• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Книгодрукування

План

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

Висновки

Кримінальний процес Україні має диференційовані форми провадження без яких було б неможливо ефективно забезпечувати дотримання прав окремих категорій громадян при здійсненні правосуддя. Кримінальний процесуальний кодекс України передбачає декілька особливих порядків провадження (Розділ VI):

- кримінальне провадження на підставі угод (Глава 35);

- кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення (Глава 36);

- кримінальне провадження щодо окремої категорії осіб (Глава 37);

- кримінальне провадження щодо неповнолітніх (Глава 38);

- кримінальне провадження щодо застосування примусових заходів медичного характеру (Глава39);

- кримінальне провадження, яке містить відомості, що становлять державну таємницю (Глава 40);

- кримінальне провадження на території дипломатичних представництв, консульських установ України, на повітряному, морському чи річковому судні, що перебуває за межами України під прапором або з розпізнавальним знаком України, якщо це судно приписано до порту, розташованого в Україні (Глава 41).

Кримінальне провадження на підставі угод є новим для кримінального процесу України, але такий інститут існує у всіх цивілізованих країнах (у Росії така практика з’явилася в 2009 році). Передбачаються такі види угод: 1) угода про примирення між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим; 2) угода між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості. Угоди покликані підвищити ефективність правосуддя, так для обвинуваченого легше визнати вину, коли заперечувати її під вагою доказів немає сенсу, і отримати менший строк при цьому заощадивши гроші на адвоката. Слідчому це дасть можливість зосередитися на розкритті справді серйозних злочинів. Угоду затверджує суд, який зобов’язано перевірить, що обвинуваченому ніхто не погрожував. Крім того це є додатковою гарантією законності і виконання угоди.

Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення дає можливість значно заощадити ресурси правоохоронних органів через те що дає можливість починати провадження по визначеним законом злочинам, які не становлять значної суспільної небезпеки лише у випадках звернення громадян.

Кримінальне провадження щодо окремої категорії осіб надає додаткові гарантії захисту прав окремим посадовим особам, які займають особливо важливі державні посади, у зв’язку з чим потребують додаткового захисту від втручання у професійну діяльність.

Ці і інші особливі форми провадження є абсолютно необхідними у кримінальному процесі. Вони дають можливість застосувати у необхідних випадках спеціальний порядок провадження, що є додатковою гарантією захисту прав громадян, також дають можливість спростити провадження і застосувати передбачені законом угоди, що також може значно підвищити ефективність процесуального закону і поліпшити якість правосуддя в Україні.

1. «Історія української культури» як навчальна дисципліна, її предмет, мета і завдання.

2. Методи культурологічних досліджень.

3. Функції культури.

4. Типологія культур.

1. «Історія української культури» як навчальна дисципліна, її предмет, мета і завдання.

Культурологія – це цілісна система знань, яка розкриває сутність, структуру і функції культури як складного суспільного феномена. У культурології поєднуються гуманітарні, природничі і соціальні науки. Навчальний курс інтегрує знання з таких дисциплін, як філософія, етика, естетика, історія, антропологія, етнографія, археологія, літературознавство, мовознавство, релігієзнавство, музикознавство, які спрямовані на вивчення процесів діяльності людини і функціонування суспільства.

Як наукова дисципліна «Культурологія» своїми витоками сягає античності. Але сам термін «культурологія» ввів у науковий обіг при аналізі проблем культури американський антрополог Леслі Уайт (1900-1975), який розробив теорію культури та обґрунтував її об’єктивність.

Культура як термін походить від латинських слів «colo», «cultio», що означає обробіток. До середини І ст. до н.е. ці слова пов’язувалися із землеробською працею. Поступово поняття «культура» поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, освіта, духовне життя людини, тобто вже йдеться про обробіток людини, її вдосконалення. У цьому значенні даний термін вперше вжив Цицерон у 45 р. до н.е. У добу Середньовіччя слово «культура» продовжує функціонувати у сфері сільського господарства, але в інших сферах людського життя воно набуває значення «культу». Починаючи з XVII ст. термін «культура» вживається як самостійна категорія, що позначає духовний світ людини, яка спроможна протистояти природі.

Американські культурологи Крейєр А. і Клаксон А. у 1952 році нарахували 164 визначення терміна «культура», через 20 років француз А.Моль репрезентував 250 варіантів визначення, сьогодні їх нараховується близько 500.

У широкому розумінні – це все, що створене людиною, людським суспільством, фізичною і розумовою працею на благо людини, у більш вузькому значенні – ідейний і моральний стан суспільства, що визначається матеріальними умовами його життя (хоч і не завжди) і виявляється в побуті, ідеології, освіті, свідомості, життєвій активності, досягненнях науки, мистецтва, літератури, у фізичному та моральному вихованні.

Поняття «культура» – це стиль і рівень досконалості, що досягається в опануванні тією чи іншою галуззю знання чи діяльності, вміння (культура праці, культура мови, культура поведінки тощо), сам процес створення і розподілу матеріальних і духовних цінностей, їх використання.

