Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Або не могла керувати ними

Стаття 55 ЦК 1963 р. передбачала можливість визнання недійсною угоди, укладеної дієздатною особою, яка в момент її укладення не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними.

Застосування судами цієї норми було чи не найбільш проблематичним.

Спірним виявилося, насамперед, тлумачення терміна «момент», до якого прив'язувалося вчинення угоди, а також визначення особи позивача та змісту питань, які суд адресував експертові, призначаючи ретроспективну судово-психіатричну експертизу.

П., власниця особняка, 78 років, зателефонувала нотаріусові з просьбою приїхати до неї додому для посвідчення заповіту. На виклик прибули державний нотаріус та консультант державної нотаріальної контори П. сама відчинила їм двері, хоча до цього лежала у ліжку. На запитання нотаріуса відповідала чітко. Тому нотаріус посвідчив заповіт П. на користь Ф., єдиного її родича. Ввечері того ж дня вона померла. З позовом до суду про визнання заповіту недійсним звернувся райвиконком. На підставі амбулаторної картки, у якій було записано, що П. страждала на склероз судин головного мозку, експерт підтвердив те, на шо зіслався позивач, тобто те, що в момент посвідчення заповіту вона не розуміла значення своїх дій.

Суд задовольнив позов, не взявши до уваги свідчень нотаріуса і консультанта про те, у якому стані перебувала П. в момент посвідчення заповіту. Нюанс цієї справи полягав у тому, що у будинку, який був предметом заповіту, проживали за договором найму три сім'ї. У разі переходу права власності до племінника Ф., а не до держави, умови їх проживання могли б зазнати змін.

В іншій справі Д., якій виповнилося 75 р., сама поїхала до Москви, там склала заповіт щодо великої кількості коштовностей, які нею напередодні були віддані на зберігання до Львівської картинної галереї. Спадкоємницею була внучата племінниця, громадянка Болгарії.

Суд пішов тим же шляхом, на підставі висновку експерта визнав заповіт недійсним.

С. професор медінституту у віці 70 років продовжував працювати. Як засвідчив згодом у суді нотаріус, який прибув за викликом для посвідчення заповіту, С. ходив по кімнаті, нормально розмовляв, пояснював, чому складає заповіт на користь другої дружини, а не на користь синів. Посмертне медичне обстеження констатувало у С. пухлину головного мозку. У суді (заповіт оскаржив один із синів) численні свідки свідчили, що напередодні і в день складення заповіту С. консультував хворих, його поведінка не викликала сумнівів щодо усвідомлення ним значення своїх дій, хоча він і скаржився на головний біль.

У висновку судово-психіатричної експертизи було зазначено, що С. у момент складення заповіту не розумів значення своїх дій. Цікаво, що, виступаючи у суді, експерт стверджував, що призначення ретроспективної експертизи полягає не у тому, щоби припустити, а у тому, щоби ствердити, у якому стані була особа. У цьому - його істотна помилка.

Практика застосування судами статті 55 ЦК 1963 р. засвідчувала фактичне невизнання права на заповіт старших за віком осіб, серед яких, певно, важко було знайти тих, хто не страждав би на склероз судин головного мозку.

Г. протягом багатьох років проживала з мамою. Останні п'ять років мама майже не піднімалася з ліжка. Брат Т. навідувався до матері рідко. Після смерті матері виявилося, що вона склала заповіт, яким заповідала будинок Т.

При з'ясуванні обставин було встановлено, що Т., в той час, коли Г. була на роботі, приїхав з нотаріусом, який посвідчив заповіт. Напередодні у матері був післяінсультний правосторонній параліч, отже, підписати заповіт своєю рукою (Т. шульгою не була) вона не могла.

У цій ситуації насторожувало багато фактів. Насамперед, чому матір позбавила фактично житла дочку, з якою у неї були нормальні відносини і яка довго опікувалося нею.

Г. звернулася до суду із заявою про визнання заповіту недійсним. Але через неявку сторін справа була залишена без розгляду.

Як уже зазначалося, презюмується, що кожна особа, у будь-якій віковій категорії розуміє значення своїх дій, які вона вчиняє, та може керувати ними, тобто є «волездатною» ( Егоров Н. Д. Гражданско-правовое регулирование зкономических отношений.-Л., 1986-С. 122.)

За статтею 32 ЦПК 1963 р., факти, які згідно із законом припускаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення могло бути спростоване у загальному порядку. Аналогічна норма до Цивільного процесуального кодексу України помилково не була внесена. Та, незважаючи на це, відповідно до аналогії права, позивач має спростувати усвідомлення особою (заповідачем) значення своїх дій, подавши до суду необхідні докази.

