Матеріалістична модель: Вольтер, Ж. Ж. Руссо, І. Гердер, Гельвецій, Маркс і Енгельс

Артур Шопенгауер (1788-1860), вважав, що внаслідок того, що трансцендентна, безсуб’єктна Воля є внутрішньо роздвоєною, суперечливою, самореалізація, з одного боку, постає як висхідна, прогресуюча, з іншого ж – має споконвічно трагічний характер. Відповідно до такого підходу і вчення Шопенгауера постає як філософія світової скорботи, як своєрідна протоформа екзистенційного героїчного, суть якої він прагнув визначити за допомогою ним же запровадженого поняття «песимізм», що виражало негативне ставлення до життя, у якому панують безглуздя, втрати, страждання і зло, щастя ж і повнота самовиявлення залишаються недосяжними.

Єдиним шляхом прориву за межі як нелюдського світу природи й нелюдяного, відчуженого від особистості світу суспільства, що навіює індивіду відчуття самовтрати, вимушеності існування, затиснутості та реформованості життєвих бажань і прагнень, так і замкнутого на себе, а отже, егоїстичного, злого кола індивідуального життя, Шопенгауер вважав звернення до відкритої всьому світові людей і кожній людині – людяності. Остання, гадав він, знаходить свій вияв у моральних почуттях, передусім таких, як почуття вини, співчуття, тлумачено Шопенгауером як досвід всезагальної любові, спрямованості людини на «релігійну поведінку без віри в божество».

Саме людина, постаючи центральним членом координації світу, в ній же самій розщепленого на волю й уявлення, є, за IIIопенгауером, ключем до розуміння контрастів духовного й матеріального, неповторного і спільного, свободи і зумовленості, сенсу й безглуздя, трагізму і сподівання тощо. А також підведення смислової основи під ці контрасти, привнесення у їх світ людяності, як чогось такого, що не тільки передбачається, а заперечується взагалі самою структурою цього світу – через досягнення й реалізацію моральної свободи як принципово іншого, ніж природний, порядок буття (протилежний, з іншого боку, і сваволі). Але спромогтися на це людина аж ніяк не може в ролі чистого суб'єкта пізнання, й тільки через свої пізнавальні здатності, а передусім — через глибоку співпричетність до страждань світу, гостре відчуття власної провини за них. Завдяки цьому людині зсередини відкривається просвітлена осмисленість цілого, споконвічна, первинна всеєдність

У роботі «Воли до влади» Ф. Ніцше дає характеристику сучасної Європи, визначаючи її духовний стан словом «нігілізм». «Нігілізм» стоїть за дверима, цей найжахливіший з усіх гостей». Усі вищі цінності, що правили досі життям і що визначали сенс буття для людства, потерпіли крах.

Звідси виникає питання: що ж таке це життя, як єдина мета моєї волі? Відповідь повинна дати біологія. Тут Ніцше, як і в другому періоді своєї думки, зустрічається з Дарвіном, але відношення його до дарвінізму тепер уже інше.

Правда, і для Ніцше тенденція життя є ріст, підйом, збільшення потужності, і як наслідок усього цього – боротьба. Але до телеологічного і еволюційного дарвінізму він відноситься тепер негативно: поняття мети і шляху до неї привело б нас знову в нетрі тільки що здоланого і знехтуваного нами ідеалізму; при цьому байдуже, чи будемо ми мислити цю мету іманентної або трансцендентної становленню. Тут погляди Ніцше близько підходять до тієї поправки, яку внесла мутаційна теорія де'Фріза до дарвінізму, Ніцше не убачає прогресу в людстві; навпаки, воно швидкими кроками йшло досі до дегенерації і декадансу.

Те ж можна сказати і по відношенню до усієї природи: «уся тварина і рослинне царство», помічає Ніцше, «не розвивається від нижчого до вищого, – але усе в нім йде вперед одночасно, заплутано, упереміж і один на одного». Прогрес взагалі є «ідея сучасна, тобто неправдива», хоча по часах і попадаються окремі вдалі типи. Для тлумачення подібного космічного процесу Ніцше виставляє новий початок: «волю до влади». Перш ніж перейти до викладу змісту цього поняття у Ніцше, зробимо тільки одне зауваження.

Всесвіт представляє з себе вічне і абсолютне становлення, в якому немає ні перебуваючої субстанції, ні кінцевої мети, до якої б прагнула еволюція, що стає; вона – хаос, в якому немає ні єдності, ні порядку, ні логіки, ні доцільності.

Становлення позбавлене всякого сенсу: про нього не можна сказати, що воно – розумно або безрозсудно, доброзичливо або нещадно; воно вкрай байдуже і аморальне, воно не переслідує ніякої мети, і Ніцше вихваляє його «невинність». Воно не підпорядковане необхідності, детермінізму; звичайно, усе у нім необхідно у тому сенсі, що усе є те, що воно є, а не що інше, але воно не підкоряється ніякому закону, не дотримується ніякого правила.

