• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Людина як об’єкт і суб’єкт глобальних змін

Найближчі 50 років ХХІ століття, напевно, будуть вирішальними для всього людства. Науковці і політики мають виробити єдину стратегію цивілізаційного розвитку, яка б стала квінтесенцією ідей, парадигм і поглядів прийдешніх поколінь, а практика її застосування не залишила б на узбіччі суспільного розвитку жодну з країн, а за великим рахунком – жодної людини в суспільствах світового співтовариства. Вирішення сучасних глобальних проблем можливе лише на основі наукового підходу.

Молода міждисциплінарна наука про сучасний світ – глобалістика, вже пропонує ряд теоретико-практичних підходів для вирішення проблеми. Серед відомих у світі парадигм, які визначають подальший розвиток людства, дослідники відзначають парадигми і школи „Межі зростання” (А. Печчеї), „Сталого розвитку” (Л. Браун), „Універсального еволюціонізму” (Н. Мойсеєв), „Мітозу біосфер” (М. Нельсон), „Контрольованого глобального розвитку” (Д. Гвішиані), „Світ-системного аналізу” (І. Валерстайн) [149, с. 18-34]. Знаходить місце дана тематика і у вітчизняній науці. Поряд із цим, проти так званого „Вашингтонського консенсусу”, як теоретико-практичного вектору розвитку, активно виступили представники семи критичних напрямів, які негативно характеризують різні аспекти глобалізації. У науковій літературі їх іменують скептиками. Піддаючи детальному аналізу сучасні світові процеси, вони обґрунтовано відстоюють позиції і акцентують увагу на тому, що інтегрований світ піддає себе новій небезпеці потрапити в залежність від заснованих на насильстві режимів, від злочинців, від жертв власної ідеології чи релігії. Протистояння науковців, змагання ідей тривають вже не одне десятиліття і стали ознакою часу.

Глобалізація – процес перетворення світу. Інформатизація і розвиток комунікацій виступають невід’ємною складовою, а водночас передумовою й аспектом формування ноосфери. Одночасно становлення ноосфери охоплює в якості свого закономірного моменту глобалізацію, насамперед в її економічному, науковому й інформаційному вимірах. Отже, становлення ноосфери, економічну глобалізацію і формування постіндустріального, або інформаційного (інформаціонального), суспільства в тому розумінні, в якому цей термін використовують відомі теоретики Д. Белл і М. Кастельс, слід розглядати системно, як ракурси чи аспекти єдиного процесу. Але чи відводиться нині у науковому дискурсі належне місце людині? Насправді глобальна цивілізація породжує глобальну людину, яка переміщується з одного кінця світу на інший, якщо не фізично, то подумки, за допомогою комп’ютерного зв’язку й Інтернету. Залишившись наодинці зі світом, людина втратила звичну опору буття і змушена шукати опору в собі самій. Тому антропологізація знань, тобто звернення їх насамперед до людини і тільки до людини є зворотним боком глобалізації. Остання має супроводжуватися антропологізацією, інакше людство приречене на вимирання. Антропологізація має стати альтернативою, противагою безособистісній глобалізації, вона повинна проникати в усі сфери життя, допомогти людині зрозуміти себе, своє місце у новому світі й культурному просторі.

Наука запропонувала дві кількісні моделі розвитку світу – ресурсну (Д. і Д Медоузи) та біосферну (В. Горшков). Кожна з них встановлює свою допустиму кількість населення Землі. Ресурсна модель - близько 7 мільярдів населення, біосферна - близько 1 мільярда чоловік. За такої різниці кількісних характеристик далеко не просто виробити і прийняти перспективне стратегічне рішення майбутнього розвитку. Можливо, це й стало причиною того, що, окрім ресурсної і біосферної моделей, існує політична модель світу, яка встановлює кількість стійкого населення світу в „золотий мільярд”. Вживаний часто в науковій та публіцистичній літературі термін не має наукового підґрунтя, але досить часто звучить в аргументах окремих глобалістів, є основою вироблення та впровадження відповідної політики, яка активно розігрується останніми роками. Головною проблемою, на нашу думку, залишається створення керованого світу. Людство може мати перспективу розвитку, лише кардинально реконструювавши світову систему, перевівши її зі стану стихійного процесу в стан керованого розвитку. На початку ХХІ століття лише сформовано важливе положення світорозуміння щодо гармонії у взаємодії біосфери і людства, але, як свідчить практика, воно не всіма сприймається. Наступним важливим кроком є розбудова на основі цього положення стрункої системи знань про майбутнє його розвитку.

У сучасній економіці розвиваються дві стратегічні тенденції, що претендують на право домінувати в майбутньому світі: інформаційна(або оптимізаційна), яка заснована на фінансово-правовому регулюванні світової економіки, довгостроковому перерозподілі ресурсів і тісно пов’язана з інститутом транснаціональних корпорацій (ТНК), та інноваційна, яка спирається на творчий потенціал людини. Суть останньої – одержання нових знань та якісні зміни штучного середовища проживання людства. Справді, базисом підприємств нової економіки поступово стають не основні фонди і навіть не управлінський ресурс, а людський капітал і дедалі частіше – деяка критична кількість творчих особистостей, від присутності яких значною мірою залежить доля великих організацій. Головним ресурсом такої економіки, що ґрунтується на знаннях, є люди. Метою глобального сталого розвитку має бути не матеріальне виробництво і споживання, а розвиток інтелектуально-духовної сфери. Саме тому в пошуках оптимального балансу між ринком, державою та суспільством розробляються нові концепції, серед яких можна виділити концепції „третього шляху”. Про них йшлося на Конференції глав держав та урядів найбільших країн Америки та Європи у Флоренції (Італія, листопад 1999 р.). Відповідно до концепції „третього шляху” держави повинні нарощувати інвестиції в „людський капітал”, всемірно підтримуючи сферу науки та освіти. Тобто на порядок денний виноситься пріоритетність знань, професійної підготовки, наукових пошуків. За умов глобалізації людина, її інтелектуальний потенціал опинилися у центрі розвитку.

В умовах глобалізації зростає рольсоціального капіталу. Без високої якості людського капіталу неможливий високий рівень економічного розвитку. В потоці інформації, яка заповнює простір дії на свідомість сучасної людини, відходять на другий план, а то й зовсім не використовуються такі поняття, як „довіра”, „співпраця”, „взаємодопомога”, „честь”, „доброзичливість”, „відданість справі”, не говорячи вже про втілення цих понять у житті. За даними опитувань, кількість людей, здатних витрачати свій особистий час на суспільні справи, з кожним роком зменшується.

Оцінюючи жахливу подію 11 вересня 2001 року яка сталася в США, відомий вітчизняний дослідник В. Толстих слушно зазначає, що добре було б засвоїти одну фундаментальну істину: всі ми давно живемо в терористичному світі, щоденно відчуваємо на собі агресію – економічну, політичну, морально-психологічну. І якщо цього не буде усвідомлено своєчасно і всіма без винятку, – людство приречене на здичавіння і вимирання. Духовна реформація є нині ключовою проблемою глобалізації.

