Розвиток літературних традицій в умовах польсько-шляхетської та російської експансій (ХІV – ХVІІІ ст.).

Основні складові розвитку української літератури в ХХ ст.

Літературні напрямки кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.

Розвиток літературних традицій в умовах польсько-шляхетської та російської експансій (ХІV – ХVІІІ ст.).

Література часів Київської Русі. Літописання.

Християнізація - рушій нового культурного процесу.

Вплив християнства на розвиток української культури.

ЛЕКЦІЯ 3, 4 для тих, хто не отримав раніше.

Після тексту цієї лекції – наступна частина з 5!!!! Яку необхідно самостійно опрацювати!!!!!

(4 год.)

Українська література

Cамостійно опрацювати та законспектувати (п.3; 4; 5):

Висвітлюючи основні тенденції у розвитку української літератури наступного періоду (ХІV – ХVІІІ ст.) варто відзначити, що в ХІV – ХV ст. спостерігається своєрідна перерва в літературному процесі.

У литовсько-польську добу широкого розвитку набуває усна народна творчість, зокрема історична поезія, яка зароджується в ХV ст. В ній найповніше проявились національні особливості духовної культури українського народу. Поява історичних пісень та дум пов’язана з боротьбою українського народу проти турецько-татарської агресії та полько-шляхетського панування. Могутній поштовх народнопісенній творчості в Україні дало виникнення українського козацтва та Запорізької Січі.

Історичні пісні та думи несли в собі велике ідейне навантаження, формуючи кодекс козацької, лицарської моралі, виховуючи почуття патріотизму. Такі ідеї властиві думам про Олексія Поповича та бурю на Чорному морі, про плач невільників, про втечу трьох братів з Азова, про Самійла Кішку, про Івася Коновченка. Образ зажуреної жінки, яка не могла розірвати зі своїм чоловіком – турецьким султаном, але залишилась патріоткою рідного народу й допомагала співвітчизникам, звільнятися з неволі, відображений у думі «Маруся Богуславка».

Оригінальною пам’яткою народної поезії другої половини ХVІ ст. є «Пісня про Байду». Вона розповідає про страту в Цар-городі відважного борця проти турецько-татарської агресії. Його образ у народних переказах пов’язується з козацьким ватажком Дмитром Вишневецьким. Він також був страчений турками.

До найпоширеніших у рукописних списках зразків тогочасної світської літератури модна віднести збірник «Ізмарагд», у різних списках якого вміщено від 100 до 150 «слів» здебільшого на морально-побутові теми: про доброчинність і гріхи. В ХV ст. з’являються також нові розширені версіїперекладних повістей про Олександра Македонського («Александрія»), оповідання про Трою, у ХVІст. – оповідання про Трістана та Ізольду, «сімох мудреців». Усі вони мали коріння в західнослов’янській, південнослов’янській та італійській літературах.

Активно поширювалися у списках також церковно-літературні твори: житія святих, послання, «слова». Видатною літературною пам’яткою доби був Києво-Печерський патерик, зміст якого з часом поступово доповнювався усе новими й новими розповідями про різноманітні «чудеса» з життя ченців у Києво-Печерськй лаврі, але є цікаві відомості про тогочасне суспільне життя і побут.

Продовженням і розвитком давньоруської культури було літописання. До найзначніших літописів тієї доби слід віднести Короткий київський літопис ХІV – ХVІ ст. У Короткому київському літописі, що висвітлює період з 862 р. по 1515 р., використано давньоруські літописи, містяться цікаві відомості з тогочасної історії, зокрема про боротьбу проти татар, діяльність князя К. Острозького. У Густинському літописі виклад подій доведено до 1597 р., описано виникнення козацтва, введення Брестської унії. Острозький літопис охоплює події від 1500 р. до 1636 р., але є не самостійним твором, а компіляцію з популярної в той час хроніки Мартина Бєльського.

Розвитку рукописного поширення книг сприяло виникнення в Європі паперового виробництва. Вже в ХІV ст. на українських землях з’являється перший папір, що завозився з німецьких князівств.

