Обрядовий пратеатр.

Запис у зошитах

Підґрунтям для театрального мистецтва є слово, танець, жест, музика, дія, що люди використовували під час обрядів, свят, ритуалів. Кожній порі року притаманна власна емоційна насиченість. Усе життя людини було підпорядковане народному календарю, календарним та трудовим святам, родинним звичаям та обрядам, що були сповненими магічних заходів, ритуальних дій, складної драматургічної композиції, злободенних діалогів, пісень, голосінь, молитов, танцювальних номерів.

Усі народні свята були підпорядковані порам року — зимі, весні, літу й осені. Весна завжди асоціювалась із пробудженням природи, тому весняні пісні супроводжувалися іграми й хороводами, що розігрувалися просто неба як дії вистави (імітувалися трудові процеси засівання зерна, поливання рослин). У дитячих піснях-іграх імітувалися голоси й рухи тварин. Інші обрядові свят також супроводжувалися імітацією відповідних дій. Простором для магічних обрядових дійств були природні «декорації» — Ліси, гори, озера, ставки, печери. На галявинах водили хороводи, танцювали її колі; у печері танці відбувалися у півколі.

Якщо уважно розглянути обряди, то в багатьох із них молена, побачити навіть прообрази театрального реквізиту. Так, на новорічні свята, під час «водіння кози» використовували костюм — вивернутий догори хутром кожух, що імітував козу. Виконуючи колядки й щедрівки, використовували маски, зображували старого діда — наклеювали бороду, вуса, розфарбовували обличчя; на Масницю — спалювали солом’яне опудало; улітку топили уквітчане стрічками деревце; символом урожаю був обжинковий сніп — Дідух.

Але не тільки реквізит і прообрази костюмів дають нам можливість говорити про прадавній театр. Адже навіть у родинних обрядах містилися елементи акторської гри — діалоги, пантоміма, міміка, розподіл ролей (наприклад, у весільному обряді суворо дотримувалися послідовності дій — сватання, заручини, весілля, а учасники цього процесу діяли, як під час театралізованого дій¬ства,— за сюжетом).

Театральність була невід’ємною складовою народних ігор. Так, народна гра-вистава «Коза» боре свій початок в язичницькій обрядовості (ритуально-магічний звичай «водити козу» був здавна поширений на українських землях). Це є документальним доказом автентичної оригінальності явища української народної драми і того, що українська сценічна традиція не лише не переривалася, але й органічно розвивалася паралельно з видовищними мистецтвами інших європейських країн.

Як і в стародавньому обряді-грі, народна гра «Коза» мала музику і ряджений хор, усі учасники так само переодягалися, особливо у вивернутий кудлатий одяг — символ антисвіту. Кожух або драна свитина прикривали горб, намощений на спині парубка, який грав «діда» (маска «діда» є подібною до італійської маски з групи комічних старих — ІІанталоне). З часом драма «Коза» ускладнювалась, із обряду-гри поступово перетворюючись на гру-виставу. До неї додавалися нові персонажі й сюжетні лінії — «циган», «лікар» та ін. Багатоепізодне сценічне дійство було наповнене народними прислів’ями і порівняннями, злободенною тематикою.

Прийняття християнства зумовило збагачення святково-обрядових дій новим змістом, а також появу в них інших форм завдяки поєднанню язичницького та християнського.

За часів Київської Русі театральне мистецтво втілювалося не тільки в народному, але й у княжому (дружинному) театрі. Основою княжого театру були виконавці сценок — актори — скоморохи та пшільмани (елемент, запозичений у Німеччині чи Візантії), які водночас були співаками, танцюристами, дресирувальниками, акробатами, музиками. їх появу в Києві датують приблизно серединою XI ст. Вони брали участь у всіх народних святах, обрядових діях. Багато скоморохів постійно жили при дворах князів, потішали глядачів веселими виставами, де кожен із них виконував конкретну роль, розкривав певний характер, що разом із масками не змінювалися впродовж років. Про це згадується в різних церковних писаннях. Уперше слово «скоморохи» зустрічається у літописі у «Поученні про кари божі» (1068): «...диявол обманює, хитрощами переваблюючи нас од Бога: трубами і скоморохами, і гуслами, і русаліями. Ми бачимо ж ігрища витолочені і людей безліч на них... а церкви стоять, і коли буває час молитви, [то] мало їх перебуває в церкві». Зазначимо, що тут скоморохи згадані як дійові особи великих ритуальних язичницьких ігрищ, які впливають на народ і є серйозним суперником християнської церкви. Насамперед це представники жрецтва, складовою професійних звичок яких було володіння музичними інструментами, музично-рамантичним театральним мистецтвом («видовища діючі»), знанні язичницького ритуалу в усій його повноті, а також неабиякі реалізаторські здібності, що дозволяли згуртувати людей навколо ігрищ» за часів панування християнської церкви в державі.

Церква переслідувала скоморохів за те, що їх вистави не відповідали релігійно-церковним настановам життя. Останні згадки про скоморохів датують XVI ст.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Музична культура Київської держави.	\|	Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.