Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ ПРОЦЕСУ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ ГНОСЕОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ НАУКИ

1. Структура пізнавального процесу.

2. Істина як процес і результат пізнання.

3. Буденне і наукове пізнання. Проблема єдності і класифікації науки. Об’єктивність і предметність наукових знань.

4 Науковий підхід до встановлення істинності суджень. Взаємозв’язок гносеології і методології.

Як уже зазначалось, наука - це діяльність по виробництву нових знань про світ, і результат цієї діяльності - система знань. Діяльність має здійснюватись на науково обгрунтованій основі, роль якої виконує гносеологія. Вона є немов би наукою в науці.

Може виникнути запитання: для чого науці потрібна теорія пізнання? Воно виникає із-за недостатнього розуміння як суті пізнавальної діяльності взагалі, так і особливостей наукового пізнання Проте науки без теорії пізнання ніколи не було і не може бути. Справа у тому, що наука у своєму розвитку керується теорією пізнання. Через це буде вірно, копи ми гносеологію визначимо як теоретичне керівництво б науковому пошуку можливостей для вирішення нових проблем, що збагачують зміст наукового знання.

Слід мати на увазі, що теорія пізнання являє собою великий і складний розділ філософії, який розкриває другий бік й основного питання, де аналізуються можливості, джерела і засоби вивчення людиною оточуючого світу, самого себе, закономірності процесу відображення об’єктивної реальності в її свідомості, критерії істини та багато інших проблем.

Перш за все важливо зрозуміти, що пізнання - це процес цілеспрямованого, активного відображення об’єктивного світу, його законів у свідомості людей. Цей процес обумовлений потребами суспільно-історичної практики людства. Теорія пізнання виходить із найважливіших положень наукової філософії, принципу пізнавальності світу, визнання діалектики пізнавального процесу. Велике значення мають сформульовані гносеологічні висновки, які підтверджені філософією та суспільно-виробничою практикою.

У цих висновках підкреслюється, що у світі існують речі незалежно від свідомості, відчуттів; у пізнанні не можна припустити наявність неперехідної межі між явищем і сутністю. Різниця в даному випадку визначається лише глибиною пізнання. І далі, в теорії пізнання, як і у всіх інших галузях науки, потрібно міркувати діалектичне, тобто не припускати готовим і незмінним наше пізнання, а розбирати процес переходу від незнання до знання, всебічно вивчати, яким чином неповне і неточне знання стає повним.

На відміну від наукової гносеології, яка розглядає пізнання як складний взаємозв’язаний процес, деякі філософи, абсолютизуючи окремі моменти процесу пізнання, фактично стверджують позиції агностицизму. Агностицизм - це напрямок у філософії, відповідно до якого людина не здатна пізнати сутність речей, не може мати достовірних знань про них. Термін "агностицизм" уведений англійським природознавцем Гекслі. Прихильник агностицизму далі відчуттів не йшов, вважав їх єдиним джерелом пізнання.

Класичними представниками агностицизму в історії філософії були Юм і Кант. Перший із них вважав, що людина має справу лише з власними відчуттями, і через це вона не може нічого знати про зовнішній світ. Другий хоча і визнавав об’єктивне існування світу речей, але їх сутність вважав недоступною для пізнання, називав її "річчю в собі".

Можливість пізнання світу заперечується деякими філософами і в сучасних умовах. Своєрідно підходить до цього питання семантична (семантика - смисловий бік мови) філософія. Вона виходить з того, що в пізнанні оперують поняттями, які формуються людиною. А філософія екзистенціалізму (дослівний переклад - існування) твердить, що повна реальність світу відкривається лише через непізнаваний "інтимний" зв’язок особи з буттям.

Пізнання - складний процес, під час якого виникають сумніви. Проте скепсис не можна абсолютизувати, інакше мимоволі стаєш на шлях помилок.

Слід враховувати і те, що пізнання є творчо активним, діалектичним процесом відображення реальності у свідомості людини. Як передумова даного процесу необхідні: об’єкт і суб’єкт пізнання, а також взаємодія між ними. У сучасних умовах велике значення мають засоби пізнання, що посідають проміжне місце між суб’єктом і об’єктом пізнавального процесу.

Суб’єктом пізнання виступає суспільна людина, яка певною мірою представляє суспільство в цілому, бо індивід ізольований від суспільства, який не оволодів накопиченими знаннями, мовою, досвідом інших людей, не може бути суб’єктом пізнання.

Людина, що виступає в цій ролі, формується у процесі праці, що має особливе значення, виконуючи функцію головного критерію, що визначає людські можливості у виробництві матеріальних благ. У праці людина виявляє свої здібності: розумові і фізичні, професійні навички, знання, моральні якості.

У людській діяльності виявляються дві взаємопов’язані сторони: а) індивідуальна, природно-психологічна та б) суспільно-історична. Зазначені дві сторони органічно пов’язані між собою. Людина не абстрактна істота, що має притулок десь поза світом. Вона виражає собою цілком певний світ, суспільство, державу, колектив, сім’ю.

Суб’єкт не існує поза суспільством. Через це його пізнавальні можливості, способи і форми пізнання мають суспільно-історичне походження. Вони є продуктом практики і формуються у процесі суспільного навчання і виховання, засвоєння ним матеріальної і духовної культури.

В цілому ж рівень пізнавальної діяльності суб’єкта визначається природними, індивідуальними особливостями, суспільними умовами і можливостями, в яких здійснюється пізнавальний процес, використовуваними засобами пізнання і ступенем оволодіння ними суб’єктом.

Розкриття суб’єкта пізнання нерозривно пов’язане з визначенням самої людини, встановленням її сутності. Дана проблема вирішується різними філософськими концепціями. Сучасна дійсність вимагає комплексного підходу, який найбільш повно охоплює всі сторони сутності людини, а звідси - і суб’єкта пізнання.