Соціальний капітал – складне явище, яке об’єднує соціальні норми і моральні цінності, культурні традиції, досвід і форми співробітництва, високий рівень соціальної довіри, суспільну самосвідомість і спільну мету. Норми мають включати такі цінності, як справедливість, довіра, виконання обов’язків, співробітництво з іншими людьми, нетерпимість до насильства.

У формуванні соціального капіталу важлива роль держави. Однак в умовах глобалізації необхідно говорити не лише про фактор соціального капіталу окремої держави, а й соціальний капітал усього людства. Фактор глобальності постійно розширюється і стосується й цього чинника.

У Конституції України отримали закріплення фізичні, економічні, соціальні, культурні, політичні та інші права громадян. В умовах невизначеності суспільства, яке трансформується, відбувається дивергенція декларованих прав і можливостей їх реалізації. До того ж неважко помітити, що, по-перше, права людини не є реально загальними і рівними для всіх людей. Окремі виявляються „більш рівними” за інших і залежать не від соціального капіталу, а від рівня розвитку соціальних мереж, які може задіяти суб’єкт. У сучасному суспільстві надто велика вразливість суб’єкта, якщо у нього на всі випадки життя лише одна мережа. Коли не функціонують організації належним чином, соціально слабкі категорії громадян виявляються на соціальному дні. По-друге, порушуються соціальні функції права і це призводить до того, що зменшується роль права в структуризації соціальної реальності. По-третє, залежність рівня реалізації права від соціального капіталу, багатогранності соціальних мереж зумовлює можливість досягнення соціальних цілей не правовими, а навіть злочинними (явище корупції) засобами, що спричиняє перетворення права на неправо, специфічну заміну права соціальним капіталом і мережними зв’язками.

Серед розмаїття підходів до прогнозування та визначення перспектив подальшого розвитку людства варто виділити „нетрадиційні” погляди дослідників. Так, російський вчений Е. Алаєв найбільш імовірний сценарій розвитку людства пов’язує зі змінами психіки людини. Майбутнє століття, відзначає він, очевидно, буде століттям психології, інакше людство почне деградувати. Психологи і психотерапевти пов’язують свою діяльність у майбутньому з можливістю проникнення у підсвідомість людини. Але вже тепер сучасні ритми життя, шкідливі наслідки процесу глобалізації (забруднення повітря і води, обмеження рухливого способу життя у зв’язку з розвитком інформатизації, вживання ГМП, поширення невиліковних хвороб тощо) згубно впливають на людину, створюють атмосферу психологічного тиску, яка, очевидно, є причиною чималої кількості самогубств, розквіту тероризму, злочинності, братовбивчих війн і конфліктів. Поява нових форм протесту проти невирішених соціальних і політичних проблем не може виправдати жодну з існуючих сучасних проблем.

Інформатизація суспільств, розмивання кордонів принесла людині багато позитивного, водночас вона існує в середовищі зростання рівня злочинності та нових її видів, посилення відмінності між багатими і бідними країнами, недовіри у міжособистісних відносинах, зростання фактів втрати інтересу до життя. Слід погодитися з думкою дослідників, які вважають, що ми ще не усвідомлюємо повною мірою зворотній ефект дії створеної у світі інформаційно-комунікаційної системи. Сучасна цифрова форма створення інформації дає змогу не лише мати її якісною, швидко транслювати її на будь-яку відстань, а й створювати віртуальні образи, моделювати події, факти і речі, яких не існує в природі. У цьому полягає реальна небезпека масового, неконтрольованого втручання в психіку людей, маніпулювання їх свідомістю, що викликає занепокоєння вчених і широких верств населення.Це свідчить про те, що тенденції глобалізації означають процес формування нових соціальних відносин, різноманітних соціальних структур, нових методів опанування дійсністю, нових систем цінностей. Розвиток комунікаційних технологій переконує, що при правильній політиці управління глобалізація може бути інструментом економічного зростання і збагачення соціального капіталу як у розвинених країнах, так і в країнах, які розвиваються. У свою чергу, це може сприяти зниженню конфліктності суспільств, гармонізації міжцивілізаційного діалогу.

Всесвітній міжцивілізаційний діалог нині зосереджений навколо відносин Заходу і Сходу, християнства та ісламу. Цей діалог називають протистоянням, конфліктом і навіть війною цивілізацій. Однак заслуговує на підтримку позиція науковців у тому, що війна в основу будь-якої цивілізації не закладена.Цивілізаційність не означає конфліктність. Цивілізація, якщо її поняття не розширювати безмежно, містить насамперед культуру, гуманізм, доброзичливість у стосунках між людьми, мирне співіснування і співпрацю. Між цивілізаціями відомі суперечності з часів першого поділу праці між осілими та кочовими народами. Але війни виникали лише тоді, коли панівні верстви мобілізовували спільноти певної цивілізації на агресію.

Водночас на кожному етапі розвитку і широкомасштабні, й локальні цивілізації спираються на фундамент доступних їм культур, релігій, національних менталітетів. Це – початкова платформа, на яку нарощується все нове. Культура, релігія, національний менталітет – системні явища, що згідно зі своєю специфікою акумулюють людський досвід пізнання світу та соціального розвитку. Вони – хранителі й транслятори історичної спадщини, тому є базовими джерелами цивілізаційних перетворень. Така сама роль загалом відведена і сучасним культурам і релігіям. Оскільки жодна цивілізація не виникає на пустому місці, а перетворюючи спадщину, збагативши її новим знанням і досвідом, створює і нову якість життєдіяльності.

Із минулого в майбутнє передаються насамперед загальнолюдські цінності. І в культурі, і в релігії, і в національній ментальності це насамперед гідність і свобода особи, благополучна родина, людиноцентрична і природоохоронна моральність, мирне співіснування, взаєморозуміння і співпраця. Це загальний внесок культури в майбутнє. Конструюючи моделі нової цивілізації, в них беззастережно слід було б закладати саме такі цінності.

Українським внеском у майбутнє людства є і досвід землероба, і досвід підкорювача космосу, сотні тисяч народних пісень, літописи, розвинена освіта, храми, мозаїки, фрески, ікони, наукові школи електрозварювання, серцевої хірургії та нанотехнологій, високоврожайні сорти пшениці, переклади українською мовою Біблії та Корану, багата українська мова тощо. Таким же довгим списком можна характеризувати і потенціал внеску в майбутнє культур інших народів і їх релігій. Нова цивілізація наблизиться швидше, якщо вона зможе увібрати в себе загальнозначуще надбання всіх культур.

В умовах глобалізованого світу набуває актуальності й потребує нових підходів до визначення і питання психічного здоров’я населення. На початку 2010 року 1,17 млн (2,5%) жителів України потребували допомоги лікара-психіатра. Поширення психічних розладів серед населення країни поступово зростає. Із загальної кількості зареєстрованих осіб, які мають психічні розлади, 58,6% - особи працездатного віку, 19,4% - діти. Порівняно з 2000 -м роком кількість інвалідів внаслідок психічних розладів зросла на 18,7% і становить 593,8 на сто тисяч населення.