2. Методи культурологічних досліджень.

Як же вивчити таке складне й багатопланове явище, як культура?

Для цього необхідно розглянути методи культурологічних досліджень. Поняття «метод» означає спосіб, шлях, підхід дослідника, що виявляються в сукупності прийомів, операцій, процедур пізнавальної діяльності, які забезпечують її відповідність природі досліджуваного об’єкта, і як наслідок – істинність пізнання.

У культурології як науковій дисципліні акценти зміщені з розуміння культури в цілому на вивчення її в певних просторово-часових меж, на опис і пояснення її конкретних форм з опертям на певний матеріал, що вимагає й особливих, а не лише загальних методів.

При вивченні культурології широко застосовуються такі методи:

Загальні:

- діалектичний – розглядає культуру як різнобічне, внутрішньо-суперечливе явище, що розвивається й вимагає конкретного вивчення;

- системний – розглядає культуру як систему, елементи якої знаходяться в єдності й формують своєю взаємодією цілісність, у світлі якої має смисл кожен елемент;

- структурно-функціональний – застосовується, якщо необхідно виділити й розглянути елементи, що складають культуру, виявити роль кожного такого елемента в її функціонуванні;

- аналітичний– дозволяє розглядати явища культури, так би мовити в «чистому вигляді»;

- діахронний– вивчає виклад явищ, фактів і подій як світової, так і вітчизняної культури у хронологічній послідовності;

- синхронний– порівняльний аналіз культурного процесу в певний хронологічний проміжок;

- компаративний– виявлення загальних та особливих закономірностей культури в ході її діалогу з іншими культурами за якоюсь ознакою, виявляє тенденцій розвитку, сфери взаємовпливу культур, визначає їх спорідненість і своєрідність;

- типологічний – під час порівняння різних культур здійснюється узагальнення характеристик культурних «організмів»; виявляється типологічна близькість історико-культурних процесів;

- історичний – аналіз передумов, процесу виникнення.

Особливі методи:

- культуроантропологічний – культура розглядається як сукупність конкретних цінностей, форм, соціальних зв’язків, опредмечених форм культурної діяльності, механізмів передачі культурних навиків від людини до людини;

- семіотичний– ґрунтується на вченні про знаки, що дає змогу вивчити знакову систему, структуру або текст будь-якого артефакту;

- біографічний– тлумачення явищ культури через відображення біографії та особливостей творців культурних цінностей»;

- логічний– виявлення законів руху цілого з урахуванням логіки самого дослідника.

3. Функції культури.

Функції культури:

- Людинотворення. Соціалізації. Діти-мауглі не можуть стати людьми саме тому, що споконвічно позбавлені соціального спілкування й культурного оточення.

- Інформаційна. Передавання соціального досвіду. Історична наступність культури.

- Пізнавальна. З допомогою культури людина пізнає світ і себе в ньому, розширює свої межі.

- Нормативна. Усвідомлення того, що людина перебуває у межах культури, сприяє розумінню існування певних культурних заборон, табу, норм. Культура як система моральних обмежень і положень.

- Комунікативна. Спілкування людей у часі і просторі, у конкретності й загальності.

- Аксіологічна. Саме культура визначає цінність для людини тих або інших феноменів.

- Адаптаційна. Пристосування до середовища проживання. На початку розвитку культури ця функція була найбільш важливою. У цей час вона поступово опускається все нижче за ступенем важливості. Проте у сучасних умовах дана функція трансформується й можна говорити про пристосування до соціального середовища, про виживання у цьому середовищі. Якщо виходити з цього, то адаптаційна функція є найбільш важливою для людини як члена суспільства.

- Інтеграція й диференціація людських спільнот. Культура розділяє різні народи або об’єднує один народ. Культура роз’єднує людей різних субкультурних спільнот або поєднує їх в одну таку спільність.

4. Типологія культур.

Культуру поділяють на матеріальну і духовну, проте чіткої межі між ними не існує.

Матеріальна культура – це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку, їх розподіл та споживання чи використання – це рівень розв’язання екологічних проблем і виживання людства на землі.

Духовна культура – пов’язана зі словом «дух» – філософським поняттям, що означає нематеріальне начало світоіснування і його уявлення. Питання про співвідношення духу і матерії – основне питання філософії.

Матеріальна культура покликана задовольняти наші фізіологічні потреби, дати людям насамперед їжу, одяг, житло, полегшити їх зв'язок і спілкування, тоді як духовна культура через органи чуттів впливає на наші почуття, думки, свідомість, волю, інтуїцію, настрій, психіку тощо.

Водночас між ними існує тісний зв'язок і взаємозумовленість. Буття визначає свідомість, а висока свідомість спонукає людину зробити кращим буття, викликає прагнення до ідеалу в усьому: організації харчування, відпочинку, будівництві житла, одязі, людських взаєминах тощо.

Разом з тим, духовна культура доволі часто піднімається вище свого економічного і політичного становища за змістом і покликанням.