Чи можна достеменно стверджувати, у якому стані була особа саме у момент, наприклад, складення заповіту, тобто у конкретно визначений відрізок часу?

У процесі розгляду таких справ суди, призначаючи ретроспективну психіатричну експертизу, ставлять перед експертом таке запитання: «Чи розуміла особа у момент вчинення угоди значення своїх дій та чи могла керувати ними?»

На таке категоричне запитання експерти дають таку ж категоричну відповідь. Здебільшого вона є негативною: «Ні, не розуміла».

Насамперед, треба ще раз підкреслити, що йдеться про стан особи не взагалі, а саме в момент вчинення правочину. У Кодексі слово «момент» вжито невипадково. Цілком свідомо у ньому не використано слово «день», оскільки протягом дня психічний стан особи може змінитися.

При розгляді справи про визнання заповіту недійсним завдання ретроспективної судово-психіатричної експертизи полягає у з'ясуванні психічного стану особи в минулому, особи, якої уже нема серед живих, тому не може не братися до уваги те, що душевну хворобу, душевний розлад можна встановити лише під час безпосередньої бесіди кваліфікованого психіатра з пацієнтом, з використанням характеристики, яка йому була дана родичами та близькими. Посмертно, спираючись лише на свідчення очевидців, діагностувати точно душевний розлад неможливо, його можна лише припустити, запідозрити.

Відповідно до статті 55 ЦК 1963 р., мова мала йти не про діагностику стану особи взагалі, а про визначення її душевного стану у певний, точно визначений відрізок часу.

Враховуючи цю обставину, суд повинен по-іншому формулювати питання, яке він ставить експертові. Питання мало би звучати так: «Чи можна припустити, що в момент вчинення правочину особа не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними?». Звідси і відповідь експерта мала би бути така: «Можна припустити...» або «Немає підстав для припущення...» ( Експертиза «припущення» не є дивиною. Саме такою вона була стосовно спорів про встановлення батьківства за Кодексом про шлюб та сім'ю).

Хоча суд має оцінювати висновок експерта у сукупності з іншими доказами по справі, при застосуванні статті 55 ЦК 1963 р категоричний висновок експерта мав фактично вирішальне значення і наперед визначав майбутнє судового спору.

Стаття 225 ЦК відтворила основні положення статті 55 ЦК 1963 р. Поряд з тим вона має й особливості.

За статтею 55 ЦК, право на оспорення угоди мала лише та особа, яка уклала угоду, щоправда, це обмеження судова практика ігнорувала.

За статтею 225 ЦК, у разі смерті учасника правочину право на його оспорення надано особам, чиї права та інтереси порушені. А у разі визнання учасника правочину недієздатним - це право надано опікунові.

Модель правочину, вчиненого дієздатною, але неволездатною особою, така: 1) суб'єкт правочину не визнаний судом недієздатним;

2) волездатність особи має бути спростована відповідними доказами. Стан неволездатності може бути викликаний хворобою, вживанням спиртних напоїв, наркотичних засобів або умисною поведінкою іншої особи;

3) моментом вчинення правочину має вважатися час від ініціювання правочину до повного його завершення;

4) правочин має суперечити правам самої особи, яка його вчинила, або правам чи інтересам інших осіб;

5) вина (її форми) другої сторони, якщо мова йде про договір, не має правового значення.

6. Правочин, вчинений представником однієї сторони за зловмисною домовленістю з другою стороною

Представник діє від імені та в інтересах довірителя. Все, що ним одержано за угодою від другої сторони, він зобов'язаний передати довірителеві.

Аналізуючи дії представника, слід виходити з презумпції їх правозгідності. Припускається, що дійсна воля представника та другої сторони і те, що написано ними у договорі, збігаються. Одночасно припускається, що представник передав довірителеві усе, що насправді одержав від контрагента.

Зловмисна домовленість - це домовленість зі злим наміром, тобто на шкоду інтересам довірителя.

Найчастіше така зловмисна угода має місце при укладенні договору купівлі-продажу та договору підряду. Так, представник, уповноважений на продаж речі, може домовитися з покупцем про фіксацію у договорі меншої ціни, ніж та, за яку фактично вона продана; а при купівлі речі представником - навпаки, про визначення у договорі вищої ціни. Остачу вони, зазвичай, ділять між собою.

У договорі підряду представник і друга сторона можуть завищити кошторисну вартість робіт. Остача також ділитиметься між ними.