Не можна, скажімо, примиритись з поглядами ідеалістів, зокрема з вченням Гегеля, для якого суб’єкт пізнання являє собою абстрактну свідомість, відірвану від людини, матеріальної природи і суспільного середовища: виражену в якійсь "абсолютній ідеї". У той же час не менш небезпечно погодитися і з точкою зору Прудона, який вважав, що суспільство - це особа, що має свій власний розум. Так, звичайно, є суспільна свідомість, але вона єдина і нерозривно пов’язана з індивідуальною свідомістю. І індивід реалізує себе в пізнанні як суспільна особа, що має певні здібності і нахили.

Що стосується об’єкта пізнання, то ця гносеологічна категорія означає об’єктивну реальність у процесі її пізнання, тобто у процесі перетворення із незнаної у знану, із знаної неповно, неглибоко у знану повніше, глибше, всебічно.

Існують первинний і вторинний об’єкти пізнання. Первинний об’єкт будь-якого пізнання являє собою матерію, об’єктивну реальність у її конкретних видах і проявах. Разом з тим пізнаються і похідні від неї, вторинні об’єкти: внутрішній світ людини, духовні процеси саме пізнання і форми, в яких воно виражається: мова, різні системи знаків.

Поняття об’єктивної реальності охоплює як пізнану, так і непізнану реальність. Раціональний зміст тези про те, що без суб’єкта нема об’єкта і навпаки, якраз в тому і полягає, що пізнавальний процес є дійсним завдяки зв’язку суб’єкта і об’єкта, їх неподільності у цьому процесі, тому що там, де припиняється цей зв’язок, неподільність, там переривається і припиняється саме пізнання.

Дотепер йшлося про те, що являє собою об’єкт пізнання. Але є ще не менш важливе питання: якою мірою об’єкт пізнається?

Теза про те, що світ такий, яким його знає і пізнає суб’єкт, така ж однобока, як і теза, що людина пізнає світ, яким він є насправді. У дійсності ж світ і такий, і не такий, яким його знає і пізнає суб’єкт. Людина знає і не знає світ таким, яким він є насправді.

Тільки безперервний розвиток, що супроводжується постійним переходом від незнання до знання і від нього до нового знання, дозволяв людині все більш і більш знати світ таким, яким він є в дійсності, але ніколи абсолютно повно і вичерпно цього зробити вона не зможе. Процес розвитку людського пізнання є вирішенням і відновленням даного протиріччя в постійному прирощенні знання.

Глибина пізнання - поняття досить відносне. Та й сам об’єкт пізнання утворення далеко не одноманітний. Одна справа - пізнання об’єктивної реальності, а інша - духовної. Зрозуміло, що об’єктом пізнання є не лише предмети і явища природи, а і суспільство, інші люди, сама людина. Об’єктом пізнання можуть виступати і ідеальні явища.

Всі об’єкти пізнання поділяються на два види.

1. Об’єкти чуттєво сприймані або такі, що фіксуються за допомогою різних технічних засобів (візуальні засоби - телескопи, мікроскопи та ін., різні вимірювальні прилади, фіксовані зміни в об’єкті та ін.).

2. Абстрактні об’єкти (ідеальні).

З об’єктами першого виду, як правило, оперують у процесі чуттєвого пізнання, на емпіричному рівні. До них належать реально існуючі предмети, явища об’єктивного світу, з якими людина безпосередньо взаємодіє у процесі пізнання.

Другого виду об’єктами оперують на рівні теоретичного пізнання. виступають перш за все як уявні образи.

Для того щоб реальний предмет став об’єктом пізнання, його необхідно перетворити в ідеальний образ. Об’єктом теоретичного пізнання вважється не просто емпірично дана річ, а використовуються абстрактні "об’єкти" утворені на основі певних фактів.

Пізнавальні об’єкти не існують поряд з конкретними речами і сам якимись особливими формами об’єктивної дійсності, а являють собою рід, вид, клас так званих функціональних визначених утворень.

Кожен із таких абстрактно існуючих об’єктів має значення лише відносно до тієї сукупності речей, які у процесі пізнання виступають немов би замінниками реальних речей.

Фізики, наприклад, говорять про реальність існування віртуальних часток, гравітаційних хвиль. Але такі об’єкти існують специфічно, як понятійні образи тих причин, які обумовлюють ефекти, що спостерігаються нами. Прикладом абстрактного об’єкта в математиці є точка, число, уявні величини та ін.

Отже, реальність абстрактного об’єкта полягає в тому, що він детермінований реальними речами, об’єктивний за походженням. Використання його в теорії дає змогу виходу на реальні об’єкти.

Основним питанням теорії пізнання є вчення про істину. Всі науки, все людське пізнання спрямоване на досягнення істини. Тільки істинне знання служить людині могутньою зброєю перетворення дійсності.

Істина - це вірне, достовірне, перевірене практикою відображення у свідомості людей предметів, явищ і їх зв’язків, логічно існуючих утворень. Характеристика істинності належить до думок, знань людей, в яких виражається їх адекватність дійсності. Але істинність не можна вважати ні речами, ні засобами їх мовного виразу.

Істина нерідко пов’язана з оманою, яку слід відрізняти від неправди. Остання є навмисним перекрученням дійсності. Серед можливих причин омани можна назвати такі. 1. Індивідуально-психологічні особливості вченого. 2. Припущення відхилення в теорії пізнання. 3. Складність, особливість, оригінальність об’єкта пізнання.

Розкриваючи поняття істини, слід звернути особливу увагу на два таких моменти. По-перше, вона є результатом пізнання і її слід розглядати як таку. У цьому випадку омана і тим більше неправда не можуть бути сумісні з істиною, тому що вони їй протирічать. По-друге, істину необхідно розглядати і як процес, рух до своєї вершини, свого змісту. На цьому шляху вона може зіткнутися з оманою, і навіть не виключена її перемога. Коротше кажучи, на шляху формування істини зустрічається немало перешкод.

