Г Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником української національної філософської думки.

Полеміка між православними і католиками загострилася після Брестської унії 1596 р. Рішення Брестського собору про об’єднання православної та католицької церков захищав визначний оратор доби єзуїт Петро Скарга. Він підкреслював, що світські люди не мають права голосу в питаннях унії, мовляв, якщо більшість церковних ієрархів пристали на унію, то й уся їх паства і навіть не згодна з цим актом частина єпископату мають підкоритися. Як відповідь П. Скарзі православні оперативно видрукували акти паралельного уніатському православного Брестського собору з докладним і спокійним викладом його перебігу в протоколах і документах. Книга вийшла без підпису під назвою «Ектезис». Метою її було довести канонічність православного собору.

Полемічні антипапські твори писали також інші діячі Острозької академії, що виступали під псевдонімами Василя Суразького і Клірика Острозького.

Услід за цим у 1597 р. у Вільні польською, а роком пізніше в Острозі тогочасною українською мовою вийшов з друку один з найвизначніших полемічних творів – «Апокризис» Христофора Філарета (псевдонім М. Броневський), обсяг якого польською сягав 334 сторінок, а українською – 444 сторінок. Твір був написаний з великим літературним і публіцистичним хистом і глибоким знанням предмету полеміки. Відкидаючи твердження Скарги, автор виступав проти претензій папи і католиків на українсько-білоруські землі, піддав гострій критиці моральну розбещеність єпископів-перевертнів, захищав право українського і білоруського народів на самостійне і ненасильницьке вирішення своїх релігійних справа.

До найяскравіших за емоційною силою творів полемічної літератури слід віднести також книгу Мелетія Смотрицького «Тренос» (з грецької – плач), опубліковану в 1610 р. Цей речитативно-поетичний твір написано з використанням народнопоетичного жанру голосіння-плачу Матері-церкви, зверненого до дітей українських православних магнатів, що відреклися від неї і пішли за мачухою – католицькою церквою. Автор висловлює сум з приводу смерті захисника православної віри князя К. Острозького. Різко засуджується Брестська унія і католицьке духівництво, яке характеризується як «італійські бандити». Твір М. Смотрицького справляв настільки сильне враження на сучасників, що польський король Сигізмунд ІІІ наказав увесь тираж знищити, друкарів ув’язнити, а автора книги стратити.

Однак не менш символічно й те, що сам «Тренос» написано польською мовою, як і багато інших антиуніатських творів, а його автор, М. Смотрицький, як вже згадувалось, вчився в кількох західноєвропейських університетах. Більше того, з 1627 р. М. Смотрицький перейшов на бік унії, прийняв католицтво, захищаючи яке, в сані єпископа написав «Апологію» (1628). Помер він в Дерманському монастирі і був похований в церкві цього монастиря.

Видатним письменником-полемістом був також відомий активною участю в роботі Київського братства та Лаврської друкарні з 1616 р. Захарія Копистянський (помер 1627 р. у сані архімандрита Києво-Печерської лаври). У творчості цього полеміста чи не найповніше виражено віру у швидке відродження національної культури та її майбутній розквіт. Основною літературною працею З. Копистянського є фундаментальний полемічний трактат у чотирьох книгах під назвою «Палінодія, або Книга оборони…», яка писалася протягом 1619-1622 р. і була відповіддю на польськомовну книгу уніатського архімандрита Льва Крези «Оборона церковної єдності» «Палінодія…».Написана на основі численних історичних, богословських та літературних джерел книжною українською мовою з використанням багатої народнопоетичної образності – приказок, прислів’їв, порівнянь. У чотирьох частинах трактату автор спростовує положення про першість папи римського, доводить рівність ієрархічних права усіх єпископів грецької та римської церкви, обґрунтовує положення про щільну єдність між грецькою та руською церквами, підтверджує свої висновки багатим історичним, богословським та полемічним фактажем.

Дещо інший ідейний напрям у полемічній православній літературі репрезентував Іван Вишенський (близько 1550-1620). Вишенський був родом з м. Судова Вишня у східній Галичині. Замолоду жив у Луцьку, з 80-х років ХVІ ст. переселився на Афон (півострів в Егейському морі) – став ченцем Афонського монастиря, одного з найбільших центрів православного чернецтва. У 1604 р. повернувся до України, два роки жив у Львові та інших місцях, після чого знову відправився на Афон, де й помер аскетом-печерником.

