Матеріальна сфера етнокультури.

Традиційні поселення. Одним із символів матеріальної народної культури українців став відкритий тип двору - не покритий дахом, його вільна забудова: окремі господарські споруди розміщувалися на дворі вільно, не з'єднуючись спільним дахом; другий - однорядна забудова: всі господарські споруди ставали в один ряд з хатою, нерідко об'єднуючись спільним дахом; третій - дворядна забудова: жилий будинок і господарські споруди розташовувалися один проти одного; четвертий - Г-подібна забудова, коли хата і господарські споруди будувалися по обидві сторони садиби і були об'єднані спільним дахом.

Вся система розміщення хати та господарських споруд на українському подвір'ї підкреслювала незалежність, розважливість та ґрунтовність його господарів, їх певний індивідуалізм увиразнювався наявністю паркану, тину або муру, яким позначали обійстя. Проте висота огорожі була такою, аби можна було спілкуватися із сусідами, опосередковано засвідчуючи товариськість та приязність.

Риси незалежності в етнічному образі українців особливо рельєфно виявлялись у вільній забудові двору та в способі розміщення житла стосовно вулиці.

Щодо типового порядку забудови, то він серед українців реалізовувався у такий спосіб: господарські споруди, як правило, розташовувалися по периметру двору, огородженого парканом, вільно, не торкаючись один одного. Ближче до вулиці, в передній частині двору, з переважною орієнтацією вікон на сонце ставили будинок (хату), поблизу нього - "чисті" господарські споруди: комору, повітки, возовні. З другого боку двору за коморою будували льох, погріб, а в глибині двору - споруди для живності: стайні, хлів, повітки, конюшні, кошари, загороди, саж. За господарськими спорудами розміщували город, а далі - леваду з обов'язковою посадкою верби чи акації. На межі городу і левади влаштовували гумно та приміщення для молотьби і зберігання хліба - клуні, половники.

Етнічної особливості, співзвучної етнопсихологічному складу українців, набував і порядок розміщення житла стосовно вулиці. Наприкінці XVIII ст. склалося два варіанти розташування хати: наближене і глибоке, але в обох випадках - віддалене від вулиці.

Українська хата, як правило, розміщувалася в глибині садиби, обрамлялася садком, на відміну від усталених традицій багатьох інших народів, відповідно до яких житловий будинок розташовувався у безпосередній близькості до вулиці або трохи відокремлювався від неї невеличким палісадником.

Українська хата пройшла тривалий і складний шлях розвитку, виявивши глибинну спільність з житлом східнослов'янських, а частково і західнослов'янських народів, коріння якої сягає будівельної традиції як докиївської доби, так і періоду Київської Русі. Проте лише у XVII-XVIII ст. вона набула етнічної виразності, ставши найяскравішим символом української народної культури та ознакою духовності української нації. Образ "білої хати", що стоїть у садочку, квітами повита, неначе дівчина, за висловом Т. Г. Шевченка, став свого роду візитною карткою України, бо втілює не просто довершений зразок народної архітектури, а й цілу систему естетичних засад, народної творчості, навіть образ світоглядних уявлень та людських стосунків. "Біла, з теплою солом'яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом, - писав Олександр Довженко, - архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку в двері, без "можна?" і без "увійдіть", житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів".

Саме такий образ житла здобув назву "української хати", хоча генетично він пов'язаний тільки з окремим регіоном України - Середньою Наддніпрянщиною й Полтавщиною. Але оскільки саме тут, на Гетьманщині й Запорізькій Січі, зароджувалися націогенетичні процеси, формувалася національна культура, багато з явищ цієї культури сприймалося як національні символи.

