Політична думка ХХ ст.

Розвиток політичної думки кінця XIX — початку XX ст. пов’язаний з іменами таких значних представників європейської політичної традиції, як М. Вебер, Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та ін.

Політична теорія М.Вебера. Значною мірою на формування сучасної парадигми політичної науки вплинули праці німецького філософа, соціолога, історика Макса Вебера (1864 – 1920). Він перший з європейських учених, котрий усвідомив фундаментальність феномена влади та вторинність державно-правових інституцій, відмовився від суто юридичного уявлення про владу. Стрижневою лінією його міркування є тлумачення панування як влади , що дає право керувати одним і вимагає послуху від інших. Вебер розробив соціологію панування, використавши три головних типи легітимного (суспільно визнаного панування).

Веберевське переосмислення ідеї класичної демократії полягало в тому, що система легального панування потребує джерела додаткової легітимації з боку традиції та/або харизми. Тим самим, учений пропонує концепцію плебісцитарної демократії на чолі з вождем, який стоїть над усіма іншими центрами і силами влади.

Слідом за Вебером і інші вчені висунули власні теорії політичного розвитку. Однією з найбільш значущих стала теорія політичних еліт, основоположниками якої були представники італійської школи Вільфредо Парето (1848-1923), Гаетано Моска (1858-1941) і німець Роберт Міхельс (1876-1936), який переїхав із Німеччини до Італії. Теорія еліт — це теорія про поділ людей у будь-якому суспільстві на еліти і маси.

Г. Москарозвивав уявлення про те, що в усіх суспільствах, від слаборозвинених до могутніх, існує два класи людей — клас правлячих і клас керованих. Реальна влада, всупереч міфам про народне представництво, насправді завжди перебуває в руках «політичного класу» та завжди переходить від меншості до меншості, і ніколи — до більшості. Народовладдя, реальна демократія, соціалізм, вважав Моска, — утопія, несумісна із законами товариства і людської природи.

Незалежно від Г. Моски, теорію еліт розробляв В. Парето. Він також поділяв суспільство на еліту і не еліту. Власне еліта поділяється на правлячу і не правлячу (контреліту). Існують два типи еліт: «леви» і «лиси». Він розглянув питання про «масову циркуляцію еліт» або революції: про витиснення і заміну старої еліти контрелітою за допомогою мас. Головним результатом революційних змін стає поява нової еліти, із деякою домішкою старої.

Р. Міхельсвідкрив закон, що управляє всіма соціальними організаціями, і назвав його «залізним законом олігархії». Відповідно до цього закону будь-яка значна громадська організація не може управлятися всіма її членами і влада концентрується в руках тих, хто здатен керувати.

Починаючи з середини XX ст., відбувається швидкий і плідний розвиток політичної науки у США; саме американські вчені започаткували біхевіористський напрям у дослідженні політичних процесів. Одним із основоположників сучасної політичної науки є Ч.Меріам(1874-1953). Він вважав, що реальні політичні процеси відтворюються в різних точках земної кулі. Завдання політологів — спостерігати і перевіряти зроблені теоретичні висновки, розробивши при цьому більш точні механізми вивчення типів спілкування і поведінки або статистичного виміру тих процесів, що постійно повторюються. Прихильником біхевіористського підходу до політичної науки був представник чиказької школи Г. Лассуелл(1902-1978). Йому належить заслуга розробки типології політичних особистостей, визначення типів політиків. Він висловив гіпотезу про «волю до влади» політиків як суб'єктивну компенсацію фізичної або духовної неповноцінності. Головне завдання політичної науки Лассуелл вбачав у дослідженні питання про розподіл цінностей у суспільстві, тому що до цієї проблеми зводиться специфіка політичної діяльності. Той, хто розподіляє цінності, той і має владу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політичні теорії ХІХ ст.	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.013 сек.