• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Модуль ІІІ. Зародження історично української соціальної системи, наявність в ній ознак міжнародного впливу, поєднання історичного і сучасного.

Курс “Історія України (Соціально-політичні аспекти)”…………………….… 4

А якщо врахувати об’єктивні оцінки самого населення, то до категорії бідних в Україні можна віднести 70% громадян. Заборгованість із заробітної плати на 1 січня 2003р. становила 2 млрд. 323 млн. грн., а кількість працівників, яким вчасно не виплатили заробітної плати – 2 млн. 155 тис. Це є дестабілізуючим чинником, що посилює соціальну напруженість у суспільстві. Середній рівень пенсій в 2002р. становив 137 грн., що складало 40% прожиткового мінімуму. Дуже гострою залишалась проблема безробіття. За оцінками Міжнародної організації праці на 2003 рік в Україні нараховувалося 2,5 млн. безробітних, переважну більшість з яких становили жінки та молодь до 28 років.

План

Крах політики керівництва СРСР вів до ломки радянської політичної системи. На стрімку політизацію мас, пробудження інтересу до громадсько-політичного життя вплинули вибори народних депутатів СРСР і УРСР в 1989-1990 рр. Відкрилися реальні перспективи для здобуття Україною суверенітету, створення в майбутньому самостійної Української держави. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала “верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”. Від імені народу України могла виступати тільки Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Проголошення Декларації про Державний суверенітет стало каталізатором подальшого розвитку національної свідомості.

Лекція ІV. Україна на шляху суверенного розвитку: суспільно-політичні трансформації.

1. Утворення політичних партій, становлення багатопартійної системи та її вплив на громадсько-політичне життя в Україні.

2. Етапи і особливості формування соціальної політики в контексті нових реалій наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

3. Історичний поступ культури, освіти та науки в умовах функціонування суверенної держави.

4. Українська церква та проблеми духовного відродження нації.

На рубежі XX – XXI століть Україна стала одним з основних європейських суб’єктів політичних випробувань та перетворень. Події кінця 80 – початку 90-х років зумовили творення нового державного устрою в Україні, перехід від політики соціалістичного спрямування до демократичного громадянського суспільства, від планової соціально-економічної системи до ринкової економіки.

Структурні зміни у формах власності на засоби виробництва та формування нових виробничих відносин породжують розшарування суспільства, впливають на психологію, мораль та культурне життя. Розподіл культурних та соціальних цінностей все більше набуває ознак соціальної диференціації. Соціально-культурна структура суспільства стає більш різнобарвною, з новою конфігурацією можливостей та уподобань окремих суспільних прошарків.

Здійснюються реальні кроки до позитивних змін та перетворень, які мають забезпечити розв’язання соціально-політичних проблем цивілізованим шляхом, сформують нові соціальні цінності, серед яких визначальними будуть свобода, культура та відповідальність особистості.

Одним з важливих елементів у формуванні демократичного громадянського суспільства є інститут політичних партій, який виступає реальним суб’єктом життя та структуризації суспільства. Визначальною функцією партійної системи є забезпечення нею зв’язку та взаємодії між органами державної влади та громадянами, своєрідне віддзеркалення політичних інтересів різних суспільних груп і об’єднань.

Політичні партії в Україні являють собою історично відносно молоду інституцію, з певною визначеною структурою, ідеологічним підґрунтям та засадами організованості. Свої витоки вони беруть з кінця ХІХ - початку ХХ ст. Але через низку причин ці процеси не мали завершеного характеру.

Активізація багатопартійного життя розпочалася у 80-ті роки ХХ ст. з перебудовчою трансформацією суспільної організації, як заперечення монополії комуністичної партії України і формування альтернативних політичних організацій та об’єднань національно-демократичного характеру. Поступово відбувалося визрівання і прийняття масовою політичною свідомістю необхідності багатопартійної системи як своєрідного гаранта демократизації українського суспільства.

Історія розвитку та становлення багатопартійної системи в сучасній Україні мала свої особливості та специфічні риси, за якими можна виділити три основні періоди партійного будівництва.

І) перший період розпочався на рубежі 1989-1990 років і тривав до 1993 року. Спочатку виникає демократична платформа в КПУ, формується Народний Рух України як політична сила. Одночасно відбувається самоідентифікація нових політичних партій: Української республіканської партії, Партії зелених України та ін. Більшість їх програмних документів мали загально-декларативні гасла демократичної ідеології, апелювали до всього українського народу з ідеями суверенітету України (або в системі співдружності, або як самостійної держави), парламентської демократії і приватновласницьких основ соціально-економічного життя.

Характерними рисами багатопартійного будівництва цих років стали антикомунізм, демократизм, західництво та романтизм. Процес партійного формування розвивався на двополярній основі. На одному боці була Комуністична партія, в середині якої виникали різні платформи, що в майбутньому переросли у самостійні партійні структури, а на іншому боці – група партій і рухів, які в основу своїх програмних платформ поклали демократичні принципи. Після проголошення незалежності України політичне життя набуло не тільки широкого розмаху, а й стало на певну юридичну основу. Правовий статус партій закріплювався в Міністерстві юстиції України.