Якщо одну і другу сторону представляють представники, така зловмисна домовленість може бути і між ними. Зловмисна домовленість може бути і між двома директорами юридичних осіб.

Зловмисна домовленість може проявитися і у тому, що представник «не помітить» недоліків речі чи іншої обставини, яка має істотне значення для довірителя.

Модель правочину, вчиненого на шкоду інтересам довірителя, така:

1) представник повинен мати загальне доручення на вчинення правочинів або мати спеціальне (разове) доручення на вчинення певного правочину, чи бути представником за законом або органом юридичної особи;

2) між представником та другою стороною є потаємна домовленість, зміст якої не відповідає «офіційному» договору;

3) інтересам довірителя чи підопічного в результаті вчинення цього правочину завдана істотна шкода.

7. Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування

Для охорони інтересів дітей, недієздатних осіб та тих, дієздатність яких обмежена, у статті 71 ЦК подається перелік угод, що можуть бути укладені опікуном, неповнолітнім (віком від 14 до 18 років), а також особою, дієздатність якої обмежена, лише за згодою органу опіки та піклування.

У статті 78 Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР була норма, за якою батьки управляли майном дітей як опікуни та піклувальники без спеціального на те повноваження, але з дотриманням відповідних правил про опіку та піклування. Неточність цієї норми полягала у тому, що не опікуни та піклувальники «підганялися» під батьківські стандарти поведінки, а навпаки, батьки мали діяти так, як опікуни та піклувальники.

Попри таку неточність, ця норма була цінна тим, що встановлювала контроль з боку відповідного державного органу за діями батьків у процесі розпорядження майновими правами дитини. Отже, виходило, що на вчинення батьками певних угод щодо майна (майнових прав) малолітніх дітей потрібна була згода органу опіки та піклування. Згода цього органу була необхідна і тоді, коли неповнолітній (у віці від 15 до 18 років) сам розпоряджався певним своїм майном (майновими правами), за згодою батьків.

За статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства», який не втратив чинності, згода органу опіки та піклування потрібна у разі укладення батьками або «особами, які їх заміняють», договорів, що підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмови від належних дитині майнових прав, обміну, розподілу або відчуження житла тощо.

Відсутність відповідної норми у Сімейному кодексі та у Цивільному кодексі не є наслідком, як дехто вважає, принципової позиції: «закон цілеспрямовано наділив батьків повною самостійністю при управлінні майном дитини, надавши їм більше прав, ніж їх мають опікуни та піклувальники».

Таке законодавче вирішення проблеми було б нерозумним, адже поряд із абсолютною більшістю батьків, які поважають права та інтереси дітей, є чимало охочих поживитися за їхній рахунок. Судовій практиці відомі численні факти, коли в результаті поведінки своїх же батьків діти опинялися на вулиці.

Контроль за всіма батьками, у тому числі і за сумлінними, відповідальними, бо ж розпізнати справжні наміри надто важко, а то й неможливо, не слід сприймати як акт недовіри чи неповаги до них. До необхідності такого контролю треба ставитися спокійно.

Інша справа, наскільки ефективним буде цей контроль з боку органів опіки та піклування, але це - уже другий бік справи.

Законом України від 2 червня 2005 р. внесена зміна до частини 2 статті 32 ЦК, відповідно до якої дозвіл органу опіки та піклування є обов'язковим на вчинення підлітком правочину щодо транспортних засобів та нерухомого майна.

Дозвіл органу опіки та піклування потрібен на вчинення батьками, усиновлювачами, а також на вчинення самими неповнолітніми таких правочинів:

1) відмова від майнового права, що належить дитині. Йдеться про відмову від права власності, від права на спадкування, права користування помешканням, права на відшкодування шкоди тощо.

Специфічним проявом відмови від права користування житловим приміщенням є звільнення його батьками, опікунами разом з дітьми (підопічними) у зв'язку з переїздом в інше помешкання.

Д. після чергової сварки з чоловіком Р. забрала двох дітей і переселилася до матері. Згодом суд задовольнив вимогу Р. і визнав Д. такою, що втратила право на житло, навіть не згадавши у рішенні про наявність дітей. Зустрічний позов Д. про визнання за нею цього права суд відхилив.

Дія Д. (виїзд) була правочином, спрямованим на припинення лише свого права на житло. Для припинення права на житло двох малолітніх дітей потрібна згода органу опіки та піклування.

