Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Романістика М. Стельмаха. Трилогія про долю народну.

Природа психології романів М.Стельмаха тісно пов'язана з фольклором. Фольклорному матеріалу письменник приділяв значну увагу при художньому і філософському осмисленні загальнолюдських проблем. Про це свідчать навіть назви його романів „Кров людська – не водиця”, „Хліб і сіль”, „Правда і кривда”, „Дума про тебе”, „Чотири броди”, які мають безпосередній зв'язок з народнопоетичними традиціями. Народні пісні, прислів'я, вірування, приказки, афоризми, дотепні вислови, колядки, щедрівки – це своєрідні витоки романів, що збагачують їх поетику, увиразнюють природу психології Стельмаха-митця.

Трилогію про долю народну становлять три романи „Велика рідня”, „Кров людська — не водиця”, „Хліб і сіль”, їх об'єднує тема людини і землі у складному перебігу подій першої половини XX ст. У стельмахівському селі відбивають­ся найгостріші проблеми буття української нації.

У романі „Хліб і сіль” змальовано українське село напередодні і під час російської революції 1905 року. Як і М. Коцюбинський у „Fata morgana”, А.Головко в романі „Мати”, Стельмах ство­рює багатоликий образ народної маси, її найхарактерніших представників — Дуная, Чайчиху, Поляруша, Щербини та інших персонажів. Земля у романі виступає соціально-психологічним чинником у долі трудівника, герої марять чи розмовляють із землею: для Дуная вона — „мужицький вузол, Богом і людьми закручений, зав'язаний”, для Івана Чайченка — „петля”, в котру „мужик мусить лізти”. Але у Стельмаха селянин-трудівник з об'єкта жалю стає суб'єктом історії, піднімаючись на боротьбу із соціальним злом і за свою землю.

У романі „ Кров людська — не водиця ”, який виріс із прологу „Великої рідні”, відбиваються болючі пошуки селянином свого місця в житті після революції, його хитання і манівці, боязнь нового і засліпленість у роки громадянської війни. І хоча в основу конфлікту твору покладено так звану „класову боротьбу”, культивовану „соцреалізмом”, проте за силою гуманізму, щиросердним вболіванням за долю української нації — це один із кращих романів тодішньої літератури. За жанром — це доцентровий роман, тобто він сконденсовує й ущільнює людські дії і долі в короткий відтинок часу, ставлячи їх перед проблемою вибору й прийняття рішення, коли людина найповніше відчуває відповідальність за майбутнє. Цей вибір, немов фокус, вбирає всі суперечності доби й зумовлює всі пружини сюжету.

В основу роману покладено складні події громадянської війни (періоду 1919-1921 рр.), але сюжет зосереджується навколо центральної події — розподілу землі, розкішної і вбогої, ласкавої і жорстокої. Вона завжди манила селянина „теплим дзвоном червоної пшениці і гнала в холодних кайданах у Сибір; вона пестила руки м'яким, як дівоча коса, колесом і рвала спини німецькими і гайдамацькими шомполами. То невже вона й тепер поманить і обдурить дядька?”. Події періоду УНР і діяльність Симона Петлюри письменник загалом оцінює спрощено. На селі в той час справді точилася гостра й непримиренна боротьба, яку з неперевершеною художньою силою відбив Стельмах у романі.

Вічну тему „людина і земля”, „влади землі” над нею письменник хотів висвітлити по-новому. Пафос роману полягає у гуманістичному утвердженні людини як найвищої цінності на землі. Більшовицькі ідеологи твердили, що людина — „гвинтик”, прищеплювали сліпе поклоніння перед комуністичними ідеалами, що виразилось у такій жорстокій і антилюдяній формулі: „Хай загинула людина — аби торжествувала комуністична справа”. Проти цієї дегуманізації полемічно спрямований роман Стельмаха. Гуманіст, він силою свого мистецького таланту, логікою вчинків персонажів і яскравими епізодами протестує проти такої „філософії”. Романіст показує, що загибель кожної людини — не просто ще один крок до втілення „справи”, а й непоправна втрата.

У трагічні хвилини розповіді звучить прекрасний самотній голос, що „невідомо для кого з кобзарською тугою підіймався по битій подільській дорозі, невідомо кого благав не проливати людську кров, бо Людська кров — не водиця — Проливати не годиться”. То сліпий кобзар Андрійко силою людської любові благає зрячих „бути людьми, не проливати людську кров, бо вона ж не безрідна водиця, що тримається й на травиці, в озері й криничці, а кров тільки тримається землі...”.

