Основні складові розвитку української літератури в ХХ ст.

20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури. Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінували «Пролеткульт» - літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою «чисто пролетарську», особливу культуру. Письменники і поети розподілялися за тематикою і основною спрямованістю своїх творів. Згодом «пролетарські» письменники об’єдналися у спілку «Гарт» (1923-1925), куди входили Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра. Селянські письменники згуртувалися в спілку «Плуг», куди входили Андрій Головко, Петро Панч. Радянська влада найбільш прихильно ставилася до цих письменницьких об’єднань.

Крім них, існували також групи закоханих у світову й національну культурну спадщину неокласиків, що були найменш заангажованими в радянській дійсності. У їхній творчості відсутні революційні і соціальні мотиви, тема пролетаріату, вони ігнорували й модерні засоби виразу, цілком віддаючи перевагу класичній поезії античної доби (Микола Зеров, Максим Рильський, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович) неосимволістів (Павло Тичина, Дмитро Загул, Євген Плужник, Василь Мисик, Дмитро Фальківський, Юрій Меженко та ін.), радикальні за ідейним спрямуванням групи панфутуристів (Михайль Семенко, Гео Шкурупій, ранні Микола Бажан, Юрій Яновський, Олекса Слісаренко, Микола Ірчан та ін.), конструктивістів (Валер’ян Поліщук тощо). Рання творчість Павла Тичини відзначалася елітарною чутливістю, драматичним пафосом розбудови національної культури, формальною витонченістю і експресивністю. Молодого Тичину називають головним представником українського поетичного необароко.

У 1925 р. після розпаду «Гарту» виникла так звана Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли найвизначніші письменники: Тичина, Бажан, Сосюра, Смолич, Яновський. першим президентом ВАПЛІТЕ був Микола Яловий.

Ця організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Вона прагнула протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов) (1893-1933), який висунув гасло «Геть від Москви!». Це означало, що українську літературу, культуру вцілому потрібно було рівняти на кращі європейські зразки, на «психологічну Європу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства.

Погляди М. Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку партійних і державних діячів УРСР. Особливо гострих нападок зазнав твір М. Хвильового «Вальдшнепи». Внаслідок постійних переслідувань ВАПЛІТЕ була змушена саморозпуститися. Пізніше, в 1934 р., різноманітні літературні об’єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України – єдину організацію на весь літературний процес, який попав під контроль партії.

Літератори шукали своє місце у суспільному житті, створювали різножанрові твори, збагачували українську літературу новими змістом і формою. Цікаві експериментальні прозові твори написали Г. Михайличенко («Блакитний роман», 1918-1919),М. Хвильовий (збірки «Сині етюди», 1923, «Осінь» 1924), Г. Косинка, Ю. Яновський, М. Йогансен, В. Підмогильний, В. Поліщук, Г. Шкурупій, В. Домонтович. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня.

В Україні у 1926-1930 рр. було видано 24 томи творів письменника Володимира Винниченка (1880-1951). Його твори, єдиного з українських письменників, ще до революції були перекладенені на ряд європейських мов – французьку, польську, німецьку та інші. Йому належить 14 романів (один незакінчений), близько 100 оповідань, 20 п’єс, велика кількість статей, унікальний щоденник. В 1919 р., знаходячись в еміграції, письменник написав 3-томну працю «Відродження націй», в якій змалював події в Україні у 1917-1919 рр. На теми творчості В. Винниченка організовувалися дискусії, або як їх тоді називали, літературні суди. За його фантастичним романом «Сонячна машина» (вийшов друком у 1927 р.) в книгарнях стояли черги. Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В.Винниченка стали недоступними для українського читача.

Великою популярністю користувалися твори драматургів Миколи Куліша. П’єси Куліша «97», «Мина мазало», «Народний Малахій» і «Патетична соната» відрізнялися своєю модерністською формою та гострою критикою тогочасної радянської дійсності.

Одним з найпопулярніших поетів був Володимир Сосюра. Поезія Сосюри виразно національна за своїм характером – він далі розвивав традиції Тараса Шевченка й Лесі Українки, української народної творчості. Сосюра звертається і до історичних тем: роман у віршах «Тарас Трясило», поеми «Мазепа», «Махно» та ін. Багато віршів присвячено Україні: «Вітчизна», «Україна», «Дзвін шабель» та ін. Але найсильніше талант Сосюри виявився в інтимній ліриці: «Так ніхто не кохав», «Коли потяг у даль загуркоче», «Марія», «Люблю».

У Галичині після поразки у боротьбі за незалежність з Польщею літературний процес був досить політизованим. Письменники розділилися на три групи:

Націоналістична (Д. Донців, О. Ольжич, О. Теліга та ін.)

Пролетарсько-прорадянська (Я. Галан, П. Козланюк, С. Тудор)

Ліберальна (Ірина Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева та ін.)

В 30-тіроки почався процес згортання українізації. Він супроводжувався посиленням боротьби проти так званих націоналістичних ухилів в Компартії України, пошуками «українських буржуазно-націоналістичних елементів», що виливалося у фабрикацію політичних справ.

Про масштаби трагедії української культури свідчать такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. – лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письменників.

Тоталітарний геноцид не знищив української культури, але різко загальмував її розвиток, спотворив культурний образ нації на довгі роки. Із середини 30-х років в культурі панують уніфікація і централізація, творчі спілки митців підпорядковуються центру, беруть на озброєння в своїй творчості єдиний метод соціалістичного реалізму.

