• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Становлення владних структур

Проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали:

1. Фіксація кордонів. 4 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про державний кордон України», який проголошував недоторканість кордонів, визначав порядок їхньої охорони та правила переходу. 12 грудня цього ж року з метою гарантування економічної безпеки республіки Президент України підписав Указ «Про утворення державного митного комітету України».

2. Визначення громадянства. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про громадянство України». Відповідно до цього Закону громадянство надавалось усім, хто проживав на території республіки, незалежно від соціального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не являвся на момент набуття чинності Закону громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України.

3. Визнання національної символіки як державної. У січні—лютому 1992 р. низкою постанов Верховна Рада затвердила державним гімном мелодію М. Вербицького «Ще не вмерла Україна», синьо-жовте знамено — державним прапором, а тризуб — малим гербом України.

4. Запровадження власної грошової одиниці. З метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки було започатковано обіг купонів багаторазового використання, а 2 вересня 1996 р. відповідно до Указу Президента на зміну купону прийшла справжня національна валюта — гривня.

На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991 р. було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності. Вже 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. У цьому документі констатувалося прагнення України стати нейтральною, без'ядерною, позаблоковою державою. Обороноздатність за таких умов мала бути забезпечена створенням власних збройних сил. Згідно з концепцією цей процес розгортався шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил повинна не перевищувати 0,8—0,9% від чисельності населення України (420—440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4—5% державного бюджету.

Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня 1991 р. Вже 6 грудня побачив світ Закон «Про Збройні сили України», у якому Україна як незалежна держава і суб'єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил.

Пакет Законів, які було прийнято надалі («Про прикордонні війська України», «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» та ін.), створив певну правову базу для реформування війська.

Розгорнувся процес реструктурування Збройних сил України. Якщо на 1 січня 1992 р. військові формування на території України налічували 726 тис. осіб, то на 1 квітня 1993 р. — 525 тис. осіб. Загальносвітові тенденції — активізація процесу роззброєння, зниження рівня воєнного протистояння, з одного боку, реальні можливості та потреби української держави — з іншого, зумовили зменшення чисельності військ і суттєве скорочення озброєнь. Вже на початку 1994 р. Україна вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю.

Паралельно зі скороченням особового складу, озброєнь і бойової техніки тривала розбудова Збройних сил, визначалася їхня структура. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла «Воєнну доктрину України». Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНД. З урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови Збройних сил у трьох площинах — воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній. Характеризуючи завдання та зовнішні функції української армії, Президент України підкреслив, що «хоча ми ні на кого не збираємося нападати, нікому не загрожуємо силою, але ми маємо бути готовими захистити свою державу і свій народ. Це єдине, що визначає характер і зміст Збройних сил України».

У цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер, але в його розгортанні виявилось чимало проблем. Це проблеми Чорноморського флоту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослужбовців, раціональної організації військової освіти тощо.

Офіційне затвердження атрибутів державності, створення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності — лише початок процесу розбудови держави. У межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції — трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур. Отже, суть «розбудови держави» полягає в перетворенні уламку імперії на самодостатню, саморегулюючу систему.

Пріоритетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України — Верховна Рада — дістався в спадок від Української РСР. Її було обрано ще навесні 1990 p., і аж до весни 1994 р. депутати Верховної Ради дванадцятого скликання визначали перебіг законодавчого процесу. У цьому були свої позитивні та негативні моменти. Позитивні — забезпечувалися спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення. Негативні — більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності прийняв майже 450 законів. На жаль, відсутність науково обґрунтованої моделі побудови демократичної держави, політичне протистояння, непрофесіоналізм депутатів тощо вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації.

Суттєво вплинуло на політичний розвиток те, що в структурі виконавчої влади України виник новий важливий елемент. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідовності перебудовчих процесів, політичної єдності в центрі та на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 р. запровадила Інститут Президентства.

Термін «президент» в перекладі з латинської мови означає «той, хто сидить попереду». Іноді ще перекладають і як «головуючий». Проте в суспільній свідомості найчастіше ця посада асоціюється з поняттям «лідер». Президент України є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем'єр-міністра. У межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку; піклується про охорону природи та ін.

Судова влада здійснювалася судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими цієї системи є Верховний суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України «Про прокуратуру», прийнятого 5 листопада 1991 p., покликана була здійснювати Генеральна прокуратура республіки.

