Економічна думка Стародавньої Греції.

Економічні ідеї мислителів Стародавньої Греції дивують і сьогодні своєю глибиною та оригінальністю. К. Маркс писав, що в історії економічних учень старогрецькі мислителі виявляють таку саму геніальність і оригінальність, як у всіх інших галузях. Історично їх світогляд створює теоретичні вихідні пункти сучасної науки.

Економічна думка раннього рабовласництва (XV ст. до н.е.) відображена у поемах Гомера “Іліада” та “Одіссея” та творах Гесіода “Роботи і дні”.

Економічні погляди часу розквіту давньогрецького суспільства (VI – V ст. до н.е.) представлені у реформах Солона, Пісістрата, Перікла, спрямованих на заборону боргового рабства, розвиток товарно-грошових відносин.

В умовах кризи полісної системи і рабовласництва економічна думка Греції характеризується поверненням до натурально-господарської концепції, орієнтованої на натуралізацію господарства. Ця тенденція проявилася у працях видатних мислителів того часу – Ксенофонта, Платона, Арістотеля.

Ксенофонт (430-354 рр. до н.е.) належав до багатої афінської рабовласницької аристократії. Він був учнем давньогрецького філософа Сократа. За своїми політичними

Ксенофонт поглядами виступав як прибічник аристократичної Спарти і

супротивник афінської демократії.

Ксенофонт увів у науковий обіг поняття “економія” (“ойкономія”). Воно походить від грецького oikonomia (“oйкос” – дім, господарство; “номос” – закон, правило). У буквальному перекладі ”економія” означає “наука про ведення домашнього господарства”.

Економічні погляди Ксенофонта викладені у трактаті “Домострой”.

Основною галуззю рабовласницької економіки Ксенофонт вважав землеробство. За його словами “землеробство-мати і годувальниця усіх мистецтв”. Термін “мистецтво” стародавні греки вживали і до землеробства, і до медицини, і до воєнного мистецтва, і до будь-яких прикладних знань. До ремісничої праці Ксенофонт ставився зневажливо, вважаючи її придатною тільки для рабів. Негідною для вільного грека є і торгівля.

Ксенофонт одним з перших серед мислителів давнини звернув увагу на протилежність між розумовою і фізичною працею. Поділ праці на розумову і фізичну, а людей – на вільних і рабів є природним. Він зневажливо ставився до фізичної праці, вважаючи її гідною тільки для рабів.

Ксенофонт першим указав на взаємозв’язок між поділом праці і ринком. Ступінь поділу праці зумовлений, зазвичай, розмірами ринку. У малих містечках поділ праці слаборозвинутий, а у великих містах його рівень відносно великий.

Будучи ідеологом натурального рабовласницького господарства, Ксенофонт вважав корисним для господарства розвиток торгівлі і грошового обігу. У них він вбачав одне з джерел збагачення і радив використовувати у власних інтересах. Гроші, за Ксенофонтом, придумані людьми для того, щоб з їхньою допомогою здійснювався товарний обіг і нагромадження багатства. Засуджуючи лихварство, він рекомендував нагромаджувати гроші в якості скарбів.

Ксенофонт виділяв дві властивості товару. Будь-якому товару притаманні корисні властивості (споживча вартість) і здатність обмінюватися на інший товар (мінова вартість). Міновій вартості він не надавав особливого значення. Цінність речі ставилася у залежність від корисності, а ціна безпосередньо пояснювалася рухом попиту та пропозиції.

Платон (427 – 347 рр. до н.е.) був одним з найближчих учнів Сократа, видатним філософом стародавнього світу. Його погляди на економічні та соціальні процеси викладені у роботах “Держава” та “Закони”, в яких обґрунтовується модель “ідеального” державного устрою.

Виникнення держави Платон пов’язував з задоволенням повсякденних інтересів людей та з обміном. “Держава виникає з потреб людини: ніхто не може сам задовольняти усіх своїх потреб. … Ми беремо собі одного помічника для однієї мети, іншого для другої, і коли всі ці співтовариші і політики зібрані в одному місці, то всю групу

Платон можна назвати державою. Вони обмінюються один з одним …

з тією думкою, що цей обмін буде їм на благо”.

