Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Книгодрукування

План

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

ПЛАН

Театральне мистецтво

 

Створюється в 1864 р. в Галичині при товаристві «Руська бесіда» перший в Україні професійний театр «Руський народний театр».

Проте загальновизнаним мистецьким явищем театр стає після появи професійної трупи, знаної як «театр українських корифеїв». До його складу ввійшли:

· Марко Кропивницький;

· Михайло Старицький;

· Іван Карпенко-Карий;

· Микола Садовський;

· Панас Саксаганський;

· Марія Заньковецька.

 

Творчою метою театру було відтворення загальної картини українського мікро- та макрокосмосу, що потребувало поєднання фольклорної символіки та образності з реалістично-натуралістичним зображенням життя.

 

Репертуар театру складали твори української класики:

· І.Котляревського;

· Г.Квітки-Основ’яненка;

· Т.Шевченка,

нові п’єси М.Кропивницького та М.Старицького («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Ой не ходи, Грицю…», «За двома зайцями»),

музичні спектаклі-оперети М.Лисенка («Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок»).

 

Діяльність корифеїв завершилася заснуванням у 1907 р. в Києві першого українського стаціонарного театру М.Садовським за активної допомоги М.Заньковецької.

До репертуару стаціонарного театру входили не лише постановки української класики, але й західноєвропейської драматургії, зокрема польської, голландської, австрійської, російської тощо.

ЛЕКЦІЯ №6

 

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА КІНЦЯ ХІХ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ ст.

 

1. Загальні тенденції розвитку культури межі ХІХ-ХХ ст.

2. Модернізм як світоглядно-естетична система.

3. Становлення української культури в умовах прогресуючого тоталітаризму.

4. Український культурний ренесанс 20-30-х рр. ХХ ст.

1. Загальні тенденції розвитку культури межі ХІХ-ХХ ст.

У цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має. Митці й науковці наполегливо працювали у різних умовах — і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції, і в перші — ще сприятливі для розбудови національної культури — пореволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно (наче передчуваючи нетривалість цих умов) науку й мистецтво найвищого рівня. Тому таким вагомим став тогочасний вітчизняний доробок і такий значний його внесок у світову культуру.

 

Заборони українського слова 1863, 1876 та 1881 років виявились не єдиними в історії української культури: царський уряд не полишав спроб знищити її й на межі XIX-XX ст. Указ 1892 р. посилював цензурні перешкоди на шляху видання українською мовою. У 1894 р. забороняють ввезення українських книжок з-за кордону. Визвольний рух початку XX ст. сприяв черговому розгляду питання про українську мову в російських урядових колах. Однак результатом була постанова в вересні 1905 p.: скасування заборони українського слова визнати "несвоєчасним".

І все ж культура залишалась тією сферою, в рамках якої відбувався розвиток національної самосвідомості.

 

Прогресивні педагогічні діячі (X. Алчевська, Б. Грінченко, С. Васильченко та ін.) всупереч політиці властей обстоюють право на навчання дітей у школах рідною мовою, створюють україномовні підручники.

Культурно-просвітницьку роботу серед населення проводили Харківське та Київське товариства письменності, Одеське слов´янське товариство, львівська "Просвіта", чернівецька "Руська бесіда".

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця. На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ).

Починаючи від 1905 р. створюється мережа "Просвіт" на Наддніпрянщині, які поширювали національну культуру, друкуючи книжки українською мовою. "Українські клуби" влаштовували концерти, театральні вистави, читання книжок. Активно працювали студентські громади.

На початку ХХ ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції – збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм). Своєрідним синтезом народництва і модернізму стала “нова школа” української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка у своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками – символізмом та психоаналізом.

На початку XX ст. спалахнула дискусія двох поколінь письменників, що мали різні ціннісні орієнтації й естетичні погляди. На сторінках газети "Діло" з'являлися грубі випади С. Єфремова, І. Нечуя-Левицького та ін. проти Ольги Кобилянської та М. Яцківа, "Руслана" — проти В. Стефаника, "Ради" — проти "хатян", а І.Франко дискутує з М. Вороним.

 

Краса, до якої новітні українські митці так тяжіли, але не знаходили у реаліях тогочасного буття, вимагала її пошуків. Тому й архітектура 1890-1900-х pp. становила собою своєрідний путівник по різних історичних епохах та країнах. Героїко-громадянський пафос будівлі колишнього Київського художньо-промислового й наукового музею (нині — Державний музей українського образотворчого мистецтва) архітектора В. Городецького в античних формах заступав мавританський стиль його кенаси в Києві. Вертикальне устремління готичних форм Миколаївського костьолу (того ж автора) поступалось місцем раціональним формам французького класицизму XVII ст. у будівлях харківського архітектора О. Бекетова (будинок колишнього комерційного училища, юридичного інституту, колишнього Земельного банку тощо). Образна ремінісценція французького Відродження в архітектурі Оперного театру в Києві (арх. В. Шратер), романському стилеві корпусів Київського політехнічного інституту (арх. О. Кобелєв, Г. Кітнер, О. Вербицький).

 

Нова естетична концепція внесла корективи і в традиції театру корифеїв. Драматургічне та режисерське вирішення п´єси віднині стало спрямованим на перетворення етнографічно-побутової драми на соціально-психологічну. Символістська ідея двох світів втілювалась з допомогою так званого "подвійного висвітлення побуту". Якщо в традиційному реалістичному театрі зображення побуту мало самодостатній характер, то тепер побутові деталі приймають на себе змістове значення (драматургія "Украденого щастя" І. Франка).

 

Нова генерація українських живописців відмовилась від побутової картини з її літературно розробленим сюжетом, зовнішньою оповідністю, соціальною тенденційністю. Еволюцію живопису можна визначити як перехід від наслідування реальної дійсності, життєвої правди до власної міфотворчості з високим ступенем перетворення цієї дійсності.

 

Цей період був також часом ознайомлення світової громадськості з кращими надбаннями української культури. Всесвітнє визнання здобуває співачка Соломія Крушельницька (1873-1952), яка виступала на сценах найвидатніших театрів Європи, гастролювала по країнах Латинської Америки, "найпрекрасніша і найгарніша Батерфляй", за висловом Дж. Пуччіні. Композитор, визначний диригент О. Кошиць (1876-1944) виступив одним з організаторів Української Республіканської капели, концертна подорож якої по країнах Західної Європи та Америки користувалася великим успіхом.

2. Модернізм як світоглядно-естетична система.

Модернізм (від французького – «новий», «сучасний») – провідний комплексний світовий мистецький напрям кінця ХІХ - першої полови ХХ ст., який проголошував відмову від міметичного (наслідувального, реалістичного) мистецтва.

 

Особливого розквіту набув між двома світовими війнами.

 

Передумовами виникнення модернізму були:

1. Криза раціоналізму і позитивізму.