Світова культура – це вікова сукупність культур цілого світу, що визначається власною системою загальнолюдських цінностей і залежно від умов розвитку конкретизується і розгалужується на певні рівні.

Крім загальної, виділяють культуру певного регіону, наприклад, європейсько-північно-американська, далекосхідна, індійська, арабо-мусульманська, тропічно-африканська та латиноамериканська.

Виділяються, хоча й не чітко розмежовуються, культурні епохи Стародавнього світу, Середньовіччя, Відродження, Нового часу і сучасності, хронологічні рамки яких розпливчасті.

Національна культура тісно пов’язана з поняттям «етнос» і становить сукупність економічних, політичних, побутових, мовних, обрядових, моральних та інших чинників.

Українська культура бере свій початок з часів Трипілля, охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених українським народом на терені України та за її межами протягом усієї його історії.

ЛЕКЦІЯ №2

НАЙДАВНІШІ КУЛЬТУРИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

1.Трипільська культура.

2.Скіфо-сарматська культура.

3.Культура та дохристиянські вірування східних слов׳ян.

1. Трипільська культура.

Найвизначніша східноєвропейська культура (IV-III тис. до н.е.), мідний вік.

Село Трипілля на Київщині, дослідив В.Хвойка.

3 етапи трипільської культури:

1.Ранній – 4000-3600 до н.е.

2.Середній – 3600-2800 до н.е.

3.Пізній – 2800-2000 до н.е.

Основні заняття носіїв трипільської культури – землеробство й скотарство. Особливу роль відігравали мисливство, рибальство, збиральництво.

Основні знаряддя праці, предмети побуту й прикраси виготовляли з:

- кременю;

- каменю;

- міді;

- кістки;

- глини.

Виникли також (уже на ранньому етапі) металеві вироби: мідні шила, рибальські гачки, прикраси, долота, кинджали, сокири.

Основні вироби:

1. Кам׳яні скребачки, ножі, свердла.

2. Кістяні молоти, шила, намистини.

3. Кам׳яні тесла і сокири-молоти.

4. Рогові мотики та молотки.

5. Глиняні прясла, грузики для ткацького верстата.

Найвищого рівня розвитку досягла трипільська кераміка(використовувалася в господарстві та магічних ритуалах)

Вироби прикрашалися яскравим орнаментом, властивим лише цій культурі. Найпоширеніші елементи орнаментів:

- спіралі;

- смуги;

- кола;

- зображення людей і тварин;

- меандр;

- канелюри.

Скульптурні вироби трипільської культури:

1. Статуетки (фігурки) жінок, рідше чоловіків.

2. Фігурки свійських тварин (бик, свиня, коза, собака).

3. Іграшки.

Ідеологія носіїв трипільської культури – культ плодючості, культ предків.

Основою суспільної організації трипільців був рід, поділений на великі патріархальні сім׳ї.

З пізнім етапом пов’язаний початок майнового розшарування та виділення родоплемінної верхівки.

Характерні:

1) Заглиблені й наземні житла (ранній етап), розміщалися по колу, на високих річкових терасах;

2) Глинобитні житла (30 м² - 150 м²) – окремі секції (вогнище, глиняна піч, лежанка, робочі й культові місця);

3) Великі поселення, розміщені концентричними колами;

4) На початку пізнього етапу – поселення-гіганти (Майданецьке поселення, близько 10 тис. чол.).

2.Скіфо-сарматська культура.

Скіфи (скіти, сколоти) – загальна назва споріднених племен північно-іранської мовної групи індоєвропейської сім’ї, що жили у VII – III cт. до н.е.

Основні писемні джерела про скіфів – свідчення античних авторів (Геродот, Гіппократ). Скіфія займала територію (за Геродотом) від Дунаю до Дону, від гір Криму до зони лісів.

Скіфи створили оригінальну й високу культуру, що входила до ареалу культур скіфо-сибірського типу й впливала на культуру сусідніх народів.

На культурі скіфів позначилися:

1) знайомство з високорозвиненими культурами Переднього Сходу;

2) античний світ.

Скіфське суспільство характеризувалося:

- глибокою соціально-економічною диференціацією;

- соціальна верхівка – могутня військова знать;

- основні виробники – вільні общинники (скотарі й землероби);

- певну роль відігравало рабство;

- антропоморфізацією богів, жертовники богам (богу війни Аресу).

Мистецтво скіфів Північного Причорномор’я (VII – IX ст. до н. е.) мало кілька етапів розвитку. Твори виконано в “звіриному стилі” (воїн вірив, що зображення на його зброї на одязі хижого звіра допоможе в бою).