ІІ) другий період, на думку деяких політологів, розпочався з перетворенням НРУ на партію і реєстрацією КПУ як легітимної партії. Цей період завершився на рубежі 1997-98рр. під час виборів до Верховної Ради України 1998р. Процес формування партійної системи здійснювався за класичною схемою: комуністичний, соціалістичний, соціал-демократичний, націонал-радикальний, націонал-демократичний, ліберальний та інші напрямки.

Характерними рисами цього періоду стала орієнтація партій на нагальні потреби політичного і соціально-економічного життя України. На часі стало утворення союзницьких виборчих блоків зі споріднених політичних сил, зросла тенденція до переходу від дрібнопартійності до утворення потужних партій. В результаті спостерігалося намагання оформити “партію влади” як домінуючу політичну силу в структурах законодавчої і виконавчої влади. На роль такої партії претендувала Соціалістична партія України на чолі з її лідером О.Морозом, але через низку причин вона такою не стала. В різні періоди неформально “партією влади” називали СДПУ (о) та “партією ілюзії влади” НРУ, НДП.

ІІІ) третій період партійного будівництва розпочався у ході політичних баталій у виборчому процесі до Верховної Ради (1998р.) і продовжується надалі.

Виборчі змагання розподілили політичні партії на два блоки – парламентські та позапарламентські. Постало питання створення потужного політичного центру, що об’єднав би більшість суспільства в розбудові держави, однак його розвиток не завершений до сьогоднішнього дня. Причинами такого явища стали партійні негаразди в рядах центристських партій – НДП, “Громада”, та несформованість соціальної бази цих партій.

Вибори 1998р. до ВР України засвідчили також подальше зростання політичного впливу партій лівої орієнтації. З п’яти з них, що брали участь у виборчій кампанії, чотири потрапили до ВР. В результаті в парламенті були представлені 173 депутати партій лівого спрямування.

Характерними рисами цього періоду стало набуття властивих для України політичних ознак у партійному будівництві, зокрема, проявилися партії, які не вписувалися у традиційну класифікацію: ліві – праві. До них відносяться: “Громада”, “Реформи і порядок”, СДПУ(о), СелПУ та інші. Центр протистояння значною мірою перемістився зі сфери поділу на ліві – праві і зосередився на боротьбі між прихильниками західництва, з одного боку, і слав’янофільства – з іншого. Ці партії намагаються поширити свою ідеологію та партійні структури не лише на заході чи сході, а й мати своїх симпатиків та електорат у всіх регіонах України. Набула широкого розвою тенденція внутрішньопартійних розколів і дрібнення майже серед усіх таборів партійного життя. Конфлікти в НРУ призвели до його розколу на дві партії і стрімкого падіння їх авторитету, політичного впливу. Серйозних випробувань зазнав і центр, зокрема партія “Громада”, яка розкололася одразу після еміграції та арешту її лідера П.Лазаренка. Частина громадівців створила Всеукраїнське об’єднання “Батьківщина” на чолі з Ю.Тимошенко.

Внутрішньопартійні розколи відбувалися і серед партій лівого спрямування. В складі ВР розформувалася фракція ПСПУ та СелПУ, розкололася СПУ. З її частини було утворено Всеукраїнське об’єднання лівих “Справедливість” на чолі з І.Чижом.

Проте партійне будівництво поки що залишається на етапі мультипартійності і крайньої поляризованості, не оформлена легітимно “партія влади”, яка б стала гарантом процесу стабілізації українського суспільства. Лише в 2002 році при формуванні чергового керівництва Верховної Ради нового скликання, та формування нового Кабінету Міністрів вдається створити так звану “парламентську більшість”, до складу якої увійшли представники центристів та деяких правих партій. Поступово відбувається перехід до більш стабільної системи класичної багатопартійності, де існують потужні масові політичні партії і поляризований плюралізм думок.

В політичному спектрі сучасної України представлені: ліберали, радикали, консерватори, реформатори і помірковані. Розглянемо їх детальніше:

І) Праві націонал-радикальні партії (Українська національна асамблея, Державна самостійність України, Соціал-національна партія України, Конгрес українських націоналістів). Серед головних ідей:

– ідея інтегрального націоналізму (створення української державності навіть шляхом відходу від демократичних засад),

– економічні інтереси чітко не сформовані, їх спектр від приватизації до державного контролю.

ІІ) Правоцентристи, які висувають ідеї націонал-демократії (НРУ, Партія “Реформи і порядок”, Демократична партія України, Українська радикальна партія, Партія зелених України, ВО “Батьківщина”, Народна партія України та інші). Їх основні засади:

– унітарна централізована держава з ринковою економікою і з інтеграцією в Європу,

– ідея неоконсерватизму з національною ознакою,

– захист української культури та підтримка християнської ідеології,

– в зовнішній політиці визначальним є інтеграція в Європейський союз і вихід з СНД,

– в економічних питаннях пріоритетними є приватновласницькі основи, підтримка структур малого та середнього бізнесу.