2. Розвиток інтуїтивізму.

3. Песимістична філософія А. Шопенгауера.

4. Криза моралі.

5. Теорія несвідомого З. Фройда.

6. Філософія життя Ф.Ніцше

7. Розвиток комерціалізованої масової культури.

8. Розвиток засобів масової інформації.

9. Масштабний поступ науки.

10. Політизація світогляду.

11. Поширення соціальних рухів.

12. Винайдення технічних засобів і носіїв мистецтва (фотографія, кіно, аудіоносії)

 

Риси модернізму:

1. Відхід від реалістичних традицій.

2. Підкреслення індивідуальності «Я» митця, суб’єктивізм.

3. Пошук нових форм і засобів вираження.

4. Песимістична емоційна тональність творчості (сецесія, декаданс).

5. Алогічність, ірраціональність, інтуїтивність.

6. Інтелектуалізація мистецтва, антидемократизм.

7. Заперечення масової культури.

8. Проголошення незалежності мистецтва від дійсності.

9. Естетичне бунтарство.

10. Епатаж і пошук «нової моралі».

11. Перевага форми над змістом.

 

Особливості українського модернізму:

- сильна реалістична традиція;

- вплив народництва;

- поєднання декількох стильових течій;

- ідеологізація естетики;

- традиції народного мистецтва.

 

Український модернізм розвивався в 2 етапи:

1. Модернізм межі віків (кінець ХІХ – початок ХХ ст.).

2. “Розстріляне відродження” (20-30-ті рр. ХХ ст.).

 

Перша хвиля українського модернізму

Поряд с продовженням класичної реалістичної традиції в українській культурі починають з’являтися ознаки нового мистецтва – модернізму.

Представлений був багатьма напрямками.

 

Неоромантизм

Художній напрям, який розвиває традиції романтизму (увага до внутрішнього світу, емоційність, стихійність, контрастність тощо), проте з нових світоглядних позицій модернізму. На противагу об´єктивізмові народницько-просвітительського світогляду, який тяжів до ілюстрування життєвими "фактами" та ситуаціями певних етичних і політичних ідей, у неоромантичній концепції стверджується значимість суб´єктивного як певної цінності.

Представники: теоретики – Леся Українка (критичні праці “Утопія в белетристиці”, “Сучасна європейська соціальна драма”, “Винниченко”, художні твори “Лісова пісня”), М.Вороний (“Євшан-зілля”).

Неоромантизм в українській музиці позначений тематичним заглибленням у сферу переживань особистості, спогадів про минуле, таємних мрій, що окреслюють межі самотнього існування (цикл "Пісні настрою" Л. Степового та ін.), яскраво вираженим індивідуалізмом (до вільного композиторського прочитання народної пісні), зануренням в історичну (сюїта "Елевзінські містерії" І. Рачинського), східну ("Східний марш" В. Сокальського), астральну (симфонічні фантазії "Любування в зорях" та "Уранія" В. Якименка), казково-фантастичну (поема-ноктюрн "Ангел" Ф. Якименка, симфонічна поема "Вій" Б. Яновського) тематику.

Тогочасний живопис про свою переорієнтацію у рамках неоромантичної концепції заявив відомим "Портретом дівчини у червоному капелюсі" О. Мурашка, який звертає свій погляд на те, що є безумовно позитивним завдяки своїй красі.

 

Неокласицизм

Художній напрям, який ґрунтується на засадах мистецтва класицизму (античні традиції, класичні жанри, традиційні образи, простота і логічність), однак збагачених ідеологією модернізму.

Був більш поширений у художній літературі.

Представники: Леся Українка (“Оргія”, “Камінний господар”), І. Франко (сонети).

 

 

Символізм

Стильова течія модернізму, що базується на інтуїтивному, ірраціональному освоєнні людської душі, яка протиставляється зовнішній дійсності. Основним засобом зображення стає символ.

 

Був більш поширений у художній літературі та музиці.

Представники: композитор Л. Ревуцький; О. Олесь та літературні угрупування “Молода муза” та “Українська хата”.

 

Модерн

Стильова течія в архітектурі та живописі, яка базується на складних, невимушених, асиметричних формах, насамперед рослинних, що використовувались в оздобленні.

Представники: О.Новаківський, М.Жук, Г.Нарбут у живописі, В.Городецький в архітектурі.

 

Експресіонізм

Течія модернізму, що полягає у відображенні загостреного суб’єктивного світобачення, гіпертрофованого “Я” митця, бурхливих переживань та емоцій, протесту проти дегуманізації.

Був більш поширений у художній літературі та живописі.

Представники: В. Стефаник (“Камінний хрест”), Т. Осьмачка в літературі; О. Довгаль, М. Котляревська, В. Єрмилов, М. Фрадкін у живописі.

 

Імпресіонізм

Художня течія, яка полягає у відтворенні особистісних вражень та спостережень мінливих миттєвих переживань і відчуттів.

Був більш поширений у художній літературі та живописі.

Представники: К. Костанді, О. Мурашко, І. Труш, І. Їжакевич у живописі;

М.Коцюбинський (“Цвіт яблуні”, “Intermezzo”).

 

Натуралізм

Літературний напрям модернізму, що характеризується фактографічним зображенням дійсності і виводить людську особистість зі спадковості та соціально-матеріального становища.

Представники: І. Франко (“Борислав сміється”)

3. Становлення української культури в умовах прогресуючого тоталітаризму.

Культура 20-30-х рр. ХХ ст. характеризується загальними змінами у світогляді, пов’язаними з цивілізаційними катаклізмами (Перша світова війна, революція, Громадянська війна, голодомори, репресії).

Формувалось в умовах становлення тоталітаризму.

Освіта та наука

У січні – квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов´язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 році організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство "Геть неписьменність". У 1922 році в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей — піонерську.

Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживання. І тільки ентузіазм самих науковців, зацікавлених у розквіті української науки і освіти, дозволив вузам протриматися у важкі роки.

Всеоб´єднуючим науковим осередком лишалася Українська Академія наук. Ще восени 1918 року ініціативна група видатних учених розробила проект статуту Української Академії наук. У лютому 1919 року відбулися Загальні збори вчених — засновників Академії. Першим її президентом став академік В. Вернадський. З Академією в перші роки її існування пов´язана діяльність таких відомих вчених, як природознавець В. Вернадський, історик Д. Багалій, економісти К. Воблий, М. Птуха, математики Д. Граве, М. Крилов, Г. Пфейфер, геолог П. Тутковський, хімік В. Шапошников, біолог М. Кащенко, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, ботаніки Є. Потчал, О. Фомін, В. Липський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, філологи В. Перетц, А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, зоолог О. Нікольський та ін.

Схема народної освіти, яка панувала в цей час, прагнула всю освітянську справу підпорядкувати засадам "єдиної трудової школи" з глибоким впровадженням професіоналізації. Цей принцип став ліквідацією університетської системи в УСРР аж до 1933 р.

