• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Або не могла керувати ними

Стаття 55 ЦК 1963 р. передбачала можливість визнання недійс­ною угоди, укладеної дієздатною особою, яка в момент її укладен­ня не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними.

Застосування судами цієї норми було чи не найбільш проблема­тичним.

Спірним виявилося, насамперед, тлумачення терміна «момент», до якого прив'язувалося вчинення угоди, а також визначення осо­би позивача та змісту питань, які суд адресував експертові, при­значаючи ретроспективну судово-психіатричну експертизу.

П., власниця особняка, 78 років, зателефонувала нотаріусові з просьбою приїхати до неї додому для посвідчення заповіту. На виклик прибули державний нотаріус та консультант дер­жавної нотаріальної контори П. сама відчинила їм двері, хоча до цього лежала у ліжку. На запитання нотаріуса відповідала чітко. Тому нотаріус посвідчив заповіт П. на користь Ф., єди­ного її родича. Ввечері того ж дня вона померла. З позовом до суду про визнання заповіту недійсним звернувся райвикон­ком. На підставі амбулаторної картки, у якій було записано, що П. страждала на склероз судин головного мозку, експерт підтвердив те, на шо зіслався позивач, тобто те, що в момент посвідчення заповіту вона не розуміла значення своїх дій.

Суд задовольнив позов, не взявши до уваги свідчень нотаріуса і консультанта про те, у якому стані перебувала П. в момент посвід­чення заповіту. Нюанс цієї справи полягав у тому, що у будинку, який був предметом заповіту, проживали за договором найму три сім'ї. У разі переходу права власності до племінника Ф., а не до держави, умови їх проживання могли б зазнати змін.

В іншій справі Д., якій виповнилося 75 р., сама поїхала до Москви, там склала заповіт щодо великої кількості коштовнос­тей, які нею напередодні були віддані на зберігання до Львів­ської картинної галереї. Спадкоємницею була внучата племінниця, громадянка Болгарії.

Суд пішов тим же шляхом, на підставі висновку експерта ви­знав заповіт недійсним.

С. професор медінституту у віці 70 років продовжував працю­вати. Як засвідчив згодом у суді нотаріус, який прибув за ви­кликом для посвідчення заповіту, С. ходив по кімнаті, нормаль­но розмовляв, пояснював, чому складає заповіт на користь дру­гої дружини, а не на користь синів. Посмертне медичне обсте­ження констатувало у С. пухлину головного мозку. У суді (заповіт оскаржив один із синів) численні свідки свідчили, що напередодні і в день складення заповіту С. консультував хво­рих, його поведінка не викликала сумнівів щодо усвідомлення ним значення своїх дій, хоча він і скаржився на головний біль.

У висновку судово-психіатричної експертизи було зазначено, що С. у момент складення заповіту не розумів значення своїх дій. Цікаво, що, виступаючи у суді, експерт стверджував, що призна­чення ретроспективної експертизи полягає не у тому, щоби припу­стити, а у тому, щоби ствердити, у якому стані була особа. У цьо­му - його істотна помилка.

Практика застосування судами статті 55 ЦК 1963 р. засвідчувала фактичне невизнання права на заповіт старших за віком осіб, серед яких, певно, важко було знайти тих, хто не страждав би на склероз судин головного мозку.

Г. протягом багатьох років проживала з мамою. Останні п'ять років мама майже не піднімалася з ліжка. Брат Т. навідувався до матері рідко. Після смерті матері виявилося, що вона скла­ла заповіт, яким заповідала будинок Т.

При з'ясуванні обставин було встановлено, що Т., в той час, ко­ли Г. була на роботі, приїхав з нотаріусом, який посвідчив запо­віт. Напередодні у матері був післяінсультний правосторонній параліч, отже, підписати заповіт своєю рукою (Т. шульгою не була) вона не могла.