ІІІ) Центристські партії ліберальної демократії (партія “Яблоко”, народно-демократична партія України, Аграрна партія України, Ліберальна партія України та ін.). Серед головних ідеологічних основ – побудова громадянського суспільства з орієнтацією на інтереси людини і подальшим розвитком інтеграційного процесу з європейськими країнами, обмеження державної влади та її втручання в соціально-економічне життя суспільства.

IV) Лівоцентристи соціал-демократичного спрямування (СДПУ(о), Слов’янська партія, Партія регіонів, Соціал-демократичний союз, “Трудова Україна” тощо). Основні ідеологічні основи: демократичне громадянське суспільство з гуманістичними цінностями та соціальною справедливістю.

V) Партії лівого спрямування з ідеями соціалізму та комунізму (КПУ, СПУ, ПСПУ, ВОЛ “Справедливість”, СелПУ, КПРС та інші). Їх ідеологічними основами є:

– у державному будівництві – побудова унітарної радянської держави з широким місцевим самоврядуванням,

– в економічному питанні – суспільна, колективна власність, цивілізоване соціально-справедливе співіснування державного сектору економіки та ринкових відносин.

Основними питаннями, яким приділяють увагу опозиційні сили, є антикорупційна тема, недостатній рівень соціальної політики держави та загальнонаціональні інтереси України.

Таким чином, процес становлення багатопартійної системи в Україні та структуризація суспільства розпочалися на рубежі 1989-1990 років і перманентно продовжуються. Країна пройшла шлях від нестабільної дрібнопартійності до формування більш стабільної багатопартійної системи з елементами поляризованого плюралізму. Не визначеними законодавчо залишаються статус опозиційного руху та структура домінантних партій, остаточно не оформилася і не легітимізувалася “партія влади” як політичний центр.

Соціальна політика держави має бути спрямована на забезпечення життєвих інтересів усіх верств населення. Після здобуття Україною незалежності соціально-економічна ситуація в державі загострилася. 3 січня 1992р. Україна пережила інфляцію та гіперінфляцію, коли ціни на товари та послуги зросли більш як у 50 разів. Менше 20% промислових підприємств України мали завершений цикл виробництва. Основна частина продукції складалася з напівфабрикатів і комплектуючих виробів, що використовувалися у виробничому процесі в інших республіках в період СРСР. Тому розрив економічних і технологічних зв’язків із Росією та іншими республіками при збереженні залежної структури виробництва боляче вдарив по молодій Українській державі. А науково-технічна і технологічна відсталість в ряді галузей української індустрії, низька конкурентноздатність її продукції не дали змоги швидко інтегруватись до міжнародного поділу праці. До того ж європейська політико-економічна спільнота не дуже поспішала розкрити свої обійми для потенційно сильного майбутнього конкурента. Як наслідок, у грудні 1993р. інфляція перевищила 90%, а національний дохід у першому кварталі 1994р. скоротився у порівнянні з відповідним періодом 1993р. на 36%, обсяг виробництва – на 38%. Економіка України опинилася в стані руйнації. Це породило масове безробіття і зубожіння більшості народу України. За даними українських соціологів, на середину 90-х років відбулося майнове розшарування громадян. Група багатих складала від 3 до 6%, група середньо заможніх – близько 13%, група бідних – за різними даними від 70,8% до 86,5%. Для порівняння відзначимо, що майнове розшарування в США виглядає так: багаті – 3%, забезпечені – 17%, середні – 60%, бідні 20%. За даними статистичного бюро Європейської комісії індекс купівельної спроможності населення України у 2001 був одним з найнижчих у Європі і становив 17% від європейської норми.

Рівень безробіття і зубожіння народу змушує багатьох шукати кращої долі на заробітках за кордоном. З одного боку, це еміграція в прямому розумінні слова – відплив за кордон здорових, ініціативних людей, чверть з яких мають вищу освіту. З другого – величезні масштаби тимчасової трудової еміграції. За даними експертів за межами України шукають роботу від 5 до 7 млн. наших громадян. Багато з них перебувають на нелегальному становищі і соціально не захищені. Вони отримують нижчу від місцевих робітників заробітну плату, не можуть оскаржити неправомірні дії роботодавця, користуватися послугами медицини тощо.

У сільській місцевості також спостерігається розшарування населення. В аграрному секторі України зайнято 21% від усіх працюючих у суспільному виробництві. На заході цей показник значно нижчий – від 2 до 9%. Крім того, серед працівників с/г 84% становлять жінки (у Європі і США – 40%). Матеріальне становище працівників села значно гірше, ніж в інших сферах суспільного виробництва. Заробітна плата в с/г становить 72,7% заробітної плати в цілому по народному господарству, а середній розмір пенсій на 10,4% менший, ніж загалом по Україні. Тому проблеми села потребують посиленої уваги владних структур.

Усі вищенаведені показники свідчать про народження численної верстви бідних, що негативно впливає на формування громадянського суспільства, містить у собі загрозу соціальних і політичних конфліктів.

