Особливості розвитку інтеграційних процесів в Азії

За повоєнні десятиліття в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР) поступово склалася регіональна система поділу праці, що стала основою інтенсивного господарського зближення країн регіону. Можна виокремити декілька груп держав, які помітно відрізняються за рівнем розвитку і тому доволі слабо конкурують між собою [37, с. 349–351].

Перша група – безумовні лідери регіону США та Японія, на які припадає 80% ВВП країн АТР. Основу їхньої економічної могутності становлять технічні переваги, місткість внутрішніх ринків, ефективність механізмів нагромадження капіталів та розвиток сфери послуг.

Другу групу становлять інші розвинуті держави – Канада, Австралія, Нова Зеландія. Ці країни володіють значними природними багатствами, тому в них доволі розвинуті сировинні галузі, проте відчутно бракує трудових ресурсів.

Третю групу утворюють “нові індустріальні країни” (НІК) Східної Азії – Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг, які на початок 90-х років підійшли до межі трудомісткої спеціалізації. Уразливим місцем в економіці цих країн можна вважати бідність природних ресурсів, недостатність розвитку фундаментальних наук та асигнувань на науково-дослідні роботи.

Четверта група – країни Асоціації країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), які мають великий ринок, чималі трудові ресурси та унікальні природні багатства: на них припадає 85% світового виробництва натурального каучуку, 83% пальмової олії, 67% олова та копри, 60% видобутку міді, а також значна частина видобутку нафти (Бруней, Індонезія, Малайзія, В’єтнам) і деревини. Через те країни АСЕАН мають порівняльні переваги у сировинних і трудомістких галузях обробної промисловості.

До п’ятої групи входить одна країна – Китай, включення економіки якого до системи внутрішньорегіонального ринку відбувається насамперед за рахунок розвитку трудомістких виробництв. Порівняльні переваги економіки Китаю також пов’язані з багатими природними ресурсами (162 види корисних копалин), з дуже великим населенням, з раніше створеною значною базою капіталомістких галузей обробної промисловості, яка потребує технологічної модернізації. Має Китай і науково-дослідну базу, котра забезпечує прориви світового значення на окремих напрямках – у галузі космічної промисловості, у супутниковому зв’язку, в окремих видах електроніки. Слабкими місцями китайської економіки є недостатність капітальних ресурсів, сучасних технологій, доведених до етапу масового впровадження, і внаслідок цього – низька якість продукції.

Широка розбіжність показників між країнами регіону свідчить про високе взаємодоповнення економік, про існування основи для багатостороннього співробітництва. Фактично в регіоні склалася багатоярусна система поділу праці, де окремі країни залежно від рівня свого розвитку займають певний щабель, при цьому слабо конкуруючи між собою, якщо абстрагуватися від конкуренції Японії та США.

Особливості міжнародного поділу праці в АТР зводяться до наступних п’яти.

1. Головна особливість – це багатоярусність системи поділу праці в регіоні.

2. У системі регіонального поділу праці, що сформувалася, економіка НІК, АСЕАН, певною мірою Китаю тісно прив’язана до господарських комплексів Японії та США.

3. Становлення системи поділу праці в регіоні супроводжувалося його поглибленням, що виразилося у переході від вертикального до горизонтального поділу праці. Якщо раніше переважав обмін сировинних товарів на промислові вироби, то нині переважає обмін готовою продукцією.

4. Поділ праці в регіоні має міжгалузевий і внутрішньогалузевий характер. Наприклад, Японія фактично передала в країни Південно-Східної Азії трудомісткі виробничі процеси – виробництво тканин, прядива, одягу, текстильних машин – і перейшла до імпорту цих товарів з них. Щодо внутрішньогалузевого характеру поділу праці, то Японія експортує в НІК Східної Азії спеціальні сталі, високотехнологічні електронні прилади промислового призначення (комп’ютери, обладнання зв’язку тощо), а імпортує з них звичайну сталь, побутові електротехнічні та електронні товари.

5. Система поділу праці в регіоні склалася за участю ТНК (передусім японських та американських), які, створюючи мережу підприємств у країнах регіону, прагнули використовувати порівняльні переваги країн.

У процесі посилення економічної взаємодії та співробітництва країн АТР більш активну роль відіграють Японія, США, НІК Східної Азії, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Китай та В’єтнам. При цьому особливе самостійне значення має азійська підсистема Японія – НІК – АСЕАН – Китай, В’єтнам. Саме для цих країн характерні високі випереджувальні темпи розширення взаємних зв’язків у сферах інвестування капіталу, торгівлі, формування міжфірмових контактів.

Основними інтеграційними утвореннями в Азії є Асоціація Південно-Східної Азії (АСЕАН), яка утворена в 1967 р. і включає дев’ять країн (Бруней, Малайзію, Індонезію, Таїланд, Сінгапур, В’єтнам, Камбоджу, Лаос та Філіппіни) та Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС), засноване в 1989 р.