На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не забезпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Внаслідок цього замість цивілізованого і демократичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади — Президент, Верховна Рада та Уряд. Причому складові владної тріади виявилися далеко не рівноправними. За оцінкою експертів Національного інституту стратегічних досліджень (1993), криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх протиріч.

Найслабшою ланкою в трикутнику протистояння центрів влади був уряд, який не мав достатньої самостійності та свободи дій, але в критичні моменти перетворювався на головного винуватця; ставав своєрідним політичним громовідводом для зняття соціального напруження. Верховна Рада 12 скликання за час свого функціонування змінила чотири уряди — В. Масола (травень—жовтень 1990 р.), В. Фокіна (листопад—жовтень 1992 р.), Л. Кучми (жовтень 1992 — вересень 1993 p.), Л. Кравчука—Ю. Звягільського (вересень 1993 — червень 1994 p.).

Жорстке протистояння лягло в основу відносин між Президентом і Верховною Радою. Український парламент, надавши Президентові значні повноваження для практичного державотворення, одразу почав їх обмежувати. Л. Кравчука намагалися максимально позбавити впливу на вирішення внутрішніх проблем і локалізувати його компетенцію міжнародною сферою. Вже в січні 1992 р. відбулося закрите засідання президії Верховної Ради з участю Президента і прем'єр-міністра, на якому розглядалося питання про структуру державного управління в Україні. Під час обговорення тодішній Голова Верховної Ради І. Плющ, звертаючись до Л. Кравчука, запропонував йому таку альтернативу: «Є два шляхи. Сьогодні в нас записано не в Конституції, а в Законі про Президента, що Президент є глава держави і глава виконавчої влади. Якщо ви хочете бути таким... — управляйте всім і вся. Я вам цього не раджу. Є другий шлях. Обирайте найпрестижніше місце у Києві... і представляйте державу».

Президент не дуже поспішав скористатися всією повнотою наданих йому повноважень. Водночас Л. Кравчук періодично вдавався до спроб шляхом концентрації влади зміцнити свої позиції всередині держави. У травні 1993 р. він виступив з пропозиціями, суть яких полягала в тому, що Президент формує уряд, бере на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів, тобто реально очолює виконавчу владу. Парламент зосереджує свою увагу на прийнятті законів, постанов та здійснює тільки повноваження, передбачені Конституцією. Характерно, що Президент не ставив питання про додаткові повноваження. Верховна Рада мала надати йому лише одне право: видавати укази з невизначених, неврегульованих економічних питань, які втрачають силу після прийняття Верховною Радою відповідних законів.

Під час свого виступу в парламенті Л. Кравчук, намагаючись досягти бажаної мети, вдався навіть до такого аргументу: «Зрештою, я маю право на звернення до народу, щоб пояснити свою позицію». Проте Верховна Рада його не підтримала.

Протистояння Президент — Верховна Рада мало місце не тільки в центрі, а й у регіонах, де воно набуло форми конфлікту між місцевими радами та органами місцевої державної адміністрації. Останні були створені навесні 1992 р. відповідно до Закону України «Про представника Президента України» та Положення «Про місцеву державну адміністрацію», затвердженого Указом Президента. Запровадження посади представника Президента, формування апарату місцевої державної адміністрації були спробою реформувати радянську систему, створити жорстку виконавчу вертикаль, підпорядковану Президентові, та здійснити реформування місцевої влади не вдалося. Верховна Рада 1994 р. ліквідувала місцеві державні адміністрації і повернула державну владу на місцях радам народних депутатів та їхнім виконкомам.

Отже, на початковому етапі державотворення (1991 — перша половина 1994 р.) в процесі розбудови та становлення владних структур визріла криза, яка виявилася в низці негативних тенденцій:

1) у цей час не вдалося ефективно і зважено здійснити розподіл владних повноважень;

2) роздвоєність виконавчої гілки влади (Президент — уряд) надзвичайно ускладнювала управління і заважала працювати;

3) загальна невизначеність у розподілі владних функцій і повноважень зумовлювала тотальну безвідповідальність на всіх рівнях;

4) послідовна протидія Верховної Ради не дала змоги створити сильну виконавчу владу, необхідну в умовах перехідного періоду.

За цих обставин невдоволення мас діяльністю Президента та Верховної Ради невпинно наростало і досягло свого піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страйків було прийнято рішення про проведення 26 вересня цього ж року референдуму з питань довіри Президентові та Верховній Раді.