Вихід із цього становища, як свідчить досвід розвинутих країн, у формуванні потужного середнього класу. В Україні він лише почав складатися. Його становлення відбувається внаслідок виникнення стійкого прошарку людей-власників нерухомого майна, земельних ділянок, акцій, а також прискореного розвитку середнього й малого бізнесу, фермерських господарств та ін. Зміцнить позиції середнього класу науково-технічна інтелігенція, вчені, діячі культури та освіти, спеціалісти середньої ланки управління, фінансистів та менеджерів. Середній клас утворюють працівники виробничої і невиробничої сфери, які отримують середній за своїм розміром доход у вигляді прибутку або заробітної плати.

Життєво важливою галуззю є система охорони здоровя в суспільстві. Від її злагодженого функціонування залежить не лише фізичне, а й морально-психологічне здоров’я нації.

Падіння соціально-економічного рівня розвитку України в 90-х рр. призвело до погіршення стану здоров’я населення. А це в свою чергу позначилося на демографічній ситуації: знизився рівень народжуваності, підвищився рівень смертності, відбувається старіння населення і зменшення середньої тривалості життя. Цілий комплекс причин призвів до демографічної кризи. В суспільстві в останні роки не забезпечується навіть просте відтворення населення. Аналітики вважають, що до 2026р. чисельність населення в Україні за таких обставин може зменшитись на 5 – 13,3 млн. Ситуація ускладнюється тим, що серед населення випереджаючими темпами скорочується питома вага людей працездатного віку.

Звичайно, загальна економічна криза негативно позначилася на всій системі охорони здоров’я. Але фахівці стверджують, що до кризи додались суб’єктивні фактори, тобто чиновники кинули галузь напризволяще. Впродовж 90-х років валовий внутрішній продукт – ВВП знизився на 40-60%, а державні видатки на охорону здоров’я скоротились у 7,5 рази, тобто на 750%. Бюджетних коштів не вистачає і значна частина медичних послуг стала платною, недоступною для малозабезпеченого населення. Одночасно підвищилася вартість медичних препаратів, котрі користуються найбільшим попитом.

Лише з 2000р. ситуація дещо покращилася. Стабілізація в економіці країни сприяла кращому фінансуванню галузі. У 2000-2002рр. на охорону здоров’я виділяється 2,5-2,8% ВВП. Це стабільне, але недостатнє фінансування. Всесвітня організація здоров’я рекомендує виділяти 7-8% ВВП на медичну галузь.

При достатньому фінансуванні і раціональному використанні коштів вітчизняна медицина здатна працювати на рівні світових стандартів. Масову медицину потрібно реформувати так, щоб вона була ефективною і доступною. У Верховні Раді готується до третього читання законопроект про медичне страхування. Чи зможе він розв’язати всі проблеми? Фахівці вважають, що страхова медицина стане ефективною тільки тоді, коли запрацює вся економіка і люди будуть отримувати належну зарплату, зможуть робити страхові внески.

На піднесення економіки спрямований новий податковий кодекс, який має максимально сприяти розвитку малого й середнього бізнесу. Досвід країн посткомуністичної системи свідчить, що малі і середні підприємства забезпечують високу зайнятість населення і зниження безробіття. В цьому середовищі формується середній клас, який повинен стати опорою громадянського суспільства. У стані реформування система пенсійного забезпечення, що максимально враховує досвід передових держав світу.

Тривалий час українська культура розвивалася на засадах соціалістичного реалізму. Проголошення в Україні незалежності поставило на порядок денний відродження української культури та її модернізацію з метою органічного входження в європейський культурний простір. Без духовного пробудження нації сам процес демократизації українського суспільства буде загальмований, а держава не стане цілісною культурною системою, здатною до самооновлення.

В 1992р. були прийняті основи законодавства України про культуру, в якому проголошується право на свободу творчості, а також вільний вибір видів культурної діяльності. Держава гарантує невтручання у творчий процес і не допускає цензури. Останнє положення відкриває особливо широкі можливості для творчої індивідуальності.

Розкрити інтелектуальний потенціал нації покликана вся система середньої та вищої школи. У тому ж 1992р. Верховна Рада схвалила “Закон про освіту”, а в грудні 1993р. – зміни та доповнення до “Закону про підприємництво”, які дозволили створення приватних навчальних закладів під юрисдикцією Міністерства освіти. Середня освіта є обов’язковою.

Конституція України гарантує кожному громадянинові доступність отримання дошкільної, повної середньої, професійно-технічної та вищої освіти в державних і комерційних навчальних закладах. Держава відмовилась від монополії на освіту. З’явилися і успішно розвиваються навчально-виховні заклади нового типу – гімназії та ліцеї, десятки авторських і приватних шкіл. В цілому в Україні функціонує більш як 21 тис. закладів середньої освіти, в яких навчається близько 7 млн. дітей. Але недостатнє фінансування галузі призвело до відтоку кваліфікованих кадрів. Середня і вища школа переводяться на україномовний режим роботи. До 70% першокласників навчається українською мовою. У вищій школі цей процес значно відстає. Особливо у східному та південному регіонах через спротив антиукраїнських сил українізація освіти просувається дуже повільно. А в школах Криму надано право самому учневі вирішувати, вивчати йому чи не вивчати державну мову. Це свідчить про те, що в державі відсутня належна політика в галузі освіти.

