Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.

Література

1. Бабич Н. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1990. – 232 с.

2. Волкотруб Г. Й. Стилістика ділової мови: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2002. – 208 с.

3. Пентилюк М. І. Культура мови і стилістика. – К.: Вежа, 1994. – 240 с.

4. Струганець Л. В. Культура мови. Словник термінів. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000. – 88 с.

5. Шевчук С. В. Українське ділове мовлення. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 480 с.

6. Козачук Г. О. Українська мова: Практикум. – К.: Вища шк, 1991. - 398 с.

7. Український правопис. – К.: Наук. думка, 1993. – 240 с.

Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення — процес добору і використання засобів мови для спілкування з іншими членами певного мовного колективу. Мовлення е формою існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуває в постійному розвитку. Мова і мовлення нерозривно між собою пов'язані. Мовлення існує на основі певної мови, а мова виявляє себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею користується. Мовлення ж щодо мови — часткове, окреме, індивідуальне. Та без повсякденного вжитку на всіх вікових і соціальних рівнях, невпинного розвою форм і засобів спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення. Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися загальних етичних вимог та орієнтуватися також і на позамовні чинники, розглядаючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників найважливішими є суспільна сфера й мета спілкування в конкретних обставинах. Оскільки мова є найуніверсальнішим засобом спілкування, накопичення й передачі інформації, навчання, виховання та формування духовного світу вона немислима без належної культури мовлення.

Культура мовлення — збереження мовних норм вимови, наголошування, слововживання й побудови висловлювань; нормативність, літературність усної й писемної мови, що виявляється у грамотності, точності, ясності, чистоті, логічній стрункості. А ось як подає визначення поняття «культура мови» словник лінгвістичних термінів: культура мови — це ступінь відповідності нормам вимови (орфоепії), слововживання та ін. установленим для даної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні. Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення. Мовлення вбирає в себе конкретне говоріння, що триває в часі й виявляється у звуковій (включно із внутрішнім проговорюванням) або письмовій формі. Але засвоїти літературні норми вимови й дотримувати їх набагато складніше й важче, ніж навчитися правильно писати. Основними причинами низької культури усної мови є значний вплив суржику та недостатнє знання норм літературної вимови. Вислів древніх «Заговори, щоб я тебе побачив», — красномовно свідчить про те, яке місце мовленню надавали елліни.

Переконливе, пристрасне слово — дійовий засіб організації стосунків між людьми в діловій сфері, могутній чинник виховання. Живе слово, особистий приклад — величезна сила. Поведінка оратора, його мова, жести, вигляд — усе це взірець для слухачів. Справжній промовець — неповторна індивідуальність. Проте ця особливість обдаровання не завжди дається людині від народження, а частіше виробляється впродовж усього життя і є результатом тривалої та наполегливої роботи над удосконаленням свого мовлення. Книжно-розмовна форма публічного мовлення характеризується впливом на мисленнєво-мовленнєву діяльність слухача з метою переконання й спонукання його до відповіді чи дії.

Розмовний аспект публічного мовлення виявляється в таких її якостях, як:

— безпосередність (спілкування віч-на-віч, у процесі якого здійснюється

оперативна реакція мовця на стимули слухача);

— невимушеність (природність, розкутість спілкування) як необхідна

передумова встановлення контакту між мовцем і слухачем;

— емоційність спілкування (збудження пристрастей), що забезпечує

виразність мовлення за рахунок доцільного використання вербальних і

невербальних засобів.

Книжний характер публічного мовлення виявляється у:

— правильності (відповідності нормам літературної мови);

— точності (використанні слова у відповідності до його мовного

значення);

— стислості (використанні таких мовних засобів, які найбільш яскраво

виражають головну думку);

— виразності (використанні елементів художнього стилю);

— доцільності (зумовленої книжним характером мовлення й тісним зв'язком

публічного мовлення з різними стилями літературної мови).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Обрядовий пратеатр.	\|	Комунікативні ознаки культури мовлення.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.