Наступ царату на автономію України. Ліківдація гетьманату.

Наступ на політичну автономію України. Правління гетьмана Івана Мазепи

Російський абсолютизм не міг змиритися з існуванням на території Лівобережної України демократичних традицій військово-козацької системи, зміцненням та розширенням елементів Магдебурзького права. Тому неминучість ліквідації цих соціально-політичних інституцій і запровадження загальноімперських норм було лише питанням часу. Однак цей процес тривав значний історичний період.

За умовами "Вічного миру", укладеного між Польщею та Росією у 1686 p., Москва зберегла за собою Лівобережжя, Київ з округою. Правобережжя відійшло до Речі Посполитої, яка пообіцяла не заселяти середньої Київщини польськими колоністами.

Російська влада ще до виборів гетьманом І. Мазепи (липень 1687 р.) ревізувала автономні устої Гетьманату. До Глухівських статей 1672 р. долучилися нові обмеження: тепер не тільки гетьмана, але й старшину не можна було зняти з посад без дозволу царського уряду. Водночас, реалізуючи намагання старшини стати спадково-привілейованим станом, Москва підтвердила права на маєтки, одержані старшиною, звільнила її від податків на утримання війська, відмежувала козацький стан від міщан та селян. Коломацькі статті (міждержавний договір, укладений 1687 р. на р. Коломанці (тепер — Харківська область) між новообраним гетьманом І. Мазепою й козацькою старшиною, з одного боку, та Москвою — з іншого вперше заперечували державність України, але завдяки І. Мазепі цей пункт повністю не був реалізований.

Мазепа Іван (бл. 1639—1709) — гетьман України, політичний діяч і дипломат. Народився на Київщині в шляхетській українській родині. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії, згодом — у Варшаві в єзуїтській колегії. Кілька років жив за кордоном — у Німеччині, Франції, Італії, Нідерландах, де вивчав дипломатію, військову справу та мови. У1659—1663 pp. був на службі при дворі короля Польщі, виконуючи дипломатичні доручення. В Україну повернувся у 1663 р., а в 1669 р. став командиром особистої охорони гетьмана П. Дорошенка. У1682 р. призначений генеральним осавулом при лівобережному гетьмані І. Самойловичу. У 1687 р. на раді старшин його обрали гетьманом України. На початках свого гетьманства зумів здобути прихильність московського царя Петра І та його двору. Проте дбав про збереження у Гетьманщині прав і вольностей. Здійснював політику об'єднання українських земель не основі станової держави західноєвропейського зразка з одночасним збереженням традиційного козацького устрою. Дбав про інтереси козацької та аристократичної верхівки, що викликало невдоволення у нижчих верств населення. Незадоволений політикою московських можновладців, потайки шукав союзу з Річчю Посполитою та Швецією, сподіваючись з їх допомогою відновити незалежність України від Московщини. При цьому жорстоко розправлявся з політичними конкурентами з числа козацьких ватажків. Після поразки шведсько-українського війська у Полтавській битві (1709) разом зі шведським королем Карлом XII відступив у землі, контрольовані турками. Помер у 1709 р. в передмісті Бендер. Похований у Святогорському монастирі румунського міста Галаца.

Період правління І. Мазепи був не простим для українського суспільства. Бюрократ і дипломат за характером, він намагався підтримувати добрі стосунки з Петром І та структурами московського уряду. У внутрішній політиці придушував будь-які вияви козацького "вільнодумства" й водночас зміцнював кріпосницькі домагання старшини, її станові права. При Мазепі процес знищення автономії України і форм виборного козацького правління набирав темпів.

Соціальна політика Мазепи, що насамперед враховувала інтереси старшини (хоча він намагався обмежити її апетити), не давала йому змоги розраховувати на масову підтримку українського населення в 1708 p., коли він змінив політичну орієнтацію. Напевне, мав рацію М. Грушевський, коли писав, що в народних масах Мазепа не мав популярності, його вважали в Україні панським гетьманом, старшинським вірним прислужником московського уряду, пильним виконавцем царських указів, що так важко падали на Гетьманщину.

І. Мазепа, як зазначав М. Брайчевський, реально служив реставрації феодально-кріпосницьких порядків у краї. Як відомо, земельна власність старшин існувала у формі рангових (гетьманські та царські пожалування, надані на період перебування на певній посаді) та приватних володінь. Дедалі виразнішою ставала тенденція перетворення тимчасових (рангових) фільварків на постійні. Генеральні й полкові старшини ставали власниками великих латифундій. Існували також козацькі й селянські господарства по 50—80 десятин, в яких було по 20—30, а то й більше голів великої рогатої худоби. Збільшувалася земельна власність православних монастирів: на початку ХVIII ст. їм в Гетьманщині належало майже 300 сіл та хуторів. Старшина, шляхта й монастирська влада різними способами перетворювали козаків на своїх підданих. Цей процес подекуди супроводжувався насильством і зловживаннями. Поглиблювалась майнова нерівність серед козацтва, а 1698 р. вона була узаконена: козаків розділили залежно від майнового стану на виборних (несли військову службу) і під-помічників (надавали допомогу виборним при спорядженні їх на службу).