Його погляди відрізнялися від інших полемістів у тому, що він виступав не лише проти національно-релігійного, але соціального гноблення. На сьогодні відомо 17 творів Вишенського – трактатів і листів-послань, написаних між 1588 і 1615 рр., які він надсилав з Афону до України. Десять з них він об’єднав у рукописну «Книжку», яку хотів видати в Острозі. За життя Вишенського надруковано було тільки скорочену редакцію «Пісанія к утеклим от православної віри єпископам» (1598). Але його твори, такі як «Порада», «Облічує діявола-міродержця» та ін. активно поширювалися у списках.

Він виступав проти вищої ієрархії, що призвели до унії, а також проти католицької та західної культури. На відміну від інших українських полемістів Вишенський був прихильником старовини, не визнавав тогочасної науки. Вихід він бачив лише у покаянні, моральному очищенні, відмові від земних благ, в поверненні до ідеалів перших християнських громад. Спроба Вишенського пропагувати ідеї безпосередньо в Україні була невдалою, його ідеологію відмови від європейських культурно-цивілізаційних надбань діячі українського національно-культурного руху не сприйняли і засудили як безперспективну за тогочасних умов.

В літературі українського бароко завдання створення концептуальних ідеальних образів представників національної еліти – оборонців культурної традиції та носіїв лицарських чеснот – виконували жанри панегіричної та погребальної поезії. Спробою панегіричного оспівування непересічних якостей князя К. Острозького були вже вірші Г. Смотрицького (1580), але вершиною розквіту панегіричного жанру в українській літературі раннього бароко був твір Олександра Митури «Візерунок цнот…» (1618), присвячений Є Плетенецькому. Особливою бароковою урочистістю й насиченістю змістових нюансів відзначаються панегірики П. Могилі, авторами двох з яких колективно виступили друкарі Києво-Печерської лаври, а автором третього був викладач колегіуму С. Почаський.

Новим явищем для української літератури з кінця ХVІст. стають також запозичені поетичні жанри декламації та діалоги, які передували появі театральної драми. Це жанри лише до певної міри літературні, оскільки передбачали передусім усне виконання, хоча найвизначніші твори виходили друком. Декламації (від лат. declamatio – вправа у красномовстві) призначалися для урочистого відзначення церковних, шкільних або інших свят, а також виголошувалися з нагоди різних вважливих подій того часу. Виконували їх переважно учні, кількість яких могла коливатись від 3-4 до 20 і більше. Серед декламацій до нашого часу, найдавнішою є братська «Просфонима» (Львів, 1591), виголошена на честь приїзду київського митрополита. Якщо в декламаціях виголошувані на сцені змінювали один одного по черзі, то в діалогах вже два чи більше персонажів ведуть між собою розмови, в яких відбувається розвиток сюжетної лінії.

Розвиток літератури протягом другої половини ХVІІ – першої половини ХVІІІст. зумовлений передусім роботою Києво-Чернігівського культурного осередку, діяльність якого була пов’язана з друкарнею, заснованою 1674 р. у Новгороді-Сіверському і 1679 р. переведеною до Чернігова. До кола митців і вчених, яких згуртував чернігівський архієпископ Лазар Баранович і якими опікувався гетьман І. Мазепа, входили талановиті письменники і поети Олександр Бучинський-Яскольд, Іван Величковський, Афанасій Збруцький, Лаврентій Крщонович, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський, Іван Орловський, Петро Терлецький, Пилип Орлик, Данило Туптало (св. Димитрій Ростовський), Антоній Стаховський та ін.

