Характеристика української культури.

На становлення й еволюцію української культури, формування її самобутніх якостей впливає низка чинників: соціально-історичні чинники (походження українського народу, його ментальність, мова, державність); природно-географічні чинники (клімат, територія, ландшафт), взаємозв’язок з іншими культурами.

Уперше етнонім «Україна» як назва етнічної території (синонім до слова «Русь») згадується в Іпатіївському літописі в 1187 р. Існують дві версії походження цього слова: корінь край трактується як окраїна – кордон зі степом і як батьківщина, вітчизна, країна. Широко вживатися назви «Україна» та «український народ» почали в ХVІІ – ХVІІІ ст., зокрема в літописах Самовидця та Самійла Величка. У різні періоди домінували такі етноніми: Русь, Київська Русь, Червона Русь, Переяславська Русь, Мала Русь, Малоросія, Україна-Русь, Україна.

Так само й етнонім «українець» почав уживатися ХVІ – ХVІІ ст. і довго був малопоширеним, натомість зберігалися у вживанні назви «русини», «русичі», «руські люди», «козаки», «козацький народ».

Періодична зміна етнонімів – поширене явище в розвитку європейських етносів: поляки у середньовічних хроніках фігурують під іменем ляхів, румуни — волохів, росіяни — московітів.

Як бачимо, формування етнічної й національної культури нерозривно пов'язане з формуванням самого народу (етногенезом). Народ (гр. етнос) – поняття багатопланове – це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Існує кілька теорій етногенезу українського народу:

1) теорія «споконвічності» – українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30 – 40 тис. до 2 – 3 млн. років.

2) теорія автохтонності (М. Грушевський), згідно з якою українці походять від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V—VI ст.

3) ідеологічна теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30–80-ті рр. ХХ ст.) про зародження і розвиток трьох братніх слов’янських народів з єдиної давньоруської народності в ІХ — Х ст. Сьогодні ця теорія не витримує критики. Якщо користуватися родинною термінологією, то білоруси і росіяни — не брати, а діти українців, так само, як дітьми латинян є французи, іспанці, румуни; англійців — американці, канадці, австралійці; іспанців — мексиканці, чилійці, аргентинці, болівійці тощо.

4) теорія «незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Отже, українці як етнос зародилися в V—VII cт. у післяримський час на основі слов’янської людності – волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців. Їх можна назвати праукраїнцями, як племена англів, саксів, ютів – праанглійцями, а мазовшан, віслян, слензян, кашубів — праполяками. У ІХ—Х ст. на українських землях виникає держава Київська Русь, як і в більшості народів Західної та Центральної Європи. У ХІІІ—ХIV cт. український етнос втратив створену ним імперію, але продовжив своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У ХVI—ХVII ст. за часів козацтва українці заявили про себе як націю і зробили нову спробу творення власної держави під проводом Богдана Хмельницького.

З історико-етнографічної точки зору українська культура є гетерогенною, на території України можна виділити такі культурно-історичні зони:

1. Центральний регіон (Середнє Придніпров’я: Надднiпрянщина та Слобожанщина).

2. Північний регіон (Полясся й Сіверщина).

3. Західний (Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття, Поділля, Покуття, Холмщина та Підляшшя, Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина).

4. Південний (Причорномор'я (Бессарабія й Анкерманщина), Таврія, Донщина)

На становлення української культури суттєво вплинуло унікальне географічне середовище. Лісостеп, степ і ліс, в умовах яких жили пращури українців, зумовили відповідний спосіб життя, характер життєдіяльності, специфічні риси національного характеру. У таких природних умовах результативним було землеробство, скотарство, мисливство, рибальство.

М’який клімат, родюча земля, багатство природних надр, водних і лісових ресурсів позбавило українців агресивності, спрямованої на завоювання земель, зробило людей толерантними, довірливими, врівноваженими, сформувало мрійливо-споглядальне відношення до світу.