Хоча перший європейський папір був досить дорогим, він все ж був значно дешевший ніж пергамент. Виробництво власного паперу в Україні почалося в Галичині тільки в першій половині ХVІ ст. Пергамент продовжували уживати тільки в найурочистіших випадках, зокрема для Пересопницького Євангелія. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі, з яких часто висилалися розшукові делегації ченців у близькі й далекі краї для поповнення монастирських бібліотек новими рукописами. Нерідко переписувачами були священники, парафіяльні дяки, а також світські особи, включно до князів і княгинь, бо ця справа вважалася «богоугодною і сприятливою для спокутування гріхів і спасіння душі». Поруч з аматорами існувала категорія фахових переписувачів, які виготовляли найвартісніші рукописні фоліанти, для чого об’єднувалися у своєрідні гуртки, в яких кожен учасник спеціалізувався на певній ділянці досить складного і копіткого виробничого процесу.

Істотний вплив на початок українського книгодрукування справило виникнення наприкінці ХV ст. східнослов’янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1491 р. у друкарні Швайпольта Філя в Кракові кириличним шрифтом були надруковані церковні книги «Часословець» і «Псалтир», а трохи згодом – «Постова Тріодь» і «Квітна Тріодь». Про походження самого Філя достеменних відомостей немає. Гіпотетично припускають, що ім’я Швайпольт – спотворене від «Святополк». На жаль типографія Філя проіснувала недовго, оскільки майже одразу виникли тертя з католицькою церковною ієрархією. Але книги з типографії Ш. Філя поширювались і в Україні. На початку ХVІ ст. (1517-1518) друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський вчений Франциск Скорина (у Празі та Вільно).

Водночас у добу європейського Відродженнябагато українців, переважно з земель, які тоді належали Короні Польській, не тільки виїздили на навчання до європейських гуманістичних центрів, а й друкувати свої твори латинською та старопольською мовамив різних центрах культурного життя та брали найактивнішу участь у тогочасних культурних процесах. Понад п’ятсот років тому, 1483 р. в Римі побачила світ перша (з відомих досі) друкована книга, автором якої був українець – Юрій Дрогобич-Котермак. Книга була розлогим астрологічним прогнозом на цей рік. У книзі знайшли відбиття здійснені Ю. Дрогобичем обрахунки двох наступних місячних затемнень.

Здобувши початкову освіту в Дрогобичі, середню – у Львові, Юрій Котермак ступені бакалавра і магістра отримав у Краківському університеті. У Болонському університеті він став першим українцем – доктором мистецтв і доктором медицини, викладав медицину і астрономію, в 1481-1482 рр. був ректором Болонського університету – на той час центру передових гуманістичних течій передусім у природознавстві та філософії.

Вперше в історії друкованої книги в цій праці згадуються Львів, Дрогобич, Вільно, Москва, Кафа (Феодосія). Наприкінці 80-х років ХV ст. Ю. Дрогобич повертається до Краківського університету, де читає лекції з медицини і астрономії. Серед його слухачів був майбутній славетний астроном М. Коперкник. У Кракові Ю. Дрогобич допомагав Ш. Фіолю в підготовці до руку перших слов’янських видань кириличним шрифтом. З Кракова неодноразово приїздив до рідного Дрогобича, бував у Львові та Зимній Воді поблизу Львові. Помер у лютому 1494. Рукописи астрономічних і медичних праць Ю. Дрогобича-Котермака зберігаються тепер в Парижі, Мюнхені, Мілані.

Видатним латиномовним українським поетом-гуманістом був Павло Русин з Кросна (близько 1470-1517), вчитель і вихователь видатних слов’янських латиномовних поетів Яна Віслицького, Яна Дантішека, хорватсько-угорського поета Яна Паннонія. Одним з найвидатніших східнослов’янських латиномовним поетів, які зробили вагомий внесок у розвиток всієї європейської новолатинської поезії, був Георгій Тичинський-Рутенець, що друкував свої поеми протягом 1534-1548 рр. у Кракові, а потім працював королівським дипломатом у різних містах Італії. Відомими культурно-освітніми діячами і поетами були також Григорій Чуй-Русин та Іван Туробінський-Рутенець.

Варто окремо згадати також Себастьяна Кленовича (1550-1602), який освідчився у палкій любові до батьківщини у кращій зі своїх поем – «Роксоланії» (1584). Україна-Роксоланія ввижалася йому кращим місцем у світі для заснування тут нового літературно-мистецького Парнасу. С. Кленович був представником пізньоренесансного маньєризму і непримиренним противником єзуїтів. За твір «Перший виступ проти єзуїтів» він зазнав гонінь і був доведений до голодної смерті.

