Проблемні аспекти кримінально-правової характеристики покарання.

Тези лекції

Система покарань за КК України.

План лекції

Лекція 3. Покарання як форма кримінальної відповідальності та його види

1. Проблемні аспекти кримінально-правової характеристики покарання:

1.1 правова природа покарання та проблема визначення його сутності і змісту;

1.2 проблема визначення мети покарання.

2.1 проблемні аспекти визначення та побудови системи покарань;

2.2 проблемні аспекти визначення основних і додаткових покарань та перспективи їх законодавчої оптимізації.

1.1 Правова природа покарання та проблема визначення його сутності і змісту.

У ст. 50 розділі X Загальної частини КК України покараннявизначається як захід державного примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину і полягає у передбачених законом обмеженнях прав і свобод засудженого.Це визначення є загальним і ним охоплюється будь-який окремий вид покарання, включений до системи покарань.

При всій важливості покарання як засобу протидії злочинності ним не вичерпується поняття кримінальної відповідальності. Остання, у порівнянні з покаранням, за своїм змістом є більш широким кримінально-правовим явищем. За своєю правовою природою покарання є однією із форм кримінальної відповідальностіпоряд з іншими її формами, такими як звільнення від покарання та звільнення від відбування призначеного покарання. Покарання є історично першою і найбільш розповсюдженою формою кримінальної відповідальності. Дві інші її форми є відносно новими. Вони свідчать про гуманізацію кримінально-правового реагування на злочинні прояви.

Виникнувши на порівняно високому ступені суспільного розвитку, покарання в різні часи й у різних народів пройшло дуже складний шлях розвитку, зазнаючи великих змін як по своїй суті, так і у формах його вираження, що залежали від змісту політичного режиму, який встановлювався панівним класом у відповідних суспільствах Навіть в історичних межах існування однієї і тієї ж формації покарання не залишалося незмінним. Будучи одним із найгостріших знарядь у руках панівних класів, покарання видозмінювалося в залежності від потреб цих класів, головною серед яких завжди залишається утримання влади, продовження свого панування.

Покарання як специфічний вид примусового впливу держави на особу, що вчинила злочин, ніколи не втрачало своєї актуальності в філософії юриспруденції, та інших галузях знання. Існують різні теорії покарання та його цілей.Особливий інтерес викликають роздуми про покарання італійського мислителя, просвітителя-гуманіст Чезаре Беккаріа, викладені в його праці “Про злочини і покарання”, яка побачила світ у 1764 році. Ч. Беккаріа сформулював принцип, що вплинув на весь подальший розвиток кримінального права, — головне не суворість покарання, а його невідворотність.Не випадково видатний російський криміналіст М. С. Таганцев назвав його книгу безсмертним внеском у гуманістичну літературу.

Історичний аспект еволюції покарання, його сутності та видів глибоко досліджений і викладений у ряді монографічних робіт російської дореволюційної та радянської доби.Серед досліджень російських криміналістів дореволюційного періоду слід відзначити роботи І. Я. Фойницького “Вчення про покарання у зв'язку з тюрмознавством” (Спб, 1889); Н. С. Таганцева “Лекції з російського кримінального права. Частина загальна” (вип. I-IV, Спб, 1889—1892); Л. С. Білогриць-Котляревського “Підручник російського кримінального права. Загальна й Особлива частини” (Київ— Петербург — Харків, 1903); С. В. Познишева “Основні питання вчення про покарання” (Вчені. зап. Московського Імператорського університету, вип. 22, 1904); А. А. Жижиленка “Покарання” (Спб, 1914) та ін.

У перші роки Радянської влади історія розвитку покарання в різних державах світу, в тому числі й у царській Росії, знайшла своє відображення в роботі А. А. Жижиленко “Нариси із загального вчення про покарання”(Л., 1923) та ін.

Серед публікацій передвоєнного періоду та 50-х — 60-х ХХ сторіччя слід відзначити п'ятитомник М. Н. Гернета “Історія царської в'язниці” (М., 1938—1952). Розвиткові правових ідей про покарання у Франції приділена серйозна увага в монографії А. А. Герцензона “Кримінально-правова теорія Жана Поля Марата” (М., 1956) .

Дослідженню різних видів покарання, його ефективності і виконання присвятили свої дослідження криміналісти радянської доби М. О. Бєляєв, А. А. Герцензон, М. А. Гельфер, М. Д. Дурманов, І. І. Карпєц, В. М. Кудрявцев, І. С. Ной, А. А. Піонтковський, А. Л. Ременсон, М. О. Стручков, Ю. М. Ткачевский, М. Д. Шаргородський і ряд інших юристів. Особливо слід відзначити монографії, спеціально присвячені науковому аналізу різних аспектів покарання як основної форми кримінальної відповідальності, видані колективом авторів під редакцією І. М. Гальпєріна “Покарання, не пов'язані з позбавленням волі” (М., 1972), І. І. Карпєца “Покарання. Соціальні, правові і кримінологічні проблеми” (М., 1973); І. С. Ноя “Сутність і функції кримінального покарання ...” (Саратов, 1973) і М. Д. Шаргородського “Покарання, його цілі й ефективність” (Л., 1973).