Відомі знахідки скіфського мистецтва на території України:

1) Різьблені пластинки з кістки з зображенням оленів і птахів (Жаботинські кургани);

2) Зображення диких і фантастичних тварин на зброї та кінській збруї;

3) Скіфське мистецтво (IV – III ст. до н.е.) відоме з пам’яток курганів Солоха (золотий гребінь, срібна амфора), Чортомлик, Товста Могила (Золота пектораль);

4)Монументальна скульптура – кам’яні баби;

5) III – II ст. до н.е. пов’язано зі скіфською державою, розвитком міської культури (кам’яний мавзолей у Неаполі Скіфському, кам’яні стели, фресковий живопис);

Зразки музичних інструментів

а) металеві дзвіночки, бубонці, брязкальця різних форм і розмірів;

б) шумовий інструмент – тризубці;

в) на фресках, коштовностях – зображення музикантів;

г) зображення виконавців на різних інструментах: струнні – ліра, кіфара, арфа; духові – авлос (подвійна флейта), сиринга (флейта Пана з кількох з’єднаних трубочок); ударні – тимпана (бубни), кротали (металеві тарілочки на зразок кастаньєт).

Сармати – давні кочові іраномовні племена, споріднені зі скіфами.

Спочатку культура була близькою до скіфської, хоча певною мірою в економічних і культурних відношеннях відставали від скіфів:

- довше зберігався родоплемінний лад з пережитками матріархату;

- у IV ст. до н.е. створили великі союзи племен;

- у III ст. до н.е. – почали переходити через Дон;

- у II ст. до н.е. – панівне становище в степах Північного Причорномор’я, яке перейшло від скіфів;

- кінець пануванню сарматів у Північному Причорномор’ї поклала навала готів.

Ті, що збереглися на Півдні Східної Європи, за раннього Середньовіччя, змішалися з іншими народами (слов’янськими, північнокавказькими), з тюркськими племенами.

Для культури сарматів характерні:

1) курганні й безкурганні могильники (Новопилипівські, Усть-Кам’янські кургани);

2) мечі, кинджали, списи, луки, стріли;

3) панцирі, шоломи;

4) кіннота вважалась однією з найкращих;

5) золоті вироби зі Станиці Северської та кургану Хохлач (II-I ст. до н.е.);

6) прикраси з могильника Суук-Су (Крим, IV-VI ст. до н.е.);

7) металевий і глиняний посуд.

Особливості орнаменталістики сарматів:

1) використання “звіриного стилю” (зображення тварин, фантастичних істот, сцен полювання, боротьби звірів);

2) зображення людей – кінних лучників, списників, бородатих варварів.

1. Культура та дохристиянські вірування давніх слов’ян.

На українських землях впродовж тривалого часу формувалася праслов’янська культура, у цьому процесі поєднувалися традиції автохтонного етносу й інших народів.

У I тис. н.е. – суттєві зміни в історії давніх слов’ян.

Творчий геній давніх слов’ян на території України виявлявся в:

1) зарубинецькій (II ст. до н.е. - II ст. н.е.) культурі;

2) черняхівській (II-V ст. н.е.) культурі.

Основними промислами давніх слов’ян були: землеробство, тваринництво, птахівництво, мисливство, бортництво.

Найбільш поширені ремесла:

1) Металургійна справа (була відома сталь, різні способи плавлення; VII – IX ст. з’являються поселення металургів);

2) Ковальство;

3) Гончарство;

4) Оброблення дерева, шкіри, каменю;

5) Прядіння;

6) Ткацтво;

7) Виноробство;

8) Борошномельне виробництво;

9) Ювелірна справа (VI – VII ст. – техніки: виїмчаста емаль, чернь, зернь, філігрань, інкрустація, різні види позолот);

Міфологія

Збруцький ідол – зображення цілого пантеону язичницьких богів.

Рівні богів:

1) Боги найвищого рівня:

а) Сонце або Дажбог, пізніше – Хорс;

б) Перун – бог грози;

в) Стрибог – бог вітру;

г) Велес – покровитель скотарства;

д) Сварог – вогню й ковальства;

е) Лада – мудрості й краси.

2) Наступний рівень: Рід, Ярило, Купала, Мокоша (за господарськими циклами, сезонними обрядами).

3) Нижчий рівень:

а) характеризували загальні поняття – Доля, Лихо, Смерть, Правда, Кривда;

б) представлений неіндивідуалізованими істотами: духами, нечистю, тваринами, рослинами, джерелами, горами, камінням;

в) індивідуалізованими істотами: баба-яга, кощій, чудо-юдо, домовики, лісовики, водяники, русалки, мавки, кікімори.

Райське дерево – уособлювало всі міжрівневі стосунки, це Світове дерево – втілення світу в цілому.

Три частини райського дерева:

1) гілки й верховіття – птахи (прав – світ богів);

2) стовбур – бджоли (яв – світ людей)

3) коріння – плазуни (нав – світ нижчої міфології).

У східних слов’ян-язичників не було храмів. Дерев’яні зображення богів стояли просто неба.

Головні свята:

1) Новий рік;

2) Масниця;

3) Купала.

Після прийняття християнства – збіг свят з язичницькими (Різдво, Святки).

ЛЕКЦІЯ №3

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

1.Основні витоки культури Київської Русі.

2.Освіта Київської Русі.

3.Новий етап у розвитку культури Київської Русі (X-XI ст.).