Латиномовна творчість не заважала українським поетам і письменникам лишатися патріотами своєї батьківщини. Латина була в Європі мовою міжнародного спілкування, мовою тогочасної науки, освіти і красного письменства. Вживання у творчості новолатинської мови було ознакою репрезентації «високої» культури того часу напротивагу культурі «низькій», яку репрезентували твори, написані тоді ще молодими й погано унормованими європейськими національними мовами, пов’язаними з латиною пуповиною залежності і вторинності. При цьому українські творці «високої» латиномовної культури часто були вихідцями з демократичних верств галицького суспільства.

Доки питання релігійно-етнічного протистояння між українцями і поляками не було висунуто на порядок денний культурного процесу, українські культурні діячі активно розвивали й молоду польськомовну літературу, цілком небезпідставно вважаючи себе такими ж її господарями, як і етнічні «ляхи». Вони збагачували польську мову українською лексикою, українським світовідчуттям, українським духом.

Особливо колоритною і рельєфною фігурою всієї латино-польськомовної літератури середини ХVІ ст. був талановитий прозаїк-публіцист, перший від часів Київської Русі український письменник-полеміст Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), якого сучасники з повагою називали «руським Демосфеном».

Подібно до своїх попередників і сучасників доби Відродження він був глибоко обізнаний з усіма здобутками античної, середньовічної та гуманістичної культури, в тому числі з поезією вагантів, трубадурів, шпільманів, адже й сам чимало мандрував разом з іншими студентами по Європі. Після Краківського та Віденського університетів він вирушає до німецького Віттенберга. Під час навчання у Віттенберзькому університеті С. Оріховський близько зійшовся із засновником реформаційного руху в Європі М. Лютером і три роки мешкав у його оселі в оточенні його найближчих сподвижників (таких як Ф. Меланхтон) і його учнів.

Після повернення на батьківщину написав трактати «Зразковий підданий» і «Напучення королеві польському Сигізмунду ІІ Августу», опублікував низку пристрасних антитурецьких промов із закликом до короля і шляхти одностайно стати разом з усім «хрещеним людом» проти турецької загрози. У своїх творах, які користувалися великою популярністю, С. Оріховський-Роксолан сприяв укладанню політичної унії з Литовською державою, виступав за перенесення столиці нового державного утворення до давнього Києва, подаючи для цього відповідні аргументи. Важливу групу творів складають антипапські виступи С. Оріховського «Хрещення русинів», «Про целібат», «Відступництво Риму», які стали прелюдією до розвитку українського полемічного письменства.

Значний вплив на розвиток всієї, в тому числі й православної, культури України в цей період справили реформаційні процеси, що з Європи поширились на Польську й Литовську держави. Значна частина магнатів і шляхтичів стають протестантами і лютеранами і ще частіше кальвіністами.

Одним з результатів протестантського впливу на культуру стали спроби наблизити літературну мову до народної з тим, щоб зробити її доступною для загалу населення.

Найвидатнішою пам’яткою української літератури такого роду є Пересопницьке Євангеліє – багато оздоблений і чудово ілюстрований рукописний переклад з болгарської мови на тогочасну українську. Переклад здійснено у 1556-1561 рр. у місті Пересопниця на Волині (зараз село Рівненського району Рівненської області) – звідси назва Євангелія. Перекладачами були попович з міста Сянока Михайло Васильович та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій за дорученням княгині Алозії Заславської «для ліпшого виразу моління люду християнського посполитого». ЇЇ мова наближена до народної і є цікавою характерною пам’яткою, в якій відбилися процеси формування української мови.

Серед іншого тут відбито цікаве розширення значення слова «Україна», адже це слово стає синонімом слів «земля» і «країна», так, що Палестина називається Палестинською Україною, Єгипет – Єгипетською Україною. До речі, саме на Пересопницькому Євангелії складає тепер присягу при вступі на посаду Президент України.

У 1569 р. відбулася політична Люблінська унія, яка на території колишніх Корони Польської та Великого князівства Литовського проголосили появу нового державного утворення – Речі Посполитої (українською – «справа народна», буквальний переклад латинського слова «республіка»). Внаслідок цієї унії українські землі опинилися в одній державі, чим було забезпечено можливість подальшого культурно-національного підйому українського народу. Але майже водночас із створенням нової держави озброєна контрреформаційною ідеологією римська курія звертає на це політичне утворення підвищену увагу і надсилає до неї громаду єзуїтів, добившись стрімкого посилення своїх позицій.