Значну увагу дослідженню проблеми покарання приділяли й продовжують приділяти сучасні українські вчені-криміналісти, серед яких слід відзначити, перш за все, професора М.І. Бажанова та його талановитих учнів професорів Ю.В. Бауліна, В.І. Тютюгіна, А.Ф. Степанка.

Протягом багатьох років в теорії велися досить бурхливі суперечки про те, якому поняттю повинен належати пріоритет у науці кримінального права — злочину чи покаранню. Хоча в більшості курсів з кримінального права поняття покарання викладалося після поняття злочину, проте дехто з дослідників питання визнавали вчення про покарання основним у кримінальному праві.

Ще Фейєрбах вважав, що основне поняття, з якого виходить все кримінальне право і до якого все зводиться, є поняття покарання. Від визначеності або невизначеності цього поняття залежить істинність або хибність, послідовність або непослідовність усієї теорії і стійкість або нестабільність практики протидії злочинності. Схожі погляди на значення покарання в кримінальному праві висловлював і професор Кістяковський, стверджуючи, що перше місце в кримінальному праві безсумнівно належить покаранню. Саме в ньому проявляється душа, ідея кримінального права.А. А. Жижиленко, захищаючи погляд на покарання як основне питання кримінального права, аргументував його тим, що покаранням характеризується і саме злочинне діяння, яке є не чим іншим, як кримінально караним діянням.

Подібний погляд на співвідношення між злочином і покаранням розділяють багато сучасних зарубіжних криміналістів. Аналізуючи ці концепції, польський кримінолог Лєшек Лєрнелль зауважує, що існують численні прихильники примата покарання над злочином. Абсолютизуючи покарання, вони вважають, що інститут покарання з'явився в суспільному житті й у суспільній свідомості раніше, ніж викристалізувалося поняття злочину.

Як би не вирішувалось це питання, ясно одне – кримінальне покарання є важливим засобом протидії злочинності, причому поки що найбільш вживаним. Тому в кримінально-правовій науці проблемі покарання приділялася така увага.

Для вирішення питання про поняття і сутність покарання необхідно ознайомитися з його історією. Вчення про покарання називають пенологією ( від латинського poena – покарання ). Цей термін ввів у науку американський юрист Ф. Лібер у 19 столітті. В різні часи і у різних народів покарання пройшло дуже важкий шлях розвитку, постійно змінюючись як за своєю сутністю, так і формами його прояву, які залежали від відповідного політичного режиму. Своїм корінням філософські вчення про покарання ідуть у релігію, і перші спроби вирішення поставленої проблеми ми знаходимо саме в релігійних джерелах. Для всіх релігій характерною є вимога відплати, помсти. Так, у книзі “Буття” Старого Завіту сказано: “Хто проллє людську кров, того кров проллється...”. У Євангелії ця ж думка виражена словами: “Мені помста — аз віддам”.

Те ж саме, по суті, знаходимо і в Корані. “Правовірні, закон відплати установлений ... за вбивство: вільний повинний умерти за вільного і слуга за слугу, жінка за жінку...”. В основі індуських релігій також лежить вчення про відплату за всі дурні вчинки.

Таким чином, у багатьох релігіях, незважаючи на їх розходження, покарання пов'язувалося з ідеєю відплати (кари) злочинцеві за вчинений ним злочин.

Слід зауважити, що спочатку помстою за будь-яке злочинне діяння могла бути кров без усякої міри, якщо особа піймана на місці. Злодій, перелюбник могли бути безкарно убиті. Пізніше встановлюється принцип таліону (“рівним за рівне”), а ще пізніше помста замінюється викупом, спочатку за менш небезпечні посягання, а згодом навіть за убивство. У таліоні, - відзначав М. Д. Шаргородський, - виражений перехід від колективної відповідальності до індивідуальної і для свого часу це був крок вперед.

Погляд на покарання як на відплату був характерний для найбільш відомих представників ідеалістичної філософії. Зокрема, І. Кант на питання “Який вид покарання є достатнім для громадської справедливості?” відповідав: жоден, крім принципу рівності. Зло, яке ти вчинив стосовно іншого, ти спричинив самому собі. Якщо ти його ображаєш, ти ображаєш самого себе: вбиваючи його, ти вбиваєш самого себе. Лише право відплати, але безсумнівно перед судом може вказати і якість і міру покарання.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Деякі рекомендації щодо правил поведінки при пожежах	\|	Отже, головне в покаранні — це те, що воно є неминучим наслідком злочину, відплатою за спричинене зло.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.057 сек.