4.Ренесанс в українській культурі.

1. Основні витоки культури Київської Русі.

Феномен злету культури:

1) зв’язок з давніми місцевими традиціями («звіриний стиль» скіфів – у антропоморфних і зооморфних фібулах, гривнях змійовиках, браслетах-наручах, керамічних плитах; кам’яні ідоли Подністров’я);

2) зв’язки з Візантією, Хазарією, країнами Центральної і Західної Європи.

На етапі завершення формування державності Київської Русі культура збагатилася на нові елементи:

• писемність,

• календарна система,

• «софійська абетка»,

• кирилична система,

• берестяні грамоти,

• звенигородські грамоти,

• графіті.

2.Освіта Київської Русі.

Освіта:

1) з’явилася державна школа за князювання Володимира Святого, у якій учились діти "нарочитої чаді" – найближче оточення князя для підготовки державних діячів;

2) Ярослав відкрив школу в Новгороді для підготовки освіченого духівництва;

3) при Андріївському монастирі дочки Всеволода Ярославовича відкрили школу для дівчат;

4) створювалися при монастирях і церквах – бібліотеки, найперша – у Софії Київській (900 прим. книг).

Книги:

1) Реймське євангеліє (40-і р. ХІ ст.), яке Анна Ярославна привезла до Франції;

2) "Осторомирове євангеліє" (1056-1057 рр.);

3) Ізборники (1073, 1076 – перші енциклопедії, у яких містилася інформація з богослов’я та ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики, поетики, філософії.

Жанри:

1) патерик – зображення життєписів отців церкви, монахів (Києво-Печерський патерик (ХІІІ-XV ст.));

2) панегірик ( "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона на честь Ольги, Володимира та Ярослава Мудрого);

3) літопис-автобіографія ("Повчання Мономаха своїм дітям", охоплює 1066-1117 рр.);

4) епічна поезія (повість-пісня “Слово о полку Ігоревім” (1185-1187));

5) житіє – ("Житіє і ходіння Даниїла Заточника“);

6) літописи:

а)"Повість временних літ" (1110);

б) Київський літописний звід ХІІІ ст.;

в) Галицько-Волинський літопис;

г) Христинопільський апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське євангеліє (ХІІ- XIV ст.);

д) "Кормча книга" – збірка церковних та світських правових норм.

3.Новий етап у розвитку культури Київської Русі (X-XI ст.).

Архітектура

1) до прийняття християнства кам'яні будівлі у східнослов’янських землях майже не зводилися. Лише кам'яні святилища Прикарпаття, які зводилися аж до кінця XII ст.;

2) дерев'яні перші церкви Києва часів Володимира Великого; всі сільські храми.

з Х ст. у Київській Русі – новий етап у розвитку монументального кам'яного зодчества:

1) Десятинна церква,

2) Софійський собор.

Внутрішній простір оздоблювали мармуровими колонами, капітелями, монументальними мозаїчним панно та фресками, для акустики – голосники (порожнина в товщі стін, в яку закладали глечики);

3) у період князювання Ярослава Мудрого з 1037 р. розпочинається будівництво "града великого" – Софіївський собор, Золоті ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі.

Із 70х ХІ ст. розпочинається наступний стильовий етап зодчества – відмова від грандіозних форм:

1) храми – менші за розміром, строкаті в оздобленні; шести- або чотиристовповий кубічний храм, увінчаний однією банею;

2) три-, п'ятикупольна храмова будівля (Спасо-Преображенський (1036), Борисоглібський собори в Чернігові; Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві; Успенська церква Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор у Києві (1118).

Пам'яток архітектури періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато (Миколаївська хрестовокупольна церква – Львів; П'ятницька церква, костел Хрестителя, Святоіванівський собор у Хелмі, Спаський монастир поблизу Самбора).

З кінця ХІІ ст. посилюються народні традиції в архітектурному будівництві. Розвивається будівельна техніка. Князівські резиденції витісняються на околиці, в центрі – зводяться ратуші й церкви. Храми – не лише культове місце, а й окраса міста. Розбудовуються столиці удільних князівств (Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильськ та ін.).

Монументальне мистецтво з'являється в Київській Русі з проникненням християнства:

1) у ІХ-Х ст. розвиваються інтенсивно фресковий і мозаїчний живопис (церковний і світський характер) образ Богоматері Оранти (Благаючої) – з молитовно піднятими на рівень голови руками.

Софійська Богоматір Оранта в Києві (1037р.) – найвище досягнення монументального візантійського мистецтва. Софія – Божа Премудрість і Богоматір Оранта – символ нерушимої стіни, захисту держави.

2) орнаменти в художньому оформленні храмів (плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу; орнамент рослинного характеру);

3) ікони – спочатку завозили з Візантії (ікону Володимирської Божої матері було подаровано з Візантії кн. Володимиру Мономаху на початку ХІІ ст. У 1155р. вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі кн. Андрієм Боголюбським);

4) з ІІ половини ХІ ст. при давньоруських монастирях починають працювати власні іконописні майстерні.

