Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Види світогляду: міфологічний, релігійний та філософський (натуралістична, об’єктивно-ідеалістична, субєктивно-ідеалістичні і матеріалістичні моделі).

Суспільство як система.

Сутність суспільного прогресу і його критерії.

Еволюційний і революційний способи розвитку суспільства.

Історична необхідність і свідома діяльність людей.

Проблема історії в її динаміці.

Футурологія і майбутнє людства.

Культурологічний, цивілізаційний і формаційний підходи до дослідження соціальних процесів.

Єдність і різноманіття світової історії.

Типологізація історичного процесу.

Поняття і структура суспільного виробництва.

Суспільство як підсистема об'єктивної реальності і система суб'єктивної реальності.

Теоретичні моделі суспільства в історії філософії.

Суспільство як система.

План лекції

Буття суспільства

Тема 6

(6 годин)

Метаданої лекції – проаналізувати предметну область філософії історії під кутом зору системної організації суспільства і динаміки його розвитку.

Студент, що засвоїв матеріал лекції, повинен знати:

– теоретичні моделі суспільства в історії філософії;

– зміст і структуру суспільного буття;

– значення історичної необхідності і свідомої діяльності людей;

– систему суспільного виробництва;

– етапи світової історії;

– методологічні підходи до дослідження соціальних процесів;

– способи розвитку суспільства;

– сутність суспільного прогресу і його критерії.

На основі отриманих знань студент повинен уміти:

– розрізняти об'єктивне і суб'єктивне, необхідне і випадкове в
історичному процесі;

– вибудовувати логіку систематизації соціальних процесів;

– бачити єдність і різноманіття світової історії;

– розрізняти культурологічний, цивілізаційний і формаційний підходи до дослідження суспільних явищ;

– відрізняти революційний і еволюційний способи розвитку суспільства;

– коректно визначати критерії соціального прогресу.

 

 

 

1) Теоретичні моделі суспільства в історії філософії.

Міфологічний світогляд (Тіт Лівій)

Розуміння процесу розвитку суспільства залежить від своєрідності пануючого світобачення. Як відомо, виділяють міфологічний, релігійний і філософський світогляд.

Античність відрізняється переважаючим впливом міфологічного світогляду, який відрізняється пануванням міфів не лише онтологічного, але й історичного характеру. У свідомості формується міфи про велику державу та історичних діячах, які представляються героями. Тому історія розглядається як сукупність зразків для наслідування. Саме тому в пролозі до «Історії Рима від виникнення Міста» Лівій формулює ціль своєї праці двояко. З одного боку вона полягала в описі неухильного упаду Рима і у поясненні причин того, «як у вдачах з’явився спершу розлад, як потім вони захиталися і, нарешті, стали падати нестримно, поки не дійшло до нинішніх часів, коли ми ні вад наших, ні ліки від них переносити не в силах». Проте, історик вважає свою задачу і у тому, щоб «увічнити подвиги очолюючого на землі народу», бо не «було ніколи держави більш великої, більш благочестивої, більш багатого добрими прикладами».

Тіт Лівії таким чином формулює свою ціль як історика: «Мені б хотілося, щоб кожний читач у міру своїх сил задумався над тим, яке було життя, вдачі, які люди і якому зразку дій – удома, – чи на війні – зобов’язана держава своїм зародженням і зростанню». У вступі до роботи «Римської історії від підстави міста» він пише: «Я, у міру своїх сил, постарався увічнити подвиги очолюючого на землі народу; треба поглибитися у минуле більш ніж на сімсот роки...». При цьому він негативно оцінює історичне оповідання, які допускають вигадку: «...розповіді про події пристойні швидше поетам, якщо своє походження зводити до богів». З незначними модифікаціями цей підхід зберігся аж до XIX, коли склалася історична школа.

 

Релігійний світогляд (Августин Блаженний, Хома Аквінський)

 

Фактично одночасно з міфологічним світоглядом отримав поширення і релігійний, в якому розуміння соціальних процесів було пов’язане з впливом трансцендентального, тобто богів і потойбічних сил. Зрозуміти його своєрідність можна звернувшись до творів релігійних лідерів Середньовіччя, у першу чергу Августина Блаженного і Хоми Аквінського.

У 22 книгах своєї головної праці «Про град Божий» Августин робить спробу охопити всесвітньо-історичний процес, зв'язати історію людства з планами і намірами Божества. Їм розвиваються ідеї лінійного історичного годині і морального прогресу. Моральна історія розпочинається з гріхопадіння Адама і розглядається як поступальну ходу до моральної досконалості, що набуває у благодаті.

