Отже, головне в покаранні — це те, що воно є неминучим наслідком злочину, відплатою за спричинене зло.

Ці ж положення були підтримані й Гегелем. Причому, він вважав, що фактом свого злочину злочинець дає згоду на застосування до нього покарання. Але за Гегелем покарання є не обов’язковою відплатою, а адекватною. Відзначаючи неприпустимість застосування принципу таліону, Гегель з деякою іронією зазначав, що культивуючи грабіж за грабіж, крадіжку за крадіжку, зуб за зуб в кінці кінців можна дійти до того, що всі будуть беззубими та сліпими. Таким чином, гегелівське трактування покарання як відплати відрізняється від трактування його попередників тим, що в нього йдеться не про рівно велику відплату, а про відплату як відновлення права, порушеного злочинцем.

Уявлення про покарання як відплату в суспільній свідомості не зникло й до сьогодні. Багато хто у тяжкості покарання вбачає помсту за вчинений злочин. У названій вище монографії І. С. Ноя наводиться витяг з одного листа, в якому кореспондент стверджує, що він - за самі жорстокі покарання, адже злочинці не вважають людей людьми, тому їм треба платити тим же, знищуючи, так само безжалісно, нещадно, як вовків або бездомних собак. Справа це неприємна, але не можна викинути сміття, не забруднивши рук.

Чим же пояснити, що в психології нашого суспільства усе ще живучі уявлення про покарання як відплату за вчинений злочин? Без сумніву, однією з причин збереження в повсякденній свідомості поглядів на покарання як на засіб відплати є низький рівень загальної та правової культури. Безкарність, а не жорстокість покарання – ось реальна проблема сучасного суспільства.

Піддаючи критиці прихильників покарання-відплати в радянському кримінальному праві і їх основний аргумент – задоволення за допомогою такого покарання почуття справедливості, А. А. Піонтковський правильно звертав увагу на те, що справедливим для нас може бути лише таке покарання, яке буде доцільним і раціональним засобом найбільш успішної протидії злочинності, тобто буде сприяти зміцненню суспільної дисципліни, виправленню осіб, що вчинили злочин, попередженню злочинів.

Необхідно відзначити, що поняття відплати різні автори розуміють не однаково. С. В. Познишев з цього приводу зауважував, що основне розходження в поглядах на покарання здавна зводиться до наступного: одні бачать у покаранні відплату на основі справедливості; інші вважають, що єдиною підставою покарання є його необхідність для попередження злочинів. У першому погляді покарання повинно по силі страждань бути еквівалентне злочину; другому погляді такої рівності бути не повинно, потрібно лише, щоб покарання здійснювало достатню попереджувальну дію..

У розумінні М. М. Ісаєва, відплата - це заподіяння злочинцеві страждання не лише з метою виправлення, спеціального і загального запобігання нових злочинів, але й у ряді випадків заради самого страждання. Іноді покарання переслідує лише одну цю ціль – справедливу відплату, зазначав він.

Треба бачити відмінність між карою та відплатою за спричинене зло. Кара полягає в заподіянні позбавлень, страждань злочинцю безвідносно до спричиненої шкоди, у той час як відплата – це заподіянні злочинцеві зла, рівного, заподіяному ним самим. Кара від відплати відрізняється тим, що перша пов'язана з розумними міркуваннями, а друга продиктована переважно почуттям помсти до злочинця.

Час лише змінює форму обґрунтування покарання – відплати: спочатку посилалися на релігійну відплату (гріх і спокута), потім на ідею моральної відплати (моральна провина і моральна відповідальність), а сьогодні це виражається у формі гегеліанської правової відплати.

Між іншим прогресивні філософи, політики і криміналісти вже давно спростували подібні погляди на покарання як на неефективні.

Проти ідеї покарання як відплати виступали ще середньовічні мислителі Г. Гроцій і Т. Гоббс . На переконання І. Бентама будь-яке покарання є саме по собі зломі тому воно допустиме лише тоді й у тій мірі, коли й оскільки воно (покарання) здатне усунути (загладити) більше зло. І. Бентам висував три умови можливого застосування покарання: по-перше, воно не може застосовуватися, якщо не здатне запобігти новому злочину; по-друге, покарання не має бути занадто дорогим, не дорожчим заподіяної злочином шкоди; по-третє, покарання недоцільне, якщо шкода від нього може бути відвернена іншим, більш дешевшим способом.

Вирішальний внесок у заперечення покарання як відплати і постановку перед ним позитивних цілей вніс Ч. Беккаріа. Він вважав, що варто вживати лише таке покарання, яке при збереженні співвідношення зі злочином справляло б найбільш сильне враження на свідомість і було б найменш болісним для тіла злочинця.

Нарешті, кару заперечували і деякі утопісти. Наприклад, соціаліст-утопіст Р. Оуен, вважав, оскільки держава сама винна в тому, що людина вчинила злочин, вона не має права карати злочинця. Однак подібні погляди завжди “вибивалися” з “русла” превалюючих філософських течій.

Слід також пригадати період, коли в радянському кримінальному законодавстві термін “покарання” було замінено поняттям “заходи соціального захисту”. Відмова від терміну “покарання” в законі не відображала принципових змін у поглядах на завдання кримінального права, тому невдовзі була визнана помилковою. Намагаючись визначити поняття одного з основних інститутів кримінального права – покарання, М. С. Таганцев писав, що воно є проявом того особливого стану, який виникає між злочинцем і державою у зв’язку із вчиненим злочином. З погляду злочинця покарання є наслідком того, що він вчинив, з погляду держави – мірою яку вона застосовує внаслідок вчиненого винним діяння.

На думку Н. Д. Сергієвського покарання є „сумною необхідністю”, тому що воно, заподіюючи страждання злочинцеві, заподіює його і всьому суспільству, воно вириває із суспільства його діяльних членів, вимагає величезної витрати коштів і особистих сил.При цьому він цитував всесвітньо відомого кримінолога Біндінга, який зауважував, що покарання – є меч без ручки, який вражає й того, хто ним діє.

За висловом іншого відомого кримінолога Феррі, історія покарання пройшла фазу примітивної відплати, релігійну фазу божественної помсти, етичну фазу (фазу середньовічного покаяння), юридичну фазу (класична школа); тепер же настає „соціальна фаза”, за якої покарання (санкція) служить меті охорони суспільства. Отже, стверджував вчений, кримінальне право повертається до свого джерела: воно є рефлексом простого захисту, необхідності збереження суспільства.

Історія завжди залишає свій слід в науці, від якого не легко позбавитися. Але саме завдяки їй ми маємо змогу аналізувати і віддавати перевагу тій чи іншій позиції щодо сутності покарання.

З відомих причин вчення про покарання в теорії радянського кримінального права залишалося тривалий час не розробленимЛише з середини 50-х років 20 сторіччя воно вийшло в число найважливіших завдань кримінально-правової науки. Після відновлення в нашому кримінальному законодавстві понять “покарання” і “кара” уже ніким не заперечувалася наявність у “покаранні” кари, хоча нею це поняття і не вичерпувалося. Загальноприйнятою стала думка, що зміст покарання – це діалектична єдність каральних і виховних елементів.При цьому дехто з фахівців вважає, що сутність покарання вичерпується карою.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Проблемні аспекти кримінально-правової характеристики покарання.	\|	На нашу думку, визнання кари сутністю покарання зовсім не означає заперечення виховних властивостей останнього але лише стосовно окремих особистостей.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.