Суди, на жаль, часто не звертають увагу на наявність дітей, права яких при переїзді із одного помешкання до іншого могли б вважатися порушеними. Така негативна практика триває;

2) видача письмових зобов'язань від імені дитини. У цьому контексті мова може йти, насамперед, про поруку з боку неповнолітнього у віці від 14 до 18 років або особи, що обмежена у дієздатності, та про вексель;

3) договори, що потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації. До них належать купівля-продаж, міна, дарування, застава житлових будинків (квартир), земельних ділянок, автомобілів, інших транспортних засобів, довічне утримання, а також договори про поділ, обмін житлового будинку, квартири.

Зі згоди районної державної адміністрації В. обміняла двокімнатну квартиру на однокімнатну. Обидві квартири належали до державного житлового фонду. Л., чоловік В. подав позов про визнання обміну недійсним, оскільки він як батько дітей не давав згоди на його проведення.

Суд відмовив у позові у зв'язку з тим, що за зустрічною позовною вимогою В. суд визнав Л. таким, що втратив право на житло. Інтереси малолітньої дитини, що проживала із матір'ю В., не були взяті до уваги.

Ця справа цікава з кількох аспектів. Та обставина, що чоловік втратив право на спірне житло, не виключала його права на звернення до суду як законного представника дитини.

Суд, очевидно, виходив з того, що районна державна адміністрація, даючи від імені власника дозвіл на обмін, діяла одночасно і як орган опіки та піклування. Така позиція викликає заперечення.

Даючи дозвіл на обмін від імені власника, районна державна адміністрація має пересвідчитися у дотриманні його інтересів. Даючи дозвіл на обмін як орган опіки та піклування, районна державна адміністрація має пересвідчитися у відповідності договору інтересам дитини.

Чи можна ці два дозволи помістити в одному документі? Очевидно, що так.

Однак про такий «сукупний» дозвіл державної адміністрації від імені власника житла і як органу опіки і піклування могла б іти мова, якби інтереси дитини були в його полі зору. На жаль, у цій справі ні в дозволі на обмін, ні у рішенні суду не було й згадки про дитину.

Дозволу органу опіки та піклування на вчинення правочину мусить передувати детальне ознайомлення з обставинами, на підставі яких і мало б вирішитися питання про його відповідність інтересам підопічного.

Вимога щодо дозволу органу опіки та піклування на укладення договору опікуном стосується не лише договорів щодо відчуження нерухомості, а й щодо її набуття. І це правильно. Предметом оцінювання з боку органу опіки та піклування має бути відповідність цього договору інтересам підопічного, якість предмета та його ціна;

4) договори щодо іншого цінного майна. До них можна б віднести договори щодо культурних цінностей, власником яких є дитина, договір про управління його майном.

Через відсутність спеціального закону про органи опіки та піклування залишається, як уже відзначалося, достеменно невідомим, хто ж насправді є органом опіки та піклування.

У містах те, що віднесено до компетенції органу опіки та піклування, перекладено фактично на Опікунські ради, які є лише громадським, дорадчим органом. Не маючи відповідних повноважень, вони все ж постановляють рішення, на підставі яких голови районних державних організацій видають розпорядження. Така практика є незаконною і мусить бути припинена (Див.: Вісник Верховного Суду України.- Щорічник, 1998 / За ред. В Ф Бойка.- К., 1998.-С. 24.).

Модель правочину, вчиненого без дозволу органу опіки та піклування, така:

1) правочин стосується прав дитини, недієздатного та особи, дієздатність якої обмежена;

2) закон вимагає згоди органу опіки та піклування;

3) орган опіки та піклування відмовив у дозволі на вчинення
правочину, бо за дозволом до нього сторона не зверталася. Проте
суд може визнати причини такої відмови неповажними;

4) вина (її форми) другої сторони не має правового значення.

8. Правочини, які порушують публічний порядок

Стаття 49 ЦК 1963 р. визначала недійсність угод, укладених з метою, що завідомо суперечать інтересам держави і суспільства. Такими угодами, як було зазначено у ст. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», належало вважати ті, що «порушують основні принципи існуючого суспільного ладу», тобто ті, що спрямовані на використання всупереч закону чужої власності з корисливою метою; приховування від оподаткування доходів; використання майна на шкоду правам, свободам, гідності громадян, інтересам суспільства; на незаконне відчуження землі або незаконне користування нею; відчуження чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених в обігу (в ред. від 25 травня 1998 р.).

Історія застосування статті 49 ЦК була складною і навіть драматичною. За її допомогою, зокрема, пригнічувалася приватна ініціатива.