Становище старшин особливо зміцнилося на початку XVIII ст. Реформи у сфері судочинства та податків (за Мазепи податок з волоки становив у середньому 1 крб. 20 коп. щорічно, а після нього — 2 крб. 88 коп.), опора на еліту свідчили про намір гетьмана створити в Україні прошарок національної аристократії, щоб за її підтримки зберегти оптимальний рівень автономії у складі Російської держави. Свої повноваження І. Мазепа захищав всіма засобами, в тому числі вдавався й до каральних експедицій, провокацій, страт, зближення із царем та його вельможами. Багато уваги доводилось приділяти запорожцям, які іменували гетьмана "вітчимом України". Наприкінці 1689 р. серед них зміцніла група козаків та старшин з пропольською орієнтацією. Гетьману вдалося з допомогою агентурної розвідки перехопити делегацію січовиків, яка прямувала до польського короля. На прохання І. Мазепи Петро І припинив постачання до Січі хліба й зброї, сукна та свинцю. Однак уже в травні 1690 р. запорожці били татар, допомагаючи Польщі, а протягом 1691—1693 pp. на службу до короля перейшло до 2 тис. козаків. Тоді гетьман змінив тактику й домігся, щоб січовикам цар сплатив борги одразу за два роки.

Вербуючи прихильників, Мазепа своєчасно й щедро виплачував козакам кінних полків гроші, сердюкам (гвардії) — одяг та платню. На відміну від І. Брюховецького, який хотів відокремити державні фінанси від гетьманського майна і передати перші під контроль царя, І. Мазепа об'єднав державні й гетьманські фінанси.

Не сприяв підвищенню авторитету гетьмана його конфлікт з організатором визвольного руху на Правобережжі Семеном Палієм. Якщо Палій уособлював демократичну ідею суспільно-політичного ладу в Україні, то Мазепа — аристократично-панську. Не підтримували гетьмана й міщани, які постійно скаржилися на сваволю козацької старшини саме Петру І. Проти Мазепи працював і релігійний чинник, бо, знаючи про його службу при дворі польського короля, українська людність вірила чуткам про те, що гетьман — таємний католик. Незважаючи на те, що він пожертвував на будівництво й реконструкцію церков, монастирів, забезпечення колегіумів, допомогу спудеям величезні особисті кошти: більше мільйона золотих дукатів та мільйон злотих, 186 тис. крб.

Ознайомившись з принципами державного будівництва у Франції, Голландії, Італії, Німеччині, Мазепа став прихильником саме європейських засад державності, які тогочасне українське суспільство сприйняти не могло. Гетьман зробив ставку на "Лева півночі" — шведського короля Карла XII, бо з ним шукали союзу Англія, Франція, він був "Олександром Македонським XVIII ст.", але цей вибір виявився не раціональним.

Саме за Мазепи Росія почала максимально використовувати продуктивні сили, військовий потенціал України для задоволення власне російських, імперських апетитів. Посилилися спроби русифікації населення, особливо верхівки: гетьман і старшина повинні були всіляко пропагувати змішані шлюби українок з росіянами, в офіційних установах російська мова почала витісняти українську, у важкому становищі перебувало національне книгодрукування.

Майже щорічно російські війська здійснювали походи в напрямі Кримського півострова, бо Росія намагалася закріпитися на Чорному морі. Мазепа теж посилав козаків у такі походи, але вони воювали неохоче, розуміючи, що після захоплення Криму потреба в Запорозькій Січі та реєстровому козацтві зникне.

З початком у 1700 р. російсько-шведської війни козацькі полки регулярно посилали на поля боїв у Балтії та Польщі. Нерідко їх підпорядковували офіцерам-іноземцям, які зверхньо ставилися до козаків, не звертали уваги на значні втрати в боях з вишколеними й краще озброєними шведськими військами. Козаки потерпали також від незвичного клімату, хвороб, незадовільного матеріального забезпечення.