Чим більше світ індивіда визначається глобальними процесами, тим більше він усвідомлює власне безсилля перед ними. Міграція людей, зростання навантаження на жінок, особливо у постсоціалістичних країнах, постійна загроза міжнародного тероризму, воєнні конфлікти та інші великомасштабні явища не лише породили нові проблеми, а й відкрили нові можливості для розвитку служб психічного здоров’я, зміни практики застосування міжнародних протоколів, навчання, управління й освіти. Практика підтверджує, що лікувальні програми і тренінги з розвитку соціальних навичок відіграють ключову роль у відновленні соціального капіталу.

Відновлення соціального капіталу суспільства є нелегким і тривалим завданням, вирішення якого залежить від науково обгрунтованої взаємодії місцевих, національних і міжнародних стратегій. Глобалізація може дати істотний позитивний поштовх для цього процесу за умови обережного підходу до планування соціальної і економічної політики, водночас вона вже ставить виклики до ідентифікації суспільств у світовому співтоваристві. За такої ситуації оцінюється те, що є в реальності, а не сподівання, що у майбутньому соціум збагатиться і перетвориться на краще.

В умовах посилення процесів глобалізації, регіоналізації та домінування транснаціонального і національного бізнесу в системі різноманітних суспільних відносин одночасно з юридичною має розширюватися і посилюватися соціально-політична відповідальність бізнесових структур. У документах ООН соціально-політична (соціальна) відповідальність бізнесу визначається як такий спосіб здійснення підприємницької діяльності компаніями, який сприяє зростанню добробуту суспільства і поліпшенню навколишнього середовища. Очевидно, діяльність бізнесу в будь-якій країні потребує зміцнення етичними, моральними принципами. Моральна основа соціально-політичної відповідальності бізнесу означає сукупність сформованих у суспільстві етичних принципів і норм, які дозволяють бізнес-структурам не лише створюватися, а й, використовуючи соціальні, матеріальні та інші ресурси суспільства, успішно функціонувати і розвиватися. Порушення чи ігнорування цих принципів і норм спричиняють ту чи іншу форму відповідальності. Остання проявляється в різноманітних формах суспільного осуду, вимогах обмежити ту чи іншу сферу діяльності бізнес-організацій, яка завдала збитків суспільству і т. ін.

Глобалізація формує наше життя багатогранно (економічно, політично, культурно), відзначає один з американських дослідників Б. Мазліш. Досліджуючи дану проблему, порівнюючи локальне і глобальне, ми помічаємо, що як перше, так і друге, мають і позитив, і негатив. Суспільні зміни можна зробити менш болючими, якщо більш ретельно вивчати проблематику локального і глобального. Не завжди локальне є джерелом блага, глобальне не завжди є таким, що несе певні загрози. В цілому в епоху глобалізації слід глибоко (на емпіричному і теоретичному рівнях) досліджувати природу процесів глобалізації, особливо те, як глобальне може стати джерелом вищої моралі. Важливо, наприклад, щоб директори великих компаній добре зрозуміли необхідність працювати так же результативно на благо людства, як і на своїх „наближених”, „локальних” акціонерів. Чиновники мають пам’ятати про глобальний світ, в якому ми живемо, і відповідно приймати рішення, а не обмежуватися проблемами місцевого політичного життя. Інтелігенції необхідно залишити „локальні” ігри та зрозуміти, що світ глобальний. Політичні актори мають стати космополітами. Інформаційний принцип нової культури заперечує головний негатив західної культури – конкуренцію в матеріальній сфері і спрямовує суспільний рух до деконцентрації, дестандартизації, деспеціалізації. Тим часом масштаби концентрації-стандартизації-спеціалізації у глобальному світі стрімко зростають, що ставить під сумнів, на думку окремих дослідників, картину світлого інформаційного майбутнього.

Як правило, там де сильнішою є універсальність, домінує рух до глобального. Таких галузей дві: наука і юстиція. В юстиції закликають до універсального права людини. Те, що реалізація цих прав, не є простою, не применшує пріоритету глобального над локальним у цій сфері. З наукою простіше. Її принципи є універсальними: немає „християнської” чи „ісламської” науки. Закони фізики і гравітації єдині в усьому світі. Звичайно, можна оспорювати правильність елементів наукових знань (наприклад, еволюційної біології), але форма таких ідейних розбіжностей є універсальною, використовується єдина термінологія. Природний відбір, наприклад, не обмежений однією частиною світу. Якщо наукові відкриття не співпадають з місцевими дослідженнями, останні втрачають пріоритет.

Найбільш аморфною з окреслених сфер (наука, юстиція, економіка, культура), є політика. Саме тут все поєднується. В наш час місцева політика дедалі більше пов’язана з глобальною. Прикладів для цього достатньо: глобальні фактори забруднення навколишнього середовища місцевого масштабу, безробіття і міграція внаслідок міжнародної торгівлі й інвестування. В політиці, як і в інших сферах, варто судити про глобальне і локальне з точки зору моралі, пам’ятати, що межі глобального і локального можуть розмиватися. Перспектива ж глобалізації – у поєднанні з мораллю, а не відокремленні від моралі.

Формування політичної системи – процес складний і тривалий. Він залежить від багатьох чинників, зокрема національної свідомості, політичної культури, досвіду державного будівництва та стану політичної науки. Остання формується паралельно системі. Процес становлення політичної науки за роки незалежності України не є простим. Вітчизняна політологія лише нарощує свій науковий потенціал, піднімається до рівня європейської політичної науки. Одним із важливих її завдань є максимальне наближення політичної теорії до практики політичного життя. Це зовсім не означає, що політична наука та створена на її засадах політична освіта має перетворитися на систему обслуговування політичної влади. Завдання полягає в іншому – науковому забезпеченні експертизи політичних проектів, політичного прогнозу, обґрунтування необхідних рішень. У поєднанні з глобалістикою, правовою наукою політологія має створити привабливий, відповідний реаліям і викликам ХХІ століття проект цивілізованого співжиття і співпраці етносів,націй, регіонів, політичних сил, виробити на цій основі стратегію розвитку суспільства і держави. Основною ідеєю і моделлю такого розвитку могла би стати гармонія взаємовідносин держави і громадянського суспільства, засобів масової інформації і політичної системи, узгоджена діяльність гілок влади із забезпечення конституційних прав громадян.