Ця воля до влади, яку ми знаходимо в усіх проявах життя, властива всякому становленню і представляє саме основу світової еволюції; вона є найбільш елементарним фактом з усіх, які ми тільки можемо констатувати, – фактом, що не допускає подальшого пояснення і генезис якого не може бути вказаний. Воля до влади не єдина, як це припускає Шопенгауер; з іншого боку вона і не дробиться на які-небудь останні, неділимі і перебуваючи одиниці – монади або атоми сил – хоча, звичайно, людське слово безсило формулювати, а думка – осягнути цей світ становлення.

Верховний принцип, що управляє цим світовим процесом, не є самозбереження або постійність енергії; сила прагне не до стійкості, а до росту: кожен атом сили і кожне специфічне тіло бажає розповсюдити свою владу на простір в усьому його об’ємі. Але вони натрапляють при цьому на подібне ж зусилля з боку інших атомів і тіл і вступають врешті-решт у деяку угоду з тими з цих останніх, які мають достатню для такого об’єднання спорідненість з ними, після чого вони спільно роблять подальшу боротьбу за владу, а самий процес триває таким чином в нескінченність.

Людство також подібна система, тільки більша і стійкіша. Всесвіт, нарешті, є сукупність дій кожної з цих сил на ціле усіх інших сил і систему сил. Такий, по погляду Ніцше, характер світового процесу.

Позитивістка модель (О.Конт)

Огюст Конт (1798-1857) був особистим секретарем соціаліста-утопіста Сен-Симона, в спілкуванні з яким багато у чому формувалися вчення про класифікацію наук, про три стадії громадського розвитку і концепція «позитивного» як вищого соціального і духовного стану. Найбільшу популярність Конту приніс «Курс позитивної філософії». У вченні про три стадії інтелектуальної еволюції людства Конт виходить з того, що на першій, теологічній, стадії усі явища пояснюються на основі релігійних представлень; друга, метафізична, стадія носить характер критичною і у чомусь руйнівної сили, що готує позитивну, або наукову, стадію, ніякій виникає наука про суспільство, сприяюча його раціональній організації. Соціологічна доктрина Конта ґрунтується на ідеї про те, що соціологія є «соціальна фізика», яка застосовує принципи «порядку» і прогресу, реставраторські і нові тенденції.

Матеріалістичнамодель складалася спочатку в руслі ідеалістичної моделі у вигляді визнання окремих матеріальних явищ в якості істотної умови історії людства.

Філософія історії Вольтера, веріфіцируючи основи європейської цивілізації, була обернена в майбутнє і визначала онтологічні перспективи «європейської людини» Нового часу. Що стосується власне історичного пізнання, то, згідно з уявленнями просвітників, воно включало поняття історичної істини як вищій мірі вірогідності. Як і всяка раціональна дія, світогляд просвітників абстрагувалася від національних особливостей у вигляді чуттєво-естетичних і морально-психологічних особливостей французів і апелювала до незмінної і універсальної природи людини. Звідси виникав космополітичний універсалізм трактування історії Вольтером і іншими просвітниками. У результаті Історія виступала як раціональна мета і засіб Просвітництва, а онтологічний чинник історичного процесу абсолютизувався.

Особливе місце у французькій Просвітництва займає найближчий попередник Маркса, ідеолог Французької революції Ж. Ж. Руссо. Антропологія Руссо ґрунтується на уявленні про людину як суб’єкта почуттів («ми маємо почуття раніше ідей»), які хоча і «узгодяться з розумом», але не веріфіцируються їм. Людина, що пристрасно відстоює свою індивідуальність, яка «зроблена» від почуття приватної власності, – вважає Руссо, – а його характеристика залежить від штучних пристрастей, що породжуються нею. У «природному стані» людина за вдачею своїй «добрий» і тільки суспільство робить його «поганим». Безперечною заслугою Руссо є висновок про те, що походження громадянського суспільства, яке він оцінює як негативний факт в історії людства, пов’язане з появою приватної власності.

