Вибір слова – основа культури мовлення

Залежно від змісту й мети висловлювання у процесі спілкування відбувається певний добір і комбінування найбільш точних, влучних слів. Вибір слова для ділового документа повинен відповідати встановленим нормам і має бути вмотивованим. Тільки продумане вживання слова виправдовує його появу в тексті документа, незалежно від того, яке це слово за походженням чи яке місце його в літературній мові. Якщо вся увага читача зосереджена на змісті документа, а сама форма сприймається як щось органічно злите зі змістом, невіддільне від нього, то добір слів тут вмотивований, доцільний. Якщо увага читача раз у раз відривається від змісту, окремі слова тексту викликають здивування, обурення – це означає, що укладач документа не продумав його до кінця, не знайшов відповідних слів, що його вибір був випадковим, необдуманим.

Невмотивований добір слова є часто результатом квапливості, намагання нашвидкуруч, похапцем укласти документ, не завдаючи собі зайвого клопоту пошуками потрібного, влучного слова.

Взагалі, чим вища загальна і мовна культура особи, тим менше у неї проблем, пов’язаних з вибором слова. Чуття мови в освіченої людини веде її все ближче до того єдиного слова, яке у контексті найточніше передаватиме потрібний відтінок думки, усі інші варіанти будуть здаватися їй недосконалими або неграмотними.

г) Акцентологічні

1. Норми наголошування в українській мові

Норми наголошення в сучасній українській літературній мові є нелегкими для засвоєння. Пояснюється це такими особливостями наголосу, як повсюдність і рухомість. Наголос в українській мові визначається як повсюдний, оскільки він може припадати у слові на будь-який склад (перший, другий, третій тощо), наприклад: поїзд, маркетинг, феномен, консорціум, комерсант, співіснування, самовдосконалення. Така особливість, як рухомість, означає, що в формах того самого слова наголос може бути різним, як-от: гараж: — гаража — у гаражі; гопак — гопака. Іноді навіть та сама форма слова акцентується по-різному, наприклад форма називного відмінка множини деяких іменників лікарі але 4 лікарі), форми родового й орудного відмінка

однини числівника один (одного але всі до одного, один за одного, один одного; одним, але один за одним, один з одним, одні одних).

Складність засвоєння наголосу посилюється також тим, що у багатьох словах наголос є нерухомим, тобто при змінюванні слова за відмінками, родами, числами, дієвідмінами наголос припадає на той самий склад: гривня - гривні, гривнями.

У розмовній мові часто трапляються помилки, що виникають внаслідок змішування рухомого і нерухомого наголосу. Порушення норм наголошування іноді пояснюються впливом російської мови.

Акцентуаційні норми – загальноприйняті правила наголошування слів. Розділ мовознавства, який вивчає наголос, називається акцентологією. Часто ці норми розглядають у межах орфоепії.

Для української мови характерний динамічний наголос, який полягає у виділенні одного зі складів слова більшою силою голосу, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Наголос в українській мові вільний, тобто може падати на будь-який склад, напр.: а́верс, акце́пт, арбітра́ж, акредити́в, автоматиза́ція; відзначається здатністю рухатися у межах слова зі зміною його форм, напр.: авансува́ти – авансу́ють.

Крім словесного наголосу, виділяють ще фразовий наголос (виділення певного слова у фразі або посилення словесного наголосу у певній синтаксичній позиції), логічний наголос (особлива вимова певного слова чи кількох слів у висловлюванні) і емфатичний наголос (емоційне виділення слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків).

До особливостей наголошування слів української мови належать:

– наголошування слів з рухомим наголосом (віз, везла́);

– наголошування слів з усталеним наголосом, переважно іншомовних (кварта́л, кіломе́тр, аристокра́тія);

– подвійне наголошування слів (за́вжди́, по́ми́лка);

– наголошування складних слів (прива́тнорабовла́сницький, ра́боторгі́вля);

– наголошування іншомовних слів, які можуть становити труднощі у вимові (фено́мен, до́гмат, гене́зис);

– наголошування слів, форм слів, відповідники яких у російській мові або в діалектному мовленні мають відмінні наголоси (ки́дати, нови́й, ви́падок, віднести́,);

– наголошування слів з метою розрізнення їх значень (ви́ходити і виходи́ти, забі́гати і забіга́ти).