Україна успадкувала систему вищої освіти, яка не повною мірою відповідала інтересам особи, суспільства, держави. Жорстка регламентація змісту вищої освіти, уніфікація навчальних планів, програм, надмірна ідеологізація навчання призвели до певної невідповідності структури освіти світовим стандартам, втрати престижу вищої освіти.

Зрушення в цій сфері відбулися не відразу. В 1992р. провів свій перший набір студентів Національний університет “Києво-Могилянська академія”. Заснований в 1615р., він був закритий царизмом в 1811р. і знову став функціонувати в незалежній Україні. В 1993р. навчальні плани і програми університету були схвалені на спеціальній нараді експертів ЮНЕСКО.

Національний університет має мережу колегіумів різних рівнів: Острозький колегіум як вищий навчальний заклад та середні навчальні заклади – Києво-Могилянській колегіум, Запорізький січовий колегіум, колегіум “Берегиня” в Черкасах, Феодосійський колегіум в Криму. В університеті крім української вивчають англійську, німецьку, французьку, польську, чеську, італійську, санскрит, китайську, арабську мови.

Заснування університету “Києво-Могилянська академія” стало вагомим внеском у процес національного й інтелектуального відродження. Він уже завоював кілька престижних наукових грантів у європейських та американських університетах. Кращі студенти проходять стажування в авторитетних зарубіжних фундаціях.

Широко розвивається міжнародне співробітництво в галузі освіти. Україна підтримує плідні контакти з багатьма урядовими і неурядовими освітніми національними та міжнародними організаціями, такими як ЮНЕСКО, структури у складі Ради Європи, що займаються освітніми питаннями, Німецька служба академічних обмінів, Інформаційна служба США, а також з державними органами управління освітою країн СНД, Австрії, Греції, Китаю, Франції та багатьох інших держав. Практикуються безпосередні зв’язки між навчальними закладами України і зарубіжних країн. 78 вузів України здійснюють пряме співробітництво з 415 іноземними вищими закладами освіти. Аналогічні угоди мають школи та профтехучилища.

За розвитком вищої освіти Україна здебільшого не поступається розвиненим європейським країнам. І хоч економічна криза надзвичайно болісно вдарила по вищій школі, кількість вузів в Україні не зменшилась, а навіть зросла за рахунок відкриття навчальних закладів недержавного сектора. На сьогодні їх налічується 120. Сучасна молодь все частіше намагається паралельно здобути 2-3 вищі освіти. І це виправдано. Адже щороку на ринку з’являється приблизно 500 професій, які залишаються актуальними впродовж 5-15 років, а потім або відмирають, або кардинально змінюються. У молоді є всі умови для постійного самовдосконалення і самореалізації в швидкоплинному житті.

Повсякденною практикою Міністерства освіти і науки стало ліцензування та акредитація вузів України. Ліцензії видаються закладам усіх форм власності, якщо вони відповідають затвердженим критеріям. Акредитація проводиться за чотирма рівнями. Найвищий IV рівень акредитації отримують університети та академії. Акредитація дала можливість українським закладам освіти інтегруватися в міжнародну систему освіти і створила умови для конвертованості державних документів про освіту.

Але у діяльності вищої школи є чимало проблем. Найперше – це нераціональне використання випускників вищих навчальних закладів. Дуже часто вони працюють не за фахом. Не налагоджена система розподілу випускників, внаслідок чого регіони не забезпечені кадрами професіоналів. Спостерігається значний відтік висококваліфікованого професорсько-викладацького складу за кордон через низьку заробітну плату.

Ці прорахунки і недоліки не можуть заслонити ті практичні здобутки, якими збагатилась система освіти. Без сумніву, вони сприятимуть економічному, культурному, соціальному піднесенню України, зростанню добробуту її народу та зміцненню позицій держави в сучасному світі.

Наука України до здобуття незалежності була зорієнтована значною мірою на потреби військово-промислового комплексу і фінансування здійснювалось з джерел, призначених для розвитку ВПК. Повсюдне скорочення бюджетних асигнувань болюче позначилося на науковій сфері. У розвинутих країнах на наукові дослідження виділяється щонайменше 2% валового внутрішнього продукту. В Україні ці асигнування скоротилися з 3,1% ВВП у 1990р. до 0,5% в 2000р. Найбільше постраждали інститути, пов’язані з ВПК, а також фундаментальні дослідження, які не можуть бути самоокупними.

У науковому комплексі України налічується понад 1300 різних установ, в яких зайнято більш 300 тис. науковців. Це вдвічі більше, ніж у деяких західних країнах, але ефективність наукових досліджень у нашій державі була набагато нижчою, ніж у країнах Західної Європи чи Америки. В останні роки через низьку заробітну плату кваліфіковані вчені виїжджали на постійну роботу в наукові установи західних держав. Найвідчутніші втрати від “відпливу умів” спостерігаються серед генетиків, біохіміків, фізіологів, фізиків-теоретиків.