Будь-які сучасні процеси, спрямовані на побудову чогось нового чи перетворення на більш прогресивне і передове, потребують високої кваліфікації і культури лідерів. Тут доречно пригадати думки Григорія Сковороди, який найвище щастя вбачав у суті природи речей. На думку філософа, самі собі вбивці ті, хто бореться з природою. Держава будується на основі гармонійного суспільства, головним структурним елементом якого є особистість, що у своїй діяльності має дотримуватися принципу „сродної праці”. Вона є основою християнської доброчесності й буття людського. Найкраща душа не може бути спокійною, коли вона несе обов’язки, до яких не родилася. Більшої пошани вартий швець на своєму місці, ніж генерал не на своєму. Державна влада матиме законний, справедливий характер, коли всі, в тому числі лідери, зайняті своєю справою. Коли ж людина механічно прагне зайняти владну посаду, яка не відповідає її таланту й здібностям, держава може стати „машиною насильства”. Панування такої „несродної праці” – джерело суспільного лиха.

Друга половина ХХ століття принесла з собою культ науки. Вона відкрила атомну енергію і поставила людей перед фактом тотального Чорнобиля. Вона відкрила людству космос, і нині стало зрозуміло, що це був лише один з полігонів гонки озброєнь СРСР – США, а займатися освоєнням космосу доведеться зовсім не людям. Наука, насамперед медицина з її санітарією і гігієною, в декілька разів знизила дитячу смертність. У 1960-х роках агрономія вчинила у світовому сільському господарстві „зелену революцію”, збільшивши врожаї у 5-6 разів. Нарешті наука допомогла людству перейти до міського способу життя і прирекла його на зникнення. Нині вона погрожує програмуванням статі дитини, чи відкриттям наступних поколінь комп’ютера й Інтернету, які без гуманізації цього процесу можуть покінчити з людством у найближчі десятиліття. Без науки, як і без решти шести форм суспільної свідомості, людству не вижити, однак нині очевидно, що наука без філософії, культури, моралі, права, політики, релігії приведе людство до загибелі. Можливо, тому вже протягом декількох століть зростає роль прикладних наук. При цьому вони жодних принципово нових перспектив не відкривають, адже знання націлені виключно на підвищення ефективності виробництва і виробничих відносин. Фундаментальних наукових відкриттів у ХХ столітті, менше ніж у ХІХ столітті.

Дедалі більшого значення в політичному і соціальному розвитку набуває освіта. Країни, які свого часу помітно збільшили інвестиції в освітянську діяльність, досягли вагомих успіхів у розвитку порівняно з іншими. Останнім часом здійснено важливі заходи щодо реформування освіти, зокрема юридичної, в США, Японії та інших країнах. Об’єктивною необхідністю стала реформа освіти і в нашій державі. Філософія освіти ХХІ століття передбачає, що для сучасного суспільства має бути характерний тип людини з активно-позитивним ставленням до планети Земля, Вітчизни, іншої людини, самої себе, а також до праці, власності, сім’ї, духовних надбань. Громадянин повинен вміти поєднувати особисті інтереси з інтересами суспільства. Сформовані під впливом глобалізації покоління молоді – самовпевнені, амбіційні індивідуалісти, які прагнуть мати все і одночасно, вони ж і прихильники комунікативної свободи, які переважно розраховують на власні сили і досить часто в інтелекті вбачають перспективу свого успіху. Це дало поштовх до збільшення бажаючих навчатися. Користуючись безконтрольністю з боку держави, в середовищі стихійного ринку, навчальні заклади не завжди дбають про якість підготовки спеціалістів, зокрема юристів. Значно зросла кількість приватних вузів, які не мають інколи елементарних умов для навчання. Так, у Великій Британії існує близько 100 університетів, у Франції – близько 80, в Італії – близько 60, у Польщі – 11, а в Україні – 904(!), із них у 288(!) навчають майбутніх юристів. Лише у Києві існує близько 50 таких навчальних закладів. До 1991 року в Україні було всього 5 вищих навчальних закладів, які займалися підготовкою юристів як для нашої держави, так і для інших держав. В результаті на перших місцях серед безробітних юристи і одночасно в державі у різних сферах бракує висококваліфікованих спеціалістів цього профілю. Відтак нагальними залишаються проблеми: оптимізації системи навчальних закладів; розробки і впровадження державних стандартів вищої юридичної освіти; введення єдиного додатку до диплома про вищу освіту; розробка навчальних програм та інших навчально-методичних матеріалів, які спрямовані на інтеграцію вищої юридичної освіти в європейський та світовий освітній простір та ін.

Недостатній вплив держави і на розвиток політичної освіти громадян. Як складова загальноосвітнього і загальнокультурного процесів, політична освіта також має проблеми кількісних і якісних вимірів, а як результат - недостатньо ефективно впливає на стан політичної культури лідерів, утвердження у свідомості населення ідеалів демократичної, правової держави, цінностей і норм, притаманних відкритому суспільству, вміння захищати власні права тощо.

Усе це дає підстави визнати науку і освіту пріоритетними чинниками майбутнього розвитку. У визначенні вектора розвитку багатьох держав і людства в цілому наука не сказала свого останнього слова, а якщо воно і прозвучало, то не всі політики і суспільства змогли його почути. Вона покликана давати повноту картини процесів у суспільстві, прогнози тенденцій і моделі вирішення нагальних проблем. Нові спроби досягти успіхів і мати перспективу розвитку на глобальній економічній, політичній, соціальній карті світу змушують до перегляду багатьох питань порядку денного як урядів, так і корпоративних світових структур, міжнародних інститутів. Питання освіти та науки також потребує перегляду на національному і глобальному рівнях, оскільки ми живемо в перехідний період, який завершиться створенням концепції глобальної людини і визначить розвиток світу на століття вперед. У ній людина має творити сама себе у політичній, екологічній, морально-етичній та будь-якій іншій сфері, щоб не залишитися масовою людиною в середовищі масової культури.

5.Еволюція інституту сім’ї в умовах глобалізації

Проблеми глобалізації навряд чи можна осягнути, якщо підходити до них з позиції будь-якої абстрактної всезагальності, виключно планетарного масштабу, а не з позиції того, що це означає для людини. Адже глобалізація такою ж мірою впливає на повсякденне її життя, суто персональні, інтимні його аспекти, як і на події, що відбуваються у світовому масштабі.

Як відомо, культура, релігія, мораль, свідомість та інші суспільно-цивілізаційні чинники не менш важливі у сучасних глобалізаційних процесах, ніж промислові або фінансові реалії життя. Роль і місце ТНК у сучасному світі, розвиток інформаційних технологій та їх значення у здійсненні фінансових операцій, глобальні проблеми тощо є достатньо опрацьованими питаннями у сучасній науковій літературі. У політичних, економічних чи військових стратегіях взаємодії і взаємовпливу їм завжди відводилося пріоритетне місце. Дедалі більша кількість науковців і політиків визнає необхідність розробки для України стратегії „руху на випередження”. При розробці подібних модернізаційних проектів в економічній сфері українського суспільства теоретики враховують економічну суть глобалізації і вважають за необхідне посилити потік чотирьох „і”: інвестицій, індустрій, інформації та індивідів. Водночас дебати з питань збереження сім’ї стають у світі дедалі гучнішими. Головна проблема – сім’я стає місцем зіткнення між традицією і модерном. Вона змінюється, як і весь навколишній світ, а ці зміни сприймаються не завжди однозначно. Політика, активісти і навіть урядовці послідовно констатують занепад родинного життя і обстоюють необхідність повернення до традиційної сім’ї.