У цій ситуації насторожувало багато фактів. Насамперед, чому матір позбавила фактично житла дочку, з якою у неї були нор­мальні відносини і яка довго опікувалося нею.

Г. звернулася до суду із заявою про визнання заповіту недійс­ним. Але через неявку сторін справа була залишена без розгляду.

Як уже зазначалося, презюмується, що кожна особа, у будь-якій віковій категорії розуміє значення своїх дій, які вона вчиняє, та може керувати ними, тобто є «волездатною» ( Егоров Н. Д. Гражданско-правовое регулирование зкономических отношений.-Л., 1986-С. 122.)

За статтею 32 ЦПК 1963 р., факти, які згідно із законом припуска­ються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке при­пущення могло бути спростоване у загальному порядку. Аналогічна норма до Цивільного процесуального кодексу України помилково не була внесена. Та, незважаючи на це, відповідно до аналогії права, позивач має спростувати усвідомлення особою (за­повідачем) значення своїх дій, подавши до суду необхідні докази.

Чи можна достеменно стверджувати, у якому стані була особа саме у момент, наприклад, складення заповіту, тобто у конкретно визначений відрізок часу?

У процесі розгляду таких справ суди, призначаючи ретроспек­тивну психіатричну експертизу, ставлять перед експертом таке за­питання: «Чи розуміла особа у момент вчинення угоди значення своїх дій та чи могла керувати ними?»

На таке категоричне запитання експерти дають таку ж катего­ричну відповідь. Здебільшого вона є негативною: «Ні, не розуміла».

Насамперед, треба ще раз підкреслити, що йдеться про стан особи не взагалі, а саме в момент вчинення правочину. У Кодексі слово «момент» вжито невипадково. Цілком свідомо у ньому не використано слово «день», оскільки протягом дня психічний стан особи може змінитися.

При розгляді справи про визнання заповіту недійсним завдання ретроспективної судово-психіатричної експертизи полягає у з'ясу­ванні психічного стану особи в минулому, особи, якої уже нема серед живих, тому не може не братися до уваги те, що душевну хворобу, душевний розлад можна встановити лише під час безпосередньої бе­сіди кваліфікованого психіатра з пацієнтом, з використанням харак­теристики, яка йому була дана родичами та близькими. Посмертно, спираючись лише на свідчення очевидців, діагностувати точно душе­вний розлад неможливо, його можна лише припустити, запідозрити.

Відповідно до статті 55 ЦК 1963 р., мова мала йти не про діа­гностику стану особи взагалі, а про визначення її душевного стану у певний, точно визначений відрізок часу.

Враховуючи цю обставину, суд повинен по-іншому формулю­вати питання, яке він ставить експертові. Питання мало би звучати так: «Чи можна припустити, що в момент вчинення правочину особа не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ни­ми?». Звідси і відповідь експерта мала би бути така: «Можна при­пустити...» або «Немає підстав для припущення...» ( Експертиза «припущення» не є дивиною. Саме такою вона була сто­совно спорів про встановлення батьківства за Кодексом про шлюб та сім'ю).

Хоча суд має оцінювати висновок експерта у сукупності з ін­шими доказами по справі, при застосуванні статті 55 ЦК 1963 р категоричний висновок експерта мав фактично вирішальне зна­чення і наперед визначав майбутнє судового спору.

Стаття 225 ЦК відтворила основні положення статті 55 ЦК 1963 р. Поряд з тим вона має й особливості.

За статтею 55 ЦК, право на оспорення угоди мала лише та осо­ба, яка уклала угоду, щоправда, це обмеження судова практика ігнорувала.

За статтею 225 ЦК, у разі смерті учасника правочину право на його оспорення надано особам, чиї права та інтереси по­рушені. А у разі визнання учасника правочину недієздатним - це право надано опікунові.