У своїй найголовнішій праці Іоганн Гердер «Ідеї до філософії історії людства» проводить тезу, що людина створена богом, що релігія є найстаровиннішим, вихідним компонентом людської культури тощо. І все ж ці твердження розходяться з лейтмотивною, концептуальною ідеєю Гердера – про неможливість існування духу поза матерією, основними щаблями розвитку якої, як своєрідного єдиного вселенського організму є нежива природа, жива природа і суспільство. За Гердером, органічний розвиток світу відбувається за природними закономірностями, без всякого втручання потойбічних сил, через самозародження виникає життя, а внаслідок еволюції живих організмів – суспільство, яке теж видозмінюється за природними законами. Історію людства Гердер розглядає як єдиний і водночас розгалужений ланцюг поступу народів, кожна ланка якого спрямована на досягнення вищого, гуманного стану і водночас пов’язана з попередніми та наступними ланками. Визнаючи вплив на історичний процес зовнішніх, зокрема географічних, чинників, Гердер, однак, на відміну від Монтеск’є, вирішального значення надає внутрішнім джерелам виникнення й розвою суспільства як органічної системи індивідів. Людина, підкреслював Гердер, народжена для суспільства: поза ним – ніщо; поєднує ж людей культура, що є надбанням і водночас рушієм суспільства. Наголошуючи на ролі виробництва й науки у розвитку людської культури, виникненні мови, Гердер, проте, фіксує як характерний момент наявність незбігу окремих цілей і кінцевих результатів історичної діяльності людей. До найголовніших складових культури він відносив і релігію, визнаючи її особливо важливу роль на перших етапах культурогенезу народів, а також мистецтво, сімейні відносини і державу, яка з розвитком суспільства набуває першорядного значення, але має в подальшому відмерти.

Так, Гердер вважав, що живі людські сили, здібності – ось джерело руху історії, основний закон якої – взаємодія людських діянь і природних умов; головним стимулом суспільного розвитку є діяльність людей, направлена на задоволення їх потреб. Руссо сформулював і обґрунтував думку про те, що приватна власність є причиною суспільної нерівності, антагонізмів і виникнення держави; соціальна нерівність породжує деградацію суспільних вдач.

Гельвецій пояснював суспільний і розумовий розвиток людства його матеріальними потребами. Головна категорія для Гельвеція – це інтерес, що представляє основну пружину людської діяльності. Він виділяв особисті інтереси, інтереси окремих соціальних груп і громадські інтереси. Людина доброчесна, по Гельвецію, тоді, коли його вчинки у різних областях є корисними: або цій особі, або співтовариству, або суспільству в цілому. Він також виступав проти думки, що приватні інтереси не сумісні з моральністю і повинні пригнічуватися заради загального інтересу. Гельвецій вважав, що люди будуть доброчесними, лише об'єднуючи особисту вигоду зі загальною.

Для цього, вважав Гельвецій, закони країни мають бути такими, щоб особисті інтереси, вигода індивіда відповідали загальному інтересу. На думку Гельвеція, шляхом поширення просвіти можна добитися такого положення, коли особистими інтересами стають не лише індивідуальні, але і громадські інтереси. Він писав, що «доброчесна людина не та, хто жертвує своїми звичками і найсильнішими пристрастями заради загального інтересу, – така людина неможлива, а той, чия сильна пристрасть до такої міри узгоджується з громадським інтересом, що він майже завжди змушений бути доброчесним» [Соч. Т. 1. С. 413].

Він різко критично відносився до станової нерівності людей і висунув положення про первинну природну рівність здібностей людей. Вважав, що реальна різниця здібностей і морального обличчя людей цілком визначається вихованням, в якому величезну роль грають випадковості.

Виховуючим чинником служить громадське середовище, під яким розумілася уся сукупність зовнішніх обставин. Провідну роль серед них грають, згідно Гельвецію, форма правління і законодавство країни, у зв’язку з чим їм покладалися особливі надії на освічений абсолютизм. «Нещастя» людей і народів зв’язує з недосконалістю законів і нерівномірним розподілом багатства. Розглядав «деспотизм» як перешкоду для моральності, вважаючи в той же час, що він корениться в природі кожної людини. Рекомендував урядам пом'якшувати майнові протиріччя в суспільстві. «Помірний стан», по Гельвецію, є оптимальним і для щастя.

Етапом розвитку матеріалістичноїмоделі суспільства можна вважати діалектико-матеріалістична концепціяісторичного процесу (історичний матеріалізм), створена Марксом і Енгельсом. Головним її досягненням, на відміну від всіх попередніх, була «добудова матеріалізму доверху», тобто застосування принципу матеріалізму до тлумачення всіх законів і рушійних сил розвитку суспільства, як незалежних від волі і свідомості людини, що переслідує свою мету. Не заперечуючи величезної ролі останніх в суспільстві, історико-матеріалістичнамодель, проте, припускає розгляд ідеальних стимулів життя людей не як висхідних, а як похідних причин історичного процесу, що вимагають свого пояснення, кінець кінцем, з матеріальних умов життя. Не «свідомість людей визначає їх буття, – говорив Маркс – а, навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість» (Сочинения, т. 13, с. 6), де суспільне буття розумілося як матеріальна сфера суспільства, а суспільна свідомість як його духовна сфера.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Види світогляду: міфологічний, релігійний та філософський (натуралістична, об’єктивно-ідеалістична, субєктивно-ідеалістичні і матеріалістичні моделі).	\|	Суспільство як підсистема об’єктивної реальності і система суб’єктивної реальності. Парадигми інтерпретації суспільства

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.019 сек.