Незважаючи на негативні явища в науковій сфері, поступово перебудовується робота Академії наук, яка з 1994р. проголошена Національною. Посилюється увага до фундаментальних досліджень, виконуються цікаві й перспективні роботи в галузі проблем енергетики, екології, клітинної біології, генної інженерії та ін.

Гуманітарна наука впродовж 90-х рр. поповнилася новоствореними інститутами в системі Національної Академії Наук. Це інститути сходознавства, української мови, східноєвропейських досліджень, української археографії та джерелознавства, етнополітики та політології. Налагоджено і міцнішає співробітництво вітчизняних вчених з науковцями західної української діаспори, інтелектуальні сили яких в міру можливого сприяють розвитку і утвердженню української науки. Деякі з них включилися безпосередньо у державне і культурне будівництво в Україні, серед них В.Гаврилишин, Б.Кравченко, О.Пріцак, Т.Гунчак тощо.

Відчутні зміни відбуваються в сфері літератури. Письменники звільняються від догматів комуністичної ідеології. Відбувається переоцінка суспільних ідеалів, поглядів на вітчизняну історію. На перше місце виходить публіцистика, яка висвітлює політичні процеси і зміни, що відбуваються в суспільстві. Високим громадянським пафосом відзначається творчість О.Гончара (нині покійного), І.Драча, Д.Павличка, П.Мовчана, І.Дзюби, Ю.Щербака, П.Осадчука та ін. Вагомий внесок у відтворення забутих імен роблять друковані органи: газета “Літературна Україна”, часописи “Вітчизна”, “Дзвін”, “Київ”, “Березіль”, “Дніпро”, “Всесвіт”, “Український історичний журнал”, тижневик “Україна”, щоквартальник “Пам’ятки України”.

Завдяки цим виданням повернулися в Україну раніше заборонені імена письменників та їх твори, твори мистецтва, творчість митців діаспори, історичні дослідження. Були опубліковані твори Б.Лепкого, Г.Чупринки, М.Зерова, М.Куліша, В.Винниченка, М.Драй-Хмари, Є.Сверстюка, В.Симоненка, В.Стуса, І.Світличного тощо. Тижневик “Україна” почав друкувати мистецтвознавчі розвідки про твори М.Бойчука та його школи, висвітлювати творчість таких художників, як Н.Онацький, О.Заливаха, І.Марчук, Ф.Гуменюк, які замовчувалися за часів застою.

Журнал “Пам’ятки України” запровадив рубрику, в якій публікувалися матеріали про незаслужено забутих українських краєзнавців, праці істориків М.Брайчевського, Я.Дашкевича, Я.Ісаєвича, Ф.Шевченка. була опублікована тритомна праця Д.Яворницького “Історія запорозьких козаків”. Для українського народу відкрилися твори письменників української діаспори Є.Маланюка, Т.Осьмачки, І.Багряного, а також поетів, які загинули у боротьбі з фашизмом – О.Теліги та О.Ольжича (Кандиби). Побачили світ твори видатного українського історика М.Грушевського, його багатотомна “Історія України-Руси”.

Без цензури і інших обмежень вийшли твори українських письменників: поезія Л.Костенко, “Чорнобильська мадонна” І.Драча, документальна повість “Чорнобиль” Ю.Щербака, публіцистика І.Дзюби тощо.

Театральне мистецтво України представлене цілим рядом талановитих творчих колективів як у м. Києві, так і у великих містах Заходу, Сходу та Півдня України, а також низкою обласних театрів. Але у зв’язку з низькою заробітною платою, соціальною незахищеністю, побутовою невлаштованістю небувало впав престиж акторської професії. Хоча навіть в таких скрутних умовах театральні колективи під керівництвом талановитих режисерів здійснили низку постановок, які увійдуть до скарбниці театрального мистецтва. Такі режисери-новатори, як Р.Віктюк, І.Борис, С.Данченко, С.Мойсєєв, знані не лише в України, а далеко за її межами.

Відбуваються зміни в театрах опери і балету. Починаючи з 1991р. на базі Львівського державного театру опери і балету ім. І.Франка проводяться раз на три роки міжнародні конкурси співаків імені Соломії Крушельницької. В конкурсах беруть участь провідні співаки не лише України, а й багатьох зарубіжних країн. Балетний колектив Національної опери України останнім часом здійснив постановку балетів “Вікінги” – видатного сучасного українського композитора Є.Станковича, і “Жар-птиця” – класика музичної культури ХХст. І.Стравінського, українця за походженням.

Завдяки творчим колективам, обдарованим особистостям Україна поступово входить у світовий культурний простір. Починаючи з 1990р. у Києві проводиться міжнародний музичний фестиваль “Київ-музик-фест”. Уже на перший фестиваль до Києва прибули гості з США, Канади, Нідерландів, Франції, Німеччини та інших країн. Нині цей фестиваль знають у всьому світі, він став престижним. Завдяки творчим контактам учасниківфестивалю, українська капела “Думка” відвідала Францію. У Парижі з успіхом виступав оркестр Держтелерадіомовної компанії України під керуванням В.Сіренка. У рамках фестивалю плідно працював композитор І.Карабиць. Його кантату на вірші М.Руденка виконували в одному з найпрестижніших концертних залів світу – Карнегі-Хол. У концерті брали участь відомі виконавці з Метрополітен-опера, із Сіті-опера, а також три хорових колективи з Вашингтона та Філадельфії. Важко перерахувати всі успішні виступи українських мистецьких колективів, солістів у багатьох державах Європи і Америки. За радянських часів більшість українських музичних колективів та виконавців не виїздили за кордон (особливо до розвинутих капіталістичних країн). Нині українські митці за певних умов бажані гості на всіх континентах, де вони демонструють свою майстерність.