Модель правочину, вчиненого дієздатною, але неволездатною особою, така: 1) суб'єкт правочину не визнаний судом недієздатним;

2) волездатність особи має бути спростована відповідними до­казами. Стан неволездатності може бути викликаний хворобою, вживанням спиртних напоїв, наркотичних засобів або умисною поведінкою іншої особи;

3) моментом вчинення правочину має вважатися час від ініціювання правочину до повного його завершення;

4) правочин має суперечити правам самої особи, яка його вчи­нила, або правам чи інтересам інших осіб;

5) вина (її форми) другої сторони, якщо мова йде про договір, не має правового значення.

6. Правочин, вчинений представником однієї сторони за зловмисною домовленістю з другою стороною

Представник діє від імені та в інтересах довірителя. Все, що ним одержано за угодою від другої сторони, він зобов'язаний пе­редати довірителеві.

Аналізуючи дії представника, слід виходити з презумпції їх правозгідності. Припускається, що дійсна воля представника та другої сторони і те, що написано ними у договорі, збігаються. Од­ночасно припускається, що представник передав довірителеві усе, що насправді одержав від контрагента.

Зловмисна домовленість - це домовленість зі злим наміром, тобто на шкоду інтересам довірителя.

Найчастіше така зловмисна угода має місце при укладенні договору купівлі-продажу та договору підряду. Так, представник, упов­новажений на продаж речі, може домовитися з покупцем про фікса­цію у договорі меншої ціни, ніж та, за яку фактично вона продана; а при купівлі речі представником - навпаки, про визначення у дого­ворі вищої ціни. Остачу вони, зазвичай, ділять між собою.

У договорі підряду представник і друга сторона можуть завищити кошторисну вартість робіт. Остача також ділитиметься між ними.

Якщо одну і другу сторону представляють представники, така зловмисна домовленість може бути і між ними. Зловмисна домов­леність може бути і між двома директорами юридичних осіб.

Зловмисна домовленість може проявитися і у тому, що пред­ставник «не помітить» недоліків речі чи іншої обставини, яка має істотне значення для довірителя.

Модель правочину, вчиненого на шкоду інтересам довірителя, така:

1) представник повинен мати загальне доручення на вчинення правочинів або мати спеціальне (разове) доручення на вчинення певного правочину, чи бути представником за законом або орга­ном юридичної особи;

2) між представником та другою стороною є потаємна домов­леність, зміст якої не відповідає «офіційному» договору;

3) інтересам довірителя чи підопічного в результаті вчинення цього правочину завдана істотна шкода.

7. Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування

Для охорони інтересів дітей, недієздатних осіб та тих, дієздат­ність яких обмежена, у статті 71 ЦК подається перелік угод, що можуть бути укладені опікуном, неповнолітнім (віком від 14 до 18 років), а також особою, дієздатність якої обмежена, лише за згодою органу опіки та піклування.

У статті 78 Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР була норма, за якою батьки управляли майном дітей як опікуни та піклувальники без спеціального на те повноваження, але з дотриманням відповід­них правил про опіку та піклування. Неточність цієї норми поля­гала у тому, що не опікуни та піклувальники «підганялися» під батьківські стандарти поведінки, а навпаки, батьки мали діяти так, як опікуни та піклувальники.

Попри таку неточність, ця норма була цінна тим, що встанов­лювала контроль з боку відповідного державного органу за діями батьків у процесі розпорядження майновими правами дитини. От­же, виходило, що на вчинення батьками певних угод щодо майна (майнових прав) малолітніх дітей потрібна була згода органу опіки та піклування. Згода цього органу була необхідна і тоді, коли не­повнолітній (у віці від 15 до 18 років) сам розпоряджався певним своїм майном (майновими правами), за згодою батьків.

За статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства», який не втратив чинності, згода органу опіки та піклування потрібна у разі укладення батьками або «особами, які їх заміняють», догово­рів, що підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмови від належних дитині майнових прав, обміну, розподілу або відчуження житла тощо.

