Романістика М. Стельмаха. Трилогія про долю народну.

Природа психології романів М.Стельмаха тісно пов'язана з фольклором. Фольклорному матеріалу письменник приділяв значну увагу при художньому і філософському осмисленні загальнолюдських проблем. Про це свідчать навіть назви його романів „Кров людська – не водиця”, „Хліб і сіль”, „Правда і кривда”, „Дума про тебе”, „Чотири броди”, які мають безпосередній зв'язок з народнопоетичними традиціями. Народні пісні, прислів'я, вірування, приказки, афоризми, дотепні вислови, колядки, щедрівки – це своєрідні витоки романів, що збагачують їх поетику, увиразнюють природу психології Стельмаха-митця.

Трилогію про долю народну становлять три романи „Велика рідня”, „Кров людська — не водиця”, „Хліб і сіль”, їх об'єднує тема людини і землі у складному перебігу подій першої половини XX ст. У стельмахівському селі відбиваються найгостріші проблеми буття української нації.

У романі „Хліб і сіль” змальовано українське село напередодні і під час російської революції 1905 року. Як і М. Коцюбинський у „Fata morgana”, А.Головко в романі „Мати”, Стельмах створює багатоликий образ народної маси, її найхарактерніших представників — Дуная, Чайчиху, Поляруша, Щербини та інших персонажів. Земля у романі виступає соціально-психологічним чинником у долі трудівника, герої марять чи розмовляють із землею: для Дуная вона — „мужицький вузол, Богом і людьми закручений, зав'язаний”, для Івана Чайченка — „петля”, в котру „мужик мусить лізти”. Але у Стельмаха селянин-трудівник з об'єкта жалю стає суб'єктом історії, піднімаючись на боротьбу із соціальним злом і за свою землю.

У романі „ Кров людська — не водиця ”, який виріс із прологу „Великої рідні”, відбиваються болючі пошуки селянином свого місця в житті після революції, його хитання і манівці, боязнь нового і засліпленість у роки громадянської війни. І хоча в основу конфлікту твору покладено так звану „класову боротьбу”, культивовану „соцреалізмом”, проте за силою гуманізму, щиросердним вболіванням за долю української нації — це один із кращих романів тодішньої літератури. За жанром — це доцентровий роман, тобто він сконденсовує й ущільнює людські дії і долі в короткий відтинок часу, ставлячи їх перед проблемою вибору й прийняття рішення, коли людина найповніше відчуває відповідальність за майбутнє. Цей вибір, немов фокус, вбирає всі суперечності доби й зумовлює всі пружини сюжету.

В основу роману покладено складні події громадянської війни (періоду 1919-1921 рр.), але сюжет зосереджується навколо центральної події — розподілу землі, розкішної і вбогої, ласкавої і жорстокої. Вона завжди манила селянина „теплим дзвоном червоної пшениці і гнала в холодних кайданах у Сибір; вона пестила руки м'яким, як дівоча коса, колесом і рвала спини німецькими і гайдамацькими шомполами. То невже вона й тепер поманить і обдурить дядька?”. Події періоду УНР і діяльність Симона Петлюри письменник загалом оцінює спрощено. На селі в той час справді точилася гостра й непримиренна боротьба, яку з неперевершеною художньою силою відбив Стельмах у романі.

Вічну тему „людина і земля”, „влади землі” над нею письменник хотів висвітлити по-новому. Пафос роману полягає у гуманістичному утвердженні людини як найвищої цінності на землі. Більшовицькі ідеологи твердили, що людина — „гвинтик”, прищеплювали сліпе поклоніння перед комуністичними ідеалами, що виразилось у такій жорстокій і антилюдяній формулі: „Хай загинула людина — аби торжествувала комуністична справа”. Проти цієї дегуманізації полемічно спрямований роман Стельмаха. Гуманіст, він силою свого мистецького таланту, логікою вчинків персонажів і яскравими епізодами протестує проти такої „філософії”. Романіст показує, що загибель кожної людини — не просто ще один крок до втілення „справи”, а й непоправна втрата.

У трагічні хвилини розповіді звучить прекрасний самотній голос, що „невідомо для кого з кобзарською тугою підіймався по битій подільській дорозі, невідомо кого благав не проливати людську кров, бо Людська кров — не водиця — Проливати не годиться”. То сліпий кобзар Андрійко силою людської любові благає зрячих „бути людьми, не проливати людську кров, бо вона ж не безрідна водиця, що тримається й на травиці, в озері й криничці, а кров тільки тримається землі...”.