Основою ідеального устрою держави є справедливість. Справедливим є такий устрій, у якому кожен займається тим, до чого він здатний у найбільшій мірі. Основним джерелом усіх суспільних проблем Платон вважав егоїзм – особистий і груповий. Тому першочерговим завданням держави є виховання у громадян таких властивостей: мудрість, мужність, стримуюча міра.

Мудрість є здатність дати правильну пораду не тільки у приватній справі, але і для держави. Ті, хто має такий хист, повинні управляти.

Мужність – це здатність залишатися хоробрим у надзвичайних ситуаціях. Хто до цього здатний, має захищати державу.

Стримуюча міра – це здатність розуміння необхідності підкорятися законам, оскільки навіть поганий закон краще беззаконня. Таку властивість можуть мати не тільки мудрі та мужні, але і інші люди. Вони гідні бути вільними громадянами. Якщо вони не керують державою і не є воїнами, то можуть бути селянами і ремісниками.

Ті, хто не має жодної з цих властивостей, мають бути рабами.

Отже, в ідеальній державі вільні люди поділяються на три стани:

1) філософів, що керують державою. Це клас інтелектуальної аристократії, яка таємним голосуванням обирає з свого середовища уряд;

2) воїнів, які охороняють державу. Щоб воїни були цілком віддані державі, у них не повинно бути власних інтересів, власності, шлюбу і сім’ї. У них все має бути спільним;

3) землеробів та ремісників, які займаються матеріальним виробництвом. Їхня праця цілком підпорядкована інтересам суспільства. Вони можуть бути приватними власниками, оскільки це спонукатиме їх краще працювати.

Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке здатне говорити.

Завдяки такому устрою, вважав Платон, будуть ліквідовані суперництво і чвари, суди стануть непотрібні, так само як золото і срібло (джерела ворожнечі). Кредит і процент будуть заборонені. Грошами слугуватимуть грошові знаки. Гроші, на думку мислителя, потрібні для обміну, а тому мають виконувати функції засобу обміну та міри вартості.

Визначаючи необхідність торгівлі, яка покликана обслуговувати поділ праці, Платон негативно відносився до торгового прибутку. Торгівля для афінського громадянина – справа не гідна, нею повинні займатися іноземці та раби.

Головна галузь господарства, на думку Платона, землеробство. До ремісництва відносився схвально. Усі плоди землі і майно мають знаходитися на державному обліку. Якщо вартість майна перевищує вартість наділу у 4 рази, то надлишок підлягає передачі державі. В ідеальній державі не повинно бути ні багатих, ні бідних.

Уважний аналіз моделі ідеального типу держави Платона засвідчує, що в ній відображені окремі елементи комуністичного суспільного устрою.

Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) – найвидатніший мислитель стародавнього світу. Він першим зробив спробу піддати аналізу економічні явища, з’ясувати закономірності розвитку суспільства. Тому його називають першим економістом в історії науки.

Найвидатнішими роботами Аристотеля є “Нікомахова етика” та “Політика” (трактат про устрій держави). У них він обґрунтував свою модель ідеальної держави. Держава, на

Аристотель думку Аристотеля, важливіша сім’ї і окремої особи, подібно

тому, як ціле важливіше частини. Утворенню держави сприяє обмін між окремими людьми.

Подібно Ксенофонту та Платону, Аристотель наголошує на обумовленості поділу суспільства на вільних і рабів і їхньої праці на розумову і фізичну виключно “законами природи”, вказує на пріоритетну роль у господарстві землеробства.

На відміну від Платона, Аристотель був прибічником приватної власності: “Жити разом і мати спільні речі завжди важко, але особливо важко мати спільне майно. Прикладом можуть слугувати люди, що відправляються мандрувати разом: зазвичай вони сердяться із-за кожної речі… Коли у кожної людини є свої явно обмежені інтереси, люди не жаліються один на одного і досягають кращих результатів в роботі, тому що кожен робить свою власну справу. … Любов до себе є почуття, не даремно вкладене у нас природою, хоча егоїзм справедливо засуджується. Егоїзм – це не звична любов до себе, а любов до себе, що перейшла міру, подібно любові скупого до грошей. ... Надати послугу гостю чи друзям також є велике задоволення, але це можливо лише тоді, коли у людини є приватне майно. Надмірне зрівняння усіх державою зменшує цю можливість”.