Політика українізації дуже швидко дала позитивні наслідки у поширенні освіти усіх рівнів. У прагненні реалізувати нові можливості щодо освіти, оволодіння професією, селянські діти виявили небачену раніше цілеспрямованість в опануванні знаннями. Пробуджений революцією народ прискореними темпами йшов до науки, хоча цей процес мав і зворотний бік — поспіхом "проковтнуті" знання часом не мали достатньої глибини. Проте, голодна й роздягнена селянська молодь з енергією, гідною подиву, наповнює майже неприступні для неї раніше середні й вищі школи і вперто змагається за відповідне місце в житті своєї країни. За десять пореволюційних років в Україні навчилося грамоті понад 2 мільйони дорослих.

Україна увійшла в свій культурний ренесанс, маючи не тільки давні традиції високої школи друкування, а й цілком розвинену на початок XX століття поліграфічну базу, адже перед революцією 1917 року діяло понад 200 друкарень майже в усіх губернських і повітових містах. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліотек.

 

4. Український культурний ренесанс 20-30-х рр. ХХ ст.

 

Розстріляне відродження” -умовна назва літературно-мистецького середовища 20-30-х рр. ХХ ст., репресованого більшовицьким режимом.

Характеризується небувалим розквітом жанрів і стилів у всіх видах мистецтва.

Одна з найяскравіших сторінок історії української культури. Провідною естетичною платформою стає модернізм.

 

На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, на базі видатних досягнень митців "Молодої України" та художніх шукань "молодомузівців" і "хатян" в Україні після 1917 року з´явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків.

 

У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань — журнали "Мистецтво" (1919-1920), "Шляхи мистецтва" (1921-1923), збірники та альманахи "Червоний вінок" (1919), "Гроно" (1920), "Жовтень" (1921), "Вир революції" (1921), "Буяння" (1921) тощо.

 

Різні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок — своєрідних "громад", які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Так, одним з перших виник "Плуг" — спілка селянських письменників. Вона нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій і проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу й українську мову. Вона, звичайно, допомогла багатьом початкуючим літераторам із народу. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників "Гарт", а також донецький "Забой".

На чільне місце в літературі виходили високі професіонали літературної справи, які належали до значно менш масових тогочасних угрупувань — футуристи (які 1927 р. прибрали назву "Нова генерація"), неокласики, група "Ланка" (пізніше "Марс" — "Майстерня революційного слова"). Літератори — вихідці з окупованих Польщею західноукраїнських земель (Д. Загул, А. Турчинська, В. Бобинський, М. Кігура та ін.) утворюють групу "Західна Україна" (1926). Письменники-конструктивісти створюють групу "Авангард". На руїнах "Гарту" виникають такі різні організації, як ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927), органом якої став журнал "Гарт", та ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926), що видавала періодично свої альманахи-зшитки (до 1928). Молоді письменники-комсомольці об´єднуються в організацію "Молодняк" (1927) з однойменним журналом.

 

Кампанія гонінь на кращі сили української культури була мимоволі зініційована літературною дискусією (1925—1928), в якій запальні літератори гаряче і відверто відстоювали своє художнє і мистецьке кредо. У 1926 році в резолюції пленуму ЦК КП(б)У "Про підсумки українізації", а у 1927 р. — і Політбюро — "Політика партії в справі української художньої культури" — вже чітко окреслено межі, за які художникові виходити не можна: творення радянської літератури можливе лише на основі зв´язку її з соціалістичним будівництвом.

 

Крім експресіонізму (М. Хвильовий, М. Куліш), імпресіонізму (Г. Косинка, М. Івченко, М. Хвильовий), неокласицизму (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський) з’являються інші стильові тенденції :

 

Необароко

Художній напрям модернізму, що використовує здобутки барокової культури (пишність, словесний орнаменталізм, музикальність, естетизм), поєднуючи їх з модерністським світоглядом.

Представники: П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан.

 

Неореалізм

Художній напрям, що склався на основі класичного реалізму, але з філософським заглибленням у внутрішній світ, ліризм.

Представники:

В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович у літературі;

Ф. Кричевський, М. Бурачек у живописі.

 

Абстракціонізм

Мистецька авангардна течія, яка декларувала розрив з реалістичною традицією, пошук нових безпредметних форм зображення, в основі якого лежить деконструкція.

Живопис стає подібним до музики, коли естетичний вплив здійснюється без допомоги конкретних форм, а лише кольорів і ліній.

Представники: К. Малевич, О. Екстер.

 

Кубізм

Авангардна течія в живописі, що розкладає на площині реальні предмети у вигляді простих геометричних фігур.

Представники: О. Архипенко, І. Кавалерідзе в скульптурі;

Д.Бурлюк, В. Єрмилов, А. Петрицький у живописі.

 

Футуризм

Мистецька авангардна течія, яка полягає у творенні нових форм і запереченні будь-яких традицій. Характеризується епатажем і абсурдизацією змісту.

Представники: М. Семенко, Гео Шкурпій, М. Йогансен у літературі;

Д. Бурлюк, О. Богомазов у живописі.

Конструтивізм

Стильовий напрям в архітектурі, який характеризується перевагою прямокутних форм і застосуванням бетону, заліза і скла.

Яскравими прикладами є: Держпром у Харкові, Дніпрогес у Запоріжжі, залізничний вокзал у Києві тощо.

 

Театральне мистецтво

Упродовж 20-30-х рр. в Україні було створено мережу державних стаціонарних театрів (1929 р. у Запоріжжі).

Передусім розвивається реалістична театральна традиція, проте також у 20-х себе виявляє експериментальний театр – театр ім. І. Франка Гната Юри та “Березіль” Леся Курбаса. В основі експериментів лежала стильова течія експресіонізму.

 

Кіномистецтво

У 20-х рр. було відкрито Одеську кінофабрику, а пізніше і в Києві.

Серед яскравих постатей українського та світового кінематографа особливе місце належить Олександру Довженку, який започаткував нову стилістику і вплинув на розвиток світового мистецтва.

Його фільм “Земля” включено до переліку 12 найкращих фільмів всіх часів і народів.

1. «Історія української культури» як навчальна дисципліна, її предмет, мета і завдання.

2. Методи культурологічних досліджень.

3. Функції культури.

4. Типологія культур.

 

1. «Історія української культури» як навчальна дисципліна, її предмет, мета і завдання.

 

Культурологія – це цілісна система знань, яка розкриває сутність, структуру і функції культури як складного суспільного феномена. У культурології поєднуються гуманітарні, природничі і соціальні науки. Навчальний курс інтегрує знання з таких дисциплін, як філософія, етика, естетика, історія, антропологія, етнографія, археологія, літературознавство, мовознавство, релігієзнавство, музикознавство, які спрямовані на вивчення процесів діяльності людини і функціонування суспільства.

