Основні риси української етноментальності.

Українська етноментальність грунтується, зокрема, на таких архетипових принципах конституювання життєвого світу і культурного простору українства, як кордоцентризм, софійність, антеїзм тощо.

А саме,кордоцентризм – домінанта «серця» в українській культурній ментальності – виявляється через перевагу емоційно-вольового начала над раціональним, примат «серця» над «головою». Це не означає відсутність дискурсивності в «українській душі», але мислення тут стає «думанням», що зачіпає всі сторони людської суб’єктивності, зливаючись з ідеалом “цільного знання», притаманного філософії етнокультури слов’янських народів. В «цільному знанні» приходять до єдності думки, почуття, воля, віра, що відтворює органічно-синкретичний стан душі, цілісний універсалізм духу, культ «святості» і «спасіння». В українському національному характері кордоцентризм пов’язаний з його емоційністю, чутливістю, ліризмом, романтизмом, сентименталізмом. Звідси й походить знана українська поетичність, пісенність, містицизм. В етнопсихології кордоцентризм корелює з феноменами очікування чуда, сподівання на диво, які породжують «метафізику дивовижності» й « естетику зачарованості» культурної душі українства.

Кордоцентричність етнонаціонального світовідношення обумовила й органічне прийняття культурою Київської Русі візантійського ісіхазму – духовної практики довгої мовчазної молитви «серцем». Православний містицизм ісіхазму був перейнятий св. Антонієм Печерським і вплинув на культове спорудження підземних церков і монастирів (Києво-Печерська лавра, Антонієві печери в Чернігові), церковну архітектоніку, іконографію, піснеспіви, проповіді. Вони просякли містичними, аскетичними, інтимно-сердечними настроями і мотивами отримання благодаті. Так само архетип серця і принцип кордоцентризму закладається в культурну душу українського бароко – единого національно довершеного стилю в історії культури України. Не випадково Г. Сковорода позначив бароко як «чудне та містеріальне», підкреслюючи відтак його зв’язок з пізнанням через серце, з ментальними традиціями українства. А бароковість, у свою чергу, стала неодмінним атрибутом українського художнього мислення.

Софійністьяк принцип мудрої організації буття виявляється в таких рисах української етноментальності, як її настанови та мотивації до порядку, ладу, лаштування, довершеності, гармонії в «життєвому світі» українства. Християнський архетип Софії – «Божественної Премудрості» – втілює в собі жіноче породжуюче начало («Матір Світу»), єдність Землі та Неба; Істини, Добра і Краси; Віри, Надії й Любові. Космічний універсалізм софійності породжує в українській культурній душі «влаштованість–у– бутті», жіночність, панестетизм. Він об’єднує в етнонаціональному характері інтелектуальні, моральні та естетичні виміри – “Єрусалим» і «Константинополь», стаючи синтезом «Закону» і «Благодаті». Відтак українська «мудрість» є вищою за знання, раціональність, дискурс науки. Це – «істина серця», «світло одкровення», «мистецтво життя», «шлях до спасіння». Софійність характеризувала стиль соціального буття вже в Київській Русі, яку скандинави називали «Гардарика» – «країна міст». Адже у середньовічних містах, що густо вкривали києворуську землю, знаходились культурні осередки ремесла, мистецтва, освіти, політики, релігії.

Розташована на пограниччі цивілізованої Європи і кочового «Дикого степу», Київська Русь виконувала роль захисниці європейської культури, а це було можливим лише за високим ступенем мудрого лаштування всіх елементів державного буття. Невипадково князя Ярослава назвали Мудрим (тобто «софійним»): не за знання багатьох іноземних мов, а за мудру державну політику, яка зберігала єдність і цілісність Київської Русі. Так само знаменно, що власне Ярослав Мудрий став фундатором храму Святої Софії в Києві – головної святині України та її столиці. Отже, софійність – це культурно-історичний та світоглядний принцип української етноментальності, що оживає в історії, культурі, мистецтві України, в етосі та пафосі соціокультурного життя українця як homo muralis – «людини передмур’я”, яка повсякчас захищала Європу від кочовиків, монголо-татарів, турків...

Антеїзмяк принцип зв’язку з землею (Антей – син матінки-землі Геї) і виявляє оту «вкоріненість» в буття, в рідний грунт і «життєвий світ», про яку писав М. Гайдеггер. Важко уявити собі українця біз любові до землі (в прямому і переносному сенсі), тобто до свого Дому, Поля, Храму, до рідної Батьківщини. Етноментальний антеїзм зароджується в хліборобському характері праці праукраїнців, у селянському способі традиційного життя в Україні. Архетип Матері-Землі був визначальним вже у міфології Трипілля, де існував культ богині Magna-Mater – Великої Богині, яка ототожнювалась з Природою, Землею, Плодючістю. Згодом цей культ перейшов у поклоніння жіночим божествам слов’янського пантеону (Рожаниця, Лада, Слава, Мокоша, Весна та ін.) у шанування берегинь, мавок тощо, у культ жінки. З прийняттям християнства архетип Матері-Землі пов’язується з образом Пресвятої Богородиці, яка в іпостасі Покрови стає покровителькою українського козацтва (святкується 14 жовтня). Так само символічним є образ Богородиці-Оранти, котрий знаходиться на «Непорушній стіні» Софіївського собору, що означає заступництво над усім українським народом. Принцип антеїзму, шанування Матері («а хто мати забуває, того Бог карає»), культ Пречистої Діви теж розкривають жіночність української етноментальності, її зв’язок з природою (екофільність), любов до рідної землі, почуття патріотизму. І не забуваймо, що Антей міг бути переможеним, тільки коли його відривали від матері-землі, як українця – від «неньки-України»...

Етнокультура є найконсервативнішим елементом культури: її архетипи, в яких закодовано певні особливості світосприймання і світорозуміння, є одним із важливих чинників самобутності національної культури.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Духовний спадок етнокультури українців: вірування, міфологічні образи, демонологія.	\|	Матеріальна сфера етнокультури.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.