У історичному процесі Августин (18-а книга) виділяв сім головних епох (у основі цієї періодизації були покладені факти з біблейської історії єврейського народу): перша епоха – від Адама до Великого потопу; друга – від Ноя до Аврама; третя – від Аврама до Давида; четверта — від Давида до вавилонського полонення; п’ята – від вавилонського полонення до народження Христа; шоста – розпочалася з Христа і завершиться разом з кінцем історії взагалі і із Страшним Судом; сьома – вічність. Людство в історичному процесі утворює два «гради»: світська держава – царство зла і гріха (прототипом якого був Рим) і держава Божа – християнська церква.

Соціально-політична доктрина Августина заснована на ідеї нерівності, яку він відстоює як вічний і незмінний принцип громадського життя. Нерівність є стороною ієрархічної структури громадського організму, створеного богом. Земна ієрархія – відображення ієрархії небесної, «монархом» якої є Бог. Намагаючись запобігти зверненню народних мас до єретичних навчань, Августин посилається і на християнську ідею рівності усіх людей перед богом – усі люди походять від одного прабатька.

Августин висуває думку про єдність людської і божественної історії, які течуть в протилежних, але взаємно нероздільних сферах, змістом яких є бій двох царств (градів) – божого (civitas Dei) і земного (сivitas terrеnа). Дуалізм бога і природи переноситься, таким чином, і на громадський розвиток. Божий град представляє меншу частину людства – це ті, хто своєю морально-релігійною поведінкою заслужили у бога порятунок і милосердя; у земному граді, навпаки, залишаються люди самолюбні, пожадливі, егоїсти, які забувають про бога. Божий Град поступово посилюється в суспільно-історичному розвитку, зокрема після приходу Ісуса.

Суть влади, вважав Хома Аквінський, – це порядок стосунків панування і підпорядкування, при якому воля осіб, що знаходяться нагорі людської ієрархії, рухає нижчими верствами населення. Цей порядок заведений Богом. Таким чином. По своїй одвічній суті влада є встановлення боже. Тому вона незмінно добро, завжди щось хороше, благе. Конкретні ж чини її походження (точніше, заволодіння нею), ті або інші форми її пристрою можуть іноді бути поганими, несправедливими. Не виключає Аквінат і ситуацій, при яких користування державною владою вироджується в зловживання нею. Наскільки дії правителя відхиляються від волі божої, наскільки вони суперечать інтересам церкви, настільки піддані мають право, з точки зору Аквіната, чинити цим діям опір. Філософський світогляд обумовлює виникнення різних концепцій історичного розвитку, в основі яких виділення тих або інших соціальних закономірностей, причин та взаємозв'язків. Тому своєрідність розуміння розвитку суспільства залежить від характеру пануючих філософських систем у той або інший історичний період.

Філософський аналіз суспільства, як однієї з основних форм буття, припускає конструювання його теоретичної моделі, щодозволяє зрозуміти соціальний організм з боку його: 1) сутності, 2) цілісності, 3) логіки існування. В історії філософії було вироблено дві групи моделей суспільства, що розрізняються між собою за тим, які чинники – внутрішні чи зовнішні по відношенню до суспільства – оголошувалися вирішальними умовами людської історії.

 

Філософськи моделі:

Натуралізм: географічний детермінізм (Монтеск’є, Тюрго), Те́мас Мальтус, соціальний дарвіни́зм (Герберт Спенсер)

 

Ті концепції, які бачили першоджерело останньої «за межами» суспільства, склали його натуралістичну,об’єктивно-ідеалістичну, та суб’єктивно-ідеалістичну моделі. Натуралізм, щобув одним з провідних принципів європейської просвітницької думки XVII-XVIII ст., реалізувався в двох варіантах: «географічного детермінізму», що оголошував природні чинники тієї або іншої місцевості основною передумовою спрямованості, рівня і характеру розвитку суспільства (представники Монтеск’є, Тюрго та ін.), і позаісторичної «природи людини» (концепції «природної людини», природного суспільства, моралі, права та ін.) (представники: Вольтер, Руссо, Ламетрі, Дідро, Гердер, Фейєрбах, Чернишевський та ін.). Своєрідним («потворним» по своїй суті) різновидом останнього варіанту натуралізму виступають ті концепції, які зводять соціальний детермінізм до біологічних особливостей людей (Мальтус, соціал-дарвінізм, расизм).