 

Як наукова дисципліна «Культурологія» своїми витоками сягає античності. Але сам термін «культурологія» ввів у науковий обіг при аналізі проблем культури американський антрополог Леслі Уайт (1900-1975), який розробив теорію культури та обґрунтував її об’єктивність.

 

Культура як термін походить від латинських слів «colo», «cultio», що означає обробіток. До середини І ст. до н.е. ці слова пов’язувалися із землеробською працею. Поступово поняття «культура» поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, освіта, духовне життя людини, тобто вже йдеться про обробіток людини, її вдосконалення. У цьому значенні даний термін вперше вжив Цицерон у 45 р. до н.е. У добу Середньовіччя слово «культура» продовжує функціонувати у сфері сільського господарства, але в інших сферах людського життя воно набуває значення «культу». Починаючи з XVII ст. термін «культура» вживається як самостійна категорія, що позначає духовний світ людини, яка спроможна протистояти природі.

 

Американські культурологи Крейєр А. і Клаксон А. у 1952 році нарахували 164 визначення терміна «культура», через 20 років француз А.Моль репрезентував 250 варіантів визначення, сьогодні їх нараховується близько 500.

У широкому розумінні – це все, що створене людиною, людським суспільством, фізичною і розумовою працею на благо людини, у більш вузькому значенні – ідейний і моральний стан суспільства, що визначається матеріальними умовами його життя (хоч і не завжди) і виявляється в побуті, ідеології, освіті, свідомості, життєвій активності, досягненнях науки, мистецтва, літератури, у фізичному та моральному вихованні.

 

Поняття «культура» – це стиль і рівень досконалості, що досягається в опануванні тією чи іншою галуззю знання чи діяльності, вміння (культура праці, культура мови, культура поведінки тощо), сам процес створення і розподілу матеріальних і духовних цінностей, їх використання.

 

2. Методи культурологічних досліджень.

 

Як же вивчити таке складне й багатопланове явище, як культура?

Для цього необхідно розглянути методи культурологічних досліджень. Поняття «метод» означає спосіб, шлях, підхід дослідника, що виявляються в сукупності прийомів, операцій, процедур пізнавальної діяльності, які забезпечують її відповідність природі досліджуваного об’єкта, і як наслідок – істинність пізнання.

У культурології як науковій дисципліні акценти зміщені з розуміння культури в цілому на вивчення її в певних просторово-часових меж, на опис і пояснення її конкретних форм з опертям на певний матеріал, що вимагає й особливих, а не лише загальних методів.

При вивченні культурології широко застосовуються такі методи:

Загальні:

- діалектичний – розглядає культуру як різнобічне, внутрішньо-суперечливе явище, що розвивається й вимагає конкретного вивчення;

- системний – розглядає культуру як систему, елементи якої знаходяться в єдності й формують своєю взаємодією цілісність, у світлі якої має смисл кожен елемент;

- структурно-функціональний – застосовується, якщо необхідно виділити й розглянути елементи, що складають культуру, виявити роль кожного такого елемента в її функціонуванні;

- аналітичний– дозволяє розглядати явища культури, так би мовити в «чистому вигляді»;

- діахронний– вивчає виклад явищ, фактів і подій як світової, так і вітчизняної культури у хронологічній послідовності;

- синхронний– порівняльний аналіз культурного процесу в певний хронологічний проміжок;

- компаративний– виявлення загальних та особливих закономірностей культури в ході її діалогу з іншими культурами за якоюсь ознакою, виявляє тенденцій розвитку, сфери взаємовпливу культур, визначає їх спорідненість і своєрідність;

- типологічний під час порівняння різних культур здійснюється узагальнення характеристик культурних «організмів»; виявляється типологічна близькість історико-культурних процесів;

- історичний аналіз передумов, процесу виникнення.

Особливі методи:

- культуроантропологічний – культура розглядається як сукупність конкретних цінностей, форм, соціальних зв’язків, опредмечених форм культурної діяльності, механізмів передачі культурних навиків від людини до людини;

- семіотичний– ґрунтується на вченні про знаки, що дає змогу вивчити знакову систему, структуру або текст будь-якого артефакту;

- біографічний– тлумачення явищ культури через відображення біографії та особливостей творців культурних цінностей»;

- логічний– виявлення законів руху цілого з урахуванням логіки самого дослідника.

 

3. Функції культури.

 

Функції культури:

- Людинотворення. Соціалізації. Діти-мауглі не можуть стати людьми саме тому, що споконвічно позбавлені соціального спілкування й культурного оточення.

- Інформаційна. Передавання соціального досвіду. Історична наступність культури.

- Пізнавальна. З допомогою культури людина пізнає світ і себе в ньому, розширює свої межі.

- Нормативна. Усвідомлення того, що людина перебуває у межах культури, сприяє розумінню існування певних культурних заборон, табу, норм. Культура як система моральних обмежень і положень.

- Комунікативна. Спілкування людей у часі і просторі, у конкретності й загальності.

- Аксіологічна. Саме культура визначає цінність для людини тих або інших феноменів.

- Адаптаційна. Пристосування до середовища проживання. На початку розвитку культури ця функція була найбільш важливою. У цей час вона поступово опускається все нижче за ступенем важливості. Проте у сучасних умовах дана функція трансформується й можна говорити про пристосування до соціального середовища, про виживання у цьому середовищі. Якщо виходити з цього, то адаптаційна функція є найбільш важливою для людини як члена суспільства.

- Інтеграція й диференціація людських спільнот. Культура розділяє різні народи або об’єднує один народ. Культура роз’єднує людей різних субкультурних спільнот або поєднує їх в одну таку спільність.

 

 

4. Типологія культур.

 

Культуру поділяють на матеріальну і духовну, проте чіткої межі між ними не існує.

 

Матеріальна культура – це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку, їх розподіл та споживання чи використання – це рівень розв’язання екологічних проблем і виживання людства на землі.

Духовна культура – пов’язана зі словом «дух» – філософським поняттям, що означає нематеріальне начало світоіснування і його уявлення. Питання про співвідношення духу і матерії – основне питання філософії.

Матеріальна культура покликана задовольняти наші фізіологічні потреби, дати людям насамперед їжу, одяг, житло, полегшити їх зв'язок і спілкування, тоді як духовна культура через органи чуттів впливає на наші почуття, думки, свідомість, волю, інтуїцію, настрій, психіку тощо.

Водночас між ними існує тісний зв'язок і взаємозумовленість. Буття визначає свідомість, а висока свідомість спонукає людину зробити кращим буття, викликає прагнення до ідеалу в усьому: організації харчування, відпочинку, будівництві житла, одязі, людських взаєминах тощо.

Разом з тим, духовна культура доволі часто піднімається вище свого економічного і політичного становища за змістом і покликанням.