Найвизначнішими іконописцями того часу були Григорій та Алімпій (межа ХІ і ХІІ ст. при Києво-Печерській лаврі).

Найдавніші ікони Галичини ХІІІ ст.:

Ікона богоматері Одигітрії кінця ХІІІ - ХІV ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині в Києві);

Ікони – "Юрій Змієборець" XIV ст. зі Станилі поблизу Дрогобича, “Архангел Михаїл в діяннях” (с. Сторонка).

Набуває поширення оздоблення рукописів мініатюрами, заставками, орнаментами.

Книжкова мініатюра – в оформленні "Остромирового євангелія", "Ізборника" (1073, 1078).

5) оволодіння технікою вироблення скла, майолікової кераміки (смальта, браслети, намисто, персні, кубки, чари).

2. Ренесанс в українській культурі.

Специфічна ренесансність української культури кінця XVI – поч. XVII ст. полягала у прагненні звільнитися від польської «культурної опіки», у формуванні культури національного відродження, що проявилося у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування.

Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам'янець-Подільського (місто – прямокутник, поділений на частини – місця проживань основних громад – руської, польської, вірменської).

У центрі кожної частини – ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста – велика площа з ратушею.

Вплив європейського Відродження на архітектуру Львова:

а) ансамбль будинків на площі Ринок («Чорна кам'яниця»);

б) Успенська церква (П. Римлянин, П. Прихильний);

в) вежа Корнякти (П. Борбон);

г) каплиця трьох Святителей (П. Красовський);

д) Львівські усипальниці (каплиця Кампіанів та Боїмів – П.Римлянин, А.Белляр, Г. Горст).

Надгробний пам'ятник в усипальниці королів, магнатів, багатих городян – характерний зразок реалістичної ренесансної скульптури:

1) надгробок князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70-80-і рр. XVI ст., Й. Прістер та Г. Горст);

2) надгробок князя К. Острозького (1579) – Успенський собор Києво-Печерської лаври.

У другій половині XVI ст. ренесансні впливи відчутні і в малярстві:

1) іконостас П’ятницької церкви у Львові;

2) іконостас Упенської церкви у Львові;

3) іконостас церки Святого Духа в Рогатині.

Портретний живопис:

Львівська школа – портрет Стефана Баторія (1576, Стефанович); портрет воєводи Івана Даниловича (1620); знатних міщан Костянтина та Олександра Корняків (20-30-і рр. XVIІ ст.).

Київська школа – портрет П. Могили (40-і рр. XVIІ ст.), портрет Захарія Копистенського, портрет Єлисея Плетенецького.

Поширенню ренесансної культури в українських землях сприяв розвиток освіти. Зачинателями гуманістичної культури в Україні і визначними гуманістами XV–XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський.

До громадських організацій ренесансного зразка належать братства, що відігравали велику роль у розвитку освіти, науки, книгодрукування.

• Львівське Успенське братство (80-і рр. XVI ст., покровитель кн. К.Острозький);

• Луцьке братство;

• Київське Богоявленське братство.

Меценатська діяльність – наприкінці XVI ст. була поширена серед польської та української верхівки, зокрема в маєтках:

1) Замості;

2) волинського воєводи Олександра Чарториського;

3) житомирського старости К. Вишневецького;

4) броцлавського воєводи кн. Романа Сангушки;

5) найбільший – в Острозі.

Розвиток друкарської справи в Україні:

• Друкарня Острозької академії видавала навчальну («Азбука» (Буквар)), церковну літературу («Новий Завіт», «Псалтир», «Хронологія», «Біблія»).

• Друкарні Швайпольта Фіоля та І. Федорова видавали літературу світського спрямування.

У літературі виділилося два напрями:

1) Представники візантійської традиції (Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Йов Почаївський, Ісайя Копинський);

2) Представники ренесансного антропоцентризму та християнського гуманізму (Юрій Рогатинець, Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем’ян Наливайко, Лаврентій і Стефан Зизанії)

Представники полемічної літератури:

• Проза: Г. Смотрицький («Ключ царства небесного», 1587), Х.Філарет («Апокрисис»), І. Вишенський («Послання єпископам – відступникам від православ’я»).

• Поезія: Памво Беринда, Касіян Сакович, Мелетій Смотрицький, Транквіліон Ставровецький.

ЛЕКЦІЯ №4

КУЛЬТУРА ДОБИ БАРОКО ТА ПРОСВІТНИЦТВА (XVII – XVIII СТ.)

1. Національна система освіти в Україні в XVII-XVIII ст.

2. Книгодрукування

3. Мистецтво українського бароко:

- архітектура;

- скульптура;

- малярство;

- музика;

- театр;

- література.

1. Національна система освіти в Україні в XVII-XVIII ст.

XVII-XVIII ст. надзвичайно важливий період у житті українського народу. Він ознаменував зародження національно-визвольної боротьби, зростання національної самосвідомості, створення державності. Ці процеси супроводжувалися неймовірним культурним піднесенням і підйомом національного інтелекту, що пояснюється досягненнями в розвитку системи освіти.