Роман „Правда і кривда” (1961) з'явився в часи хрущовської відлиги. У ньому Стельмах сміливо порушив актуальні проблеми буття тодішньої людини й суспільства, засудив фашизм і сталінізм як найбільшу кривду і зло, втіленням яких є тоталітаризм, що спотворював найвищу правду буття, дух і волю людини. Фольклорні образи правди і кривди супроводжують героїв роману. Вони — критерії поведінки і вчинків людей, співвідносяться не з партійними, а з народними моральними ідеалами. Романіст оперує гігантськими, всеохоплюючими образами-символами — Війна і Земля, Життя і Смерть, Правда і Кривда. Він розглядає буття як безперервну сутичку правди і кривди, поетизує мужність і відвагу людини, яка стає на поєдинок з кривдою, безкомпромісно служить людям. Письменник заперечує непереборну силу обставин. Чесні люди дієво втручаються в життя на боці правди й гуманності. Відкинувши романтичний фаталізм, він вважав, що ланцюг долі — мертвий, а людина — жива і повинна захищати свою гідність і правду, які б перешкоди не довелося їй подолати.

Такий гостросучасний твір викликав жваву дискусію, яких взагалі після розгромної дискусії 1925-1928 рр. не було в Україні, її розпочав І.Світличний, згодом письменник-дисидент, політв'язень брежнєвських концтаборів. У статті „Боги і наволоч” він схвалив суспільну концепцію роману, щире вболівання митця за долю хлібороба. Критик відзначив, що Стельмах уперше в українській літературі „прямо і відверто, без різного звичайно в таких випадках словесного туману пише і про сирітські драми, і про занедбаність чи й зовсім відсутність демократії в колгоспах, і про податкові утиски, і про найбільше зло нашого часу бюрократію, і про багато інших прикрих, але, на жаль, реальних речей, про які інші говорять пошепки і з оглядками”. Йому імпонувала безкомпромісна позиція і громадянська мужність письменника, правдиве зображення втрати віри селян у колективне життя. Водночас Світличний вказав і на слабкі сторони твору Стельмаха: у деяких епізодах ідеалізацію, прикрашення дійсності (епізод, коли у колгоспі нічим годувати худобу, і конюхи йдуть красти сіно для колгоспу у своїх же хліборобів), декларативне висловлювання справедливих думок, а не через вчинки та долю персонажів, однозначний поділ їх на позитивних і негативних .

Участь у дискусії взяли такі критики, як В.Беляєв, Ю.Бурляй, О.Бабишкін, Б.Буряк, П.Колесник, Л.Новиченко та ін. Найбільш гостра полеміка розгорнулася навколо образу Марка Безсмертного, підкреслення прозаїком його „ідеальності”, як і інших героїв, способів романтичної ідеалізації життя і її від'ємних аспектів, творчої манери Стельмаха, його стилю, зокрема публіцистичності у повіствуванні, доцільності саме такої композиції твору тощо. Водночас критики дійшли висновку, що „Правда і кривда” незвичайно широко охоплює злободенні проблеми нашого життя і висвітлює їх з позиції гуманізму, що є справжньою ознакою високомистецького твору.

У побудові роману Стельмах спирається на традицію Панаса Мирного („Хіба ревуть воли, як ясла повні?”) та А. Головка („Бур'ян”). Марко Безсмертний повертається з госпіталю до зруйнованого війною рідного села і стикається з силами кривди, долає ці сили, а тому перемагає правда. Цій головній ідеї підпорядкована вся структура роману. Хронологічно дія розгортається з кінця 1944 р. до осені 1945 року. Але письменник охоплює події і громадянської, а в пролозі і Другої світової воєн, довоєнних років життя селян. З цією метою автор застосовує такі композиційні прийоми, як ретроспекцію, спогади героя про минуле (спогад Безсмертного про свою молодість, перше кохання, Степаниду й Оленку, несправедливе ув'язнення через донос Безбородька, участь у боях на фронті тощо), вставні новели (розповідь Григорія Задніпровського про нещасливе кохання, «турецьку неволю», участь у партизанському загоні), вставні епізоди (розповідь про героїчну смерть партизана Кульбабенка), сни. Епілог роману — це дещо щаслива розв'язка у житті героїв, яка тільки приглушує трагічність часу, адже сталінізм, кривда ще не були повністю подолані.

Жанровою ознакою твору є його панорамність — широке змалювання складної картини життя тодішнього суспільства. Сюжет роману є концентричний, тобто зображує ці події в причинно-наслідкових зв'язках. Це дозволило письменникові ввести в романну дію значну кількість дійових осіб, відбити їх складні стосунки, висвітлити становлення і формування їх характерів, змагання, боротьбу правди з кривдою у різних ділянках життя. Отже, роман має кілька сюжетних ліній. Центральною лінією твору є лінія життя і змагань Марка Безсмертного з кривдою. Другою важливою є сюжетна лінія Григорія Задніпровського. Окремими сюжетно-бінарними опозиціями позначені лінії Безсмертний — Степанида, Броварник — Кисіль, Безбородько — Марія Покритченко, Поцілуйко — Василина. За допомогою цього традиційного архітектонічного принципу Стельмах передає образ епохи та народу, багатоваріантно трактує боротьбу правди і кривди, що охоплює різні сфери життя — господарську, громадсько-політичну, психологічну, духовну.