 

Світова культура – це вікова сукупність культур цілого світу, що визначається власною системою загальнолюдських цінностей і залежно від умов розвитку конкретизується і розгалужується на певні рівні.

Крім загальної, виділяють культуру певного регіону, наприклад, європейсько-північно-американська, далекосхідна, індійська, арабо-мусульманська, тропічно-африканська та латиноамериканська.

Виділяються, хоча й не чітко розмежовуються, культурні епохи Стародавнього світу, Середньовіччя, Відродження, Нового часу і сучасності, хронологічні рамки яких розпливчасті.

Національна культура тісно пов’язана з поняттям «етнос» і становить сукупність економічних, політичних, побутових, мовних, обрядових, моральних та інших чинників.

Українська культура бере свій початок з часів Трипілля, охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених українським народом на терені України та за її межами протягом усієї його історії.

 

ЛЕКЦІЯ №2

НАЙДАВНІШІ КУЛЬТУРИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

1.Трипільська культура.

2.Скіфо-сарматська культура.

3.Культура та дохристиянські вірування східних слов׳ян.

 

1. Трипільська культура.

 

Найвизначніша східноєвропейська культура (IV-III тис. до н.е.), мідний вік.

Село Трипілля на Київщині, дослідив В.Хвойка.

 

3 етапи трипільської культури:

1.Ранній – 4000-3600 до н.е.

2.Середній – 3600-2800 до н.е.

3.Пізній – 2800-2000 до н.е.

 

Основні заняття носіїв трипільської культури – землеробство й скотарство. Особливу роль відігравали мисливство, рибальство, збиральництво.

 

 

Основні знаряддя праці, предмети побуту й прикраси виготовляли з:

- кременю;

- каменю;

- міді;

- кістки;

- глини.

 

Виникли також (уже на ранньому етапі) металеві вироби: мідні шила, рибальські гачки, прикраси, долота, кинджали, сокири.

 

Основні вироби:

1. Кам׳яні скребачки, ножі, свердла.

2. Кістяні молоти, шила, намистини.

3. Кам׳яні тесла і сокири-молоти.

4. Рогові мотики та молотки.

5. Глиняні прясла, грузики для ткацького верстата.

 

Найвищого рівня розвитку досягла трипільська кераміка(використовувалася в господарстві та магічних ритуалах)

 

Вироби прикрашалися яскравим орнаментом, властивим лише цій культурі. Найпоширеніші елементи орнаментів:

- спіралі;

- смуги;

- кола;

- зображення людей і тварин;

- меандр;

- канелюри.

 

Скульптурні вироби трипільської культури:

1. Статуетки (фігурки) жінок, рідше чоловіків.

2. Фігурки свійських тварин (бик, свиня, коза, собака).

3. Іграшки.

 

Ідеологія носіїв трипільської культури – культ плодючості, культ предків.

 

Основою суспільної організації трипільців був рід, поділений на великі патріархальні сім׳ї.

 

З пізнім етапом пов’язаний початок майнового розшарування та виділення родоплемінної верхівки.

 

Характерні:

1) Заглиблені й наземні житла (ранній етап), розміщалися по колу, на високих річкових терасах;

2) Глинобитні житла (30 м² - 150 м²) – окремі секції (вогнище, глиняна піч, лежанка, робочі й культові місця);

3) Великі поселення, розміщені концентричними колами;

4) На початку пізнього етапу – поселення-гіганти (Майданецьке поселення, близько 10 тис. чол.).

 

2.Скіфо-сарматська культура.

 

Скіфи (скіти, сколоти) – загальна назва споріднених племен північно-іранської мовної групи індоєвропейської сім’ї, що жили у VII – III cт. до н.е.

Основні писемні джерела про скіфів – свідчення античних авторів (Геродот, Гіппократ). Скіфія займала територію (за Геродотом) від Дунаю до Дону, від гір Криму до зони лісів.

 

Скіфи створили оригінальну й високу культуру, що входила до ареалу культур скіфо-сибірського типу й впливала на культуру сусідніх народів.

 

На культурі скіфів позначилися:

1) знайомство з високорозвиненими культурами Переднього Сходу;

2) античний світ.

 

Скіфське суспільство характеризувалося:

- глибокою соціально-економічною диференціацією;

- соціальна верхівка – могутня військова знать;

- основні виробники – вільні общинники (скотарі й землероби);

- певну роль відігравало рабство;

- антропоморфізацією богів, жертовники богам (богу війни Аресу).

 

Мистецтво скіфів Північного Причорномор’я (VII – IX ст. до н. е.) мало кілька етапів розвитку. Твори виконано в “звіриному стилі” (воїн вірив, що зображення на його зброї на одязі хижого звіра допоможе в бою).

 

Відомі знахідки скіфського мистецтва на території України:

1) Різьблені пластинки з кістки з зображенням оленів і птахів (Жаботинські кургани);

2) Зображення диких і фантастичних тварин на зброї та кінській збруї;

3) Скіфське мистецтво (IV – III ст. до н.е.) відоме з пам’яток курганів Солоха (золотий гребінь, срібна амфора), Чортомлик, Товста Могила (Золота пектораль);

4)Монументальна скульптура – кам’яні баби;

5) III – II ст. до н.е. пов’язано зі скіфською державою, розвитком міської культури (кам’яний мавзолей у Неаполі Скіфському, кам’яні стели, фресковий живопис);

 

Зразки музичних інструментів

а) металеві дзвіночки, бубонці, брязкальця різних форм і розмірів;

б) шумовий інструмент – тризубці;

в) на фресках, коштовностях – зображення музикантів;

г) зображення виконавців на різних інструментах: струнні – ліра, кіфара, арфа; духові – авлос (подвійна флейта), сиринга (флейта Пана з кількох з’єднаних трубочок); ударні – тимпана (бубни), кротали (металеві тарілочки на зразок кастаньєт).

 

Сармати – давні кочові іраномовні племена, споріднені зі скіфами.

Спочатку культура була близькою до скіфської, хоча певною мірою в економічних і культурних відношеннях відставали від скіфів:

- довше зберігався родоплемінний лад з пережитками матріархату;

- у IV ст. до н.е. створили великі союзи племен;

- у III ст. до н.е. – почали переходити через Дон;

- у II ст. до н.е. – панівне становище в степах Північного Причорномор’я, яке перейшло від скіфів;

- кінець пануванню сарматів у Північному Причорномор’ї поклала навала готів.

 

Ті, що збереглися на Півдні Східної Європи, за раннього Середньовіччя, змішалися з іншими народами (слов’янськими, північнокавказькими), з тюркськими племенами.