Таке рішення не могло швидко вгамувати розбурхане, виведене з рівноваги суспільство, навпаки, воно ще більше стимулювало розпал пристрастей. Це виявилося в посиленні протистояння партій, поглибленні розколу між Президентом та Верховною Радою. Спробою вирватись із цієї кризи і стало нове радикальне рішення щодо проведення в першій половині 1994 р. дострокових виборів Верховної Ради і Президента України.

Після тривалих дискусій вибори до Верховної Ради було вирішено проводити за мажоритарною системою, відповідно до якої висування кандидатів відбувалося в територіальних округах, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив і можливості політичних партій та громадських об'єднань. Дострокові вибори до Верховної Ради і вибори Президента України були об'єктивно назрілими та історично зумовленими. Вони поклали початок оновленню вищих органів влади.

Згідно із Законом України від 18 листопада 1993 р. «Про вибори народних депутатів України», у 450 виборчих округах окружними виборчими комісіями було зареєстровано 5833 кандидати в народні депутати України — в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат.

11 травня 1994 р. нова Верховна Рада розпочала свою роботу з виступу голови Центрвиборчкому, котрий повідомив остаточні дані виборів: було обрано 338 народних депутатів, серед яких 168 осіб належали до різних партій. Майже три чверті парламенту — віком від 25 до 50 років. До Верховної Ради України обрано представників 13 національностей. Головою українського парламенту було обрано О. Мороза.

Порівняно швидко відбулася структуризація Верховної Ради України. На 1 липня 1994 р. у її складі налічувалося 9 депутатських груп і фракцій: фракція «Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя» (84 депутати); фракція Народного руху України (27); Соціалістична фракція (25); група «Центр» (38); група «Аграрники України» (36); група «Реформи» (27); група «Єдність» (25); група «Державність» (25); «Міжрегіональна депутатська група» (МДГ) (25); 20 народних депутатів не входили до складу фракцій і груп. Другий етап виборів, що відбувся в липні—серпні, суттєвих коректив у цей розклад політичних сил не вніс.

Протягом червня—липня 1994 р. в Україні відбулися президентські вибори. Із семи кандидатів у Президенти України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) на виборах здобув перемогу Леонід Кучма, за кандидатуру якого в другому турі проголосувало понад 52% виборців; за Л. Кравчука — 45%.

Після виборів було зроблено спробу перейти до прагматичної стадії перехідного періоду — стадії соціально-економічних реформ, оскільки запізнення з ними і було основною причиною загострення ситуації в країні. Зміна акцентів виявилася в тому, що новообраний Президент переніс центр уваги з питань ідеологічних на економічні, а Верховна Рада України активізувала свою законотворчу діяльність.

Доробок українського парламенту тринадцятого скликання містить:

1) значне розширення правової бази реформ (прийнято 753 закони);

2) перехід до організації роботи депутатів на постійній основі, зростання професійного рівня депутатського корпусу;

3) прийняття нової Конституції України;

4) посилення контролюючих функцій вищого законодавчого органу (проведено 8 парламентських слухань, 20 днів уряду, на яких розглядалися найактуальніші питання суспільного життя).

Однак і на цьому етапі відчувалися серйозні протиріччя між гілками влади, незбалансованість їхніх повноважень. Особливо помітною була слабка позиція Кабінету Міністрів. Як і в попередній період, цей виконавчий орган лишався найнестабільнішим — один за одним пішли у відставку уряди В. Масола (червень 1994 — березень 1995 p.), Є. Марчука (березень 1995 — травень 1996 p.), П. Лазаренка (травень 1996 — липень 1997 p.). З липня 1997 р. Кабінет Міністрів очолив В. Пустовойтенко.

Протистояння Президент — Верховна Рада тривало і досягло своєї кульмінації влітку 1996 р. Проте законодавчій та виконавчій гілкам влади вдалося досягти компромісу, що було зафіксовано в Конституційному договорі.

У березні 1998 p. за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Політичний спектр нового українського парламенту утворили Комуністична партія України — 24,7%, Народний Рух — 9,4%, виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України «За правду, за народ, за Україну!» — 8,6%, Партія зелених — 5,4%, Народно-демократична партія — 5%, «Громада» — 4,7%, Прогресивна соціалістична партія України — 4% , Соціал-демократична (об'єднана) — 4%. Подальші довибори суттєво не змінили цього співвідношення сил. Вибори засвідчили переконливу перемогу лівих і відчутну поразку президентсько-проурядових структур, що було зумовлено невдоволенням мас становищем в економіці та соціальній сфері (мізерна оплата праці, затримки з виплатами заробітної плати та пенсій, розвал систем соціального забезпечення та охорони здоров'я тощо).

