Хрещення україни-русі

Переплут

У "Слові св. Іоанна Златоуста" (1407) йдеться про те, що люди "вірують в Стрибога, Даждьбога і Переплута". Але детальніших відомостей, що це був за божок, немає. Етимологічне значення слова свідчить, що, можливо, це було зле божество, яке змушувало людину до невивірених вчинків, плутатися, блудити.

марена

Слов'яни шанували її як богиню весни. Свято Марени постало ще за родового ладу. Відзначали його над водою (в Галичині мареною називають один з видів риб), звідси пішла, певне, і її назва. Відомі й інші фонетичні форми — Морена, Морина, Моряна. В Україні Мареною вважали підступну жінку-чарівницю, а то й смерть.

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть, [сторичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причорномор'я ще на початку нашої ери. Звідси воно знайшло собі шлях до Східної Європи. "Повість минулих літ" містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозванний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими переказами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Климент IV. Є свідчення, що українських теренів на початку 60-х років IX ст. сягали й дороги солунських братів Кирила і Мефодія.

Більш-менш системне освоєння християнством причорноморських земель у VI—VII ст. пов'язують з гео-політичними інтересами до них візантійських імператорів. Певний вплив на цей процес справили військово-політичні й торговельні зносини наших предків зі своїми християнізованими сусідами.

Але не тільки в Причорномор'ї знали його в ті часи. При археологічних розкопках поблизу Чернівців було знайдено формочку для відливання натільних хрестиків, датовану IV ст. Це дало підстави стверджувати, що уже тоді там жили й християни.

Побутують версії, що хрещеним був князь Кий. А вперше офіційний акт запровадження християнства в Київській державі відбувся за князя Аскольда, який хрестився у 860 р. Тоді у списку Константинопольського патріархату з'явилася ще одна єпархія — Руська. Значилася вона під номером 61.

У 882 р. внаслідок державного перевороту, здійсненого противниками християнізації країни, владу в Києві захопив Олег. На Русі почалася антихристиянська реакція. Але церковна організація збереглася, а після смерті Олега (912) значно зміцнилася.

Договір князя Ігоря з греками (944) свідчить про те, що на Русі сусідили язичництво і християнство. Діяли уже церкви. Після Ігоря княжила його дружина Ольга, яка була християнкою. Під час суперечок з Візантією Ольга зверталася до імператора священної Римської імперії От-тона І (959), щоб він прислав єпископа, та згодом відмовилася від опіки римської церкви. Вона до кінця життя підтримувала християнську церкву.

Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги Володимира. Наприкінці Х ст. Русь уже знала й іудейську та мусульманську релігії. Але в силу багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, що й обумовило вибір київських князів прийняти християнство. Більш до душі був Володимирові і християнський обряд у східному його варіанті. До того ж християнство у багатьох державах виявилося ефективним чинником у вирішенні внутрішніх справ. А в Русі на той час родоплемінний лад і його язичницька релігія переживали кризу, утверджувалися феодальні відносини. Панівні верстви більше влаштовувала релігія, яка повчала низи коритися своїм хазяїнам, ніж соціальне нейтральна племінна релігія. До того ж, християнство пропонувало гуманнішу мораль, ніж язичницькі вірування. Християнська віра в царя небесного та його намісника на землі — князя, царя — більше сприяла централізації держави, ніж язичницька релігія з її місцевими культами. Про це свідчила ситуація у державах, де християнство стало панівною релігією. До запровадження християнства на Русі спонукала й потреба розвивати економічні, політичні та культурні зв'язки з сусідніми християнськими державами. А язичницька релігія цьому певною мірою перешкоджала.

Відносини великого київського князя з Візантією були тоді дуже складними. У 986 р. візантійський імператор Ва-силій II, який опинився в скрутному становищі після поразки в Болгарії, звернувся до Володимира з пропозицією укласти воєнний союз між Візантією і Руссю, попросив на допомогу військо з Києва. Володимир на союз погодився, проте зажадав руки грецької царівни Анни, сестри імператора. Василій II йому відмовив.