 

Для культури сарматів характерні:

1) курганні й безкурганні могильники (Новопилипівські, Усть-Кам’янські кургани);

2) мечі, кинджали, списи, луки, стріли;

3) панцирі, шоломи;

4) кіннота вважалась однією з найкращих;

5) золоті вироби зі Станиці Северської та кургану Хохлач (II-I ст. до н.е.);

6) прикраси з могильника Суук-Су (Крим, IV-VI ст. до н.е.);

7) металевий і глиняний посуд.

 

Особливості орнаменталістики сарматів:

1) використання “звіриного стилю” (зображення тварин, фантастичних істот, сцен полювання, боротьби звірів);

2) зображення людей – кінних лучників, списників, бородатих варварів.

 

1. Культура та дохристиянські вірування давніх слов’ян.

 

На українських землях впродовж тривалого часу формувалася праслов’янська культура, у цьому процесі поєднувалися традиції автохтонного етносу й інших народів.

У I тис. н.е. – суттєві зміни в історії давніх слов’ян.

 

Творчий геній давніх слов’ян на території України виявлявся в:

1) зарубинецькій (II ст. до н.е. - II ст. н.е.) культурі;

2) черняхівській (II-V ст. н.е.) культурі.

Основними промислами давніх слов’ян були: землеробство, тваринництво, птахівництво, мисливство, бортництво.

 

Найбільш поширені ремесла:

1) Металургійна справа (була відома сталь, різні способи плавлення; VII – IX ст. з’являються поселення металургів);

2) Ковальство;

3) Гончарство;

4) Оброблення дерева, шкіри, каменю;

5) Прядіння;

6) Ткацтво;

7) Виноробство;

8) Борошномельне виробництво;

9) Ювелірна справа (VI – VII ст. – техніки: виїмчаста емаль, чернь, зернь, філігрань, інкрустація, різні види позолот);

 

Міфологія

Збруцький ідол – зображення цілого пантеону язичницьких богів.

 

Рівні богів:

1) Боги найвищого рівня:

а) Сонце або Дажбог, пізніше – Хорс;

б) Перун – бог грози;

в) Стрибог – бог вітру;

г) Велес – покровитель скотарства;

д) Сварог – вогню й ковальства;

е) Лада – мудрості й краси.

2) Наступний рівень: Рід, Ярило, Купала, Мокоша (за господарськими циклами, сезонними обрядами).

3) Нижчий рівень:

а) характеризували загальні поняття – Доля, Лихо, Смерть, Правда, Кривда;

б) представлений неіндивідуалізованими істотами: духами, нечистю, тваринами, рослинами, джерелами, горами, камінням;

в) індивідуалізованими істотами: баба-яга, кощій, чудо-юдо, домовики, лісовики, водяники, русалки, мавки, кікімори.

Райське дерево – уособлювало всі міжрівневі стосунки, це Світове дерево – втілення світу в цілому.

Три частини райського дерева:

1) гілки й верховіття – птахи (прав – світ богів);

2) стовбур – бджоли (яв – світ людей)

3) коріння – плазуни (нав – світ нижчої міфології).

 

У східних слов’ян-язичників не було храмів. Дерев’яні зображення богів стояли просто неба.

Головні свята:

1) Новий рік;

2) Масниця;

3) Купала.

 

Після прийняття християнства – збіг свят з язичницькими (Різдво, Святки).

 

ЛЕКЦІЯ №3

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

1.Основні витоки культури Київської Русі.

2.Освіта Київської Русі.

3.Новий етап у розвитку культури Київської Русі (X-XI ст.).

4.Ренесанс в українській культурі.

 

1. Основні витоки культури Київської Русі.

 

Феномен злету культури:

1) зв’язок з давніми місцевими традиціями («звіриний стиль» скіфів – у антропоморфних і зооморфних фібулах, гривнях змійовиках, браслетах-наручах, керамічних плитах; кам’яні ідоли Подністров’я);

2) зв’язки з Візантією, Хазарією, країнами Центральної і Західної Європи.

 

На етапі завершення формування державності Київської Русі культура збагатилася на нові елементи:

• писемність,

• календарна система,

• «софійська абетка»,

• кирилична система,

• берестяні грамоти,

• звенигородські грамоти,

• графіті.

 

2.Освіта Київської Русі.

Освіта:

1) з’явилася державна школа за князювання Володимира Святого, у якій учились діти "нарочитої чаді" – найближче оточення князя для підготовки державних діячів;

2) Ярослав відкрив школу в Новгороді для підготовки освіченого духівництва;

3) при Андріївському монастирі дочки Всеволода Ярославовича відкрили школу для дівчат;

4) створювалися при монастирях і церквах – бібліотеки, найперша – у Софії Київській (900 прим. книг).

 

Книги:

1) Реймське євангеліє (40-і р. ХІ ст.), яке Анна Ярославна привезла до Франції;

2) "Осторомирове євангеліє" (1056-1057 рр.);

3) Ізборники (1073, 1076 – перші енциклопедії, у яких містилася інформація з богослов’я та ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики, поетики, філософії.

 

Жанри:

1) патерик – зображення життєписів отців церкви, монахів (Києво-Печерський патерик (ХІІІ-XV ст.));

2) панегірик ( "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона на честь Ольги, Володимира та Ярослава Мудрого);

3) літопис-автобіографія ("Повчання Мономаха своїм дітям", охоплює 1066-1117 рр.);

4) епічна поезія (повість-пісня “Слово о полку Ігоревім” (1185-1187));

5) житіє – ("Житіє і ходіння Даниїла Заточника“);

6) літописи:

а)"Повість временних літ" (1110);

б) Київський літописний звід ХІІІ ст.;

в) Галицько-Волинський літопис;

г) Христинопільський апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське євангеліє (ХІІ- XIV ст.);

д) "Кормча книга" – збірка церковних та світських правових норм.

 

3.Новий етап у розвитку культури Київської Русі (X-XI ст.).

Архітектура

1) до прийняття християнства кам'яні будівлі у східнослов’янських землях майже не зводилися. Лише кам'яні святилища Прикарпаття, які зводилися аж до кінця XII ст.;

2) дерев'яні перші церкви Києва часів Володимира Великого; всі сільські храми.

з Х ст. у Київській Русі – новий етап у розвитку монументального кам'яного зодчества:

1) Десятинна церква,

2) Софійський собор.

Внутрішній простір оздоблювали мармуровими колонами, капітелями, монументальними мозаїчним панно та фресками, для акустики – голосники (порожнина в товщі стін, в яку закладали глечики);

3) у період князювання Ярослава Мудрого з 1037 р. розпочинається будівництво "града великого" – Софіївський собор, Золоті ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі.

 

Із 70х ХІ ст. розпочинається наступний стильовий етап зодчества – відмова від грандіозних форм:

1) храми – менші за розміром, строкаті в оздобленні; шести- або чотиристовповий кубічний храм, увінчаний однією банею;

2) три-, п'ятикупольна храмова будівля (Спасо-Преображенський (1036), Борисоглібський собори в Чернігові; Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві; Успенська церква Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор у Києві (1118).

