Релігійний розкол в українському суспільстві.

Переддержавні утворення у східних словьян

. Це питання дискусійне. Але більшість дослідників вважає, що у прадавні часи існувала індо-європейська спільнота, з якої на межі 3 - 2 тисячоліття до нашої ери виділяється германо-балто-слов'янська група. З них з другої половини другого тисячоліття виокремлюється прасловянська група. Мешкала вона між дніпром і одером. Є дослідники, що вважають, що слов'яни мігрували, а виникли в карпатах. Є прихильники автовтонної (місцевої) теорії, що вони жили тут постійно.

В писемних джерелах початку нашої ери Тацит, Пліній старший зазначають, що слов'яни називались венедами. За свідченнями візантійських джерел венеди на межі 2 - 3 століть поділяються на три групи: склавіни, анти і венеди. Існує гіпотеза, що склавіни - це пращури південних слов'ян, венеди північних, а анти східних словян. Вони мешкали в межах сучасної України. Перша згадка 375 рік. Слов'яни об'єднувалися в союзи племен. ВОни мали ознаки державності. Особливо інтенсивно цей процес був у 5 столітті. На чолі союзу стояв рекс або рикс, тобто вождь. Найвідоміший союз на чолі із Божем. З сьомого століття термін антиз зникає з джерел, його заміняє термін слов'яни.

У 80-х роках XVI ст. в українських містах стали поширюватися громадські організації православного міщанства — братства. Їх виникнення зумовлювалося прагненням міського населення, передусім середніх його верств, об'єднатися для захисту своїх соціально-економічних інтересів і боротьби проти насильного покатоличення й полонізації. Статути братств передбачали прийняття вступаючими присяги, виборність старшин і їх звітування перед братчиками, регулярне проведення зборів. У ряді міст братства організовувалися на базі існуючих об'єднань міщан — наглядачів за церковним майном.

Наприкінці 1585 р. українські міщани Львова розробили статут своєї організації — Успенського братства. Незабаром воно вийшло з-під юрисдикції місцевої церковної ієрархії і стало ставропігійським (підпорядкованим безпосередньо вищій церковній ієрархії). Серед перших його керівників виділявся Юрій Рогатинець, ремісник-сідляр і публіцист, відомий в Речі Посполитій і за кордоном.

Подібні організації стали виникати в передмістях Львова, а також в інших містах. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. вони з'явилися в більшості міст Галичини, Холмщини, Підляшшя. У 1589 р. організаційно оформилися братства в Рогатині та Красноставі, в 1591 р. — у Бресті та Городку, в 1592 р. — у Комарні, в 1594 р. — у Любліні, близько 1615 р. — у Києві (Богоявленське), а близько 1617 р. — у Луцьку (Чеснохрестське). На початку XVII ст. відзначалися активністю братства в Дрогобичі, Перемишлі, Більську, Холмі, Замості, Бережанах. Виникали братства також в окремих селах.

Львівське Успенське братство в період найбільшої активності (кінець XVI — початок XVII ст.) об'єднувало переважно цехових ремісників і крамарів. У другій чверті XVII ст. до керівництва в ньому прийшли найзаможніші українські та грецькі купці. Більшість братств не мала в своїх рядах духовних осіб і шляхтичів. Дещо іншим було становище у Київському і Луцькому братствах, де православні ченці й шляхтичі користувалися значним впливом. У Києві такі представники духовенства і шляхти, як ченці Захарія Копистенський, Тарас Земка, Ієзекіїль Курцевич, шляхтянка Гальшка Гулевичівна, належали до числа засновників братства. Найактивніший діяч Київського братства — Іов Борецький (до чернецтва Іван), київський митрополит (з 1620), автор публіцистичних творів, спрямованих проти католицтва й унії, політичний діяч.

Духівництво намагалося прибрати братства до своїх рук, у зв'язку з чим наприкінці XVI ст. спалахнув конфлікт між групою галицьких братств, з одного боку, і верхівкою православного духовенства на чолі з львівським єпископом Гедеоном Балабаном — з другого. Поширення братствами освіти серед «простого народу» єпископ вважав замахом на прерогативи церкви. Разом з тим братчики прагнули здобути право на участь в управлінні церковними справами, що ще більше загострило конфлікт. У цій боротьбі братства скористалися з суперечностей в колах православної ієрархії. Так, коли на Україну десь в кінці 1585 — на початку 1586 pp. прибув антіохійський патріарх Йоаким IV Доу, а в 1589 р. — константинопольський патріарх Єремія Транос, керівники Львівського братства домоглися від них грамот, які підтверджували статут останнього й право на ставропігію — виключення його з-під юрисдикції єпископа. Видаючи грамоти, патріархи намагалися використати конфлікт братств з єпископом для посилення свого контролю над церковною адміністрацією України. Однак, як визнавали пізніше самі представники церковної ієрархії, члени Львівського братства не слухалися «ні митрополита, ні патріарха».