Роман „Правда і кривда” (1961) з'явився в часи хрущовської відлиги. У ньому Стельмах сміливо порушив актуальні проблеми буття тодішньої людини й суспільства, засудив фашизм і сталінізм як найбільшу кривду і зло, втіленням яких є тоталітаризм, що спотворював найвищу правду буття, дух і волю людини. Фольклорні образи правди і кривди супроводжують героїв роману. Вони — критерії поведінки і вчинків людей, співвідносяться не з партійними, а з народними моральними ідеалами. Романіст оперує гігантськими, всеохоплюючими образами-символами — Війна і Земля, Життя і Смерть, Правда і Кривда. Він розглядає буття як безперервну сутичку правди і кривди, поетизує мужність і відвагу людини, яка стає на поєдинок з кривдою, безкомпромісно служить людям. Письменник заперечує непе­реборну силу обставин. Чесні люди дієво втручаються в жит­тя на боці правди й гуманності. Відкинувши романтичний фаталізм, він вважав, що ланцюг долі — мертвий, а людина — жива і повинна захищати свою гідність і правду, які б перешкоди не довелося їй подолати.

Такий гостросучасний твір викликав жваву дискусію, яких взагалі після розгромної дискусії 1925-1928 рр. не було в Україні, її розпочав І.Світличний, згодом письменник-дисидент, політв'язень брежнєвських концтаборів. У статті „Боги і наволоч” він схвалив суспільну концепцію роману, щире вболівання митця за долю хлібороба. Критик відзначив, що Стельмах уперше в українській літературі „прямо і відверто, без різного звичайно в таких випадках словесного туману пише і про сирітські драми, і про занедбаність чи й зовсім відсутність демократії в колгоспах, і про податкові утиски, і про найбільше зло нашого часу бюрократію, і про багато інших прикрих, але, на жаль, реальних речей, про які інші говорять пошепки і з оглядками”. Йому імпонувала безкомпромісна позиція і громадянська мужність письменника, правдиве зображення втрати віри селян у колективне життя. Водночас Світличний вказав і на слабкі сторони твору Стельмаха: у деяких епізодах ідеалізацію, прикрашення дійсності (епізод, коли у колгоспі нічим годувати худобу, і конюхи йдуть красти сіно для колгоспу у своїх же хліборобів), декларативне висловлювання справедливих думок, а не через вчинки та долю персонажів, однозначний поділ їх на позитивних і негативних .

Участь у дискусії взяли такі критики, як В.Беляєв, Ю.Бурляй, О.Бабишкін, Б.Буряк, П.Колесник, Л.Новиченко та ін. Найбільш гостра полеміка розгорнулася навколо образу Марка Безсмертного, підкреслення прозаїком його „ідеальності”, як і інших героїв, способів романтичної ідеалізації життя і її від'ємних аспектів, творчої манери Стельмаха, його стилю, зокрема публіцистичності у повіствуванні, доцільності саме такої композиції твору тощо. Водночас критики дійшли висновку, що „Правда і кривда” незвичайно широко охоплює злободенні проблеми нашого життя і висвітлює їх з позиції гуманізму, що є справжньою ознакою високомистецького твору.

У побудові роману Стельмах спирається на традицію Панаса Мирного („Хіба ревуть воли, як ясла повні?”) та А. Головка („Бур'ян”). Марко Безсмертний повертається з госпіталю до зруйнованого війною рідного села і стикається з силами кривди, долає ці сили, а тому перемагає правда. Цій головній ідеї підпорядкована вся структура роману. Хронологічно дія розгортається з кінця 1944 р. до осені 1945 року. Але письменник охоплює події і громадянської, а в пролозі і Другої світової воєн, довоєнних років життя селян. З цією метою автор застосовує такі композиційні прийоми, як ретроспекцію, спогади героя про минуле (спогад Безсмертного про свою молодість, перше кохання, Степаниду й Оленку, несправедливе ув'язнення через донос Безбородька, участь у боях на фронті тощо), вставні новели (розповідь Григорія Задніпровського про нещасливе кохання, «турецьку неволю», участь у партизанському загоні), вставні епізоди (розповідь про героїчну смерть партизана Кульбабенка), сни. Епілог роману — це дещо щаслива розв'язка у житті героїв, яка тільки приглушує трагічність часу, адже сталінізм, кривда ще не були повністю подолані.

Жанровою ознакою твору є його панорамність — широке змалювання складної картини життя тодішнього суспільства. Сюжет роману є концентричний, тобто зображує ці події в причинно-наслідкових зв'язках. Це дозволило письменникові ввести в романну дію значну кількість дійових осіб, відбити їх складні стосунки, висвітлити становлення і формування їх характерів, змагання, боротьбу правди з кривдою у різних ділянках життя. Отже, роман має кілька сюжетних ліній. Центральною лінією твору є лінія життя і змагань Марка Безсмертного з кривдою. Другою важливою є сюжетна лінія Григорія Задніпровського. Окремими сюжетно-бінарними опозиціями позначе­ні лінії Безсмертний — Степанида, Броварник — Кисіль, Безбородько — Марія Покритченко, Поцілуйко — Василина. За допомогою цього традиційного архітектонічного принципу Стельмах передає образ епохи та народу, багатоваріантно трактує боротьбу правди і кривди, що охоплює різні сфери життя — господарську, громадсько-політичну, психологічну, духовну.