Нині ще не всі важливі характеристики глобалізаційного процесу проявилися досить виразно. Окремі з них можливо лише прогнозувати. На інші, оцінюючи реальні умови й обставини, необхідно негайно реагувати (наприклад, вирішення екологічних проблем). Є й такі, що складно піддаються впливу чи регулюванню. Прикладом цього може бути політика держави, спрямована на вирівнювання демографічної ситуації. Ставлячи за мету розглянути процеси глобалізації крізь призму істотних характеристик, які на сьогодні вже чітко проявилися, знову слід повернутися до людини та її суспільного буття. Адже світ є таким, якими є люди, і глобалізм як культура може сприйматися і розвиватися лише людьми, менталітет яких відповідає „духу глобалізму”. В свідомості більшості населення планети глобалізм ще не сформувався як системна культура, хоча проводить впевнений наступ для цього, а існує як культура мозаїчна, набір ідеологій, декларацій, знань, тверджень тощо. До того ж її реально опановує лише менша частина суспільства – еліта. Водночас залишаються поза увагою суспільні та природні аспекти, які стосуються життя більшості. У цьому розумінні, на нашу думку, тема майбутнього розвитку сім’ї, її місця та значення у загальному глобалізаційному контексті недостатньо опрацьована. Лише частково цього питання торкаються у своїх працях Н. Римашевська, В. Галецький, А. Овсянніков, О. Вершинська, Е. Гіденс.

Ключовим моментом, без якого неможливо розкрити сутність глобалізації, є структура сучасного інтерактивного простору. Її політичний, економічний, соціальний, а частково і культурний виміри, починаючи з другої половини ΧΧ століття, набули зовсім нової якості. Якщо раніше світовий інтерактивний простір переважно характеризувався одним рівнем структури (горизонтальним), то в сучасних умовах з’явився та активно діє зовсім інший, якісно новий суб’єкт – глобалістська еліта (вертикально сформований елемент структури). Як синонім у літературі його часто називають „світова фінансова еліта”. На думку окремих дослідників, такий термін є дезорієнтуючим і не зовсім відповідає змісту надзвичайно потужного елемента дворівневого утворення - структури населення планети. Як синонім, зазначають науковці, краще використовувати термін „мондіакратична еліта” („мондіакратичний прошарок”), який вибудований за аналогією з широковідомим і визнаним як у науковому, так і в політичному, діловому світі терміном „єврократична еліта”, або „єврократ”. Феномен глобалістської еліти недостатньо досліджений науковцями, проте варто підтримати, на нашу думку, науковців, які вважають її соцієтарним, політичним, економічним і культурно-цивілізаційним інститутом, сукупним носієм глобалізації. Це дає підстави вважати, що не США і не Захід проводять глобалізацію, а здійснюється вона окремим глобалізаційним прошарком, який пронизує майже всі суспільства.

Серед основних нормативно-правових актів, спрямованих на реформування внутрішньої законодавчої бази, здійснених державою за останні роки у сфері регулювання сімейних відносин, Декларація про загальні засади державної політики України щодо сім’ї та жінок, Концепція державної сімейної політики, Сімейний кодекс України, закони України „Про попередження насильства у сім’ї” та „Про державну допомогу сім’ям із дітьми”, Комплексна програма протидії торгівлі людьми на 2000-2005 роки та ін. Значення окремих із них важко переоцінити. Варто згадати хоча б те, що у ст. 3 СК України вперше здійснено законодавче закріплення поняття сім’ї. Більш чіткого законодавчого оформлення в Україні набули також права та обов’язки подружжя: особисті та майнові. Відповідно до Сімейного кодексу регулювання відносин у родині має здійснюватися з дотриманням права на таємницю особистого життя її членів, їхнього права на особисту свободу та невтручання в сімейне життя, рівних прав подружжя, максимального врахування прав та інтересів дітей, визначених Конвенцією ООН про права дитини, іншими міжнародними актами. До сімейних стосунків Кодексом віднесено також правовідносини між батьками та дітьми. Поряд з традиційними інститутами усиновлення, опіки та піклування, отримав законодавче закріплення інститут патронату над дітьми-сиротами або дітьми, позбавленими батьківського піклування.

Цей Закон закріплює традиційні для українського суспільства моральні цінності (добровільність шлюбного союзу між чоловіком і жінкою, що ґрунтується на взаємній довірі, повазі, вільних від матеріальних розрахунків почуттях, на паритетних засадах любові й взаємопідтримки), утверджує принцип одношлюбності, рівності подружжя в сім’ї, відповідальності перед сім’єю її членів. Серед основних положень слід також назвати настанову на зміцнення сім’ї як соціального інституту і союзу конкретних осіб, захист прав матері й батька, забезпечення кожної дитини сімейним вихованням.

Стабілізовані особистість і сім’я – найнадійніше джерело миру і злагоди в суспільстві. Усе це певною мірою засвідчує розуміння владою класичних істин („сім’я є первинним осередком суспільства”, „міцна сім’я– міцна держава”). Водночас серйозною проблемою залишаються неповні сім’ї. Згідно із статистичними даними, майже половина новостворених сімей розпадається у перші п’ять років спільного життя, тобто кількість неповних сімей постійно зростає. Їх число сягає близько 2 млн. і виховується в них близько 2,5 млн. дітей. Такий стан демонструє певну закономірність, викликану змінами світового масштабу.

Погіршення економічного становища українських сімей, соціальна незахищеність громадян, незадовільний стан здоров’я багатьох жінок, політична нестабільність у державі негативно позначаються на загальній демографічній ситуації у нашій державі. Незважаючи на зростання народжуваності (порівняно з першими двома кварталами 2010 року в серпні-жовтні народжуваність зросла від 2 до 23 відсотків в усіх регіонах, крім Харківщини і Дніпропетровщини), населення країни зменшується. Коефіцієнт фертільності українських жінок, як і країн Заходу, є досить низьким (10 жінок протягом свого життя народжують 15 дітей (1,5% при загальноприйнятому в світі 2,1%). Лише для відтворення покоління потрібен коефіцієнт 2,2% (22 народжених на 10 жінок). За даними ООН, в Україні найнижчий у світі приріст населення. Якщо нинішня динаміка скорочення українського населення збережеться, до 2030 року кількість українців зменшиться до 39 мільйонів.

Сім’я пройшла шлях від патріархальної до сучасної, нуклеарної. Патріархальна складалася з представників кількох поколінь на зразок стародавнього роду. Нуклеарна сім’я складається з подружжя та дітей.