Національна система освіти складалася із трьох ланок:

· початкової (братські, церковні, монастирські, січові школи, діяльність мандрівних дяків);

· середньої (народні училища, семінарії, колегіуми);

· вищої (Києво-Могилянська академія).

Збереглися дані, які свідчать, що у 1732 р. на території України діяло 123 школи, а вже у 1740-1748 рр. нараховувалося 866 січових шкіл. Січові та міські школи утримували громади.

На території західноукраїнських земель у зв’язку зі зменшенням православної шляхти братські школи занепадають, натомість їх замінюють уніатські школи та єзуїтські колегіуми, які підпорядковувалися ордену Василіан. Вони надавали освіту лише дітям шляхти і виховували їх ревними католиками.

Києво-Могилянська школа – центр освітнього, наукового та культурного життя країни:

· заснована 1632 р. митрополитом Петром Могилою;

· 1633 р. отримала статус колегії;

· 1701 р. за сприяння Івана Мазепи отримала статус академії і почала називатися Київська академія;

· з новим статусом отримала привілеї: включати до навчальних курсів богослов’я і за зразком західноєвропейських університетів здобула право на самоврядування.

Період розквіту Києво-Могилянської академії припадає на роки гетьманування Івана Мазепи. Споруджуються нові будинки; кількість спудеїв досягає 2 тисяч; скасовані вікові обмеження; вчилися діти представників усіх станів; для бідних учнів при академії діяла бурса; студентами були не лише вихідці з Правобережної України, але й Лівобережної, Закарпаття, вчилися в ній білоруси, росіяни, молдавани, болгари, серби, хорвати, греки тощо.

Зміст навчальних програм, дисципліни, рівень викладання відповідав тодішнім критеріям провідних європейських вищих закладів.

Навчання велося латиною.

Повний курс тривав 12 років і поділявся на 8 класів:

· вищий ступінь навчання становили «школи риторики і поетики» (цикл гуманітарних наук);

· дворічна «школа філософії» (гуманітарні й природничі науки);

· чотирирічна «школа богослов’я».

В академії вивчали: граматику, риторику, філософію, богослов’я, мови, зокрема слов’яно-руську (тодішня українська), грецьку, латинь, польську, літературу (класичну грецьку і римську, середньовічну), поетику, риторику, історію, географію.

З першої половини XVIII ст. в Києво-Могилянській академії викладалися іноземні мови (німецька, французька, староєврейська), що пояснювалося поглибленням дипломатичних, економічних і культурних зв’язків із Західною Європою.

Серед викладачів академії були такі видатні вчені, культурні діячі, письменники, як: Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький, Інокентій Гізель.

Серед її випускників були: історик І.Гізель, вчений, поет Ф.Прокопович, філософ, письменник Г.Сковорода, батько російської науки М.Ломоносов.

Забезпечувала високий освітній рівень бібліотека, яка нараховувала 12 тис. томів, велику кількість рукописів і документів, надходили до академії книги з Рима, Венеції, Парижа, Лейпцига, Кракова, Амстердама, Відня.

Професори й випускники Києво-Могилянської академії сприяли поширенню освіти і науки серед східно- і південнослов’янських народів. Зокрема, засновником Московської академії був Ф.Прокопович, котрий змушений був виїхати до Росії, 21 із 23 ректорів Московської слов’яно-греко-латинської академії був її випускником.

Занепад академії

Після Полтавської битви (1709) академія зазнала репресій.

1798 р. – за ініціативою імператора Павла І заклад втрачає свій статус. Спочатку її прирівнюють до інших російських академій (Московської, Казанської, Петербурзької).

1817 р. вона припинила свою діяльність.

1818 р. була реорганізованою в суто духовний навчальний заклад.

Активний розвиток освіти і науки був зумовлений поширенням книгодрукарської справи. На початку XVII ст. друкарні поділялися на: стаціонарні, пересувні, братські, церковні, приватні, а з кінця XVIII ст. – громадські.

З’являються друкарні у Рогатині, Перемишлі, Почаєві, Луцьку, Житомирі. Львівська братська друкарня мала привілеї на виняткове право друкувати книжки, наприклад, на поч. XVIII ст. вона видавала букварі по 6-7 тис. примірників. Почаївські видання натомість мали гарне графічне оформлення. Найпотужнішою в ті часи була Києво-Печерська друкарня, заснована архімандритом Єлисеєм Плетенецьким у 1615 р. крім церковної літератури там друкувалися твори українських письменників. Печерська графіка особливо цінна тим, що базується на українській традиції. На Лаврських виданнях часто можна побачити печерський побут.

До найпопулярніших і найцікавіших видань належать збірник проповідей Й.Галятовського «Ключ разуменія», «Житія святих» Д.Туптала, «Іфіка ієрополітико» – ілюстроване видання етичних принципів і норм поведінки, «Вірші на жалосний погреб…Петра Конашевича-Сагайдачного» К.Саковича, церковнослов’янсько-український словник П.Беринди та ін.