Модель інтеграції АСЕАН відрізняється від моделі північноамериканської та західноєвропейської тим, що інтегрування там йшло від створення єдиного ринку до економічного, валютного та політичного союзу, що супроводжувалось формуванням і зміцненням наднаціональних структур. В АСЕАН же інтеграційні процеси найбільш міцно охоплюють мікрорівень на основі діяльності ТНК. Кожна з країн АСЕАН тісно пов’язана з економікою Японії, США та з новими індустріальними державами Азії (Гонконгом, Південною Кореєю, Тайванем). Відповідно значна частина їх зовнішньої торгівлі припадає на торгівлю між місцевими філіями японських, американських, канадських, а також тайванських і південно-корейських корпорацій.

Країни АСЕАН намагаються співробітничати в багатьох сферах, включаючи промисловість і торгівлю. У галузі промисловості робиться наголос на реалізацію спільних проектів і створення у різних країнах-учасницях середніх за розмірами галузей. У таких галузях 60% власності контролюється країною-господаркою, 40% – рештою членів АСЕАН.

За чверть століття свого існування АСЕАН успішно сприяла формуванню субрегіону вільної торгівлі. Однак в цілому процес оформлення економічних організацій у цьому регіоні істотно відставав від розвитку подій у Європі й Америці, хоча він і перетворюється у величезного імпортера капіталу.

Найбільшим у світі за територією і населенням інтеграційним угрупованням є Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС). Засновниками цього інтеграційного утворення стали 12 країн: Японія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Малайзія, Індонезія, Філіппіни, Таїланд, Сінгапур, Бруней та Південна Корея. Поступово до них приєдналися ще дев’ять країн: у 1991 р. – Гонконг, Тайвань, Китай, у 1993 р. – Мексика та Папуа-Нова Гвінея, у 1994 р. – Чилі, в 1997 р. – Росія, Перу та В’єтнам. Частка країн АТЕС у світовому ВВП становить 54%, у світовій торгівлі – 42%, у золото-валютних резервах – 80% [12, с. 279].

За своїм характером, цілями, концепцією, навіть за складом учасників АТЕС виглядає як нетипове для сучасності регіональне угруповання. Вперше економічне об’єднання створюють держави дуже відмінні за умовами та рівнем економічного розвитку, за структурою економіки культури, релігії, національної психології, історичними й політичними традиціями. Крім того, промислово розвинуті держави і країни, що розвиваються, діють тут як партнери.

Особливість АТЕС як інтеграційного об’єднання і в тому, що його учасниками є дві великі держави – США та Японія.

Подальший розвиток інтеграційного процесу в регіоні значною мірою обумовлюється взаємовідносинами саме між цими державами.

Нетрадиційність АТЕС і в тому, що його членами стали США, Канада і Мексика, які вже входять до самостійного інтеграційного об’єднання НАФТА.

Головною метою організації є узгодження політики в галузі торгівлі та інвестицій, співробітництво в таких галузях, як енергетика, транспорт, телекомунікації, туризм, охорона довкілля.

АТЕС та АСЕАН – це не єдині можливі варіанти міждержавного економічного об’єднання у регіоні.

Серед інших інтеграційних об’єднань Азії й Азіатсько-Тихоокеанського регіону виокремлюють [12, с. 280]:

1) “План Коломбо” зі спільного економічного й соціального розвитку в Азії й Тихому океані; утворений в 1951 р. і сполучає 24 держави Південної, Південно-Східної, Східної Азії, а також США, Австралію;

2) Асоціацію регіонального співробітництва Південної Азії (СААРК); утворена в 1985 р., до неї належать 7 країн регіону (Бангладеш, Бутан, Індія, Мальдиви, Непал, Пакистан, Шрі-Ланка).

Крім того, в останнє десятиліття відбувається активний пошук різноманітних структур співробітництва на субрегіональному рівні, з меншим числом учасників. Найбільший резонанс має ініціатива Малайзії створити Східноазійський союз (САС бо ЕАЕС – East Asia Economic Caucus) у складі Японії, АСЕАН, Тайваню, Південної Кореї, Сінгапуру, Китаю, можливо, В’єтнаму та М’янми. Автори цієї ідеї підкреслюють, що це не новий торгово-економічний блок, а лише група у складі АТЕС, завдання якої зводяться до наступних: представництво спільних інтересів східно-азійських країн у міжнародних організаціях, у тому числі в АТЕС; сприяння зростанню товарообміну між названими країнами; ліквідація перешкод розширенню міжнародної торгівлі; ведення переговорів з об’єднанням НАФТА. Але ідея створення САС поки що не дістає широкої підтримки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
НАФТА і розвиток економічної інтеграції у Північній Америці	\|	Специфіка латиноамериканських інтеграційних угруповань

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.059 сек.