Відсутність відповідної норми у Сімейному кодексі та у Ци­вільному кодексі не є наслідком, як дехто вважає, принципової по­зиції: «закон цілеспрямовано наділив батьків повною самостійніс­тю при управлінні майном дитини, надавши їм більше прав, ніж їх мають опікуни та піклувальники».

Таке законодавче вирішення проблеми було б нерозумним, адже поряд із абсолютною більшістю батьків, які поважають права та інтереси дітей, є чимало охочих поживитися за їхній рахунок. Судовій практиці відомі численні факти, коли в результаті пове­дінки своїх же батьків діти опинялися на вулиці.

Контроль за всіма батьками, у тому числі і за сумлінними, відпо­відальними, бо ж розпізнати справжні наміри надто важко, а то й не­можливо, не слід сприймати як акт недовіри чи неповаги до них. До необхідності такого контролю треба ставитися спокійно.

Інша справа, наскільки ефективним буде цей контроль з боку органів опіки та піклування, але це - уже другий бік справи.

Законом України від 2 червня 2005 р. внесена зміна до части­ни 2 статті 32 ЦК, відповідно до якої дозвіл органу опіки та піклу­вання є обов'язковим на вчинення підлітком правочину щодо транспортних засобів та нерухомого майна.

Дозвіл органу опіки та піклування потрібен на вчинення бать­ками, усиновлювачами, а також на вчинення самими неповноліт­німи таких правочинів:

1) відмова від майнового права, що належить дитині. Йдеться про відмову від права власності, від права на спадкування, права користування помешканням, права на відшкодування шкоди тощо.

Специфічним проявом відмови від права користування житло­вим приміщенням є звільнення його батьками, опікунами разом з дітьми (підопічними) у зв'язку з переїздом в інше помешкання.

Д. після чергової сварки з чоловіком Р. забрала двох дітей і переселилася до матері. Згодом суд задовольнив вимогу Р. і визнав Д. такою, що втратила право на житло, навіть не зга­давши у рішенні про наявність дітей. Зустрічний позов Д. про визнання за нею цього права суд відхилив.

Дія Д. (виїзд) була правочином, спрямованим на припинення лише свого права на житло. Для припинення права на житло двох малолітніх дітей потрібна згода органу опіки та піклування.

Суди, на жаль, часто не звертають увагу на наявність дітей, права яких при переїзді із одного помешкання до іншого могли б вважатися порушеними. Така негативна практика триває;

2) видача письмових зобов'язань від імені дитини. У цьому кон­тексті мова може йти, насамперед, про поруку з боку неповноліт­нього у віці від 14 до 18 років або особи, що обмежена у дієздат­ності, та про вексель;

3) договори, що потребують нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації. До них належать купівля-продаж, міна, да­рування, застава житлових будинків (квартир), земельних ділянок, автомобілів, інших транспортних засобів, довічне утримання, а також договори про поділ, обмін житлового будинку, квартири.

Зі згоди районної державної адміністрації В. обміняла двокім­натну квартиру на однокімнатну. Обидві квартири належали до державного житлового фонду. Л., чоловік В. подав позов про визнання обміну недійсним, оскільки він як батько дітей не давав згоди на його проведення.

Суд відмовив у позові у зв'язку з тим, що за зустрічною позов­ною вимогою В. суд визнав Л. таким, що втратив право на житло. Інтереси малолітньої дитини, що проживала із матір'ю В., не були взяті до уваги.

Ця справа цікава з кількох аспектів. Та обставина, що чоловік втратив право на спірне житло, не виключала його права на звер­нення до суду як законного представника дитини.

Суд, очевидно, виходив з того, що районна державна адмініст­рація, даючи від імені власника дозвіл на обмін, діяла одночас­но і як орган опіки та піклування. Така позиція викликає запе­речення.

Даючи дозвіл на обмін від імені власника, районна державна адміністрація має пересвідчитися у дотриманні його інтересів. Даючи дозвіл на обмін як орган опіки та піклування, районна державна адміністрація має пересвідчитися у відповідності дого­вору інтересам дитини.