В українській мові є правила акцентуації, які поширюються на певні групи слів:

– дієслова вести́, нести́ і под. мають наголос на останньому складі, слово бути в інфінітиві та у формах майбутнього часу – на першому, а в минулому часі одн. (жін. та сер. р.) й мн. – на останньому (бу́де, бу́дуть, була́, були́ тощо);

– іменники на -ання наголошуються, як їх твірні дієслова (розв’яза́ння, планува́ння тощо); у двоскладових іменниках наголошується останній склад (знання́, звання́ тощо);

– абстрактні іменники на -ин-а, утворені від прикметників, мають наголос на останньому складі (величина́, новина́ тощо);

– географічні назви на -щин-а, -чин-а мають такий наголос, як і слова, від яких вони утворені (Ки́ївщина, Доне́ччина);

– відіменникові та віддієслівні іменники з префіксами ви-, від-, за-, на-, над-, об-, пере-, під-, по-, при-, про-, роз-, мають наголос здебільшого на префіксах (за́хід, ро́зстріл, за́тишок, пере́біг, при́повідка тощо); винятки розгро́м, зачи́н, набі́р;

– переважна більшість іменників у множині має наголос на закінченні (листки́, сторінки́ тощо);

– однаково наголошуються слова такого типу творення, як аристокра́тія, демокра́тія; діало́г, катало́г тощо; числівники одина́дцять, чотирна́дцять, п’ятдеся́т, шістдеся́т тощо; більшість слів однакового типу творення мають різний наголос, напр.: вимика́ч, шука́ч і вини́щувач, випро́стувач; міліме́тр, кіломе́тр і баро́метр, термо́метр тощо.

2. Роль наголосу у літературному мовленні

Наголос є засобом фонетичного оформлення слова, виступає виразником душі слова. Втрачаючи наголос, слово часто втрачає свою самостійність.

В українській мові трапляються випадки, коли слова, зберігаючи смислову самостійність, втрачають наголос і приєднуються до інших слів, пов’язуючись із ними спільним наголосом. Слова без наголосу, які приєднуються до наступних слів, називаються проклітиками, наприклад: переді мно́ю, мимо на́с. Слова, що стоять після наголошених, утворюючи з ними одне фонетичне ціле, називаються енклітиками, наприклад: працю́й же, хоті́в би.

Наголошування характеризується в українській мові сталою системою і яскраво вираженими закономірностями. Акцентуаційні норми відображені у різних словниках, тому є загальнодоступними. Проте у практиці усного мовлення трапляється багато порушень цих норм, що знижує загальний рівень спілкування. Особливо це стосується ділового мовлення, яке покликане обслуговувати усі сфери громадського життя і діяльності членів суспільства. Са́ме ділове мовлення є свідченням реального рівня мовної культури суспільства. Воно вимагає чіткого дотримання акцентуаційних норм, яке є важливою і необхідною ознакою культурного й грамотного ділового мовлення.

Складність засвоєння норм наголошування не повинна спричинювати їх ігнорування, адже дотримання орфоепічних вимог є необхідною складовою загальної мовної культури людини, а вчителя тим більше.

3. Наголос і фахове мовлення

Важливим компонентом професійних здібностей педагога, який дає йому змогу краще донести до слухача зміст мовленнєвого висловлювання, є вміння будувати логічну перспективу.

Результати дослідження показують, що часом учень розуміє кожне окреме речення вчителя і не розуміє змісту в цілому. Це пояснюється тим, що суть розуміння матеріалу, певної інформації полягає в усвідомленні основного змісту, тобто тих смислових зв’язків, які існують між його частинами.

Найчастіше труднощі у сприйманні змісту висловлювання пов’язані з невмінням учителя відобразити необхідну логіку у фразі. Відбувається це тому, що не завжди враховується факт поступового сприймання мовлення на слух, що потребує від вихователя особливо чіткої логічної побудови не лише кожної фрази, а й висловлювання в цілому.

Засобом, який дає змогу активізувати процес сприймання, є логічна побудова перспективи усного мовлення, для якого особливо важливою є своєрідна “далекоглядність” - уміння не лише мислити в перспективі, а й давати слухачеві кожною висловленою фразою натяк на подальший розвиток думки.

Часто педагог добре розуміє внутрішню логічну структуру змісту своєї теми, але не завжди вміє правильно відтворити цю логіку засобами живого слова, не „чує себе”. Унаслідок цього учень сприймає фразу не так, як хоче висловитись учитель, а так, як він вимовляє її насправді.

Довільні паузи, зумовлені не логікою змісту, а лише невмінням правильно розподілити дихання, випадкові логічні наголоси, постановка наголосу не лише на основних, а й на допоміжних словах, брак інтонаційного зв’язку між окремими частинами фрази та інші вади мовленнєвого процесу вчителя чи шкільного психолога призводять до того, що смисл усного судження окремими учнями сприймається з великими труднощами або ж не сприймається ними зовсім. Особливо це стосується дітей із затримкою психічного розвитку, педагогічно занедбаних, невстигаючих, багато з яких схильні до скоєння правопорушень.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Лексичний склад української мови	\|	Д.) ГРАМАТИЧНІ НОРМИ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.