Образ Марка Безсмертного змальовано в динаміці. Автор використовує різні прийоми його творення: подає виразні портретні деталі (лейтмотивна деталь „нерівна підківка вусів”), поетичне відчуття краси природи, через який розкривається багатий душевний світ персонажа, любов до землі. Характеротворчим чинником виступають спогади, з яких читач дізнається про сувору школу життя Марка. В образі Марка Безсмертного втілена стельмахівська концепція людини — поета і творця, душевно красивого трудівника і мужнього воїна. Свого персонажа прозаїк змальовує багатогранне, наділяючи його живими людськими рисами.

Свій етичний ідеал людини Стельмах відбив і в образі Григорія Задніпровського, побратима Марка Безсмертного і правдолюбця. Герой ненавидить кривду в людському житті і всіма силами утверджує правду. Його портрет подано через сприйняття Безсмертного. Обличчям до вівтаря стояв „кремезний в офіцерській шинелі наопашки років тридцяти п'яти горбоносий красень, на грудях якого висять ордени і медалі”. В кінці роману читач довідується, що Задніпровський написав роман, головною ідеєю якого є правда: „Хай вона часом і гіркою, і нелегкою, і напівголодною була, але це правда”.

Велике емоційне і смислове навантаження несуть жіночі образи — матері Безсмертного Ганни Іванівни, вчительки Степаниди, замученої фашистами дружини Марка — Олени. Вони глибоко індивідуалізовані й неповторні, по-своєму майстерно виписані.

Для характеристики негативних персонажів письменник застосовує сатиричні зображальні засоби. Дибенко характеризує Безбородька як „викрутня”, „недбальця”, який „совість прогуляв”, як червінець, а хитрощів „напозичався”. Таку ж ущипливу оцінку дає йому і Задніпровський: „Безбородько з підземним лабіринтом крота”. Він дбає тільки про власне благополуччя, його мало турбує, що колгоспники мерзнуть у вогких землянках, на фермі немає чим годувати худобу. Натомість першим у селі вибудував собі не хатину, а „палац”, бо сповідує принцип: „Всі однаково жити не можуть, бо до неба високо, а до комунізму далеко”.

Стельмах розумів свою працю митця як відповідальне громадське служіння народові, майже кожен його роман ставав подією, заторкував сумління, розум і почуття. До таких творів належать романи „Дума про тебе” і „Чотири броди”, у яких він піднявся до високих філософських узагальнень.

„Дума про тебе” — багатоплановий і поліфонічний твір. Автор майстерно застосовує часові зміщення, а тому картини громадянської війни переплітаються з подіями тридцятих років в Україні та Другої світової війни. Він став гімном найблагороднішому з людських почуттів — коханню. Через долю Ярини Безкоровайної і Богдана Романишина письменник простежує складний шлях героїв до щастя.

Письменник, як і романі „Правда і кривда”, вдається до етичних узагальнень, нерідко персоніфікує добро, любов, зло тощо. Зло у реальному бутті ще остаточно не подолане. Зло — у золоті, насильстві, егоїзмі. Гроші диктують Васюті-молодшому зручну філософію, за якою й інші, а то й усі люди такі ж, як і він: „Хіба людина проживе без гріха?”. Артемон Васюта діє за логікою своєї вдачі: „сигнал має повзти тихо, як вуж, а жалити може й з громом”; „як скажуть, він і на Водохреща організує сівбу”. Горда і волелюбна Ярина, діючи за логікою свого „я”, тікає з-під нелюбого їй вінця. Соціальна характеристика персонажа у Стельмаха послідовно витримана: Меркурій Юхримович, у минулому причетний до банд, має і зараз нахил до бридких пліток, звинувачує вчителя Богдана Романишина за його любов до фольклору в „українському буржуазному націоналізмі”, за що молодий вчитель міг потрапити в сталінські концтабори. Стельмах трактує добро і зло і як соціальні категорії, і як позачасові, одвічні сутності. Доброта героїв роману — трудова, її витоки — в усвідомленні духовного і соціального змісту самого поняття „хліб”. Для Андрія Мельника хліб і зерно — святиня з великої літери, втілення людяності і праці. Перед розстрілом, в останню хвилину життя герой, дбаючи про людей, вигукує: „Гей, дурні, засипте кіш, бо пропадуть камені. А людям молоти треба!” Найбільш поетичним у романі постає образ Богдана Романишина. Залюблений у книжку студент, а згодом — вчитель-романтик душевно красива людина, в роки війни солдат і командир партизанського загону. На його образі найбільше позначилися автобіографічні риси письменника. Це й пояснює незвичайний ліризм у змалюванні юнака, тонке проник невня у його внутрішній світ, романтична ідеалізація. „Дума про тебе” засвідчує наявність романтичного струменя в творчій манері митця. Він надавав великої ваги ритмові мови, мальовничості словесного малюнка. Така барвистість стилю становить романтичну прикмету таланту М.Стельмаха.


Читайте також:

  1. Зачитування вчителем уривка з листа Максима Рильського до Михайла Стельмаха.




Переглядів: 3634

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Зародження ” М. Стельмаха як письменника. Риси творчості та стильові пошуки. | Роман „ Чотири броди ”. Історія написання та видання.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.013 сек.