Війна вимагала величезних коштів, тому гетьманська адміністрація постійно запроваджувала нові податки, а це збільшувало соціальну напруженість в суспільстві. Люди втікали на підпорядковану Січі територію, багато їх знайшло притулок на Правобережжі. Частина гетьманської старшини, невдоволена політикою Мазепи, слала на нього доноси до Москви. Але цар не йняв їм віри. Водночас Петро І виношував плани ліквідації козацьких полків, призначив князя О. Меншикова головнокомандувачем російськими та українськими загонами в Гетьманщині на випадок наближення до неї шведської армії. Російські чиновники почали контролювати витрати на утримання козацьких полків, було реквізовано значну кількість гетьманської артилерії. Цілком ймовірно, що на посаду гетьмана готували О. Меншикова, а клопоти царя щодо надання І. Мазепі титулу князя Священної Римської імперії були зумовлені бажанням "компенсувати" втрату ним булави.

І. Мазепа та його прихильники добре розуміли, що будь-який результат шведсько-російського суперництва матиме для Гетьманщини тяжкі наслідки. Тому після довгих роздумів було вирішено звільнитися від московської опіки, перейшовши під протекторат Швеції. Раптовий поворот Карла XII восени 1708 р. в Україну (замість очікуваного маршу в напрямку Москви) суттєво змінив плани І. Мазепи, який опинився перед важкою дилемою: залишитися вірним царю чи приєднатися до військ шведського монарха. Політичний вибір гетьмана став для Петра І неприємною несподіванкою, тому московська влада застосувала полярні методи поводження з українським народом: з одного боку, суворо карала російських військовослужбовців за наругу над жителями Гетьманщини, ліквідувала деякі статті оподаткування, з іншого — жорстоко карала та знищувала прихильників Мазепи.

Назавжди перейнявшись недовірою до козацької старшини, Петро І влітку 1709 p., відкинувши після перемоги в Полтавській битві обіцянки про збереження "козацьких прав і вольностей", призначив резидентів (наглядачів) при гетьманському дворі. Вони повинні були стежити за переміщенням запорожців на кордонах Гетьманщини, боротися з "мазепинською" агітацією, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана І. Скоропадського тощо. Ясно, що це був перший крок на шляху до ліквідації гетьманської посади взагалі, що й сталося у липні 1722 р. Згодом настала черга втручання російських представників у кадрову політику Гетьманату, уніфікації українських державних порядків до російських зразків, примусової інтеграції господарства Лівобережної України до російського. З 1712 р. утримання розквартированих в Гетьманщині російських полків було покладене на українських платників податків. Розпорошена й роз'єднана українська еліта виявилася не здатною опиратися імперській політиці царизму. Виступ І. Мазепи та його прибічників лише на короткий час загальмував інкорпораційні процеси, які після його поразки розвивалися з новою силою.

Інакше й не могло бути. Адже з такого важливого культурно-освітнього центру, яким була Києво-Могилянська академія, головним чином поширювалась консервативна, промосковська і промонархічна тенденція у розвитку політичної думки. Саме вони, а не національно-патріотичні й автономістичні ідеї з середовища, близького до козацької старшини, формували суспільну атмосферу.

Політичні причини та наслідки поразки І. Мазепи

Тільки неймовірний збіг обставин міг забезпечити успіх намаганню Мазепи протистояти російському царю. Більшість зовнішніх і внутрішніх чинників зумовлювали неминучість його поразки. До них передусім належать:

— розчленованість українських земель між Росією і Польщею, що спричиняло відмінності в політичній орієнтації української еліти, соціальних верхів, духовенства, народних мас на Схід і Захід;

— відсутність чітких планів щодо майбутнього України в основних геополітичних суперників Росії;

— цілеспрямоване руйнування Москвою української державності, ослаблення ролі гетьмана у внутрідержавному житті, розбрат, конфлікти серед козацької старшини, а також між старшиною і гетьманом (конфлікт Мазепи з фастівським полковником С. Палієм);

— обмеженість соціально-політичної бази через недовіру до Мазепи значної частини козацтва у зв'язку з його "дружбою з царем" (хоч це свідчило, що він був гнучким і вмілим політиком); невдоволення серед селянства, яке вважало його панським, старшинським гетьманом;

— духовно-моральний надлом українського народу, зневіра в результативність боротьби за свою державність;

— недостатність зусиль щодо консолідації української військово-політичної еліти, неефективна протидія політиці московського царя, спрямованої на розкол українського суспільства, використання при цьому релігійного чинника (намагання нав'язати думку, що Мазепа — таємний католик).

Найважливіші політичні наслідки поразки І. Мазепи полягають у тому, що український народ вкотре відчув, що таке бути "під царем"; усвідомив ціну "союзу" з Московщиною, позбувся ілюзій щодо подальшого збереження своїх вольностей і прав; отримав ще один гіркий урок, який полягав у посиленні політичного, соціально-економічного, духовного визиску з боку Москви.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Соціально-економічний розвиток Київської Русі.	\|	Нова економічна політика в Україні

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.