 

Пам'яток архітектури періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато (Миколаївська хрестовокупольна церква – Львів; П'ятницька церква, костел Хрестителя, Святоіванівський собор у Хелмі, Спаський монастир поблизу Самбора).

 

З кінця ХІІ ст. посилюються народні традиції в архітектурному будівництві. Розвивається будівельна техніка. Князівські резиденції витісняються на околиці, в центрі – зводяться ратуші й церкви. Храми – не лише культове місце, а й окраса міста. Розбудовуються столиці удільних князівств (Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильськ та ін.).

Монументальне мистецтво з'являється в Київській Русі з проникненням християнства:

1) у ІХ-Х ст. розвиваються інтенсивно фресковий і мозаїчний живопис (церковний і світський характер) образ Богоматері Оранти (Благаючої) – з молитовно піднятими на рівень голови руками.

Софійська Богоматір Оранта в Києві (1037р.) – найвище досягнення монументального візантійського мистецтва. Софія – Божа Премудрість і Богоматір Оранта – символ нерушимої стіни, захисту держави.

2) орнаменти в художньому оформленні храмів (плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу; орнамент рослинного характеру);

3) ікони – спочатку завозили з Візантії (ікону Володимирської Божої матері було подаровано з Візантії кн. Володимиру Мономаху на початку ХІІ ст. У 1155р. вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі кн. Андрієм Боголюбським);

4) з ІІ половини ХІ ст. при давньоруських монастирях починають працювати власні іконописні майстерні.

Найвизначнішими іконописцями того часу були Григорій та Алімпій (межа ХІ і ХІІ ст. при Києво-Печерській лаврі).

 

Найдавніші ікони Галичини ХІІІ ст.:

Ікона богоматері Одигітрії кінця ХІІІ - ХІV ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині в Києві);

Ікони – "Юрій Змієборець" XIV ст. зі Станилі поблизу Дрогобича, “Архангел Михаїл в діяннях” (с. Сторонка).

Набуває поширення оздоблення рукописів мініатюрами, заставками, орнаментами.

Книжкова мініатюра – в оформленні "Остромирового євангелія", "Ізборника" (1073, 1078).

5) оволодіння технікою вироблення скла, майолікової кераміки (смальта, браслети, намисто, персні, кубки, чари).

 

2. Ренесанс в українській культурі.

Специфічна ренесансність української культури кінця XVI – поч. XVII ст. полягала у прагненні звільнитися від польської «культурної опіки», у формуванні культури національного відродження, що проявилося у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування.

 

Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне насамперед для Львова і Кам'янець-Подільського (місто – прямокутник, поділений на частини – місця проживань основних громад – руської, польської, вірменської).

У центрі кожної частини – ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста – велика площа з ратушею.

 

Вплив європейського Відродження на архітектуру Львова:

а) ансамбль будинків на площі Ринок («Чорна кам'яниця»);

б) Успенська церква (П. Римлянин, П. Прихильний);

в) вежа Корнякти (П. Борбон);

г) каплиця трьох Святителей (П. Красовський);

д) Львівські усипальниці (каплиця Кампіанів та Боїмів – П.Римлянин, А.Белляр, Г. Горст).

 

Надгробний пам'ятник в усипальниці королів, магнатів, багатих городян – характерний зразок реалістичної ренесансної скульптури:

1) надгробок князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70-80-і рр. XVI ст., Й. Прістер та Г. Горст);

2) надгробок князя К. Острозького (1579) – Успенський собор Києво-Печерської лаври.

 

У другій половині XVI ст. ренесансні впливи відчутні і в малярстві:

1) іконостас П’ятницької церкви у Львові;

2) іконостас Упенської церкви у Львові;

3) іконостас церки Святого Духа в Рогатині.

 

Портретний живопис:

Львівська школа – портрет Стефана Баторія (1576, Стефанович); портрет воєводи Івана Даниловича (1620); знатних міщан Костянтина та Олександра Корняків (20-30-і рр. XVIІ ст.).

Київська школа – портрет П. Могили (40-і рр. XVIІ ст.), портрет Захарія Копистенського, портрет Єлисея Плетенецького.

 

Поширенню ренесансної культури в українських землях сприяв розвиток освіти. Зачинателями гуманістичної культури в Україні і визначними гуманістами XV–XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський.

 

До громадських організацій ренесансного зразка належать братства, що відігравали велику роль у розвитку освіти, науки, книгодрукування.

• Львівське Успенське братство (80-і рр. XVI ст., покровитель кн. К.Острозький);

• Луцьке братство;

• Київське Богоявленське братство.

 

Меценатська діяльність – наприкінці XVI ст. була поширена серед польської та української верхівки, зокрема в маєтках:

1) Замості;

2) волинського воєводи Олександра Чарториського;

3) житомирського старости К. Вишневецького;

4) броцлавського воєводи кн. Романа Сангушки;

5) найбільший – в Острозі.

Розвиток друкарської справи в Україні:

• Друкарня Острозької академії видавала навчальну («Азбука» (Буквар)), церковну літературу («Новий Завіт», «Псалтир», «Хронологія», «Біблія»).

• Друкарні Швайпольта Фіоля та І. Федорова видавали літературу світського спрямування.

У літературі виділилося два напрями:

1) Представники візантійської традиції (Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Йов Почаївський, Ісайя Копинський);

2) Представники ренесансного антропоцентризму та християнського гуманізму (Юрій Рогатинець, Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем’ян Наливайко, Лаврентій і Стефан Зизанії)

 

Представники полемічної літератури:

• Проза: Г. Смотрицький («Ключ царства небесного», 1587), Х.Філарет («Апокрисис»), І. Вишенський («Послання єпископам – відступникам від православ’я»).

• Поезія: Памво Беринда, Касіян Сакович, Мелетій Смотрицький, Транквіліон Ставровецький.

 

 

ЛЕКЦІЯ №4

КУЛЬТУРА ДОБИ БАРОКО ТА ПРОСВІТНИЦТВА (XVII – XVIII СТ.)

1. Національна система освіти в Україні в XVII-XVIII ст.

2. Книгодрукування

3. Мистецтво українського бароко:

- архітектура;

- скульптура;

- малярство;

- музика;

- театр;

- література.

1. Національна система освіти в Україні в XVII-XVIII ст.

 

XVII-XVIII ст. надзвичайно важливий період у житті українського народу. Він ознаменував зародження національно-визвольної боротьби, зростання національної самосвідомості, створення державності. Ці процеси супроводжувалися неймовірним культурним піднесенням і підйомом національного інтелекту, що пояснюється досягненнями в розвитку системи освіти.

 

Національна система освіти складалася із трьох ланок:

· початкової (братські, церковні, монастирські, січові школи, діяльність мандрівних дяків);

· середньої (народні училища, семінарії, колегіуми);

· вищої (Києво-Могилянська академія).