Значну роль у піднесенні культури народу належить такому компоненту культури, як естрада. Як зазначають фахівці, на початку 90-х років українська естрада утримувала свої позиції. Незмінними залишались такі відмітні риси українські пісні, як музична традиційність, грамотність текстів, національна особливість. У цьому жанрі мали місце консервативні сили. Але почали з’являтися автори і виконавці, які модернізувались, свідомо переорієнтувавшись з радянського на українське мистецтво. Це Ю.Рибчинський, П.Зібров, Т.Петриненко. Зразки нової національної музики, що впроваджує традиції В.Івасюка, демонструє ансамбль “Червона рута”. Національну музику успішно поширюють ансамблі “Гуцули”, “Чорні черешні”, “Брати блюзу”, “Океан Ельзи” та ін.

Українську музику, пісню, танець пропагують у світі академічний хор ім. Г.Верьовки під керівництвом академіка А.Авдієвського, ансамбль танцю ім. Вірського, етнографічний хор “Гомін” під керівництвом лауреата премії ім. Т.Шевченка Л.Яценка та ін.

Загальна криза в державі позначилась на кіномистецтві. Спустіли кіннотеатри, малі зали кінотеатрів віддані комерційним структурам. Держава фактично не фінансує кіномистецтво. У 1994р. на кошти держбюджету було завершено лише дев’ять українських кінофільмів. Не краще становище і нині. В Україні немає свого фільмофонду і державного кіномузею, майже зовсім зникла кінопреса. Перестали виходити журнали “Новини кіноекрану”, “Вавилон”.

Разом з тим є приклади поступового відродження кіномистецтва в Україні. На екранах з’явилися фільми талановитих режисерів О.Бійми “Казка”, “За ніччю день іде”, В.Артеменка “Ой, на горі калина”, “Солдатські вдови”, “З матір’ю на самоті”. Знято ряд короткометражних картин режисерів-початківців О.Чорного, В.Домбровського, Н.Андрійченка та ін

В Україну почала повертатись творчість розсіяних по всьому світу українців, яких комуністична система не допускала на Батьківщину. Але відродити духовний світ українського народу як нації, показати всьому світові світогляд українців, звичаї, традиції, уявлення про добро і зло за порівняно короткий термін дуже важко.

В зв’язку з цим важливо усвідомити, що духовне відродження нації і української держави неможливе без відродження виховної ролі церкви у суспільстві. Відділення церкви від держави спричинило неповноту структури української культури, бо в церкві значною мірою жили мова, архітектура, малярство.

Значні пласти культури усіх континентів пронизують біблійні сюжети. Тому глибоке розуміння надбань світової цивілізації безпосередньо пов’язане також із знанням церковної історії. Історія України вчить, що релігія посідала важливе місце у житті народу, що робило духовно-культурний прогрес нації більш повним та довершеним.

Демократичні перетворення в Україні, що почалися в роки горбачовської перебудови, дали змогу відродити Українську Автокефальну Православну Церкву, яка безперервно існувала з 1920р. В 1990р. Всеукраїнський собор УАПЦ ухвалив дуже важливе для життя церкви організаційне рішення. Вперше в історії Української держави він обрав Патріарха Київського і всієї України. Ним став 92-річний митрополит Мстислав (Скрипник). Це мало стати запорукою самостійності Української православної церкви й рівності її серед інших автокефальних церков світу. Але московський патріархат відмовився надати Українській церкві повну автокефалію. Це призвело до розколу в українському православ’ї. В Україні стало функціонувати три самостійні православні церкви – Українська православна церква Московської юрисдикції, Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква.

Крім православних конфесій в Україні функціонує і греко-католицька церква, яка бере свій початок від Берестейського собору 1596р.

В роки перебудови поширився рух за відновлення греко-католицької церкви. З 1988р. почався процес офіційної реєстрації релігійних громад. На початок 1999р. УГКЦ мала 3212 релігійних громад, 76 монастирів, 10 духовних навчальних закладів, 27 періодичних видань. Греко-католики України звертаються до Папи Римського з проханням надати їхній церкві статус патріархату. Але це справа майбутнього.

В незалежній Україні, попри всі чвари на міжконфесійному рівні, законодавство стосовно вірувань є демократичним і відповідає європейському досвіду.

Сьогодні в Україні діє понад 90 релігійних структур різних напрямків.