Тим часом у ренесансну польську літературу українські письменники продовжували вносити специфічний русинсько-козацький православний колорит, що відбився в багатьох поетичних і прозових творах ХVІ - початку ХVІІ ст. переважно героїко-батальної тематики з неодмінним мотивом титанічної лицарської боротьби з турками й татарськими кочівниками.

Особливо показовим у цьому відношенні твором є поема анонімного українського автора «Epinikion, себто вірш жалобний…» (1584), написана тогочасною українською мовою з приводу смерті відомого українського магната, родича Дмитра Байди, Михайла Вишневецького (1529-1584). Українське авторство поеми засвідчується похвалою щодо збереження князем православної віри. Попри сумний привід для написання твір всуціль присвячено емоційному опису сповненого героїчних епізодів неспокійного прикордонного життя київського каштеляна і черкаського, канівського, любецького старостів.

Окрім цілої низки яскравих батальних сцен, чимало місця в поемі відведено створенню негативного колективного образу хижих ворогів. Окреслено в поемі і певне невдоволення князя М. Ввишневецького своїм сюзереном – польським королем, який недооцінював значення і роль активної діяльності князя в організації життя на українських землях.

Окрім творів батальної тематики, яку розвивали українсько-польські поети і письменники Йосип Верещинський, Адам Чагровський, Симон Пекалід, Мартин Пєшковський тощо, слід також задати про внесок у жанровий розвиток українсько-польської літератури Ренесансу Шимона Шимоновича(1558-1628), сина заможного львівського кравця. Шимонович писав латинською мовою оди, панегірики, гімни, епіграми а також драми у стилі Еврипіда і Сенеки. Але найбільшу славу йому як поету Відродження приніс великий цикл ідилій, об’єднаних у збірку «Селянки», написаних польською мовою, в яких поет подав замальовки з життя українського простолюду.

Але яскрава доба позаетнічної і вузькоелітарної за своєю суттю ренесансної культури в Україні, підпорядкована невблаганному плину історії, вже відходила у минуле разом зі своїми здобутками і нездійсненними ідеалами абстрактно-універсального гуманізму. Наближалася доба бароко, змішана на примхливому поєднанні гуманістичних ідей з ідеями Контрреформації та ідеологією національних революційних рухів.

Контрреформаційна діяльність єзуїтів, які швидко заручилися державною підтримкою, була спрямована не тільки проти протестантів, але й православних, звинувачуваних в усіх смертних гріхах від безграмотності до державної зради, і викликала в українських колах як ніколи активний національно-культурний рух за відстоювання своєї честі й своїх прав. З початком контрреформаційних процесів усе більше освічених українців починали розуміти, що подальший культурний розвиток України можливий лише за умови збереження і примноження культурних надбань вітчизняної православної культури, а покатоличення загрожує тотальною денаціоналізацією. Перед представниками значно поріділої національної еліти постало надзвичайно складне завдання – утвердити своє право залишатися окремим народом і в той самий час «не випасти» із загальноєвропейського культурно-цивілізаційного контексту. Як і в інших країнах Європи відбувається переорієнтація культурних діячів із світської сфери, до якої належали більшість видатних діячів української культури до кінця ХVІ ст., до церковно-релігійної. Як і в Європі, українська культура періоду своєрідно «православної Контрреформації» намагалася пов’язати європейський гуманізм із середньовічними традиціями, але в силу особливостей національної традиції шукала для цього свої, притаманні саме їй шляхи. Багато в чому період бароко в Україні пов’язаний із подальшим поширенням гуманістичної ідеології.

В добу українського бароко (кінець ХVІ – ХVІІІ ст.) головний акцент в українській літературній творчості надається полемічній літературі: між прихильниками Берестейської унії (уніатами) та православними.

Особливої актуальності вона набуваєу другій половині ХVІ - на початку ХVІІ ст., у зв’язку з наступом католицизму і насадженням Брестської унії 1596 р. В цей час було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами, і близько 60 – православними.

Одними з перших наочних полемічних творів тогочасною книжною українською мовою були дві книги ректора і викладача Острозького колегіуму Герасима Смотрицького «Ключ Царства Небесного» та «Календар римський новий» (1587). У них автор засудив не стільки саму спробу приведення календаря у відповідність із астрономічними законами, скільки примусовий характер нововведення і його культурно-соціальні наслідки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Права людини і громадянське суспільство	\|	Г Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником української національної філософської думки.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.072 сек.