Традиційне житло українців, незважаючи на значні міграційні процеси, у різних регіонах світу зберігало свої етнографічні особливості аж до середини XX століття. Як правило, це характерні для України низькі, довгасті хати, з земляною долівкою, з нависаючим над стінами дахом. Стіни споруджувалися з підсобного матеріалу: лісу, каменів, саману. Стійко зберігалася традиція обмазувати глиною і білити стіни. У XVII-XVIII ст. в Україні сформувався і побутував такий тип народного житла, котрий одержав назву український. Він мав єдину основу, що характеризувалася наявністю таких ознак, як абсолютна однотипність інтер'єру хати: у середині знаходилась велика піч, по діагоналі від неї червоний або передній кут (покуть), у якому розміщувалися ікони, прикрашені рушниками, квітами та зіллям; за бічною стіною печі влаштовувався дерев'яний настил ("піл"), поблизу нього - скриня, далі - колиска; вздовж чільної та причілкової стін встановлювали лави, прикрашені веретами, коцами або килимами, біля дверей та понад ними - мисники для посуду, а над вікнами чільної стіни - хлібну полицю.

Українська хата становила найважливіший компонент культури в широкому розумінні цього поняття: і як елемент матеріальної та духовної культури, і як система світоглядних уявлень, виконуючи насамперед оберегові функції. Вона захищала людей не лише від несприятливих природних умов, а й від ворожих темних сил. Тож не випадково, що кожна її деталь, кожна річ і знак мали естетичну та магічну спрямованість.

Естетичний образ хати досягався насамперед через декоративно-художнє оздоблення, що, як правило, виявляло етнічні ознаки. Скажімо, інтер'єр української хати неодмінно оздоблювався українськими рушниками, доріжками, килимами й коцами та настінним розписом. Причому вишивка рушників, якими прикрашали ікони, картини, вікна та двері, була різною, оскільки мала різну оберегову символіку. Найбільша небезпека, як вважали, йшла від дверей, отже, логічно, що саме вхід до житла особливо ретельно оздоблювали магічними знаками. Вони містились і у відповідній вишивці рушників, якими прикрашали двері, і в хрестиках, наведених крейдою навколо дверей та вікон, і у розвішаних понад дверима хатніми амулетами (підкова, часник, різне зілля).

Особливою чудодійною силою, згідно із світоглядними уявленнями українців, наділявся мак, насамперед видюк - польовий мак - головний оберіг від лиходійства відьом, упирів та бісовської погані. Він, як, до речі, і будь-який елемент оздоблення, поєднував у собі дві якості: як оберіг і як прикраса. Адже мак вважався символом краси. В українських піснях маків цвіт прирівнюється до швидкоплинного людського життя та до голови роду - матері. Порівняння маку з матір'ю є особливо символічним, бо органічно вписується в прадавній культ жінки-матері - охоронниці домашнього вогнища. Цей архаїчний культ досить міцно зберігався серед українців і у XVII- XVIII ст., виявляючись, зокрема, в тому, що саме жінка оздоблювала свою оселю, тоді як серед деяких інших народів (наприклад, росіян) цим займалися спеціальні майстри-чоловіки, принаймні щодо зовнішніх стін будинку.

Піч в українській хаті була центром і функціонального, і оберегового, і естетичного вираження. Саме її найбільш ретельно оздоблювали - розписували квітами або пташками, що давало уявлення про уподобання господині.

Зовнішні стіни хати українці, на відміну від своїх сусідів росіян чи білорусів, білили. Саме через це образ "білої хати" набув етнічної ознаки, що кидалася в очі навіть чужинцям, які мандрували Україною. Українці, писав, наприклад, І. Коль, живуть у чисто утриманих хатах, які тобі усміхаються. Вони не вдовольняються тим, що щотижня їх миють, як це роблять голландці, але ще кожні два тижні їх вибілюють. Тому їхні хати мають білий колір, наче свіжопобілене полотно. "І стояла біла хата під горою, край долини, у вишневому садочку та в калині".

Народний одяг українців - яскраве й самобутнє культурне явище, котре не обмежувалося функціональним призначенням, завжди виступаючи у вигляді упредметнювача духовних традицій народу та його світоглядних уявлень. Статусу національного символу український одяг набув у XVII- XIX ст., бо у побутовій свідомості він ототожнювався із символічною постаттю козака, який здобував волю для України. Тож не дивно, що художня й фольклорна традиції створили епічний образ козака Мамая - своєрідного народного героя Запоріжжя з усією символічною атрибутикою: довгі вуса, люлька, бандура, зачіска - "оселедець", при коні зі збруєю та при шаблі.