Влітку 987 р. проти Василія II виступив його воєвода Варда Фока, який проголосив себе імператором Візантії. Володимир вирушив у Крим — тодішню візантійську колонію і облогою взяв місто Херсонес (Корсунь). Василій II змушений був погодитися на шлюб Володимира з Анною, за умови, якщо він прийме християнську віру.

Військо Володимира розгромило заколотників у Візантії, а влітку 988 р. він був охрещений в церкві св. Якова в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити християнство візантійського обряду вірою своєї держави (є відомості, що Рим схиляв Володимира до християнства за латинським обрядом). Хрещення киян, за літописом, відбувалося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хрещенні день Володимир велів скидати, рубати й палити ідолів. Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б'ючи його залізом. Коли ідола кинули в ріку, князь наказав: "Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його". Перун затримався далеко за порогами. Пізніше це місце назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів побудували християнські церкви. Їх ще називали божницями.

Запрошені Володимиром візантійські священики почали хрестити інші міста й села Русі. Це був болісний процес. Відомі виступи проти християнізації в Новгороді, Ярославі, інших містах, які Володимир жорстоко придушував. Християнство як державна релігія Київської Русі остаточно було закріплене силою державної влади у 988— 991 рр. Але населення ще довго наверталося до нової віри.

Проповідниками християнства, першими священиками були греки, болгари. Пізніше духовенство почали формувати з місцевих людей. У ті часи священик та особи, які виконували певні обов'язки або яких церква прийняла під свій захист, жили при храмах. Називали їх церковними людьми; вони не підлягали світському судові, судив їх єпископ. Згідно з церковним уставом Володимира, до них належали ігумен, піп, диякон, попадя, ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічень, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець тощо. Сини священика ставали також священиками; попович, який не вчився і не висвятився на попа, залишався ізгоєм, людиною без стану. Від духовенства вимагали вміння читати, писати і знати церковні обряди.

Згодом сформувалася централізована релігійна організація на чолі з митрополитом, якого традиційно призначав константинопольський патріарх, а затверджував імператор Візантії. Київська митрополія вважалася частиною Константинопольського патріархату. Після смерті митрополита-грека в 1051 р. князь Ярослав Мудрий без погодження з імператором і Константинопольським патріархом уперше призначив митрополитом руського священика їларіона, автора відомого "Слова про закон і благодать". Другим — ученого-книжника, філософа Клима Смолятича. Це були спроби вивести руську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але згодом Константинополь відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

Оскільки тривалий час християнство існувало на українських теренах поряд з язичництвом, прибічники якого нелегко розставалися зі своїми богами, еволюціонуючи в бік нової віри, це породило своєрідний релігійний феномен — двовір'я. Воно виражалося у перенесенні особливостей, функцій язичницьких богів на Ісуса Христа, святих мучеників, у наданні язичницькій побутовій звичаєвості християнської символіки, у паралельному виконанні християнських і язичницьких обрядів, поєднанні свят. Двовір'я відоме багатьом народам — єгиптянам, германцям, римлянам. Цей термін в Україні вперше застосував Феодосій Печорський (XI ст.).

Хрещення сприяло об'єднанню Русі в єдину феодальну державу, дало поштовх розвиткові економіки, освіти, духовності й культури. Русь зрівнялася з монотеїстичними державами в цивілізованому світі, зріс її міжнародний авторитет. Про це свідчать, зокрема, династичні шлюби:

Князь Ярослав Мудрий був одружений з дочкою шведського короля, сестра Ярослава стала королевою Польщі, три його дочки — королевами Угорщини, Норвегії та Франції. А київський митрополичий престол обіймали у XI—Х ст. ієрархи то греко-, то латинофіли. Тоді ще християнський схід і захід співіснували відносно гармонійно. Та в другій половині наступного століття між ними розпочалася боротьба за поширення впливу на Русь.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Дохристиянські вірування слов’ян.	\|	Нетрадиційні неорелігії в Україні.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.