Наука доводить, що визначення об’єктивності світу означає неминуче визначення і об’єктивної істини, інакше ми не знали б про існування першого. Поняття об’єктивної істини означає визначення її об’єктивності за змістом, джерелом, її об’єктивність не є те, що вона об’єктивна, поза людською свідомістю. Істина завжди ідеальне відображення об’єктивного світу.

Наукова теорія виростає із визначення об’єктивності зовнішнього світу і приблизно вірного відображення його в голові людини. І оскільки людські знання вірно відображають існуючу об’єктивну реальність, остільки вони містять у собі об’єктивну істину.

Але істина наповнюється новими і новими знаннями, світ перебуває у русі, розвитку, перетворенні. Через це об’єктивна істина не прямолінійно розглядається як співвідношення з нині існуючою реальністю. Істина розкриває причинно-наслідкові зв’язки, що детерміновано обумовлені об’єктивним внутрішнім змістом і об’єктивними зовнішніми умовами.

Звідси істина органічно пов’язана з її абсолютністю (на кожному етапі формування знань) і відносністю (з врахуванням її майбутнього стану). Це перспективне положення співвідноситься з теперішнім як причина - нас.

Взаємозв’язок абсолютності і відносності істини являє собою важливу проблему, яка особливо гостро була поставлена в кінці минулого і на початку двадцятого століття. Зокрема, В.Плеханов твердив, що теорія грошового обігу є об’єктивною істиною на всі часи. А.Богданов висловив свою незгоду з таким положенням, мотивуючи тим, що "вічність" істини є справою віри, а не наукового знання. І в даному випадку це, мовляв, істина об’єктивна, але тільки для певного часу. В.Ленін заперечив А.Богданову і піддав його критиці (сформульована проблема цікаво вирішується у статті А.Богданова "Віра і наука").

Деякі філософи заявляють, що до істини потрібно підходити з позиції плюралізму, вважають істинними всі "загальнозначущі" положення. Інші вчені не погоджуються з таким положенням. Так М.Хуанджі (Пекін); критикуючи концепцію плюралізму істини, писав, що така позиція може привести до філософського релятивізму, коли у кожного суспільства буде своя філософія і свої істини. У той же час він не заперечував права людей на плюралізм думок у формуванні об’єктивної істини, скажімо по конкретному положенню теоретичного пошуку.

Наукова філософія довела, що об’єктивна істина розкриває справжнє джерело пізнання, допомагає визначити сутність матеріальних і духовних утворень.

Пізнання являє собою нескінченний процес відображення нескінченного світу у свідомості. Через це абсолютне і відносне у свідомості виступають як взаємозв’язані сторони.

Виникає питання: чи можуть людські уявлення виразити об’єктивну істину зразу, цілком, у повному обсязі знань про сутність даного предмета чи приблизно, відносно. Для цього необхідно зрозуміти взаємозв’язок абсолютності і відносності істини, розкрити їх зміст і значення.

Абсолютна істина - повне і вірне відображення світу, такий зміст знань, який не може бути спростований дальшим розвитком науки і практики.

Поняття "абсолютна істина" вживається в декількох аспектах.

По-перше, як вичерпне знання реального світу. До цього людство прагне, але, вивчаючи об’єктивний світ, люди стоять перед протиріччям: з одного боку люди прагнуть пізнати до кінця світ, а з іншого, безмежність природи не дозволяє їм повністю вирішити це завдання. Об’єктивний світ повсякчас змінюється, збагачуються наші знання про об’єктивну реальність.

По-друге, та істина, яка вірно відображає сутність конкретних явищ і сторін дійсності й надалі не може бути спростована. Такими істинами, наприклад, є: світ матеріальний, матерія рухається та ін. До абсолютної істини можна прирахувати незаперечні факти.

По-третє, абсолютна істина вказує на те, що вона складається із зерен Відносних істин, так як її зміст осягається поступово.

Відносна істина - це вірне, підтверджене практикою, але неповне, часткове відображення об’єкта, яке доповнюється, уточнюється у процесі подальшого пізнання. Процес пізнання істини йде від неповного, однобокого знання до більш повного, багатогранного. Думка людини безмежно поглиблюється від явища до сутності, від сутності першого порядку до сутності другого порядку тощо.

Таким чином, у кожній науковій істині, не дивлячись на її відносність, є елемент абсолютної істини. Наука розвивається шляхом нагромадження відносних істин, в яких є елементи абсолютної. Це положення можна віднести до будь-якої науки, і зокрема, до науки управління, що розвивається шляхом уточнення, поглиблення знань що є, конкретизації уже відомих закономірностей, відкриття нових законів, освоєння практики керівництва матеріальним виробництвом, соціально-політичною і духовною сферами.

Розглядаючи проблеми істини, дуже важливо пам’ятати, що знання, які складають її, відображають предмет, розвиток якого відбувається в конкретних умовах. Через це істина завжди конкретна.

Конкретна істина - знання, що виражають об’єктивну реальність на основі врахування і узагальнення умов, місця і часу існування предметів і явищ.

Знання конкретної істини необхідне для об’єктивного аналізу умов, що склалися, в яких відбувається розвиток того чи іншого предмета, організму.

Конкретність істини є важливим методологічним принципом науки. Встановлені нею процеси відбуваються в конкретних умовах, без урахування яких неможливо передбачити перебіг подій об’єктивної реальності.

Наукове розуміння істини не сумісне з догматизмом, який підносить абсолюту момент сталості у змісті знань. Догматики розглядають речі у відриві від вічних змін дійсності. Однак деякі роблять навпаки, перебільшують момент мінливості, "текучості" і тим самим принижують роль внутрішніх законів і закономірностей предметного світу.

Конкретність істини не принижує роль внутрішніх об’єктивних предметів, а вимагає розглядати їх через призму зовнішніх умов.

На шляху пошуку істини необхідно вирішити багато гносеологічних проблем.

Будь-яка сфера людської діяльності криє в собі найрізноманітніші проблеми, вирішивши одну з яких, натрапляєш на іншу.