Особливістю новообраного парламенту було те, що формальний баланс сил, який зафіксували вибори, не давав змоги легко спрогнозувати хід та результати політичних дебатів. Кожному з політичних таборів бракувало внутрішньої єдності, існували серйозні протиріччя серед учасників: у центристів — між НДП та «Громадою», у лівих — між ПСП та СПУ, далеко не безхмарною була ситуація і в таборі правих. Вже перша сесія Верховної Ради XIV скликання, що розпочала свою роботу 12 травня 1998 p., продемонструвала це. Як і очікувалося, у новообраному керівництві переважали ліві. Головою Верховної Ради було обрано О. Ткаченка (СелПУ), його першим заступником — А. Мартинюка (КПУ), заступником — В. Медведчука (СДПУ (о)). Проте тривала «спікеріада» (так охрестили журналісти процес обрання керівництва парламенту) засвідчила, що ліві переважають, але не домінують у стінах Верховної Ради. Водночас праві та центристи, суттєво впливаючи на парламентські процеси, не могли повноцінно відстояти власні інтереси, оскільки не мали єдності у своїх лавах. Це надзвичайно гостро поставило перед кожною політичною силою питання про посилення позицій, що зумовило активізацію процесів розмежування, перегрупування, консолідації. Зокрема, відбувся розкол Народного Руху України, на уламках якого з'явилося дві політичні партії — НРУ на чолі з Г. Удовенком та УНР, лідером якої став Ю. Костенко. Не зберегла єдності й фракція НДП, з якої вийшли кілька впливових депутатів на чолі з А. Матвієнком, утворивши об'єднання — «За відродження регіонів». Після обнародування документів про привласнення П. Лазаренком державних коштів та його втечі за кордон, залишившись без лідера, серйозну кризу пережила фракція «Громада», чисельність якої скоротилася з 44 до 17 осіб. Колишні «громадівці» перейшли до інших фракцій парламенту. Більшість безпартійних депутатів, які перемогли в одномандатних мажоритарних округах, також приєдналася до політичних фракцій.

Персональний склад новообраної Верховної Ради створював потенційні передумови для зростання професіоналізму та підвищення ефективності роботи парламенту. Зокрема, до 47,7% народних депутатів перебувало в найбільш плідному для політичної діяльності віці — 41—50 років. Певною мірою зріс освітній рівень парламентарів — серед них 95,97 % мали вищу освіту, а 24,38% — вчену ступінь. Як і раніше, домінували представники інженерно-технічних професій (37,4%). Зросла кількість юристів, представників засобів масової інформації, діячів сфери культури і мистецтв. На певну прогнозованість й послідовність політичної лінії парламенту можна було сподіватись на тій підставі, що 33,3% нинішніх народних депутатів працювали й у Верховній Раді попереднього скликання. Саме вони очолили більшість її комітетів.

Починаючи з другої половини 1998 р. на динаміку та характер політичного життя в Україні значною мірою впливала підготовка до президентських виборів. Найбільшої гостроти політичне протистояння набуло в період з травня по листопад 1999 р. Президентську виборчу кампанію характеризували:

1) помітне зростання кількості претендентів на президентську посаду. Якщо у виборах 1994 р. брало участь 7 кандидатів, то в 1999 р. було зареєстровано 15, попри те, що Законом про вибори Президента України передбачалась реєстрація претендентів лише після подання мільйона підписів громадян на їх підтримку;

2) активна участь у передвиборчому процесі більшості політичних партій. Із 84 партій про підтримку того чи іншого кандидата заявили 47;

3) відсутність єдності на «політичних флангах»: як ліві, так і праві не змогли висунути єдиного кандидата;

4) спроби утворення коаліцій («Канівська четвірка»). Передвиборча боротьба засвідчила, що відмінність політичних поглядів учасників цього об'єднання та їх електорату, нездатність на політичні компроміси стали на заваді висуненню єдиного кандидата та ефективної діяльності «четвірки»;

5) зростання ролі «політичних технологій» (політична реклама, антиреклама тощо);

6) орієнтація виборців не стільки на політичні погляди, програми кандидатів, скільки на особисті якості;

7) повторення «російського сценарію» в другому турі виборів: лівий претендент (від КПУ) та діючий Президент правоцентристської політичної орієнтації.