Одним з найяскравіших українських письменників другої половини ХVІІ ст. був І. Галятовський. Замолоду він уклав збірку проповідей«Ключ розуміння». Автор радить ділити проповідь на три частини (за аналогією єзуїтських проповідей). У першій частині викладається задум проповіді, її мета, у другій викладається основна думка, а в третій підбиваються підсумки. Галятовський уславився також написанням низки об’ємних і цінних полеміко-богословських трактатів. Три з них – «Розмова білоцерківська» (1676), «Стара церква» (1678), «Фундаменти» (1683) - написані польською мовою і спрямовані проти католицизму та унії. Два трактати – «Лебідь» (1679) і «Алькоран» (1683)– спрямовані проти мусульманства і містять заклик об’єднання всіх слов’ян проти турецької агресії. Проти іудаїзму написано велику книгу «Месія правдивий» (1669). Великою популярністю користувалися укладені цим автором збірки релігійних легенд про чудеса «Небо новоє» (1665) і «Скарбниця потребная» (1676).

Визнаними представниками ораторсько-проповідницької прози у другій половині ХVІІ ст. були також Лазар Баранович (великі збірки проповідей «Меч духовний», 1666 і «Труби словес провідних», 1674) і особливо Антоній Радивиловський, який був найталановитішим проповідником доби. В основному проповіді Радивиловського мали схоластичний характер, але завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-побутового матеріалу намагалися наблизити релігійну проблематику до реального повсякденного життя широких мас народу. А. Радивиловський залишив дві збірки проповідей. Перша, на найважливіші богородичні свята, мала назву «Огородок Марії Богородиці» (1676), друга – «Вінець Христов…» (1688). Характерними рисами його проповідей є демократичність викладу, значна кількість повчальних прикладів і порівнянь не тільки з давньої історії, але й сучасних йому подій, помітна релігійна нетерпимість.

Визначними історичними творами, які вперше з’явилися наприкінці ХVІІ ст. були так звані козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру займають літописи Самовидця, Григорія Граб’янки і Самійла Величка. Їх праці є суттєвим зрушенням в українській історіографії, оскільки вони знаменують перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення і прагматичної інтерпретації. За джерела для авторів правили мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та ін. документи, тому їх праці називають літописами лише умовно. В центрі уваги козацьких літописців були передусім бурхливі події Визвольної війни та Руїни.

Літописом Самовидця назвав цей твір у ХІХ ст. Пантелеймон Куліш, бо неназваний автор (вважається, що ним був представник козацької старшини Роман Ракушка) став очевидцем подій, які описав жваво, ясно і об’єктивно. Він охоплює події від початку Визвольної війни і до 1702 р.

Літопис Григорія Граб’янки – з 1686 р. простого козака, потім сотника, полкового судді, а з 1730 р. гадяцького полковника – теж починається з Хмельниччини і закінчується 1709 р. Літературно він дещо слабший «Літопису Самовидця», бо Граб’янка намагався писати «високим стилем», тобто з численними церковнослов’янізмами, які роблять мову його твору занадто пишномовною і ускладненою для сприйняття.

Найвизначнішим істориком першої половини ХVІІ ст. слід визнати Самійла Величка (1670 - після 1728), який працював писарем у генеральній канцелярії, потім у генерального судді В. Кочубея. Літопис Величка не завершено, вочевидь, через хворобу очей, яка призвела до цілковитої втрати зору. Але й недописаний твір складається з чотирьох томів, які систематично охоплюють події 1648-1700 рр., а також вибірково більш ранні історичні події. Твір написано емоційно, образною книжною українською мовою з використанням народної фразеології, поетичних творів українських авторів. Особливою майстерністю з художнього боку позначено картини змалювання наслідків руїни на українських землях і епізод про напад яничар і татар на Січ.

Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії (П. Юркевич, В. Винниченко, Д. Чижевський тощо). Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі відповідно розкрити сутність філософської та життєвої істини.

Філософські погляди та гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його поетичній творчості. У рукописних збірках «Сад божественних пісней» та «Басні Харковскіе» Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. Яскраву картину тогочасної реальності намалював Сковорода у знаменитому вірші «Всякому городу нрав і права», слова якого пізніше І. Котляревський вклав в уста Возному в п’єсі «Наталка Полтавка».

Літературні твори Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов’ю до Батьківщини та її історії. Сковорода не прийняв спокусливої пропозиції Катерини ІІ стати придворним філософом.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Розвиток літературних традицій в умовах польсько-шляхетської та російської експансій (ХІV – ХVІІІ ст.).	\|	Основні складові розвитку української літератури в ХХ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.