Керівники ряду братств гостро критикували зловживання духівництва, особливо вищого. Долаючи опір церковної ієрархії, вони дедалі ширше запроваджували принцип виборності служителів церкви з числа світських людей — членів братств, прагнули встановити контроль над усією діяльністю церковників.

Визначним представником радикального крила братського руху був Степан Кукіль-Зизаній. Вихідець із невеликого українського міста Потелича, він виступав у Львові, Вільні й Молдавії як вчитель, проповідник і водночас активний учасник суспільно-політичного руху, виразник інтересів міських низів. Зизаній був прихильником рішучої боротьби проти католицизму і в той же час критикував деякі положення православної догматики. Під «царством Антихриста» він розумів існуючий суспільний лад. Брат С. Зизанія Лаврентій дотримувався більш поміркованих поглядів, але й він виступав, хоч не завжди послідовно, за право світського знання на самостійний розвиток, незалежно від богослов'я.

Яскраву пам'ятку, що відбиває ідеологію плебейсько-радикальної течії в суспільно-політичному русі, являють собою полемічні записи на полях одного з примірників Острозької біблії, зроблені невідомим автором, якого умовно називають «волинським вільнодумцем». У цілому вони утворюють блискучий трактат з питань ідеологічної боротьби. Автор різко критикує як офіційне православ'я, так і католицизм. Він заперечує поклоніння іконам і мощам, виступає проти сповіді, відкидає необхідність церковної ієрархії, висловлюючи реформаційні погляди. Ці ідеї знаходили сприятливий грунт серед частини діячів братств.

Братства відігравали важливу роль у боротьбі проти національно-релігійного гніту. Так, у першій половині XVII ст. Львівське братства виступило проти обмеження економічної діяльності українських цехових ремісників і торговців та заборони некатоликам брати участь у міському самоврядуванні. Братства чинили опір примусовому впровадженню церковної унії.

Українські братства мали тісні зв'язки з білоруськими, де при наявності деяких місцевих особливостей цей рух в основному вилився у ті ж форми, що й на Україні. В інтересах боротьби проти експансії католицизму братства підтримували також зв'язки з православною ієрархією Близького Сходу, Греції, південнослов'янських країн. Львівське братство отримувало значну матеріальну допомогу від уряду Молдавії, з якою у нього встановилися жваві економічні та культурні взаємини.

Тісними були зв'язки братств із Росією. Так, у 1592 р. Львівське ставропігійське братство відправило до Москви своїх посланців з листами до царя Федора Івановича та боярина А. Я. Щелканова. Російський уряд не тільки прийняв посланців, а й дав значну субсидію на будівництво церкви та потреби її причту. Допомогу з Росії одержувало й Київське братство. Посилаючи в 1626 р. своїх представників до царя і патріарха Філарета з проханням про допомогу, воно заявляло, що мету своєї діяльності вбачає у боротьбі проти наступу католицизму.

Діяльність братств проходила в складних умовах. Вона зустрічала різку протидію з боку міської влади й уніатського духівництва. Київський уніатський митрополит Йосип Рутський інкримінував противникам унії те, що вони в усіх містах створили братства, видали свої закони, поставили урядовців, наклали на себе загальний податок відповідно до можливостей кожного і в такий спосіб збирали великі кошти, хоч «до братств належать люди значно нижчого стану», ніж шляхта. Активних учасників братського руху звинувачували в тому, що вони «відмовляються коритися владі магістрату, самі собі чинять нові суди і кари, під страхом вічного прокляття не дозволяють звертатися до магістрату». Справді, статути багатьох братств передбачали, що тільки виборна старшина має судити їх членів, і категорично забороняли останнім звертатися до державних судів. Отже, найактивніші братства прагнули створити органи місцевого самоврядування, протиставляючи при цьому їх установам державної влади. Така діяльність була для них одночасно певною школою політичної боротьби.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Денікінська окупація. Відновлення Радянської влади у кінці 1919-1920р.р.	\|	Утворення та ділльність ЗУНР. Акт злуки.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.