Відстоюючи приватну власність, Аристотель був проти великого багатства. Багатство він поділяв на два види: натуральне і грошове. Натуральне багатство є справжнім багатством. Воно, будучи сукупністю споживчих цінностей має певні межі, адже споживання не безмежне. Грошове багатство таких меж не має.

Відповідно Аристотель поділяє “мистецтво придбавати багатство” на два напрямки. Мета першого – задоволення потреб. Мета другого – нагромадження грошей. Перший напрямок представлений землеробством, ремісництвом, дрібною торгівлею і має підтримуватися державою, оскільки сприяє задоволенню повсякденних потреб населення. Другий напрямок базується на крупних торгових, посередницьких і лихварських операціях, які здійснюються заради наживи. Науку, що займається натуральним багатством, він називав “економією”, а ту, що вивчає грошове багатство – “хремастикою” (“хрема” – майно, володіння). “Всі, хто причетний до грошового обігу, - зазначає великий грек, - намагаються збільшити свої капітали до безмежності”. Тобто, хремастика – це “мистецтво” вкладання і нагромадження капіталу. Таким чином, учення Аристотеля про хремастику було однією з перших в історії економічної науки спроб аналізу капіталу.

Аристотель увійшов в історію економічної думки й тому, що поставив проблему, яка на протязі багатьох століть і сьогодні є предметом гострих дискусій: чим визначаються пропорції обміну товарів? Відповідь на це питання розділила економістів на два великих напрямки: прибічників трудової теорії вартості і прибічників різних варіантів теорії, суть якої в тому, що вартість є категорією суб’єктивною і виводиться з оцінки людьми корисності товару. Аристотель мав кілька варіантів вирішення цієї проблеми. В його міркуваннях можна віднайти примітивний варіант трудової теорії вартості: “...Все, що піддається обміну, повинно порівнюватись з чимось одним. Отже, розрахунок матиме місце тоді, коли буде знайдено порівняння; яким чином продукція, вироблена чоботарем, належить до продукції, виробленої землеробом”. Згідно з іншим твердженням Аристотеля в основі пропорцій обміну товарів лежить їх корисність, що спільномірними товари роблять гроші, які є спільною для всіх потребою. “Отже, потрібно, щоб все вимірювалося чимось одним…, - зазначає Аристотель. - Цим одним і є потреба, яка є зв’язуючою ланкою для всього. А як заміна потреби за згодою людей виникла монета…”

Остання фраза відображає розуміння Аристотелем природи грошей. Гроші, на думку мислителя, є результатом угоди людей. Свою роль як міри вартості гроші виконують тільки тому, що люди домовилися приймати їх у якості плати за товар. Отже, Аристотель став засновником раціоналістичної теорії грошей. Але і тут його позиція двоїста. Розрізняючи економіку і хремастику, він підкреслює, що коли гроші відносяться до “економіки”, то це знак вартості, обумовлений законом або звичаєм, а якщо до “хремастики”, то вони виступають як реальний представник неприродного багатства. Більш того, саме з винаходом грошей відбувається руйнування економіки, перетворення її у хремастику, в мистецтво робити гроші. Таку форму організації господарства Аристотель засуджує, вважаючи протиприродною. Особливий гнів у нього викликав процент, оскільки гроші призначені лише для обміну і не можуть породжувати нові гроші. На думку мислителя, процент являє собою “зиск” за рахунок боржника, який привласнив лихвар і тим збагатився, і це привласнення є проявом його порочної жадоби і скупості. Лихвар привласнив процент несправедливо, оскільки він його не створював, а примусив віддати собі, зробивши гроші джерелом придбання нових грошей, ставши на шлях спотворення їхньої природи. Як бачимо, економічні та етичні проблеми у Аристотеля розглядаються в тісному взаємозв’язку. Такий підхід мав великий вплив на економічну думку доби Середньовіччя.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Економічна думка Стародавнього Сходу.	\|	Економічна думка Стародавнього Риму.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.