Чи можна ці два дозволи помістити в одному документі? Оче­видно, що так.

Однак про такий «сукупний» дозвіл державної адміністрації від імені власника житла і як органу опіки і піклування могла б іти мова, якби інтереси дитини були в його полі зору. На жаль, у цій справі ні в дозволі на обмін, ні у рішенні суду не було й згадки про дитину.

Дозволу органу опіки та піклування на вчинення правочину му­сить передувати детальне ознайомлення з обставинами, на підставі яких і мало б вирішитися питання про його відповідність інтере­сам підопічного.

Вимога щодо дозволу органу опіки та піклування на укладення договору опікуном стосується не лише договорів щодо відчуження нерухомості, а й щодо її набуття. І це правильно. Предметом оціню­вання з боку органу опіки та піклування має бути відповідність цьо­го договору інтересам підопічного, якість предмета та його ціна;

4) договори щодо іншого цінного майна. До них можна б віднес­ти договори щодо культурних цінностей, власником яких є дитина, договір про управління його майном.

Через відсутність спеціального закону про органи опіки та пік­лування залишається, як уже відзначалося, достеменно невідомим, хто ж насправді є органом опіки та піклування.

У містах те, що віднесено до компетенції органу опіки та піклу­вання, перекладено фактично на Опікунські ради, які є лише гро­мадським, дорадчим органом. Не маючи відповідних повноважень, вони все ж постановляють рішення, на підставі яких голови ра­йонних державних організацій видають розпорядження. Така практика є незаконною і мусить бути припинена (Див.: Вісник Верховного Суду України.- Щорічник, 1998 / За ред. В Ф Бойка.- К., 1998.-С. 24.).

Модель правочину, вчиненого без дозволу органу опіки та піклування, така:

1) правочин стосується прав дитини, недієздатного та особи, діє­здатність якої обмежена;

2) закон вимагає згоди органу опіки та піклування;

3) орган опіки та піклування відмовив у дозволі на вчинення
правочину, бо за дозволом до нього сторона не зверталася. Проте
суд може визнати причини такої відмови неповажними;

4) вина (її форми) другої сторони не має правового значення.

8. Правочини, які порушують публічний порядок

Стаття 49 ЦК 1963 р. визначала недійсність угод, укладених з метою, що завідомо суперечать інтересам держави і суспільства. Такими угодами, як було зазначено у ст. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р. «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними», належало вважати ті, що «порушують основні принципи існуючого суспі­льного ладу», тобто ті, що спрямовані на використання всупереч закону чужої власності з корисливою метою; приховування від оподаткування доходів; використання майна на шкоду правам, свободам, гідності громадян, інтересам суспільства; на незакон­не відчуження землі або незаконне користування нею; відчужен­ня чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, ви­лучених з обігу або обмежених в обігу (в ред. від 25 травня 1998 р.).

Історія застосування статті 49 ЦК була складною і навіть дра­матичною. За її допомогою, зокрема, пригнічувалася приватна іні­ціатива.

Показовою у цьому сенсі була така справа: на Далекому Сході кілька корейців уклали з колгоспом договір оренди землі, вирос­тили на ній нечуваний для того регіону урожай цибулі. Дохід мали і вони, і колгосп. Та, оскільки оренда землі суперечила Конститу­ції СРСР, суд визнав цей договір недійсним і все одержане сторо­нами стягнув у дохід держави.

Такими, що суперечили інтересам держави і суспільства, суди визнавали іноді договори купівлі-продажу житлового будинку, якщо сторони, щоби сплатити меншу суму державного мита за його нотаріальне посвідчення, зазначали у ньому нижчу ціну, ніж домовилися насправді.

За допомогою санкції статті 49 ЦК боролися із спробами придбати автомобіль за фіктивними документами, які засвідчува­ли пільги на купівлю автомобіля, яких у покупця насправді не було.