Найвідоміша в епоху Просвітництва концепція географічного детермінізму викладена в знаменитій праці Шарля Монтеск`є (1689-1755) «Про дух законів». Ш. Монтеск`є, услід за ж. Боденом і Ж.-Б. Дюбо, до числа найважливіших сил, що визначають характер суспільного устрою, відносить передусім клімат. Інший важливий чинник — рельєф місцевості. І, нарешті, велике значення має характер ґрунту. Доктрині провіденціалізму діячі епохи Просвітництва протиставили положення про те, що при вивченні історії треба шукати природні і тільки природні причини подій, що відбувалися, що в історії, як і в природі, діють природні і ніякі інші закономірності. Проте загальними станами про об'єктивні закони історії обмежитися було не можна. Треба було шукати реальні природні чинники, що визначали життя суспільства. З цим і пов'язано звернення Ш. Монтеск`є до природних умов, в яких існували конкретні людські суспільства.

Те́мас Мальтус(1766-1834)англійський священик і учений, демограф і економіст, автор теорії, згідно якої неконтрольований ріст народонаселення повинен привести до голоду на Землі.У 1798 році він опублікував свою книгу Essay on the Principle of Population («Досвід про закон народонаселення»). Три основні тези «Досвіду» : через біологічну здатність людини до продовження роду, його фізичні здібності використовуються для збільшення своїх продовольчих ресурсів; народонаселення строго обмежене засобами існування; ріст народонаселення може бути зупинений лише зустрічними причинами, які зводяться до моральної стриманості або нещасть (війни, епідемії, голод). Також Мальтус приходить до висновку, що народонаселення росте у геометричній прогресії, а засоби існування — арифметичній. Стримування зростання населення пояснювалося природними перешкодами (війна, голод, мор), високою смертністю; превентивним чинником (аборт, дитяча смертність), зменшенням темпів народжуваності. Прояв «убогості і вади» «Моральні обмеження» – збільшення віку того, що одружується, строгу сексуальну стриманість до шлюбу. Проте сам Мальтус, як і інші люди епохи, рахував заходи по обмеженню народжуваності справою украй гріховною.

Соціальний дарвінізм(соціа́л-дарвінізм) – соціологічна теорія, згідно якої закономірності природного відбору і боротьби за виживання, виявлені Чарльзом Дарвіном в природі, поширюються на стосунки в людському суспільстві. Соціал-дарвінізм користувався особливою популярністю з кінця XIX століття до закінчення Другої світової війни. Попередником ідей соціал-дарвінізму вважається Томас Мальтус, що видав у 1798 р. книгу «Досвід закону про народонаселення». У цій праці Мальтус стверджував, що в майбутньому людство неминуче зіткнеться з проблемою нестачі продовольства, викликаної перенаселенням, внаслідок чого бідне населення планети вимре від голоду, а багаті виживуть, тобто станеться «пастка Мальтузіанства».

Згідно з Дарвіном, такі соціальні інстинкти, як любов або взаємодопомога, виникли у людини у процесі еволюції і забезпечили панування людини над природою. У 6 главі своєї книги «Походження людини» Дарвін пише: «У недалекому майбутньому, можливо, вже через декілька сотень років, цивілізовані раси цілком витіснять або знищать усі варварські раси у світі», проте під варварськими расами Дарвін розумів ті народи, яким не властиві позитивні соціальні інстинкти взаємодопомоги.

Ідеї Дарвіна про природний відбір ніколи не виходили за рамки біологічних процесів, тоді як соціал-дарвінізм є спробою перенесення ідей про боротьбу за виживання в сферу громадського життя.

Найяскравішим виразником ідей соціал-дарвінізму став Герберт Спенсер, автор вираження survival of the fittest, що перекладається найчастіше як «виживання найсильнішого». У своїх роботах «Прогрес: його закони і причини» і «Основні начала» (1860) він вводить поняття соціального прогресу. Також Спенсеру належать слова: «Універсальний Закон природи: істота, недостатньо енергійна, щоб боротися за своє існування, повинна загинути».