Занепад книгодрукарської справи був зумовлений:

· втратою української державності;

· підпорядкуванням Київської митрополії Московській патріархії у 1686 р.;

· актом Петра І від 5 жовтня 1720 р., у якому йшлося про запровадження цензури та заборону української мови. Зокрема Чернігівську друкарню за порушення цього наказу було закрито, а майно конфісковано і вивезено до Москви.

4. Мистецтво українського бароко

Архітектура

Українське бароко відрізняється від західноєвропейського, нові форми української архітектури позначені укоріненістю в традиції народної дерев’яної та давньоруської архітектури.

Естетичні особливості українського бароко:

· багатобарвність;

· контрастність;

· мальовничість;

· декоративність;

· динамізм;

· небачена вигадливість форм.

Українське бароко ще називають козацьким:

· козаки були носіями естетичних і художніх уподобань;

· козаки часто виступали замовниками;

· козаки самі були творцями культурних та художніх цінностей.

Козацтво вдягло дерев’яну церкву у камінь і прикрасило орнаментальним і рослинним декором (Еллінська церква в Суботові, Миколаївська церква в Ніжині (1668)).

У козацьких соборах відсутні чітко виражені фасади (вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті одночасно до всіх сторін світу, до всіх людей на площі);

вони втілюють ірраціональний образ світу;

передають ідею неподільності конечного і безконечного;

зелений та блакитний колір бань соборів втілюють мрію про небо на землі.

Стиль бароко в архітектурі представлений:

· хрещатими дерев’яними храмами (Покровський собор у Харкові (1680), дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах і Сумах);

· п’ятибанні храми (собор св. Георгія Видубицького монастиря (1672-1674), Преображенська церква в Прилуках (1716), церква Усіх Святих (1696-1698) і Хрестовоздвиженська церква Києво-Печерської лаври тощо);

· світські житлові та адміністративні будинки (будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я.Лизогуба), Переяславський колегіум, митрополичий будинок Софії Київської, будинок Малоросійської колегії в Глухові).

Центри барокового дерев’яного та мурованого зодчества:

· перша половина XVII ст.: Київ і Чигирин (Троїцька церква в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря біля Лубен (1682));

· друга половина XVII ст.: з’являються місцеві й регіональні школи – волинська, подільська, галицька, гуцульська, бойківська, буковинська, наддніпрянська, полтавська тощо (Миколаївський собор Медведівського монастиря, 65-метрова запорізька дерев’яна церква в Новоселиці);

· у XVIII ст. оформлюється національна школа українського бароко (І.Григорович-Барський, С.Ковнір, Й.Шедель, І.Батіст, І.Зарудний, Ф.Старченко).

Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана Степановича Мазепи, так зване мазепинське бароко – з’являється новий тип церкви, архітектура якої виражає новий тип державності;

Провідні риси притаманні йому:

· монументальність;

· велич;

· краса.

Це вже не народно-козачий, а гетьманський храм, просякнутий пафосом утвердження нової державності, духом сильної авторитарної влади.

Завдяки І.Мазепі було закінчено будівництво Спаської церкви Мгарського монастиря на Полтавщині, п’ятибанної церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі, барокового оформлення набули київський Софійський собор, Успенська церква Києво-Печерської лаври, Михайлівська церква Видубицького монастиря, Чернігівський колегіум, будується Микільський собор, відбудовується лаврська друкарня, споруджується Вознесенська церква, загалом ним було споруджено 14 і оновлено 20 церковних храмів. За гетьманування І.Мазепи будують і займаються меценатством і його полковники: М.Миклашевський, Розумовські, Лизогуби. Резиденцією гетьманів стає Батурин.

Середина XVIII ст. – в архітектурі відбуваються стильові зміни, пов’язані з діяльністю закордонних архітекторів – Й.Шеделя, Ф.Б.Растреллі, І.Мічуріна. Українське бароко збагачується елементами монументальності, рококо, перехідними формами класицизму (Андріївська церква та Маріїнський палац у Києві архітектора Ф.Б.Растреллі).

У західноукраїнських землях найвідомішим зодчим був Б.Меретин. Найбільший пам’ятник його зодчества – Львівський собор св. Юра та ратуша в Бучачі.

Важлива роль у мистецтві бароко належить скульптурі, найбільший розвиток якої відбувається на західноукраїнських землях. Найвидатніший представник – Йоанн Пінзель. У його доробку – витвори з дерева, у яких втілено дух бароко: динаміку, експресію, мінливість.

Статуї Пінзеля прикрашають собор Святого Юра у Львові та ратушу в Бучачі.

Із середини XVIII ст. барокове будівництво послаблюється, поступаючись класицизмові із його простотою, раціональністю, розсудливістю.

Читайте також:

1. Книгодрукування
2. Книгодрукування.
3. Початок книгодрукування в українських землях
4. Початок книгодрукування в українських землях
5. Початок книгодрукування.

Переглядів: 946