 

Збереглися дані, які свідчать, що у 1732 р. на території України діяло 123 школи, а вже у 1740-1748 рр. нараховувалося 866 січових шкіл. Січові та міські школи утримували громади.

На території західноукраїнських земель у зв’язку зі зменшенням православної шляхти братські школи занепадають, натомість їх замінюють уніатські школи та єзуїтські колегіуми, які підпорядковувалися ордену Василіан. Вони надавали освіту лише дітям шляхти і виховували їх ревними католиками.

 

Києво-Могилянська школа – центр освітнього, наукового та культурного життя країни:

· заснована 1632 р. митрополитом Петром Могилою;

· 1633 р. отримала статус колегії;

· 1701 р. за сприяння Івана Мазепи отримала статус академії і почала називатися Київська академія;

· з новим статусом отримала привілеї: включати до навчальних курсів богослов’я і за зразком західноєвропейських університетів здобула право на самоврядування.

 

Період розквіту Києво-Могилянської академії припадає на роки гетьманування Івана Мазепи. Споруджуються нові будинки; кількість спудеїв досягає 2 тисяч; скасовані вікові обмеження; вчилися діти представників усіх станів; для бідних учнів при академії діяла бурса; студентами були не лише вихідці з Правобережної України, але й Лівобережної, Закарпаття, вчилися в ній білоруси, росіяни, молдавани, болгари, серби, хорвати, греки тощо.

 

Зміст навчальних програм, дисципліни, рівень викладання відповідав тодішнім критеріям провідних європейських вищих закладів.

Навчання велося латиною.

Повний курс тривав 12 років і поділявся на 8 класів:

· вищий ступінь навчання становили «школи риторики і поетики» (цикл гуманітарних наук);

· дворічна «школа філософії» (гуманітарні й природничі науки);

· чотирирічна «школа богослов’я».

В академії вивчали: граматику, риторику, філософію, богослов’я, мови, зокрема слов’яно-руську (тодішня українська), грецьку, латинь, польську, літературу (класичну грецьку і римську, середньовічну), поетику, риторику, історію, географію.

З першої половини XVIII ст. в Києво-Могилянській академії викладалися іноземні мови (німецька, французька, староєврейська), що пояснювалося поглибленням дипломатичних, економічних і культурних зв’язків із Західною Європою.

 

Серед викладачів академії були такі видатні вчені, культурні діячі, письменники, як: Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький, Інокентій Гізель.

 

Серед її випускників були: історик І.Гізель, вчений, поет Ф.Прокопович, філософ, письменник Г.Сковорода, батько російської науки М.Ломоносов.

 

Забезпечувала високий освітній рівень бібліотека, яка нараховувала 12 тис. томів, велику кількість рукописів і документів, надходили до академії книги з Рима, Венеції, Парижа, Лейпцига, Кракова, Амстердама, Відня.

 

Професори й випускники Києво-Могилянської академії сприяли поширенню освіти і науки серед східно- і південнослов’янських народів. Зокрема, засновником Московської академії був Ф.Прокопович, котрий змушений був виїхати до Росії, 21 із 23 ректорів Московської слов’яно-греко-латинської академії був її випускником.

 

Занепад академії

Після Полтавської битви (1709) академія зазнала репресій.

1798 р. – за ініціативою імператора Павла І заклад втрачає свій статус. Спочатку її прирівнюють до інших російських академій (Московської, Казанської, Петербурзької).

1817 р. вона припинила свою діяльність.

1818 р. була реорганізованою в суто духовний навчальний заклад.

 

 

Активний розвиток освіти і науки був зумовлений поширенням книгодрукарської справи. На початку XVII ст. друкарні поділялися на: стаціонарні, пересувні, братські, церковні, приватні, а з кінця XVIII ст. – громадські.

З’являються друкарні у Рогатині, Перемишлі, Почаєві, Луцьку, Житомирі. Львівська братська друкарня мала привілеї на виняткове право друкувати книжки, наприклад, на поч. XVIII ст. вона видавала букварі по 6-7 тис. примірників. Почаївські видання натомість мали гарне графічне оформлення. Найпотужнішою в ті часи була Києво-Печерська друкарня, заснована архімандритом Єлисеєм Плетенецьким у 1615 р. крім церковної літератури там друкувалися твори українських письменників. Печерська графіка особливо цінна тим, що базується на українській традиції. На Лаврських виданнях часто можна побачити печерський побут.

До найпопулярніших і найцікавіших видань належать збірник проповідей Й.Галятовського «Ключ разуменія», «Житія святих» Д.Туптала, «Іфіка ієрополітико» – ілюстроване видання етичних принципів і норм поведінки, «Вірші на жалосний погреб…Петра Конашевича-Сагайдачного» К.Саковича, церковнослов’янсько-український словник П.Беринди та ін.

 

Занепад книгодрукарської справи був зумовлений:

· втратою української державності;

· підпорядкуванням Київської митрополії Московській патріархії у 1686 р.;

· актом Петра І від 5 жовтня 1720 р., у якому йшлося про запровадження цензури та заборону української мови. Зокрема Чернігівську друкарню за порушення цього наказу було закрито, а майно конфісковано і вивезено до Москви.

 

4. Мистецтво українського бароко

Архітектура

 

Українське бароко відрізняється від західноєвропейського, нові форми української архітектури позначені укоріненістю в традиції народної дерев’яної та давньоруської архітектури.

Естетичні особливості українського бароко:

· багатобарвність;

· контрастність;

· мальовничість;

· декоративність;

· динамізм;

· небачена вигадливість форм.

 

Українське бароко ще називають козацьким:

· козаки були носіями естетичних і художніх уподобань;

· козаки часто виступали замовниками;

· козаки самі були творцями культурних та художніх цінностей.

Козацтво вдягло дерев’яну церкву у камінь і прикрасило орнаментальним і рослинним декором (Еллінська церква в Суботові, Миколаївська церква в Ніжині (1668)).

У козацьких соборах відсутні чітко виражені фасади (вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті одночасно до всіх сторін світу, до всіх людей на площі);

вони втілюють ірраціональний образ світу;

передають ідею неподільності конечного і безконечного;

зелений та блакитний колір бань соборів втілюють мрію про небо на землі.

 

Стиль бароко в архітектурі представлений:

· хрещатими дерев’яними храмами (Покровський собор у Харкові (1680), дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах і Сумах);

· п’ятибанні храми (собор св. Георгія Видубицького монастиря (1672-1674), Преображенська


Читайте також:

  1. Книгодрукування
  2. Книгодрукування.
  3. Початок книгодрукування в українських землях
  4. Початок книгодрукування в українських землях
  5. Початок книгодрукування.




Переглядів: 926

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Народна музика | 

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

  

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.171 сек.