У науковому вивченні сім’ї виокремлюють кілька етапів (за Г. Крістонсеном): переддослідницький (до середини ХІХ ст.), присвячений опису сімейних норм та традицій; соціального дарвінізму (кінець ХІХ ст.), коли основним напрямом було вивчення еволюції сім’ї як соціального інституту; спонтанної науки (перша половина ХХ ст.), характерною ознакою якого було накопичення емпіричних даних щодо різноманітних форм шлюбно-сімейних взаємин і окремих стадій шлюбу з одночасною появою великої кількості спекулятивних, ненаукових праць про сім’ю; планомірної побудови теорій (починаючи із середини ХХ ст. до наших днів), що відзначається фахівцями як „період самосвідомості” – певної систематизації знань щодо дослідження шлюбу і сім’ї та окремі спроби аналізу перспектив її розвитку.

Дослідники сучасних процесів глобалізації, звертаючись до питання місця та ролі сім’ї у сучасних умовах, оцінюють її значення з традиційно-історичних позицій. Так, П. Лоб’є виходить з того, що відповідно до грецької та європейської традицій людина є суспільною істотою і в ній природно закладено потяг до спілкування, що виражається у культурних, соціальних і політичних формах. Саме сім’я є першим громадянським утворенням, у античному розумінні цього поняття, вона слугує особистості, тому ослаблення ролі сім’ї не є закономірним аспектом розвитку цивілізації.

Сім’я є первинним осередком формування особистості. Її майбутнє П. Лоб’є небезпідставно пов’язує з ієрархією цінностей сучасних суспільств. До ΧΧ століття у світі домінувала арістотелівська схема, за хронологією якої сім’я є попередницею виникнення полісу, тобто передує політичному суспільству, а одне із завдань сім’ї - розвиток громадян полісу. Стародавній філософ був переконаний, що сім’ї створюють „поселення”, а об’єднання цих „поселень” і є держава. Сім’я продукує населення і суспільство зростає від сім’ї. У ΧΧ столітті Морган, а потім його послідовники піддали сумніву це положення і стверджували, що спочатку виникло примітивне суспільство (певна колективність), а вже потім воно продукувало сім’ю. Це надзвичайно важливі вихідні положення, оскільки за арістотелівською схемою сім’я, як первинний осередок суспільства, мала право вимагати від політичного суспільства, щоб воно їй слугувало, тоді як за другою схемою сім’я має слугувати колективу.Тому проблему глобалізації дослідник вбачає в ієрархії цінностей. Якою буде ієрархія, таким буде і майбутнє глобальне суспільство. На прикладі сучасного законодавства автор аргументовано доводить, наскільки сім’я нині залежить від колективних рішень, а закони руйнують сім’ю. Поступовий, а згодом остаточний відхід від поняття „особистість” і заміна його поняттями „клас”, „людство”, „колектив” врешті призвів до регресу в ΧΧ столітті. Останній є наслідком кризи поняття „особистість”. Нині необхідно обрати таку ієрархію цінностей, яка б відповідала людській природі, щоб людство дійсно стало великою людською сім’єю, а не плем’ям, у якому технічний прогрес, транснаціональні корпорації і фінансові закони будуть єдиним критерієм вибору. Підстави для пошуку справжніх критеріїв пов’язані з людською природою.

Вітчизняні дослідники, які вивчають різні аспекти життєдіяльності сім’ї, найчастіше посилаються на визначення цього поняття, сформульоване у 1980-х роках російським соціологом А. Харчевим. Відповідно до його підходу сім’я – це соціальний інститут (з погляду суспільного санкціонування шлюбно-сімейних відносин) і водночас мала соціальна група, що має історично визначену організацію і члени якої пов’язані шлюбними або родинними стосунками, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю, соціальна необхідність у якій зумовлена потребою суспільства у фізичному та духовному відтворенні населення.

Отже, сім’я передбачає насамперед родинність і духовну спорідненість стосунків. Відповідно до сучасних тенденцій сім’ю формують не так взаємини „чоловік-дружина”, як стосунки „мати-дитина”, „батько-дитина”, „мати-батько”. Адже саме в такому поєднанні дитина набуває перший досвід суспільного життя, отримує перші уроки моральності, готується до самостійності, набуває трудових навичок, засвоює норми і правила співжиття, систему перевірених багатовіковим досвідом знань, народну мудрість. Паралельно з виявленням виховного потенціалу батьків важливу роль відіграє з’ясування характеру впливу сім’ї на формування поглядів, установок, ціннісних орієнтацій дитини.

Як правило, питання сім’ї розглядаються дослідниками у нерозривному зв’язку з поняттям шлюбу. Це не випадково, адже традиційно шлюб є підставою створення сім’ї. Вважається, що тільки-но політика щодо сім’ї модифікується, тільки-но навіть в окремій країні взяти розлучення стане важче чи легше, одразу налагодиться з’ясування всіх життєвих проблем. Проте, очевидно, перетворення в індивідуальній, приватній сфері не обмежуються лише кордонами окремої країни, а й залежить від культурного середовища, виду та особливостей певної цивілізації. Крім того, на нашу думку, вплив глобалізаційних чинників на такий важливий суспільно-природний інститут, як сім’я, навряд чи можна дослідити без урахування світових демографічних процесів. Адже їх розуміння може внести ясність у найскладніші питання глобалістики: які процеси є об’єктивними і не піддаються управлінню (неможливо керувати демографічним переходом, змінювати загальну тенденцію старіння населення та ін.), а на які процеси можливо впливати (свідоме планування сім’ї, поліпшення здоров’я і якості населення через пропаганду здорового способу життя тощо).

По-перше, не варто нехтувати думкою дослідників, які вважають, що демографічна глобалізація була першою формою глобалізації взагалі. Глобалізацію населення породила експансія білої раси. Це був початок тотальної глобалізації. Причиною глобалізації населення і глобалізації взагалі стала «збитковість населення». Західна Європа була „переповнена” величезним прошарком людей, які через збіг обставин залишалися поза справою і водночас не могли задовольнитися напівголодним, мирним, спокійним життям, тому їх переселення на інші континенти було закономірним. Суто економічні мотиви глобалізації на той час залишалися вторинними.

По-друге, головний демографічний підсумок глобалізації населення досліджується передусім у різкому збільшенні його кількості на планеті. За період нашої ери людство зросло більш як у 20 разів. Для досягнення мільярдної позначки населенню потрібно було пройти десятки тисяч років. Другий мільярд зафіксовано через 124 роки, третій – через 34 роки, четвертий – через 15 років, а п’ятий і шостий відповідно – 12 і 13 років. Крім цього, головною демографічною проблемою, породженою глобалізацією, є нерівномірність демографічного розвитку людства. Населення високорозвинених держав (золотого мільярда) завершило демографічний перехід. Головна причина демографічного переходу, як відомо, пов’язана із досягненням певного рівня соціально-економічного і науково-технічного розвитку суспільства. Не випадкове зниження народжуваності та стрімкий рух до моделі малодітної сім’ї характерні для Південної Кореї, Сінгапура, Гонконга, Тайваня та інших країн, які досягли за останні роки економіко-технічних висот. Нині у таких країнах проживає близько 1 млрд. 200 млн. осіб. Ці країни характеризуються низьким рівнем народжуваності й стрімким рухом до моделі малодітної сім’ї. Демографічні популяції країн, які розвиваються, перебувають на початковій фазі демографічного переходу. Тут проживає 4 млрд. 800 млн. осіб і населення таких країн збільшується значно швидше, перевагу має модель багатодітної сім’ї. До того ж населення країн, які розвиваються, зростає швидше, ніж їх національне багатство, бідність є постійною і некерованою. „Центр ваги” населення світу змістився з півночі на південь.