Основні християнські церкви станом на 1995р. мали таку кількість громад: УПЦ (Московський патріархат) – 6132, УПЦ (Київський патріархат) – 1753, УАПЦ – 616, УГКЦ – 3032, Римо-католицька – 615. Серед християнських церков протестантського напряму в Україні функціонують, зокрема, такі: Союз євангельських християн – 1420 громад, Союз християн євангельської віри (п’ятидесятників) – 680. На території Криму активно поширюється мусульманство.

Активізували свою діяльність різноманітні нетрадиційні для України східні релігійні секти.

Враховуючи історичний досвід церковного життя, українські православні ієрархи свідомі того, що церква як невід’ємна складова громадянського суспільства в суверенній державі має бути єдиною і незалежною.

В українському суспільстві, до якого входять, крім українців, ще представники більш як 100 етносів, існує мовна проблема. В період становлення державності мовне питання має неабияке політичне значення. Його не можна розглядати ізольовано від усієї політичної, соціально-економічної та культурної ситуації.

Українська мова проголошена в 1989 р. законом про мови Верховної Ради УРСР державною. Це закономірний крок для України. Але закон про мови виконується повільно, програми підтримки української мови здійснюються наскоками як через відсутність належного фінансового забезпечення, так і брак державної волі. Згідно з даними останнього перепису населення 70% громадян назвали своєю рідною мовою українську. Але в ряді регіонів у громадських місцях нею практично не послуговуються. Такий стан української мови не випадковий. Це результат багатовікової бездержавності українського етносу.

Сьогодні кількість загальноосвітніх закладів з українською мовою навчання та учнів у них зросла від 47,5% у 1988-1989рр. до 73,5% у 2002-2003рр.

Книговидавці, видавці газет, шоумени в гонитві за негайним прибутком орієнтуються тільки на російськомовну продукцію. До того ж, в Україну могутнім потоком ідуть книги і газети з Росії. В результаті навіть у Києві, не кажучи про інші міста, російське друковане і ефірне слово переважає українське.

Російська естрада не найвищої проби заполонила сцени наших міст. Усе це не стихійний процес, а здійснення продуманої політики культурної експансії Росії. І цього ніхто не приховує.

Деяке розширення сфери функціонування української мови викликало опір з боку як внутрішніх, так і зовнішніх сил, звинувачення у придушенні російської мови і культури, у порушенні прав людини. При цьому не враховується право українця на українську книжку, газету, освіту рідною мовою, право на майбутнє своєї мови, своєї культури, своєї держави.

За таких умов абсолютно необхідною стає рішуча і широка державна підтримка української культури та українського слова, української освіти, як за допомогою ринкових, так і законодавчих механізмів.

Зважаючи на вищеназвані обставини, додає оптимізму міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика, започаткований Міністерством освіти і науки України, Освітньою фундацією Петра Яцика (Торонто, Канада) і лігою українських меценатів. В травні 2003 року завершився третій конкурс з української мови. Якщо у першому конкурсі взяли участь 200000 школярів, то в другому і третьому – понад 5 млн. школярів та студентів. Організатори конкурсу намагаються перетворити його на справжнє свято рідної мови.

Звичайно, конкурс був би неможливий без спонсорів. Основні кошти дає Освітня фундація Петра Яцика, до якої щороку приєднуються численні жертводавці з Канади, США, Австралії, а також з України. До освітньої фундації приєдналося вже більш як 300 жертводавців. Після раптової смерті Петра Яцика справу батька продовжує Надія Яцик. Вона була серед організаторів третього конкурсу.

Цікаво, що до школярів і студентів навчальних закладів Міністерства освіти і науки України приєдналися учні навчальних закладів, підпорядкованих іншим міністерствам – охорони здоров’я, транспорту, оборони – з усіх областей України і Криму. Можливо, це є початок “емансипації” української мови, її функціонування як мови повноправного державного народу, що задовольняє всі потреби суспільного життя.

Для розв’язання проблем української культури і мови вирішальне значення має всебічний прогрес України як держави. Саме він зможе піднести почуття національної гідності в масі населення і почуття відповідальності за свою культуру і мову.

З м і с т

Лекція І. Соціальні структури і соціальні відносини в українському суспільстві в історичному контексті, їх роль в створенні оригінальної форми державності (до ХІХст.) ………………………………………………………. .24

Лекція ІІ. Історія формування та діяльності громадських, культурологічних та політичних організацій в українському суспільстві……………………… .59

Лекція ІІІ. Об’єктивні умови і суб’єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя українського народу в радянський період ………………84

Лекція ІІІ. Об’єктивні умови і суб’єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя українського народу в радянський період ……...……...106

Читайте також:

1. I. Органи і системи, що забезпечують функцію виділення
2. V міні – модуль
3. V. Поняття та ознаки (характеристики) злочинності
4. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
5. А. Це наявність в однієї людини кількох ліній клітин з різним набором хромосом.
6. Аденогіпофіз, його гормони, механізм впливу, прояви гіпер- та гіпофункцій.
7. Адміністративне правопорушення як підстава юридичної відповідальності: ознаки і елементи.
8. Адміністративний проступок: поняття, ознаки, види.
9. Адміністративно-командна система, її ознаки та механізм функціонування.
10. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
11. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
12. Аксіоми. Теореми. Ознаки.

Переглядів: 819