Об’єктивний ідеалізм (Г. Гегель),

Об’єктивні ідеалістибачать першоджерело розвитку суспільства в якомусь «позалюдському духовному початку». Своєрідною інтерпретацією цього підходу до суспільства є монадологіяЛейбница. Вищим етапом у розвитку об’єктивно-ідеалістичної філософії виступає представлення Гегелем соціального процесу як саморозвитку світового духу. Вся історія, згідно Гегелю, є, по суті, історія думки, саморозвитку розуму, що являється як надіндивідуальна, всесвітньо-історична основа, що здійснює в ході соціального прогресу «лише свою власну мету» (Енциклопедія філософських наук в 3-х тт., т. 1, с. 397). Звідси матеріальні суспільні процеси і явища виступають всього лише як «інобуття» світового духу.

 

Гегель у філософії історії осмислив розвиток людини через східці розвитку світового розуму. У філософії духу Гегель осмислив проблеми права, моральності, держави. Червоною ниткою через філософію історії проходить ідея свободи, поетичне розглядається як царство реалізованої свободи. Легальність і моральність з’єднуються в образ моральності, форми її появи: сім’я, громадянське суспільство і держава. Гегель віддавав пріоритет громадського над часткою, родового над індивідуальним, а етичний розвиток індивіда відбувається аналогічно розвитку роду. Свідомість по суті соціально і історичний.

Якщо право – зовнішня дійсність, то моральність - внутрішня дійсність. Суть держави можна зрозуміти тільки на тлі світової історії, усі окремі держави – як річки вливаються в море світової історії, в якому очолює розум. Світовий розум – хитрий і винахідливий «Кріт історії риє ходи невидимі для нас». Розумна людина здатна подивитися на світ і самого себе через призму певного стану світової історії. Народи існую історично і неісторично. Історично – це інструменти в руках світового розуму, а не історично - ця сировина, матеріал.

Гегель виділяв 4 етапи розвитку світової історії: 1) східний; 2) грецький; 3) римський; (іноді об’єднувався з грецьким в античний); 4) германський (Християнський). У східному період свободи немає, деспотичний режим (Вавилон, Китай), тому що люди ще не усвідомлюють необхідність у свободі. У грецькому періоді – багато свободи оскільки усвідомлюють необхідність в ній. У Римському періоді людина створює право і стає носієм правової свідомості. У Германському періоді вільні усі оскільки усі усвідомлюють необхідність.

Гегель приймав Спінозу: «Свобода – це усвідомлена необхідність». Це ідеалістичне трактування свободи. Свобода виступає в двох іпостасях: позитивна і негативна. 1) Свобода від (негативна). 2) Свобода для (позитивна). Свобода від – може переростати у свавілля, справжня свобода завжди потребує обмеження. Прусська монархія – ідеальний тип держави, а абсолютна держава – цей хід Бога по землі. Ідеальна держава була для нього античне. Розвиток історії є втіленням ідей світового розуму, і при цьому в нових історичних формах завжди зберігається частина старих, але вони репродукуються на більш високому рівні. Висновок: логіка розвитку, абсолютний рух, світ розум. характерні для усіх частин філософії Гегеля. Гегель – вищий розквіт німецької філософії. «Кожен народ заслуговує той уряд, який вони припустимо самі».

Суб'єктивний ідеалізм (В. Дільтей, І. Фіхте, А. Шопенгауер, Ф Ніцше).

Другу групу моделей суспільства складають ті, які вважають суспільство системою, детермінованою у своєму існуванні, перш за все, внутрішніми джерелами саморозвитку. Оскільки в якості цих джерел називаються або духовна, або матеріальна основи, то всі ці моделі підрозділяються на субєктивно-ідеалістичніі матеріалістичні.

Суб’єктивні ідеалістивважають, що ідеальні спонукальні сили, які діють в суспільстві, є останніми причинами подій, і не намагаються шукати інші, більш глибокі джерела, що визначають ці сили. На думку Дільтея, Фіхте, Шлегеля, Шопенгауера, Ніцше, представників позитивізму,екзистенціалізму,персоналізмута інш., людська активність обмежується сферою духовної діяльності, звідси – необхідність докорінних суспільних перетворень пов’язувалася із задачею зміни тільки цієї сфери. Характерним прикладом цього може служити думка основоположника позитивізму О. Конта, щописав: «Наша найнебезпечніша хвороба полягає в глибокій розбіжності розуму щодо всіх основних питань життя, тверде відношення до яких є першою умовою істинного соціального порядку» (Світ філософії, ч. II, с. 153).