І це цілком природно. Але проблеми пов’язані не лише з діяльністю людини, а із самою галуззю наукового дослідження. Наука не сама по собі перетворює світ і створює матеріальні блага. Вона вказує шляхи досягнення поставлених завдань. У пошуку цих шляхів їй і доводиться вирішувати немало проблем.

Однією з таких проблем є встановлення об’єктивності і предметності наукових знань. Зрозуміло, що людина мала знання і до науки. І в той же час на певному етапі свого розвитку вона потяглась до наукових знань, які характеризуються і об’єктивністю, і предметністю.

У цілому знання виконують роль факторів, що спрямовують і регулюють практику. Існують різні види пізнавальної діяльності, які різним чином впливають на практику.

Як відомо, знання є ідеальним відображенням різних галузей реального світу у свідомості людей. Вони можуть проявлятися в різних формах: знання факту, знання, що виражають наукову проблему, гіпотезу, знання, що складають теорію, та ін. У залежності від форми, в якій проявляється знання, їх вплив на практику значною мірою змінюється. Зрозуміло, справа не лише у формі знань, але і вона накладає певний відбиток на їх функціонування.

Вище зазначалось, що в пізнавальному процесі співвідносяться дві сторони: суб’єкт і об’єкт. Знання є зв’язуючою ланкою між ними, тому що об’єкт не може бути сприйнятим свідомістю людини без відповідних ідеальних уявлень про нього.

Однак диференційованість суб’єкта і об’єкта не завжди існувала. На ранніх стадіях розвитку суспільства процес пізнання на суб’єктивну і об’єктивну сторону не розчленувався. Про це ми можемо судити хоча б за міфами древніх народів, в яких сили природи уподібнювались людським силам, а її процеси подавались як людські дії. Явища зовнішнього світу пояснювались у порівнянні з життям людини.

З розвитком практичної діяльності людей і особливо по мірі удосконалення засобів праці поступово виключаються антропоморфні (людиноподібні) фактори в поясненні оточуючої природи.

Праця людей все більше "уречевлюється" в різних предметах, які стають надбанням інших поколінь, які продовжують вносити свій досвід в удосконалення знарядь праці, у виробництво матеріальних благ. Поступово, але неухильно розвивався процес заміни м’язової системи важелями і блоками, а потім - і введенням найпростіших машин. Практика і породжує необхідність поступового відділення її предметної сторони від суб’єктивних моментів. Останні перетворюються в самостійну реальність, виражаючи світ за допомогою знань, неухильне зростання яких все більше їх абстрагує. Систематизація знань робить перший крок до утворення науки, створення умов для передбачення процесів розвитку, використання їх для перетворення світу.

Але не лише за допомогою науки здійснюється людська діяльність, а проявляло себе і продовжує проявляти буденне пізнання. Через це дуже важливо встановити, який взаємозв’язок і в чому полягає різниця науки і буденного пізнання. Вони завжди тісно взаємозв’язані між собою. Проте між ними є великі відмінності. Вони різняться перш за все рівнем пізнання, способом відображення у свідомості суб’єкта, що вивчається, і багато іншим. Зокррема, об’єкт науки вимагає особливих засобів і мови для розкриття і проникнення сутність, що вивчається. Через це і дані фактори пізнання характеризуються також цілим рядом особливостей.

Описувати і вивчати свої об’єкти наука не може, використовуючи лише природну мову. Буденна мова вплетена в наявну практику людини, наука ж вимагає певної абстракції і систематизації, що неминуче віддаляє знання від конкретної дійсності. Далі, буденне пізнання також користується поняттями, але вони розповсюджені, віддалені від сутнісних сторін предмета. Їх зміст узагальнюється головним чином у контексті повсякденного досвіду.

Наукові засоби пізнання, мова науки опирається на систематизовані знання, перевірені і підтверджені практикою. Через це знання, одержані наукою, стають засобом дальшого дослідження на їх системі формуються гіпотези і теорії, розробляються передбачення процесів, що відбуваються.

Важливою особливістю наукового знання є і те, що воно характеризується системністю і обгрунтованістю, без чого власне наука не може існувати. У той же час, як буденна пізнавальна діяльність людей не може досягти такого рівня.

Відмінність буденних і наукових знань добре проглядається в історії розвитку науки, яку можна уявити у вигляді двох важливих етапів. На першому із них пізнання як стадія переднауки відображає ті предмети і явища, які є у сфері повсякденного виробництва людини і його буденного досвіду. Через призму цих речей, їх властивостей і відношень, що фіксуються в пізнанні як вихідні ідеальні об’єкти, розглядається весь світ, їх перетворення для ранньої науки були моделлю зміни ще непізнаних речей. Наприклад, знання операції додавання і віднімання цілих чисел слугувало моделлю вирішення багатьох практичних завдань.

Розвиток практики людської діяльності і пізнання реального світу сприяють формуванню нових способів побудови знань. Особливе значення мало створення схем предметних утворень з використанням формування ідеальних об’єктів на основі знань із інших галузей, обходячи існуючу практику. Таким способом створюються гіпотетичні схеми шуканих утворень з подальшим практичним обгрунтуванням.

Метод гіпотез наукового пізнання, що спочатку утвердився в математиці, а потім - в інших науках, немов би звільняється від наявності практики і з цього моменту закінчується етап переднауки і починається наука у власному розумінні слова.

Переднаука знала емпіричні закони, справжня наука має справу з теорією, яка являє собою систему узагальненого достовірного знання, дійсності, яке дозволяє їй описувати, пояснювати і передрікати функціонування певних об’єктів.

Наукове дослідження відрізняється від буденного пізнання також особливими методами в пізнавальній діяльності.