Проблема демографічного вибуху різко загострилася у 60-і роки ХХ століття, майже одночасно з виникненням екологічних проблем глобального масштабу. Інтенсивне обговорення теми допустимих меж чисельності населення планети призвело у 1974 році до проведення в Бухаресті першої конференції ООН щодо проблем народонаселення. Відтоді такий захід проводиться кожних 10 років. Як відомо, конференція вже тоді сформулювала рекомендації про необхідність проведення політики планування сім’ї у глобальному масштабі. Такі рекомендації, посилені офіційними прогнозами щодо населення за 11-мільярдною позначкою в 2050 р., змусили уряди окремих перенаселених держав, наприклад, Китаю, Індії, до вжиття конкретних заходів. Як відомо, у Франції також не вдалося кардинально змінити демографічну ситуацію шляхом державного регулювання.

Багаторічна модель сім’ї, за якої народжуваність практично не регулювалася, була і частково залишається однією з причин демографічного зростання населення. Однак країни, які завершують демографічний перехід, характеризуються кризою традиційних (патріархальних) сімейних відносин. Насамперед це проявляється у зниженні народжуваності та наданні переваги моделі малодітної сім’ї. Розпад традиційної сім’ї для суспільств, які досягли певного рівня соціально-економічного і техніко-технологічного розвитку, тобто вступили у фазу демографічного переходу, є такою ж характерною ознакою, як і ринкова економіка, ліберальна демократія, формування працівника нового типу, орієнтованого на вміння самостійно, ініціативно виконувати складну роботу, яка потребує постійної перекваліфікації, самоосвіти тощо. Сучасне суспільство західного типу потребує вільного, високомобільного та ініціативного працівника з посиленою кар’єрною мотивацією. Такий тип працівника несумісний з моделлю патріархальної сім’ї. Проблеми демографічного майбутнього для сучасних людей мають вторинне значення. Перше місце серед цінностей займає кар’єра, особисте щастя, успіх, комфортне спокійне життя. У країнах, які завершили демографічний перехід, будь-які сподівання на повернення до моделі багатодітної сім’ї, навіть із запровадженням у межах держави відповідного імперативу, навряд чи мають підстави.

Сьогодні не слід обходити увагою ті деструктивні тенденції, які набирають сили у Західній Європі. Звичайно, суспільство постмодерну відкриває нову епоху історії, в якій значну роль можуть відігравати також цивілізаційні моделі й незахідного світу. Як відомо, ідеологічна модель успіху азійських держав базується на запереченні західних норм, утвердженні власних, традиційних цінностей. Їх основою є співпраця держави і ринку, постійне намагання встановити зв'язок між культурними цінностями, притаманними конфуціанству (виробнича дисципліна, освіта, дбайливість, сімейні цінності відданості, довіри, взаємодопомоги на основі визнання авторитету). За порівняно короткий термін „тихоокеанські дракони” досягли значних успіхів у всіх сферах суспільного життя. Роль сім’ї при цьому не варто применшувати. Так, значна частина малих і середніх підприємств у цих країнах виникла за участю членів сім’ї. Сімейні холдинги є основою холдингової мережі у Південній Кореї. На сім’ю орієнтований дрібний і середній бізнес у Тайвані, крім того, акцент на сімейний бізнес є головним у стратегії управління робочою силою менеджерів мультинаціональних корпорацій. Тому оцінка західноєвропейської цивілізації не є одностайно позитивною. Паралельно із зростанням кількості самоактуалізованих особистостей, зазначає С. Удовик, ще швидшими темпами зростає кількість людей з різноманітними психогенними порушеннями. Це призводить до зростання гомосексуалізму, лесбіянства, бісексуалізму і трансвестизму. Тобто фактично відбувається деградація суспільства, втрата статевих ознак та інших особливостей. Головну небезпеку становить те, що ця вкрай негативна тенденція популяризується і є ледь не досягненням прав людини, аж до встановлення у країнах Європи одностатевих шлюбів.

Розширення на Заході прав людини, зазначає дослідник, призводить не лише до таких непередбачуваних наслідків, як право на одностатеві шлюби. За такою логікою, скоро може утвердитися право особи укладати шлюб з тваринами. Закономірно, що такі „права” можуть викликати з боку представників інших цивілізацій сприйняття західної цивілізації як сатаністської. Західна цивілізація не враховує естетичних і духовних цінностей інших цивілізацій, а також такі ключові для незахідних народів поняття, як колективізм, сім’я, соціальна безпека, справедливість і співчуття. Крім того, таке важливе значення для всіх народів землі поняття, як „благополуччя”, має у різних країнах безліч відтінків і аспектів.

Сучасне трансформаційне перехідне суспільство в Україні характеризується неоднозначністю і суперечливістю ціннісної сфери, що зумовлено, по-перше, кризою старої ідеології, відмовою від цінностей минулого; по-друге, глобальним впливом співмірних культурно-ціннісних світів, різноманітних ціннісних систем. Сім’я віддзеркалює всі процеси, що відбуваються в суспільстві, осмислює їх суть і певним чином спирається на отриманий „результат” у вихованні дітей. На думку фахівців, порівняно з попередніми роками реалії сьогодення спричиняють розвиток такого феномена, як аномія, що істотно впливає на стан сучасної української сім’ї, зміст сімейного виховання. Під аномією розуміють психологічний стан індивіда й усього суспільства, за якого колишні ідеологічні засади, нормативні та ціннісні орієнтації, соціально-психологічні стереотипи поведінки зруйновано, нові ще не сформовано, а їх розробка відбувається хаотично й безсистемно. Водночас у дорослих членів сімей практично відсутні уявлення про сучасні соціально-адаптивні стратегії. Через це вони не можуть справляти на дітей необхідний виховний вплив, забезпечувати належну психологічну й соціальну підтримку, а відтак порушується внутрішньосімейна гармонія, відбувається „розрив поколінь”: норми і догми „батьків”, заперечуються молоддю як приклад для наслідування. Все це призводить до масової деформації сімей, відчуження між їх членами.