Під дію цієї статті підпадали авторські договори українських авторів з іноземними видавництвами, укладені без дозволу спеціа­льних органів СРСР.

Після здобуття Україною незалежності стаття 49 ЦК викорис­товувалася іноді як засіб боротьби з розпродажем за безцінь дер­жавного майна.

В останні роки суди застосовували статтю 49 ЦК щодо догово­рів, спрямованих на приховування фізичними та юридичними особами доходів від оподаткування. Такі позови подавалися відповід­ними податковими державними адміністраціями (Див.: Рішення Верховного Суду України.- Щорічник. 2003 / За ред. В Т. Маляренка.- К., 2004.- С. 99-100.)

При опрацюванні проекту Цивільного кодексу України питання про включення до проекту статті, аналогічній за змістом статті 49 ЦК 1963 р., було предметом дискусії.

У чинному ЦК такими, що порушують публічний порядок, названі правочини, спрямовані:

1) на порушення конституційних прав та свобод людини і гро­мадянина;

2) на знищення, пошкодження майна, незаконне заволодіння ним.

Це дає підставу для висновку, що у статті 228 ЦК мова йде про договори, спрямовані на вчинення різноманітних протиправних дій (договір про поширення про кандидата напередодні виборів неправдивої інформації; договір про організацію терористичного акту; договір про знищення майна конкурента тощо).

Порівняння статті 49 ЦК 1963 р. та статті 228 ЦК України дає підставу стверджувати, що суть антипублічного договору окресле­на чітко, а сфера застосування статті 228 ЦК звужена.

Правочин, який порушує публічний порядок, оголошений нік­чемним. Додатковим наслідком його вчинення є реституція.

У статті 208 Господарського кодексу визначені інші наслідки ви­знання «господарського зобов'язання» недійсним, якщо воно «вчине­но» з метою, що завідомо суперечить інтересам держави та суспіль­ства. За наявності «наміру» в обох сторін - в дохід держави за рі­шенням суду стягуватиметься все одержане ними «за зобов'язанням» (Для порівняння подамо зміст статті 169 ЦК РФ:

«Правочин («сделка») укладений з метою, завідомо суперечною осно­вам правопорядку або моральності («нравственности»), є нікчемним).

Не можна все ж не побачити у цій статті раціонального зерна.

Відмова від стягнення в дохід держави всього одержаного за правочином, що порушив публічний порядок, як це зроблено у статті 228 ЦК, є передчасною.

Оскільки маємо не лише словесну, а й змістову неузгодженість статті 228 ЦК та статті 208 ГК, слід зробити такий висновок: якщо публічному порядку суперечитиме господарський договір, тобто той, суб'єктами якого є юридичні особи та фізичні особи - підпри­ємці, то наслідком його недійсності буде перехід всього одержано­го в дохід держави; якщо ж суперечитиме публічному порядку ін­ший договір, негосподарський, то настане повна реституція.

Практика життя, певно, примусить внести до Цивільно­го кодексу відповідні зміни.

Модель правочину, який суперечить публічному порядку : 1) сторонами можуть бути фізичні та юридичні особи;

2) наявність вини у формі умислу хоча б однієї сторони;

3) спрямованість правочину на порушення конституційних прав та свобод людини і громадянина, на порушення права власності інших суб'єктів;

4) нікчемність такого правочину не пов'язується із кримінальним покаранням осіб, які його вчинили.

Читайте також:

1. Західна людина втрачає інтерес до класики, яка забезпечувала її певними знаннями про світ і яка могла б стати противагою масовій культурі.
2. Комп'ютер має працювати так, щоб людина не змогла визначити, з ким вона спілкується - з іншою людиною чи з машиною.
3. Однак, до Володи­мира Святославича християнська церква не змогла закрі­питися на Русі як пануюча.
4. При Аскольді Русь домоглася вигідних угод з Візантією, поширила свій вплив на землі кривичів і полочан.

Переглядів: 747