Ця відмінність перш за все полягає в тому, що в буденному пізнанні прийоми виділення об’єкта, що вивчається, не фіксуються як самостійні методи. Вони вплетені в сам пізнавальний процес, який у свою чергу має практичний характер. У науковому дослідженні велика увага приділяється розробці методів пізнання, що породжує специфічну сферу в діяльності вчених. Потреба у цьому пояснюється в першу чергу складністю виявлення досліджуваного об’єкта, труднощами підходу до нього. Наприклад, вивчення резонансів вимагало від фізиків проведення складних експериментів та різних розрахунків лише для їх виявлення, не кажучи вже про сам процес дослідження об’єкта.

У цьому питанні існує така закономірність: під час дослідження "незвичайних" об’єктів виникає потреба в розробці нових методів їх виявлення. І таким чином, дослідження об’єкта пов’язане зі знанням про методи наукової діяльності.

Позитивний результат наукового пошуку значною мірою залежить від вірної установки дослідника на оволодіння новими знаннями, зорієнтованість його на об’єктивність істини. Ця вимога стосується науки в цілому. Порушення її може повести за собою підрив єдності науки.

Питання про єдність сучасної науки не може бути вирішеним однозначно раз і назавжди. Наука у своєму розвитку зробила багато для доказу єдності світу. У свою чергу єдність світу полягає в його матеріальності. У той же час ідеальність визначає необхідність визнання єдності науки.

Як бачимо, у цьому питанні проглядається внутрішній зв’язок, а саме: єдність науки існує не сама по собі, а тому, що існує єдність світу, єдність практики і теорії пізнання. Проте не можна забувати, що успіхи теоретичного синтезу наук, їх інтеграція - це не завершений процес. Це поки що - невирішена проблема.

Тільки у гносеологічному ідеалі, тільки в історичній перспективі можна уявити такий стан науки, в якому б здійснилась єдність її теоретичного викладу. Багато разів видатні представники сучасної науки (К.А.Тимирязев, В.І.Вернадський, брати Вавілови, А.Ейнштейн, А.М.Несміянов та ін.) у різних формах фіксували виникнення і розвиток єдиної теоретичної тканини науки.

І все ж сучасна наука теоретично різноманітна. Це не виключає її єдності, бо сам світ єдиний у своїй різноманітності. При цьому він різноманітний і у своїй єдності. У цьому зв’язку виникла така думка, що наука єдина завжди, на всіх етапах своєї історії, але форми цієї єдності різні і далеко не всі виявлені на нинішньому рівні розвитку.

Одним із загальних важелів зближення, взаємозв’язку всіх галузей наукового знання виступає їх математизація. Математика виконує не лише роль універсальної мови науки, що виражає здобуті нею знання, а і роль загально-наукового методу.

Прогрес математики, як могутній локомотив, тягне за собою загальний розвиток усієї науки. Але проблема єдності знання стояла і стоїть також і перед сучасною математикою.

Ця ж проблема існує у сучасному логічному знанні, яке представлене різноманітністю самих наук.

Отже, питання про перспективи єдності сучасної науки вирішуються шляхом пошуку нових можливостей і нових резервів взаємозв’язку, співробітництва, спільних зусиль наук у вивченні світу, людського існування і розвитку в ньому.

Єдність науки визначається не лише єдністю світу, а і єдністю суб’єкта -людини, що розвиває свою науку як за змістом, так і за формою її теоретичної організації, що стає основним предметом її вивчення.

Одна наука відрізняється від іншої своїм предметом і особливостями пізнавального процесу, який нерідко нав’язується іншим наукам як еталон, взірець. Але кожен вчений причетний не тільки до своєї науки, а і до науки в цілому. Він відчуває подвійну відповідальність.

Розкриття взаємозв’язку наук, необхідність мати уявлення про науку в цілому можливе лише тоді, коли орієнтуєшся в деталізованій класифікації наук, яка допомагає окреслити її межі, більш рельєфно виділити її предмет, виявити невирішені завдання на стику різних галузей наукових знань.

Класифікація дає змогу більш чітко з’ясувати місце кожної науки в системі матеріального і духовного світу. Класифікація наук має прогностичну функцію, дозволяє визначити можливі напрямки змін, що відбуваються а її теоретичному стані.

З тих часів, як існує наука, створювались і створюються нові і нові системи класифікації галузей наукових знань. Іншими словами, класифікація наук являє собою еволюцію, що пройшла певні етапи розвитку. Оригінальні системи класифікації наук в історії наукового пізнання пов’язані з іменами таких видатних вчених, як Арістотель, Ібн-Сіна, Ф.Бекон, Сен-Сімон, І.Кант, Ампер, Гегель, Енгельс. У Росії та в Україні велику роботу в цьому плані провела вчена дружина під керівництвом Татіщева, Прокоповича (XVIII ст.).

Вся історія розвитку наукових знань свідчить, що різні системи класифікації починались або вирішувались з появою нових наук. Однак в основі класифікації наук є класифікація форм руху матерії, їх матеріальних носіїв, внутрішня розчленованість самої об’єктивної реальності.

Через це вирішення даного питання слід починати з пізнання об’єктивної реальності, розгляду її видів і типів. Але нове знання, особливо таке, що радикально змінює картину світу, входить у зміст науки не без опору. Для утвердження свого місця в науці, по-перше, воно має бути доведене як істинне знання. А по-друге, нове знання має прояснити своє ставлення до попереднього знання: воно його заперечує або звужує його межі, а можливо і доповнює межах нової цілісності.

Уся історія науки пронизує складне діалектичне сполучення процесів диференціації і інтеграції: оволодіння новими галузями знання і поглиблення пізнання призводить до диференціації науки, подрібненню її на більш спеціалізовані галузі знання. Разом з тим потреба в синтезі знання виражається тенденції до інтеграції науки.

Спочатку нові галузі науки формувалися за предметною ознакою відповідно до залучення у процес пізнання нових галузей і сторін дійсності. Для сучасної науки стає все більш характерним перехід від предметної до проблемної орієнтації, коли нові галузі знань виникають у зв’язку з виникненням певної великої теоретичної або практичної проблеми.