Прагнення успішного ведення господарства вимагало створення міцної родини. Українська сім’я відрізнялася особливим статусом жінки, вона була більш вільною, заповзятою й енергійною, на неї було покладено ведення господарства, виховання дітей, збереження звичаїв, налагодження стосунків. Чоловік, батько сприймався як влада, грізна караюча сила. Українській родини властивий принцип майнової рівності спадкоємців незалежно від віку та стану. Цей принцип переноситься й на загально соціальний рівень, завдяки чому ідеальне суспільство для українців – це суспільство природної рівності всіх його членів.

Природа зробила українців непідготовленими до боротьби з довкіллям, в тому числі й соціальними негараздами, обумовила панування індивідуалізму. Причому індивідуалізм українців не дієвий, а пов'язаний з самозамкненістю, ізольованістю, інтровертістю (моя хата скраю).

Особливості природи, м’якість лісостепу, далечина степу виявилися й у своєрідності української мови, яка відрізняється гармонією, мелодійністю, створює атмосферу неспішного спокійного спілкування.

Природне середовище сприяло й діалогові культур: через «степовий коридор» на українських землях приходили численні кочові народи, впливаючи на формування українського характеру; а водний шлях Дніпром – «шлях із варяг у греки» уводив нашу культуру в коло середземноморської. Водночас Дніпро розділяв територію України на право- й лівобережну, що зумовило відмінності в системі господарювання, в політично-державних спрямуваннях та культурних пріоритетах.

Життя українців на кордоні між Заходом і Сходом, Європою та Азією сформувало свідомість українця як людини прикордоння, яка характеризується розмаїттям етичних, релігійних, правових, політичних спрямувань.

Постійні навали, багатовікове чужоземне панування, стан нестабільності, постійної загрози духовно-культурного пригноблення, знищення найактивніших представників українського народу, постійні зради власного народу українською елітою породили прагнення до самозбереження, внутрішнє неприйняття влади. А тривале перебування у складі Російської імперії породило комплекс «малороса», «молодшого брата», меншовартості.

На формування культури впливає також ментальність народу – підсвідомий тип мислення, система цінностей. В українському менталітеті найбільш яскраво простежуються такі ознаки: емоційність, індивідуалізм, споглядальність, самозаглиблення, відсутність агресивності, інтровертність, кордоцентризм, екзекутивність, толерантність, антеїзм, селянськість (орієнтація на ідеали хліборобів, що зумовлює поміркованість, традиційність, злиття з природою, працелюбність), орієнтація на малий гурт (прагнення створити рай у власному домі), бівалентність, (двоїстість психічних реакцій українців: авантюрно-козацька, схильна до максималізму, та селянська, схильна самозаглиблення й самопізнання).

Отже, український народ зумів створити культуру, яка займає гідне місце у світовій, має власне обличчя, самобутня і неординарна.

1. Українська культура належить до євразійського типу, вона формувалася на стику європейської та азійської культур, не протистояла ні європейським, ні азійським духовним цінностям, але й не підпорядковувалася їм. На цій території залишила відбиток антична культура, але разом з тим відчутні віяння кіммерійців, сарматів, скіфів, печенігів, татар.

2. Українська культура є складовою індоєвропейського кола культур, що визначається і походженням мови, спорідненням міфологічного світогляду, уявленням про Всесвіт.

3. Українська культура є відкритою, функціонує і розвивається у світовому культурному просторі.

4. Українська культура є гетерогенна (неодноріна) і в культурно-етнографічному, і в соціально-історичному, і в конфесійному відношенні.

5. Вона є культурою селянською, хліборобською. Причому селянськість – ознака не лише сільського населення, а й інтелігенції. Це певний тип психології, ментальності (обожнення землі, працьовитість)

6. Культурно-етнографічна неоднорідність (наявність різних культурно-сторичних зон, різних субетносів).

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Функції, структура й типологія культури.	\|	Тема 1. Філософсько-теоретичні основи історії української культури

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.