Багато суперечностей зазнала культура і духовне життя в Україні за часів хрущовської «відлиги». Таку назву в історичній літературі дістало правління М.С. Хрущова. З одного боку, М. Хрущов намагався десталінізувати політичне життя України, з іншого – не міг дозволити собі відійти від основних ідеологічних настанов марксизму-ленінізму. Процес реабілітації торкнувся тільки репресованих діячів більшовицької партії – В. Затонського, С. Косіора, М. Скрипника, Ю. Коцюбинського, Г. Петровського та ін. Про реабілітацію українських небільшовицьких політичних та культурних діячів не йшлося.

«Відлига», десталінізація суспільства після ХХ з’їзду КПРС створили сприятливі умови для літературно-художньої творчості, демократизуючи і гуманізуючи її. Здійснюючи давні задуми, В. Сосюра написав щиру автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розстріляне безсмертя» і «Мазепа». Тоді опублікувати їх не вдалося

Значним досягненням української прози став цикл романів М. Стельмаха «Велика рідня», «Кров людська-не водиця», «Хліб і сіль». Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О. Гончара, автора трилогії «Прапороносці».

Романом «Вир» назавжди вписав в історію української літератури своє ім’я Григорій Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала опублікована в 1956 р. кіноповість О. Довженка «Поема про море».

У цей час українська література повнилась романами і повістями «Розгін» і «Диво» П. Загребельного, «Меч Арея», І. Білика, «Зелені млини» В. Земляка.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву шестидесятників. Це був рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, видавала нові думки, відмінні від офіційних, і стала ядром духовної опозиції в Україні.

Прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи, чинили їй інтелектуальний опір, виступали за докорінне оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя: поети Василь Симоненко, Микола Руденко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний, Д. Павличко, І. Драч, Є. Сверстюк, Б. Олійник, критик. І. Дзюба, публіцист В. Чорновіл. Вже у 1962-1963 рр. їх піддали критиці, твори багатьох з них перестали друкувати, але вони поширювалися шляхом самвидаву в середовищі національно свідомої інтелігенції.

Наприкінці 50-х – на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів Василя Симоненка. У 1962 р. побачила світ його поетична збірка віршів «Тиша і грім». Згодом вийшла друком збірка «Земне тяжіння». У 1965 і 1973 рр. у Мюнхені опубліковані інші твори автора. Однак побачити їх Василю Симоненку так і не судилося. У 1963 р. він помер.

Стрімко увірвалася в українську поезію одна з найбільш обдарованих представниць «шістдесятництва» Ліна Костенко. З відзнакою закінчивши Літературний інститут в Москві, поетеса випускає дві одразу ж помічені критикою збірки поезій – «Проміння землі» та «Мандрівне серце». Ліна Костенко звертається до вічних проблем духовності українського народу, історичного минулого держави. Вірші поетеси вирізняла неординарність, просторовість роздумів, критичні оцінки багатьох подій. Справжнім шедевром став надрукований у 1980 р. віршований роман «Маруся Чурай».

Творчий доробок українських письменників, поетів і драматургів 1960-1980-х рр. свідчить про посилення їхньої уваги насамперед до сучасних тем. Так українська література в цей час поповнилася творами талановитих письменників: О. Гончара(«Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря»), М. Стельмаха («Чотири броди», «Дума про тебе», «Правда і кривда»), П. Загребельного («Розгін», «Диво»), В. Дрозда («Катастрофа»), І. Білика («Меч Арея»), В. Земляка («Лебедина зграя», «Зелені млини»). Інтерес громадськості викликала творчість романістів історичного спрямування Р. Іваничука («Місто», «Черлене вино»), Ю. Мушкетика («Крапля крові», «Позиція») та ін. Світове визнання здобув роман О. Гончара «Собор» (1968), письменник одним з перших у радянській літературі порушив питання про гуманістичне розуміння вітчизняної історії, збереження духовної спадщини народу.

Чимало драматичних творів у 1960-1980-ті роки написав М. Зарудний: «Веселка», «Сині роси», «Мертвий бог», «Бронзова фаза», «Тил». З кількома п’єсами виступив В. Минко – «Жених з Аргентини», «Давайте не будемо», «Комедія з двома інфарктами», «На душу населення» та ін.

Пік «відлиги» для України припав на кінець 50-х – початок 60-х років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії. У 1957 р. вони становили 53 відсотки, 1958 – 60, у 1960- 49, але вже у 1965 р. показник опустився фактично до рівня 1940 р. – 41 відсоток, а потім – лише неухильно зменшувався.

Однак ще за правління М. Хрущова хвиля «відлиги» почала спадати. А після звільнення М. Хрущова в жовтні 1964 р. «відлига» остаточно припинилася. На зміну їй прийшла реакція, почалось переслідування діячів культури. В серпні-вересні 1965 р. у декількох містах України були заарештовані близько трьох десятків чоловік з кола шістдесятників, майже всі – представники творчої та наукової інтелігенції.

Складним є розвиток літературного процесу в Україні. З одного боку продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І. Драч, В. Дрозд, Р. Іваничук, П. Загребельний, Л. Костенко, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко. З іншого боку література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри , як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д. Громова та О. Ладиженського), А. Валентинов, М. та С. Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н. Гавриленко).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Г Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником української національної філософської думки.	\|	Національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії і сучасного світу.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.