Важливі інтегруючі функції щодо окремих галузей науки виконує філософія, а також такі наукові дисципліни, як математика, логіка, інформатика, які озброєні науковою системою єдиних методів.

Наукові дисципліни, що утворюють у своїй сукупності систему науки цілому, дуже умовно можна поділити на три великі групи (підсистеми): природничі, технічні і суспільні, як! різняться своїми предметами і методами. Між цими підсистемами чіткої межі не існує. Ряд наукових дисциплін займають проміжне положення.

Кожна із вказаних підсистем у свою чергу утворює підсистему різним чином координованих і субординованих предметними і методологічними зв’язками окремих наук, що робить проблему їх детальної класифікації вкрай складною і повністю ще не вирішеною.

Поряд з традиційними дослідженнями, що проводяться в межах однієї галузі науки, проблемний характер орієнтації сучасної науки викликав до життя розгортання міждисциплінарних і комплексних досліджень, що проводяться засобами декількох різних наукових дисциплін, конкретне поєднання яких визначається характером відповідної проблеми. Прикладом цього є дослідження проблеми охорони природи, що знаходиться на перехресті технічних наук, біології, наук про землю, медицини, економіки, математики та ін.

За своєю спрямованістю та безпосереднім відношенням до практики окремі науки заведено поділяти на фундаментальні та прикладні. Завдання фундаментальних наук полягає в пізнанні законів, що керують поведінкою та взаємодією базисних структур природи, суспільства і мислення. Безпосередня мета прикладних наук - застосування результатів фундаментальних наук для вирішення не тільки пізнавальних, а й соціально-практичних проблем.

Фундаментальні наукові дослідження визначають перспективи розвитку науки. У сучасній науці поняття фундаментальності наукових досліджень розширюється. Так, сучасний етап науково-технічного прогресу пов’язаний з розвитком авангардних технологій, в чому особливе значення мають мікроелектроніка, робототехніка, інформатика, біотехнологія та ін., які, зберігаючи свою прикладну спрямованість, набувають фундаментального характеру.

У науці можна виділити емпіричний та теоретичний рівні дослідження і організації знання. Стала повторюваність зв’язку між емпіричними характеристиками виражається за допомогою емпіричних законів, що нерідко мають імовірнісний характер. Теоретичний рівень наукового знання передбачає відкриття законів, які дають змогу ідеалізовано описати і пояснити емпіричні ситуації, пізнати сутність явищ.

Все вищевикладене вказує на те, що важливою проблемою у вивченні світу є вірне встановлення співвідношення емпіричного і раціонального пізнання. Справа в тому, що наука включає в себе різноманітні знання, що проявляються в різних формах, які у свою чергу диференціюються різними ступенями спільності.

За рівнем глибини відображення реального світу виділяють, як уже відмічалось, емпіричні і теоретичні знання. Відповідно і діяльність вчених має два види. Вірне врахування всіх сторін наукового процесу значною мірою визначає успіх дослідницької діяльності.

Формування теоретичного рівня науки приводить до якісної зміни емпіричного рівня. Всі теоретичні дисципліни так чи інакше сягають своїм історичним корінням у практичний досвід. Але в ході розвитку і поглиблення системи наукових знань окремі науки відриваються від своєї емпіричної бази і формуються суто теоретично (наприклад, математика), повертаючись до досвіду тільки у сфері свого практичного застосування.

У відповідності до рівня дослідження деякі науки отримали і відповідні назви, наприклад теоретична електроніка, теоретична механіка та ін. Але це, як правило, не виводить їх із рамок фундаментального чи прикладного характеру. У всякому разі теоретична і фундаментальна система наукових знань не виражає повної адекватності за своїм характером.

Особливе значення має проблема новизни та науковості знання, яка не втрачає актуальності, тому що наука постійно розвивається.

Нове знання, якщо воно дійсно таке, характеризується перш за все такими рисами:

1. Воно розкриває для даного періоду часу нові явища.

2. Нове знання передвіщає можливість існування, виникнення і відкриття раніше невідомих явищ.

3. Воно об’єднує різнорідні, а іноді протирічиві, навіть виключаючі одна одну теорії.

4. Нове знання узагальнює такі теорії, коли одна із них стає окремим випадком іншої.

Перелік перерахованих ознак не слід вважати повним. Але і вищеназвані риси, що характеризують новизну наукового знання, ще не є підставою і гарантією загального визнання і незаперечного /твердження в науці. Добре відомо, що навіть пануючі в науці теорії зустрічають все нові й нові спроби їх заперечення. Таких випадків відомо багато.

Складність у даній ситуації полягає в тому, що на статус нової, більш розвинутої теорії претендують не одна, а декілька конкуруючих між собою теорій. Через це виникає проблема вибору однієї з теорій, якщо їх поєднання, узагальнення в єдине теоретичне положення виявляється неможливим. Для такого вибору необхідно керуватися відповідними принципами. Вони в науці існують, і багато з них всебічно апробовані.

У самому пізнавальному процесі дослідник неодмінно стикається з проблемою встановлення істинності суджень. Вивчення проблеми слід починати з визначення якісно різних типів істинності і різноманітних методів її встановлення. Щодо першого, то, наприклад, в математиці існують як класична, так і конструктивна істинність, кожна з яких встановлюється відповідними методами і обґрунтовується різними видами логік: класичною або конструктивною.

Відомі і такі типи істинності, як емпірична і аналітична, фактуальна і логічна. Встановлення типів істинності передбачає з’ясування гносеологічних передумов, що обумовлюють їх специфіку. Так, для визначення, наприклад, емпіричної істинності методами спостереження, вимірювання, експерименту необхідно використати передумови чуттєвого пізнання, спрощення, огрубіння дійсності та ін. (Докладніше про це - в монографії Ю.А.Петрова[2]).