У другому турі голосування переміг діючий Президент Л. Кучма, набравши 56,3% (понад 15 млню) голосів. За лідера Компартії України П. Симоненка проголосувало 37,8% (понад 10 млню) виборців.

Певною мірою це було зумовлено програмою кандидата. Вона передбачала суттєвий прорив у економіці, стрімке зростання темпів економічного розвитку на основі спрощення й стабілізації податкової системи з одночасним зниженням податків, стимулювання передових технологій, сприяння вітчизняному та іноземному капіталу, оздоровлення державних підприємств, інвестиційну приватизацію. Така масштабна та багатоаспектна програма не могла бути реалізована без посилення виконавчої влади. Саме це зумовило проведення 16 квітня 2000 р. всеукраїнського референдуму, на який Президент України виніс питання:

— недовіри Верховній Раді XIV скликання;

— права Президента на розпуск Верховної Ради, якщо протягом одного місяця в ній не сформувалась постійно діюча парламентська більшість, або в разі незатвердження нею впродовж трьох місяців Державного бюджету України;

— скасування депутатської недоторканості;

— скорочення чисельності народних депутатів республіки з 450 до 300 осіб;

— формування двопалатного парламенту, одна з палат якого представляла б інтереси регіонів;

— прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі.

Унаслідок реалізації цих положень Україна з парламентсько-президентської республіки перетворилася б на президентсько-парламентську, що мало б подолати протистояння законодавчої та виконавчої влади, посилити оперативність та дієвість державного управління. Ідея всеукраїнського референдуму була неоднозначно сприйнята як в Україні, так і на Заході. Зокрема, асамблея Ради Європи у своїх офіційних документах, вітаючи позитивні зрушення щодо демократизації суспільства, висловила занепокоєння з приводу методів проведення та системи організації референдуму, ймовірності руйнування існуючої системи стримувань і противаг між інститутами влади. Українська політична опозиція вказувала на відсутність механізму реалізації результатів референдуму, на реальну загрозу встановлення в республіці авторитарного режиму. Ці аргументи та, ймовірно, власні економічні інтереси спонукали народних депутатів 11 січня конституційною більшістю (309 осіб) проголосувати за тимчасовий мораторій на проведення в 2000 р. всеукраїнських та місцевих референдумів, що призвело до посилення протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади.

У цей час на політичній арені відбувалося радикальне перегрупування сил. Намагаючись подолати протистояння з Президентом, уникнути розпуску парламенту, значна частина народних депутатів вирішила піти на компроміс. І вже 13 січня 2000 р. у Верховній Раді було сформовано парламентську більшість, до якої увійшли 237 депутатів 11 фракцій («Батьківщина», «Відродження регіонів», «Громада», НДП, НРУ, УНР, «Незалежні», Партія зелених, «Реформи-Конгрес», СДПУ (о), «Трудова Україна»). Нове політичне об'єднання продекларувало підтримку курсу реформ, готовність відповідати за його здійснення. Зазначалося, що більшість створено для консолідації депутатських зусиль, реалізації їх інтелектуального потенціалу, конструктивної співпраці різних гілок влади. «Більшовики», як охрестила їх преса, виступили з підтримкою реформаторського уряду, на чолі якого в грудні 1999 р. став В. Ющенко.

Появу більшості негативно сприйняло ліве крило парламенту, а також представники лівих у керівництві Верховної Ради України. Тодішній спікер парламенту О. Ткаченко, блокуючи активність опонентів, зауважував, що більшість у парламенті сформувалась ще тоді, коли вдалося обрати його керівництво. Щоб у перспективі вона була не ситуативною, а реальною, слід внести зміни до Конституції України з тим, щоб вона брала на себе формування уряду і відповідальність за його дії. Спільної мови протидіючі сторони в стінах Верховної Ради так і не знайшли, і «більшовики» залишили сесійну залу. Вирішивши одні проблеми, поява парламентської більшості зумовила низку інших. По-перше, розкол українського парламенту призвів до стрімкого зниження рівня його легітимності. По-друге, у межах діючого регламенту вирішити наростаючі протиріччя між парламентською «більшістю» та «меншістю» було фактично неможливо. Формальне проголошення більшості не сприяло єдності та одностайності в ній, подоланню міжфракційної та внутріфракційної конфронтації.