Показовою у цьому сенсі була така справа: на Далекому Сході кілька корейців уклали з колгоспом договір оренди землі, виростили на ній нечуваний для того регіону урожай цибулі. Дохід мали і вони, і колгосп. Та, оскільки оренда землі суперечила Конституції СРСР, суд визнав цей договір недійсним і все одержане сторонами стягнув у дохід держави.

Такими, що суперечили інтересам держави і суспільства, суди визнавали іноді договори купівлі-продажу житлового будинку, якщо сторони, щоби сплатити меншу суму державного мита за його нотаріальне посвідчення, зазначали у ньому нижчу ціну, ніж домовилися насправді.

За допомогою санкції статті 49 ЦК боролися із спробами придбати автомобіль за фіктивними документами, які засвідчували пільги на купівлю автомобіля, яких у покупця насправді не було.

Під дію цієї статті підпадали авторські договори українських авторів з іноземними видавництвами, укладені без дозволу спеціальних органів СРСР.

Після здобуття Україною незалежності стаття 49 ЦК використовувалася іноді як засіб боротьби з розпродажем за безцінь державного майна.

В останні роки суди застосовували статтю 49 ЦК щодо договорів, спрямованих на приховування фізичними та юридичними особами доходів від оподаткування. Такі позови подавалися відповідними податковими державними адміністраціями (Див.: Рішення Верховного Суду України.- Щорічник. 2003 / За ред. В Т. Маляренка.- К., 2004.- С. 99-100.)

При опрацюванні проекту Цивільного кодексу України питання про включення до проекту статті, аналогічній за змістом статті 49 ЦК 1963 р., було предметом дискусії.

У чинному ЦК такими, що порушують публічний порядок, названі правочини, спрямовані:

1) на порушення конституційних прав та свобод людини і громадянина;

2) на знищення, пошкодження майна, незаконне заволодіння ним.

Це дає підставу для висновку, що у статті 228 ЦК мова йде про договори, спрямовані на вчинення різноманітних протиправних дій (договір про поширення про кандидата напередодні виборів неправдивої інформації; договір про організацію терористичного акту; договір про знищення майна конкурента тощо).

Порівняння статті 49 ЦК 1963 р. та статті 228 ЦК України дає підставу стверджувати, що суть антипублічного договору окреслена чітко, а сфера застосування статті 228 ЦК звужена.

Правочин, який порушує публічний порядок, оголошений нікчемним. Додатковим наслідком його вчинення є реституція.

У статті 208 Господарського кодексу визначені інші наслідки визнання «господарського зобов'язання» недійсним, якщо воно «вчинено» з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства. За наявності «наміру» в обох сторін - в дохід держави за рішенням суду стягуватиметься все одержане ними «за зобов'язанням» (Для порівняння подамо зміст статті 169 ЦК РФ:

«Правочин («сделка») укладений з метою, завідомо суперечною основам правопорядку або моральності («нравственности»), є нікчемним).

Не можна все ж не побачити у цій статті раціонального зерна.

Відмова від стягнення в дохід держави всього одержаного за правочином, що порушив публічний порядок, як це зроблено у статті 228 ЦК, є передчасною.

Оскільки маємо не лише словесну, а й змістову неузгодженість статті 228 ЦК та статті 208 ГК, слід зробити такий висновок: якщо публічному порядку суперечитиме господарський договір, тобто той, суб'єктами якого є юридичні особи та фізичні особи - підприємці, то наслідком його недійсності буде перехід всього одержаного в дохід держави; якщо ж суперечитиме публічному порядку інший договір, негосподарський, то настане повна реституція.

Практика життя, певно, примусить внести до Цивільного кодексу відповідні зміни.

Модель правочину, який суперечить публічному порядку : 1) сторонами можуть бути фізичні та юридичні особи;

2) наявність вини у формі умислу хоча б однієї сторони;

3) спрямованість правочину на порушення конституційних прав та свобод людини і громадянина, на порушення права власності інших суб'єктів;

4) нікчемність такого правочину не пов'язується із кримінальним покаранням осіб, які його вчинили.
Читайте також:
Західна людина втрачає інтерес до класики, яка забезпечувала її певними знаннями про світ і яка могла б стати противагою масовій культурі.
Комп'ютер має працювати так, щоб людина не змогла визначити, з ким вона спілкується - з іншою людиною чи з машиною.
Однак, до Володимира Святославича християнська церква не змогла закріпитися на Русі як пануюча.
При Аскольді Русь домоглася вигідних угод з Візантією, поширила свій вплив на землі кривичів і полочан.

Переглядів: 678

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>

| Вчинення правочину через помилку

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.