Так як мова йде про емпіричну істинність суджень, то предметом вивчення може бути лише матеріальне утворення, чуттєво сприймане. Зокрема, механіка належить до емпіричних наук, так як встановлення істинності її суджень опирається на матеріальні, механічні рухи, які вивчаються емпіричними методами.

Але релятивістська механіка, навпаки, абстрагується від того, що пов’язане з механічним рухом. Квантова механіка використовує гносеологічні передумови зовсім іншого характеру, ніж попередні дві галузі науки.

Аналітична істинність відрізняється від емпіричної тим, що вона пов’язана зі змістом термінів, що використовують у судженні. І не випадково гносеологічні передумови встановлення істинності складають абстрагування, понятійні описування. Оцінка істинності в даному випадку відбувається на основі розкриття змісту, значення понять.

Розглянемо такий приклад. Потрібно оцінити істинне значення цифри 4. Зрозуміло, що число - це абстрактний об’єкт. У даному випадку емпіричні методи не годяться, тому що число в даному випадку не пов’язане з матеріальними об’єктами. Воно має властивість парності. Звідси судження: 4 - парне число - істинне.

Але є випадки, коли .при розкритті змісту понять спрацьовують і емпірична, і аналітична істинність. Істинність судження можна встановити лише емпіричним методом. У той же час судження "метали - провідники електричного струму" породжує і понятійні уявлення. Тоді істинність судження визначається аналітичним методом.

Однак такі випадки нерідко призводять до теоретико-пізнавальних труднощів. Хоч у житті взаємопереходи від емпіричної істинності до аналітичної і навпаки відбуваються майже автоматично і навіть спонтанно, що нелегко помітити. При цьому не виключаються помилки, про це свідчать багато прикладів.

Складною і важливою проблемою в науці є вживання принципу причинності. Ця проблема не нова, вона породжувала в історії філософії постійні суперечки. Суперечливість даного питання починається з виникнення матеріалістичного і ідеалістичного розуміння причинності.

Зокрема, Д.Юм розробив теорію причинності, виходячи з того, що всі судження, побудовані на емпіризмі, виражають відношення причини і дії. На його думку досвід минулого не може довести нічого відносно майбутнього, тому що він завжди пов’язаний з природою, яка нерідко змінює хід своїх подій. При цьому Юм керувався тим, що у причинних зв’язках не існує логічної необхідності. Більше того, причинні зв’язки ним виводились не з об’єктивної дійсності, вони уявлялись йому структурою розуму.

І тепер ведуться суперечки про те, чи є причинна обумовленість логічною необхідністю. Наприклад, Карнап доводить, що хоч у законах природи і існує необхідність, але вона не має логічної структури. І важко з ним не погодитись, бо логічна необхідність може існувати тільки у свідомості. Щодо природи, то їй певне властива стихійність.

Проте прихильники раціоналізму розглядають причинність по аналогії з логічним законом, таким, як закон достатньої підстави, який був у свій час сформульований Лейбніцем. Німецький філософ І.Кант з такою постановкою питання не міг погодитись, тому що в ній раціоналістична схема розумілась ідеалістично, і він, з одного боку, наповнює її емпіричним змістом, а з другого -намагався розкрити синтетичне апріорне судження.

Кант визнавав загальність і необхідність причинності, але в той же час він відривав її від світу явищ, розглядаючи як привнесену свідомістю у світ природи. Так, причина пізнається людиною. Але питання про її об’єктивність є питанням поділу філософії на матеріалізм та ідеалізм. Причина - більш складне утворення, ніж явище, предмет. Вона невіддільна від сутності речей, виражає внутрішні зв’язки, які розкриваються за допомогою логічного пізнання.

Тільки з таких позицій можна зрозуміти взаємозв’язок причин і дій. А оскільки даний зв’язок має місце, то зрозуміло, що структура причини немов би переноситься, не без підстав доводив Рассел, у структуру дії. Зокрема він писав, що скрізь, де одна складна структура є причиною іншої, причини і дії повинні бути тією чи іншою мірою ідентичні.

В сучасних умовах у філософському пізнанні принципові детермінізму належить фундаментальна роль. Філософія намагається визначити шляхи вивчення причинних зв’язків. Тепер суть проблеми полягає не просто у визнанні об’єктивної причинності і закономірності явищ. Проти цього вже мало хто виступає. Головне полягає в розробці методологічних основ пізнання причинних зв’язків.

Вимальовується два основних напрямки вирішення даної проблеми. По-перше, розгляд взаємозв’язку причини і наслідку згідно з динамічними законами, коли причина породжує однозначні наслідки. І по-друге, на основі статистичних законів розкриття багатозначних наслідків, застосовуючи теорію імовірності.

Особливу складність породжують статистичні закони. Зрозуміло, що причини викликають не будь-які, а цілком певні наслідки. Але їх зв’язок надто складний. Наприклад, існує тип причинно-наслідкових зв’язків, які мають назву "ефект доміно". Суть його полягає в тому, що одна причина породжує цілий ряд наслідків, у якому наслідок стає причиною виникнення нових явищ.

Необхідно врахувати і те, що причинно-наслідкові зв’язки можуть бути прямими і опосередкованими. У першому випадку одне явище породжує інше при наявності прямого зв’язку між вказаними утвореннями. А у другому - між ними є деякі проміжні ланки. Так, причина спаду продуктивності праці на конкретному підприємстві може бути за межами заводу чи фабрики, її опосередкованість часом носить завуальований характер, важко піддається науковому визначенню. Нерідко пошук такої причини йде по хибному шляху. Особливо тоді, коли вона набуває політичної спрямованості.

Взаємозв’язок причини і наслідку ускладнюється і тим, що між ними можуть бути не просто проміжні ланки, а деякі з них функціонують як привід, який сам по собі не викликає змін, але спрацьовує як поштовх, імпульс. Розпізнати, де причина, а де привід теж не завжди буває легко. І в тому випадку, якщо їх обгрунтованість не має достатніх доказів, то передбачення може піти по невірному шляху.

