Значення діяльності Кирило–Мефодіївського товариства в українському відродженні

Ті роки XIX ст.

Ті рр. XIX ст.

Особливості суспільно–політичного життя в Наддніпрянській Україні 20–30–х рр. XIX ст.

На початку XIX ст. Наддніпрянська Україна, Південна та частково Правобережна Україна, а також Слобожанщина входили до складу Російської імперії. Починаючи з 1796 р. тут відбувалася низка адміністративно-територіальних перетворень. Так, Лівобережна Україна спочатку називалась Малоросійською губернією, але згодом стала називатися Малоросійським генерал-губернаторством. У 1835 р. Слобідсько-Українська губернія була перейменована на Харківську губернію.

Правобережна ділилася на 3 губернії: Київську, Волинську і Подільську.

Південна Україна та Крим називались Новоросійською губернією, а з приєднанням до неї у 1812 р. Бессарабії, було створено Новоросійсько-Бесарабійське генерал-губернаторство.

Характерною особливістю суспільно-політичного життя у підросійських землях України зазначеного періоду було те, що тут набуває поширення і впливу масонство. Найбільшою масонською ложою була «Любов до істини», що була заснована в Полтаві. До неї входив, зокрема, відомий український письменник Іван Котляревський, а також український історик Василь Лукашевич. Останній прагнув утворити Малоросійське Таємне Товариство з метою політичної боротьби за незалежність України. У цей час у Києві було засновано велику і впливову «Ложу з’єднаних слов’ян».

Характерною особливістю діяльності української інтелігенції у зазначений період було зосереджено її зусиль на пропаганді своїх ідей в навчальних закладах. Навчальні заклади стають важливими осередками українського суспільно-політичного життя в Російській імперії. З заснуванням у Харкові 1805 р. імператорського університету починається активне процес національного відродження підросійської України. Саме Харкову належить провідна роль в українському відродженні на початку XIX ст. З другої половини 20-х років XIX ст. роль навчальних закладів в суспільно-політичному житті значно збільшується. Так, у 1826 р. під впливом повстання декабристів при Харківському університеті виник таємний політичний гурток, до якого входили студенти, викладачі та офіцери. Гуртківці поширювали антикріпосницьку та антисамодержавницьку літературу. Їх пропагандистська діяльність охоплювала Харківщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину та інші українські землі. Незабаром цей гурток було викрито і розгромлено.

З 1827 по 1830 рр. у Ніжинській гімназії діяв таємний політичний гурток прогресивної професури. Гуртківці поширювали популярні на той час антикріпосницькі ідеї і боролися за демократизацію навчального процесу проти засилля реакції. Гурток користувався значною популярністю серед студентства, а також здобув прихильність письменника М. Гоголя. У 1830 р. гурток було викрито, а його учасників покарано.

Після польського повстання в Україні 1830-1831 рр. за підтримки малоросійського генерал-губернатора відновлено рух за відродження українського козацтва.

Зазначені приклади можна вважати винятком, аніж сталою тенденцією. Суспільно-політичний рух в Україні зазнавав тиску і переслідувань збоку російського царизму. Своєю колоніальною політикою російське самодержавство усіляко перешкоджало культурному відродженню українського народу. Дійшло до того, що 1853 р. російський царизм навіть заборонив називати Лівобережжя принизливою для українського народу назвою «Малоросія», аби не збурювати серед українського загалу проявів сепаратизму.

Кирило-Мефодіївське товариство виникло в Києві у грудні 1845 р. Воно об’єднало в собі цвіт української інтелігенції. У березні 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс царським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх до Петербургу. У результаті посилених допитів поліція дізналася про існування Кирило-Мефодіївського товариства – першої в підросійській Україні організації політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдарованим істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновником). Хоч два інших інтелігенти – викладач гімназії та письменник – і вже добре знаний поет Тарас Шевченко – підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми.

Найважливіші з цих положень, сформульованих М. Костомаровим, містились у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. В. Білозерський був автором установчої «Записки» та «Статуту слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія». Головна ідея «Статуту» – духовне і політичне об’єднання слов’ян.

Основними ідеями Кирило–Мефодіївського товариства були:

1. Скасування кріпосництва та ліквідація самодержавства;

2. Політична незалежність України;

3. Створення федерації слов’янських держав (включаючи Україну) на засадах рівності і свободи;

4. Національно-культурне відродження України.

Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу товариства, ставилося в широкий контекст панславізму: «Всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов’янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалітарною серед усіх слов’янських суспільств – через відсутність у ній знаті.

Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдо біблійному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише здавалося... бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов’ян; почувши її заклик, повстануть всі слов’яни... і стане Україна самостійною республікою у слов'янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть: «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем». Таке месіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох, сумнівалися у здатності своїх «м’яких» і «поетичних» співвітчизників існувати незалежно.

Погоджуючись щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для М. Костомарова це були єдність і братство слов’ян. Т. Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців. П. Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимуть владі, – це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Т. Шевченко і М. Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що найхарактерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України.

Попри відносно безневинний характер товариства царська влада вирішили покарати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою. М. Костомаров, П. Куліш та інші помірковані дістали порівняно легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. М. Гулака засудили до трьох років ув’язнення. Та найсуворіше було покарано Т. Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола І дописав до вироку таке: «...под строжайшим наблюдением й запретом писать й рисовать». Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у 1861 р.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського товариства було в тому, що тут вперше в XIX ст. було сформульовано і конкретизовано в програмних документах цілі і завдання українського національного руху. Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики Росії і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Національне відродження в західноукраїнських землях другої половини XIXст.	\|	Діяльність«Громад»60–80–ті рр. ХІХ ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.