Образ Марка Безсмертного змальовано в динаміці. Автор використовує різні прийоми його творення: подає виразні портретні деталі (лейтмотивна деталь „нерівна підківка вусів”), поетичне відчуття краси природи, через який розкривається багатий душевний світ персонажа, любов до землі. Характеротворчим чинником виступають спогади, з яких читач дізнається про сувору школу життя Марка. В образі Марка Безсмертного втілена стельмахівська концепція людини — поета і творця, душевно красивого трудівника і мужнього воїна. Свого персонажа прозаїк змальовує багатогранне, наділяючи його живими людськими рисами.

Свій етичний ідеал людини Стельмах відбив і в образі Григорія Задніпровського, побратима Марка Безсмертного і правдолюбця. Герой ненавидить кривду в людському житті і всіма силами утверджує правду. Його портрет подано через сприйняття Безсмертного. Обличчям до вівтаря стояв „кремезний в офіцерській шинелі наопашки років тридцяти п'яти горбоносий красень, на грудях якого висять ордени і медалі”. В кінці роману читач довідується, що Задніпровський написав роман, головною ідеєю якого є правда: „Хай вона часом і гіркою, і нелегкою, і напівголодною була, але це правда”.

Велике емоційне і смислове навантаження несуть жіночі образи — матері Безсмертного Ганни Іванівни, вчительки Степаниди, замученої фашистами дружини Марка — Олени. Вони глибоко індивідуалізовані й неповторні, по-своєму майстерно виписані.

Для характеристики негативних персонажів письменник застосовує сатиричні зображальні засоби. Дибенко характеризує Безбородька як „викрутня”, „недбальця”, який „совість прогуляв”, як червінець, а хитрощів „напозичався”. Таку ж ущипливу оцінку дає йому і Задніпровський: „Безбородько з підземним лабіринтом крота”. Він дбає тільки про власне благополуччя, його мало турбує, що колгоспники мерзнуть у вогких землянках, на фермі немає чим годувати худобу. Натомість першим у селі вибудував собі не хатину, а „палац”, бо сповідує принцип: „Всі однаково жити не можуть, бо до неба високо, а до комунізму далеко”.

Стельмах розумів свою працю митця як відповідальне громадське служіння народові, майже кожен його роман ставав подією, заторкував сумління, розум і почуття. До таких творів належать романи „Дума про тебе” і „Чотири броди”, у яких він піднявся до високих філософських узагальнень.

„Дума про тебе” — багатоплановий і поліфонічний твір. Автор майстерно застосовує часові зміщення, а тому картини громадянської війни переплітаються з подіями тридцятих років в Україні та Другої світової війни. Він став гімном найблагороднішому з людських почуттів — коханню. Через долю Ярини Безкоровайної і Богдана Романишина письменник простежує складний шлях героїв до щастя.

Письменник, як і романі „Правда і кривда”, вдається до етичних узагальнень, нерідко персоніфікує добро, любов, зло тощо. Зло у реальному бутті ще остаточно не подолане. Зло — у золоті, насильстві, егоїзмі. Гроші диктують Васюті-молодшому зручну філософію, за якою й інші, а то й усі люди такі ж, як і він: „Хіба людина проживе без гріха?”. Артемон Васюта діє за логікою своєї вдачі: „сигнал має повзти тихо, як вуж, а жалити може й з громом”; „як скажуть, він і на Водохреща організує сівбу”. Горда і волелюбна Ярина, діючи за логікою свого „я”, тікає з-під нелюбого їй вінця. Соціальна характеристика персонажа у Стельмаха послідовно витримана: Меркурій Юхримович, у минулому причетний до банд, має і зараз нахил до бридких пліток, звинувачує вчителя Богдана Романишина за його любов до фольклору в „українському буржуазному націоналізмі”, за що молодий вчитель міг потрапити в сталінські концтабори. Стельмах трактує добро і зло і як соціальні категорії, і як позачасові, одвічні сутності. Доброта героїв роману — трудова, її витоки — в усвідомленні духовного і соціального змісту самого поняття „хліб”. Для Андрія Мельника хліб і зерно — святиня з великої літери, втілення людяності і праці. Перед розстрілом, в останню хвилину життя герой, дбаючи про людей, вигукує: „Гей, дурні, засипте кіш, бо пропадуть камені. А людям молоти треба!” Найбільш поетичним у романі постає образ Богдана Романишина. Залюблений у книжку студент, а згодом — вчитель-романтик душевно красива людина, в роки війни солдат і командир партизанського загону. На його образі найбільше позначилися автобіографічні риси письменника. Це й пояснює незвичайний ліризм у змалюванні юнака, тонке проник невня у його внутрішній світ, романтична ідеалізація. „Дума про тебе” засвідчує наявність романтичного струменя в творчій манері митця. Він надавав великої ваги ритмові мови, мальовничості словесного малюнка. Така барвистість стилю становить романтичну прикмету таланту М.Стельмаха.

Читайте також:

Зачитування вчителем уривка з листа Максима Рильського до Михайла Стельмаха.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Зародження ” М. Стельмаха як письменника. Риси творчості та стильові пошуки.	\|	Роман „ Чотири броди ”. Історія написання та видання.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.