Вільгельм Дільтей (Dilthey) (1833-1911), німецький історик культури і філософ, провідний представник філософії життя, фундатор філософської герменевтики, розуміючої психології, духовно-історичної школи у літературознавстві розвинув вчення про розуміння як специфічному методі наук про дух (на відміну від наук про природу), інтуїтивне збагнення духовної цілісності особи і культури. Тлумачив буття як іраціоналістичну історію, що розуміється. Праці по історії німецької філософії, літератури, музики.

Гносеологічна теорія, представником якої є В. Дільтей, не обмежується рамками власне історіографії. Він виділяє особливу роль історичної школи для становлення методології історії: «Тільки історична школа вперше здійснила емансипацію історичної свідомості та історичної науки». Людина, по Дільтею, не має історію, але сам є історія, яка тільки і розкриває, що він є. Він виділяє метод розуміння як безпосереднього збагнення духовного єства. Розуміння, родинне інтуїтивному проникненню у життя, Дільтей протиставляє методу пояснення, вживаному в науках про природу. Він визначає герменевтику як тлумачення окремих явищ як моментів душевно-духовного життя епохи, що реконструюється. Дільтей описує історичне розуміння таким чином: «…через занурення в контекст попереднього розвитку вивести думку про якнайглибший внутрішній імпульс сучасного наукового руху».

Наведемо декілька висловів, які розкривають позицію Дільтея: «Тільки у внутрішньому досвіді, тільки у фактах свідомості я бачив опору своєї думки; жива істота особи, внутрішній світ, індивіди зовні нас, їх життя в часі, їх взаємодія – все може бути пояснено з цієї сукупності людської природи, яке у волі, відчуття і уявлення лише розкриває свої аспекти. Не постулюючись окостенілою апріорною здатністю пізнання, а лише відштовхуючись від цілісності нашої істоти, наука про історичний розвиток здатна дати відповіді на питання, які ми всі пред'являємо філософії». (…) «Науки про дух поєднують у собі три різні класи висловів. Вони дають слово дійсності, як вона дана у сприйнятті...» (...) «Інші розгортають ті, що вичленують шляхом абстрагування закономірності в поведінці змістовних частин цієї дійсності; вони утворюють теоретичну складову пізнання. Нарешті, треті виражають оцінні думки і приписують правила;» (…) «Призначення наук про дух – це одиничне, індивідуальне в історично-соціальній дійсності, розпізнати діючі тут закономірності, встановити цілі та норми її подальшого розвитку». (...) «…найпростіший аналіз який можна отримати при аналізі соціально-історичної дійсності, передбачається психологією; тому вона – щонайперша серед наук про дух».

Іоганн Фіхте не обмежується міркуваннями про трансцендентну значущість моральних вчинків. Він аналізує і їх посюсторонні умови. Так, він упевнений, що вільна особа не може розкритися, якщо не існує інших осіб. Моральний закон теж припускає множинність суб'єктів моральності. Фіхте розглядає проблеми соціальної філософії і філософією історії тісно пов’язаними з етикою.

Він виділяв п’ять етапів людської історії – 1) «невинності», коли розум виступає у вигляді інстинкту, 2) гріховність, що «починається», 3) «завершена гріховність», коли люди відмовляються від розуму взагалі, 4) виправдання, що «починаються», і 5) «завершеного виправдання і освячення», «коли людство упевненою і твердою рукою створює з себе точний відбиток розуму». Впровадження ідеалів розуму в громадське життя неможливе без діяльної участі держави, хоча її роль багато в чому службова.


Читайте також:

  1. ДИНАМІКА НАУКИ: ФІЛОСОФСЬКИЙ СЕНС ЗАКОНОМІРНОСТЕЙ І ТЕНДЕНЦІЙ РОЗВИТКУ НАУКОВОГО ЗНАННЯ
  2. Національний та релігійний рух в Україні
  3. Поняття «етос» і «мораль». Виникнення етики, її філософський характер, предмет та завдання.
  4. Релігійний календар слов’ян.
  5. Релігійний культ ісламу.
  6. Релігійний розкол в українському суспільстві.
  7. ТЕМА 13: ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ СУСПІЛЬСТВА
  8. ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ ПРОЦЕСУ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ ГНОСЕОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ НАУКИ
  9. ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ СУТНОСТІ НАУКИ І ЇЇ СОЦІАЛЬНИХ ФУНКЦІЙ
  10. Філософський роман «Шагренева шкіра».




Переглядів: 1014

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Категорії діалектики | Матеріалістична модель: Вольтер, Ж. Ж. Руссо, І. Гердер, Гельвецій, Маркс і Енгельс

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.003 сек.