Ось чому дуже важливе значення має причинна основа, під якою слід розуміти сукупність усіх обставин, що породжують наслідок.

Усвідомлення причинних основ - це не просто установлення причини, хоч вона є головним утворенням в обумовленій галузі, а розкриття інших ланок, безпосередньо зв’язаних з нею: зовнішні умови, привід, характер внутрішніх зв’язків, проміжні стимули.

Причинні зв’язки та причинні основи мають особливо складний характер у системах, які самоорганізуються. Причинна детермінація по-різному проявляється у природі, в суспільстві, в духовному житті. Людський фактор теж дає про себе знати як діюча причина. Тут спрацьовують суб’єктивні сили, проявляючи себе у відповідності до умов, що склалися.

І все це в науковому пошуку вимагає глибокого усвідомлення, вміння проникнути у глибину сутнісних зв’язків,

Встановлення вірного співвідношення між гносеологією і методологією у формуванні наукових понять являє собою також дуже актуальну проблему і особливо в сучасних умовах, коли наука набуває ведучої ролі в житті суспільства.

Методологія не тільки розробляє методи наукового пізнання об’єктивної реальності, але й вивчає і сприяє утворенню і застосуванню в пізнавальній діяльності наукових понять, підсилює основи формування суджень, побудови і обгрунтування теорій, висування гіпотез та ін.

Однак методологія не спроможна вирішити поставлені перед нею завдання у відриві від гносеології. Як, до речі, і навпаки, гносеологія немислима без методології. Ми вже говорили про поняття "гносеологія" і "методологія". Ясно, що друге є частиною першого. У даному випадку мова йде про більш широке використання методології в розробці наукових положень, у взаємозв’язку і на основі теорії пізнання. Гносеологія опирається на цілком визначені принципи і методи науково доведені і теоретично обгрунтовані всім ходом Розвитку науки і практики. Важлива роль в їх розробці належить методології.

Але наука немислима без постійного розвитку наукових понять, які виражають усю систему її теоретичних знань, встановлення істинності суджень і обґрунтування теорій. І у вирішенні сформульованої проблеми дуже тісно і всебічно співвідносяться гносеологія і методологія.

Насправді, якщо наука не може існувати без понять, то для останніх не менш важливі методологічні правила, за допомогою яких вони вводяться, їх уведення здійснюється за допомогою гносеологічного аналізу тієї галузі науки, в якій і формуються ті чи інші поняття. Звичайно, тут працює і логіка. Вона зокрема. допомагає сформулювати визначення через рід і видові відмінності, вірно використовувати індукцію, скористатися абстракцією і багато чим іншим. Але який тип визначення краще всього використовувати, логіка вирішити не може.

У той же час від становлення типу визначення залежить багато що, в тому числі, наприклад, вибір оптимальної форми відображення дійсності. З пізнавальної точки зору тип визначення мусить бути найбільш простим, але за умов, щоб він задовольняв вирішення поставленого завдання.

Зупинимось на двох таких типах визначення: остенсивне і вербальне. Перше з них (від слова "ostensible" - показний, очевидний) опирається на об’єкти, відповідно до яких формується поняття. Здається, що воно більш близьке до об’єктивної реальності. Проте строгої однозначності чекати від нього не варто. Слід зазначити, що в науці це і не обов’язково. Щодо вербального визначення, то воно породжується через інші поняття (слово "вербальний" можна розуміти як усний, словесний).

За точністю відображення об’єктів слід визнати, що вербальне визначення має більш високий рівень, ніж остенсивне. Як не парадоксально, але так визнано в науці. І не випадково дане питання можна прирахувати до числа гносеологічних проблем. До цього часу нема відповіді на питання, яким же чином на базі остенсивних визначень, що характеризуються неточністю, виникають точні наукові визначення.

Для підтвердження зробленого висновку можна навести такий приклад. Точні поняття класичної математики нерідко виникають і формуються на базі остенсивних понять множини, елемента множини, належності елемента множини, відповідності елементів множин.

Остенсивне визначення менш складне за змістом. Але не лише тому ним користуються. Справа ще в тім, що вербальні визначення мають, як правило, високий науковий рівень. Але їх формування відбувається вкрай специфічно. У той час як у визначенні важливо досягати простоти та оптимальної форми відображення.

Спостерігаються випадки, коли визначення деяких понять досягаються незаслужено складними шляхами. Проте принцип простоти не повинен використовуватись в ім’я уявної об’єктивності, що часом забувається. Наприклад, поняття властивості інколи визначається через розкриття якості. Адже властивість - сторона предмета. Отже, через неї виражається якість. Вербальне ж визначення в даному випадку не тільки опосередковано, а взагалі абстрагується від внутрішньої визначеності, завдяки якій предмет може бути самим собою.

Наука не терпить однобокості в розкритті сутності понять. Вона не може обійтись остенсивними визначеннями, які в ряді випадків взагалі несприйнятні. Так, поняття актуальної нескінченності визначається лише вербальне, тому що воно означає множину, дану одночасно всіма своїми елементами. І вже, зрозуміло, актуальна нескінченність не може бути виражена чуттєвими предметами.

В цілому ж взаємозв’язок остенсивних і вербальних визначень таїть у собі багато нерозкритих моментів, в їх механізмі не все ще з’ясовано, його розгляд може приводити до ідеалізації і глибокої абстракції.

Деякі гносеологічні проблеми сучасної науки ми розглянемо в інших темах даного навчального курсу.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вернадский В.И. Избранные труды по истории науки. - М., 1981.

Копнин П. В. Логические основы науки. - К., 1968.

Петров Ю.А. Теория познания. Научно-практическое значение. - М., 1988.

Пуанкаре А. О науке. Сборник. - М., 1983.

Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. - М., 1986.

Философские очерки о новых тенденциях современной науки. - Казань, 1988.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ОНТОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ НАУКИ	\|	МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АРСЕНАЛ НАУКИ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.