Традиційне вбрання українців являло собою багатошаровий комплекс: штани з домотканого полотна, сорочка, поясний і нагрудний одяг, верхній одяг, головний убір, взуття, прикраси.

Серед українців досі побутують етнографічні особливості в одязі: дерга (буденний одяг з запахом), плахта (святкова, скроєна з двох полотнищ яскравої картатої вовняної тканини, з багатим орнаментом), спідниця (спідниця з фабричної тканини), керсетка (безрукавка) і ін. Регіональна розмаїтість українського одягу складалася відповідно до особливостей розвитку історії українського народу, котрий протягом сторіч розчленовувався різними державами, привносячи тим самим іншоетнічні компоненти. Видова символіка одягу відбилася, зокрема, в таких предметах: шаровари в чоловічому вбранні як символ козацтва, а пізніше і селян Наддніпрянщини, черес - шкіряний пояс гуцулів, кептар - хутряна безрукавка верховинців Карпат, гугля - символічний знак буковинців та ін.

Найвиразніше ж етнорегіональна визначеність українського одягу виявлялася в способах його оздоблення, оскільки вони відтворювали зональні художні традиції, вплетені в своєрідність ментальності населення того або іншого регіону. Найбільшої уваги надавалося вишивці, оскільки насамперед вона у символічних образах несла інформацію і про етнічні та етнорегіональні художні традиції, і про естетичні уподобання жінки, її художній смак, і про світоглядні уявлення людей окремої місцевості.

Найбільш ретельно оздоблювали сорочки - рукава, комір, полики, поділ, власне, всі частини, які були на виду. В узорному ткацтві майже до XIX ст. переважав геометричний орнамент, у тому числі й у вишивці, виконуваній здебільшого "низзю" й "гладдю".

З кінця XVIII ст. поширюється рослинний орнамент, виконуваний "гладдю" та "хрестом": геометричний орнамент зберігався лише на Поліссі, Буковині, Закарпатті та деяких районах Прикарпаття. Населення окремих регіонів віддавало перевагу "своїм" кольорам та їх сполученням, зумовленим регіональними традиціями та природними можливостями. На Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині побутувала вишивка білого кольору з домішками інших відтінків. На Середній Наддніпрянщині воліли оздоблювати червоно-чорним орнаментом, у Поліссі - червоним, у Закарпатті та Буковині - багатокольоровим, на Поділлі й Волині, як і серед бойків Карпат, сорочки прикрашалися килимовим лінійно-геометричним узором переважно чорного кольору.

Жінки носили прикраси - браслети, сережки, обручки, шийні та нагрудні намиста, намиста-підвіски з монетами (намисто, дукачі). На голові часто білий плат (намітка), зав'язана поверх шапочки (очіпка). Повсюдно були поширені хустки, різноманітні за кольором, фактурі, способу пов'язування.

Традиційна кухня. Хліб з кислого тіста у формі круглих або довгастих великих Хлібин (паляниця, хлібіна). Популярні пироги з начинкою і коржики (перепічкі, opішкі, пампушки). З борошна готують старовинні страви: квашу, лемішку, соломаху. Популярні до цих пір страви з тіста, зварені в окропі: галушки, вареники (з сиром, картоплею, вишнею), локшина, затірка (круто замішане прісне тісто, розтерті на дрібні шматочки і зварені у воді або молоці). Фірмовим блюдом українців залишається український борщ, який має багато різних способів приготування. У повсякденному раціоні присутні численні молочні продукти. М'ясо, ковбаси і знамените українське сало є як повсякденними, так і святковими продуктами.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні риси української етноментальності.	\|	Духовний спадок етнокультури українців: вірування, міфологічні образи, демонологія.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.