ОБРЯДОВИЙ ПРАТЕАТР

РОДИННО-ОБРЯДОВІ ПІСНІ

Із давніх-давен пісня супроводжувала людину і в радості, і в горі, була невід'ємною частиною повсякденного життя родини. До родинно-обрядових належать весільні, колискові пісні, а також плачі й голосіння.

Весільні пісні - обов'язкова складова театралізованого обряду весілля, який умовно можна поділити на кілька частин. Відповідно до цього виокремлюють і різні групи весільних пісень: дошлюбні (ліричні, сумні) й післяшлюбні (жартівливі, танцювальні). Перші присвячено прощанню молодої з родиною, подругами, юністю, тому їх мелодика експресивніша, інколи навіть драматична. Застольно-вітальні пісні мають інший характер: вони здебільшого врочисто-величальні або веселі, життєрадісні. У піснях, що дійшли до нас із прадавніх часів, відчутні архаїчні інтонації (стародавній рефрен «Ладо, ладо» та ін.).

Колискові пісні виникли за сивої давнини і широко побутували в усі пізніші часи. Вони виконували дуже важливу для сім'ї функцію – заколисування дитини. Українські колискові мають фантастичні й казкові сюжети. Найпоширеніший їх персонаж - покровитель дитячих снів Котик. Характерною ознакою-текстів є використання пестливих слів. Мелодії складаються з коротких варіаційно повторюваних поспівок, переважає тридольний рівномірний «заколисувальний» ритм. Виконуються колискові у повільному темпі, наспівно.

Плачі та голосіння належать до групи найархаїчніших родинно-обрядових пісень. Цей давній вид фольклору згадується в літописах, літературних творах (пригадаймо відомий «Плач Ярославни» зі «Слова о полку Ігоревім»). Особливої емоційної аури цим творам надають напруженість мелодики, для якої притаманні речитативна декламаційність, нестійке інтонування (вигуки, схлипування). Жінки-«голосильниці» мали володіти особливим даром музично-поетичної імпровізації, адже у плачах вони розповідали про події з минулого життя людини, яку виряджали у потойбічний світ. Народ ставився до їхнього мистецтва з великою пошаною. Традиції цього фольклорного жанру збереглися до наших днів.

У синкретичному обрядовому фольклорі слов'ян, у якому нерозривно поєдналися слово, музика, дія, пластика жестів і рухів, барви й простір, поступово зароджується мистецтво театру.

З незапам'ятних часів невід'ємною частиною календарних обрядів були не лише пісні і танці, а й насамперед магічні ритуальні дії. Так, згадуючи язичницькі обряди, літописці називали їх не інакше, як «бісівські ігрища».

І справді, театр як вид мистецтва має нерозривний зв'язок із грою. Обрядовий пратеатр – це передусім своєрідний цикл картин, дія яких розгортається немовби за попередньо розписаним сценарієм. Так, весняний обряд, що складався з ігор-хороводів - «Кривий танець», «Вербова дощечка», «Воротар», «Король», «Решето» тощо - розігрувався просто неба, неначе дія якоїсь вистави. В обрядах імітувалися певні трудові процеси: засівання зерна («Просо»), поливання рослин («Грушка») тощо. У дитячих піснях-іграх і забавах важливе місце посідають образи тварин, рухи й голоси яких імітуються.

У новорічному обряді «Водіння Кози» використовували спеціальний костюм - вивернутий догори хутром кожух, який зазвичай одягав хлопець, що виконував роль «Кози» (у деяких регіонах - «Ведмедя», «Кобили», «Вовка»). Завдяки колядкам і щедрівкам в обрядовому театрі почали використовувати маски. Зображуючи старого діда, колядники наклеювали вуса й бороди, перевтілюючись у певний образ, розфарбовували обличчя. Ще за багато років до Різдва Христового в окремих регіонах України, зокрема на Галичині, в обрядових іграх використовували ляльок з рухомими кінцівками.

У багатьох обрядах можна побачити прообрази реквізиту. Наприклад, на Масницю спалювали солом'яне опудало, навесні топили в річці уквітчане стрічками купальське гільце – марену, обжинковий сніп і новорічний солом'яний дідух були символами зібраного врожаю. Усі перелічені зовнішні ознаки театру — костюми, маски, грим, реквізит - виразно свідчать про зародки театрального мистецтва.

У родинні обряди впліталися й елементи акторської гри: діалоги, пантоміма і міміка, розподіл ролей між учасниками. Так, під час обряду весілля відбувалося справжнє театралізоване дійство, в якому всі учасники діяли відповідно до сюжету: «сватання – заручини – весілля». У весільних обрядових діях збереглися сліди язичницьких уявлень доби матріархату: умикання нареченої, втеча нареченої від переслідувачів. Пантеїстичні мотиви притаманні таким діям, як обсипання

зерном, обливання водою, обмазування медом, звивання вінка, розплетеним коси тощо.

Простором для магічних обрядових дій давніх слов'ян були ліси, гаї, поля, гори, озера, річки, ставки, печери тобто все довкілля. У межах природних ландшафтів формувалися різні типи видовищного простору: на галявині – у вигляді кола (тип арени), у печерах — у вигляді півкола (тип сцени). На території прадавніх слов'янських городищ археологи виявили цікавий рельєф підлоги: для кращого споглядання ритуалу її робили з ухилом до центру – місця, де стояв ідол, для якого облаштовували спеціальний майданчик (підсипку), Цікаво: чи не прообраз це амфітеатру?

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
КАЛЕНДАРНО-ОБРЯДОВІ ПІСНІ	\|	Рухомий склад.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.