21 січня парламентська більшість провела в Українському домі засідання, на якому відкритим голосуванням було прийнято рішення про внесення змін до Регламенту, про відкликання Голови Верховної Ради та його першого заступника тощо. Невдовзі Головою Верховної Ради був обраний І. Плющ, першим заступником — В. Медведчук, заступником — І. Гавриш. За цих обставин діяльність лівих депутатів була фактично блокована через відсутність кворуму, що змушувало їх іти на певні компроміси й на співпрацю з більшістю.

Створення в процесі «оксамитової революції» січня — лютого 2000 р. у Верховній Раді України некомуністичної більшості породило сподівання на започаткування якісно нового етапу розвитку українського парламентаризму та української держави загалом. Насправді формування більшості не зняло, а лише на деякий час приглушило протиріччя, пов'язані з боротьбою різних політичних сил за владу, розподіл сфер впливу. Вже восени 2000 р. знову загострилося політичне протистояння у суспільстві, приводом до якого стали події навколо загибелі журналіста Г.Гонгадзе та «касетний» скандал, пов'язаний із записами на магнітоплівку розмов посадовців у президентському кабінеті. Активізувалась правоцентристська опозиція, спалахнули гострі дискусії у Верховній Раді навколо осіб силових міністрів, а в центрі Києва 15—26 грудня функціонувало наметове містечко опозиціонерів, на зразок студентської акції 1990 р. Всупереч їм протягом січня 2001 р. у багатьох містах України відбулися мітинги на підтримку Президента. У межах опозиції організаційно оформилися три осередки - Форум національного порятунку (ФНП), «Україна без Кучми» (УБК), Громадський комітет опору «За правду!», які, попри свою опозиційність, суттєво різнилися складом учасників, баченням завдань, формами та методами діяльності.

Серйозним випробуванням як для влади, так і для опозиції стали події 9 березня 2001 p., які вилилися в масові зіткнення представників органів правопорядку та опозиційних сил. Загострення політичної кризи поставило питання про політичний діалог між владою та опозицією. Але негнучкість владних структур та максималізм і категоричність опозиційних об'єднань заблокували реалізацію ідеї «круглого столу». За тих обставин радикальна частина опозиції вдалася до ініціювання референдуму щодо дострокового припинення повноважень Президента. Відповідно до чинного законодавства референдум було визнано незаконним. До того ж навіть у лавах опозиціонерів ідея референдуму сприймалася неоднозначно.

Вплинула на політичну ситуацію й активізація в середині березня 2001 р. лівої комуністичної опозиції, яка мала своїм наслідком відставку В. Ющенка 26 квітня 2001 р., засвідчивши певну поразку правоцентристських сил, глибоку кризу парламентської більшості у Верховній Раді України. Після політичних консультацій наприкінці травня новим прем'єр-міністром було обрано А. Кінаха, який перед тим очолював Спілку промисловців і підприємців України. Тоді ж Указом Президента було запроваджено інститут державного секретаря, що суттєво змінило конфігурацію виконавчої влади в Україні.

Отже, розгорнутий після проголошення незалежності України державотворчий процес протікає суперечливо і неоднозначно. З одного боку, відбулися певні позитивні зрушення: запроваджено власні атрибути державності, створено Збройні сили України, трансформовано старі елементи держави (Верховна Рада, Кабінет Міністрів) та розбудовано нові (президентські структури тощо), переважно сформовано правове поле для державотворчого процесу. Водночас виявилися слабка скоординованість та відсутність єдності в діях різних гілок влади; зростання протиріч між центральними та місцевими органами влади; низька ефективність державного контролю за виконанням прийнятих рішень; значний вплив політичного протистояння в державі на поведінку державних установ; корупція та протекціонізм у державних структурах; недостатня кваліфікація професійних політиків.

Читайте також:

1. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
2. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
3. IV. Закономірності структурно-функціональної організації спинного мозку
4. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
5. VІ. План та організаційна структура заняття
6. VІ. Структурно-логічні схеми
7. А. Структурно-функціональна класифікація нирок залежно від ступеню злиття окремих нирочок у компактний орган.
8. Адаптивні організаційні структури управління.
9. Адміністративно – територіальний устрій і соціальна структура Слобожанщини у половині XVII – кінці XVIII століття
10. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
11. Акти з охорони праці, що діють в організації, їх склад і структура.
12. Аналіз асортименту й структури випуску продукції.

Переглядів: 1563