання в окремих документах, зокрема про забезпечення позову, що пояснити не важко. Велика кількість справ, що розглядаються судами, призводить до того, що судді знайомляться зі змістом заяви у попередньому судовому засіданні, а до прохальної частини навіть не заглядають. Отже, якщо заявник просить у суду вчинити певні процесуальні дії до судового розгляду, доцільно їх висловлювати в окремій заяві.

Після прохальної частини зазначаються додатки, які додаються до заяви, ставиться підпис особи, яка подала заяву, і дата подання, а не складання документа.

Вимоги, які пред’являються до заяви, викладено у ЦПК, але звернемо увагу на те, що позовні заяви, заяви, апеляційні і касаційні скарги та інші подібні документи супроводжуються сплатою судового збору. Без оригіналів квитанцій про відповідні перерахування, заява, найімовірніше, буде повернута заявнику. Якщо просити суд відстрочити або розстрочити сплату судових витрат та належним чином мотивувати своє прохання, наприклад, якщо особа є пенсіонером, то суд може задовольнити таке прохання.

Крім написання заяв, слід вміти їх належним чином подати, щоб у заявника залишилися докази вчасного подання заяви до суду. Це питання є важливим, коли від перебігу строку залежить можливість розгляду і задоволення заяви. Як свідчить практика, досить часто необхідно доводити не тільки факт подання заяви, а й вчасного його подання. Тому при поданні заяви до суду слід:

1) отримати реєстраційний номер заяви;

2) можна отримати штамп суду на копії заяви, якщо завчасно буде підготовлено запасний варіант заяви, який залишатиметься у її автора;

3) надіслати заяву поштою за замовленням або із зворотним повідомленням про вручення.

Слід зазначити, що кваліфіковано написана позовна заява є гарантією ухвалення законного та обґрунтованого судового рішення.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Врахування додаткових факторів в інвестиційному аналізі	\|	Аналіз фактичних обставин справи.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.