До пріоритетів, яким батьки нині надають перевагу у вихованні дітей, слід віднести: успіхи у навчанні – 35,6%; манеру поведінки, вміння спілкуватися з іншими людьми – 18,7%; статус у колі однолітків – 6,8%; здоров’я – 59,3%; успіхи в громадській діяльності – 8,4%; інтереси, захоплення, уподобання дітей – 19,2%; вплив друзів, з якими товаришують діти, – 3,0%. Серед найважливіших рис, які, на думку дорослих членів сімей, потрібно виховувати в дітей насамперед, називаються незалежність, самостійність, упевненість у собі – 83,9%; рішучість, наполегливість, уміння діяти за будь-яких обставин – 80,2; слухняність – 79,0; повага до батьків – 69,1; працьовитість – 65,4; релігійність – 61,7; бережливість – 54,3; звичка до здорового способу життя – 50,1; повага до традицій, обізнаність з національною культурою – 43,1; патріотизм – 42,0%.

Дедалі поширюється тенденція до зосередження як батьків, так і молодих людей на таких особистісних рисах, як хитрість, уміння досягати мети будь-якими засобами, навіть за рахунок інших. Опитування, проведені серед батьків, показали, що 48,1% дорослих членів родин прагнуть, щоб їхні діти були розумні, хитрі, вміли захистити себе, не дозволяли обдурювати себе, при цьому 24,5% вважають, що зазначені якості є цілком виправданими не тільки щодо інших людей, а й щодо власної сім’ї. Майже 80% батьків бажають, щоб їхні діти вміли легко пристосовуватися до різних незвичних умов, були комунікабельними, за жодних обставин не впадали у відчай. Досить низький відсоток (від 4,8 до 6,1) припадає на відповіді, в яких згадуються чесність, порядність, товариськість, доброчинність. Отже, відбувається радикальна переоцінка цінностей, формується чітке уявлення про важливість „проринкових” якостей для досягнення життєвого успіху, змінюються ціннісні орієнтації в бік матеріального комфорту, успішної кар’єри, цікавого дозвілля.

Ці та інші проблеми дають право фахівцям ставити питання про необхідність формування концептуально нової національної сімейної політики, яка передбачала б упровадження цілісної системи заходів, спрямованих на посилення виховного потенціалу родини. Це мають бути не поодинокі акції, а скоординовані дії всіх державних органів і громадських структур, робота яких тією чи тією мірою пов’язана з розвитком інституту сім’ї, а головна увага має спрямовуватися на виховання дитини – суб’єкта власного життя, спроможного на усвідомлений вибір.

Подальші зміни у розвитку сім’ї, викликані загальними глобалізаційними процесами, що відбуваються у світі. Ці зміни тривають і нині. Серед таких найважливіших, на нашу думку, чинників, які впливають на реформування сім’ї, слід назвати: лібералізацію законодавства щодо врегулювання сімейних відносин, у тому числі національного; визнання та законодавче закріплення рівності прав чоловіка і жінки; всебічний захист прав дітей; „відкриття міждержавних кордонів” та подолання інших перепон для укладення шлюбу з іноземними громадянами, проживання за кордоном; збільшення різниці віку життя чоловіків і жінок, що призводить до порушення пропорції населення за ознакою статі та ін. В результаті сьогодні маємо констатувати, що шлюб в усьому світі отримує позитивну оцінку, проте його значення остаточно змінилося. Він не є більше економічною інституцією, а разом з тим головною підставою проживання людей у парі. Одруження набуло іншої основи – емоційного спілкування. Значного поширення набуло таке явище, як спільне проживання жінки і чоловіка без укладення шлюбу. Шлюбне життя і спільне проживання – це різні речі, проте як перше, так і друге є підґрунтям для створення сім’ї.

Значно змінилося на краще ставлення до дітей та їх захисту. Рішення мати дитину здебільшого виходить не з економічних інтересів, а з психологічних і емоційних потреб чоловіка і жінки.

У сучасній сім’ї домінують засади, демократичних, чистих, добрих відносин. У ній засуджуються деспозитизм, примус, насильство, а кожна сторона, зокрема й діти, мають рівні права та обов’язки.

Під впливом глобалізації яскраво проявляються не лише позитивні, а й негативні аспекти суспільного життя. Сім’я, як важлива складова сучасного громадянського суспільства також зазнає змін. Сьогодні слабка теоретична база глобалізму не дає змоги однозначно оцінювати суспільно-політичні процеси чи достатньо їх прогнозувати. Водночас, не драматизуючи ситуацію, маємо виробити єдині морально-правові принципи ієрархічної побудови ціннісних суспільних засад з метою подальшого їх впровадження як у межах національного, так і світового простору. Не виключено, що у забезпеченні нового світового порядку та ідеологічному його обґрунтуванні, можливо, розвиватимуться й обмеження у системі прав, пов’язаних з порушенням глобального порядку (обмеження у рівні доходів, споживання, кількості дітей у сім’ї, обмеження на проживання в окремих регіонах, кількості укладених шлюбів тощо). Сім’я ж ще довго залишатиметься важливою структурною складовою громадянського суспільства, як і праця, влада, а держава має дбати про її збереження і розвиток. Очевидно, у різних середовищах сформованих цивілізацій, політичних культур (західній, ісламській, конфуціансько-буддійській, індо-буддійській, православно-слов’янській), по-різному збережуться вікові традиції сімейних відносин. Майбутнє цього інституту значною мірою залежить від ієрархії цінностей.

Ядром поняття глобального світу для науковців є ідея загальної взаємозалежності, як принципово нова вимога у взаємовідносинах країн і народів. Але нині проблема не лише в тому, чи визнаємо ми реалії сучасного взаємопов’язаного єдиним поступом світу, а й у тому, яким ми хочемо бачити цей глобальний світ: дійсно плюралістичним, заснованим на партнерстві суб’єктів – носіїв суверенітету, держав, які забезпечують добробут своїх громадян, чи підкорених безконтрольній світовій владі, яка диктує народам свою волю, а поділ світу на “золотий мільярд” і безправну периферію вважає неминучою закономірністю епохи неомодерну. Не випадково сучасні дослідники зазначають про те, що глобалізація у розумінні позитивних позицій як стремління людства до досягнення цивілізаційного синтезу за умови збереження множинності народів і культур, не може бути реалізованою без зміни загальної парадигми розвитку людства, якісного перетворення системи цінностей і практик культури.

Галузевою наукою – глобалістикою лише започатковані системні дослідження загальносвітових процесів. Багато відповідей на гострі питання дала наука, в тому числі політична, але багато проблемних питань залишаються невирішеними. Попереду ще головна робота, але в осмисленні загальносвітових та регіональних аспектів глобалізації чимало зроблено, а головне – визначено основні пріоритети і цінності. Серед основних постулатів (кредо) сучасної глобалістики науковці небезпідставно називають:

- світ і світове людство є єдиним глобальним організмом;

- глобалізація світу – це об’єктивне історичне явище;

- глобальні інтереси треба ставити вище національних;

- сучасна людина, як найвища соціальна цінність, набула глобального характеру і стала в центрі процесів глобалізації.

Як би не пояснювали сучасні політики і правники сутність явища глобалізації, воно не лише має місце в житті сучасних держав, а й формує позитивний потенціал майбутнього, який, звичайно ж, доведеться реалізовувати молоді, прийдешнім поколінням. Водночас актуальним залишається завдання щодо вироблення глобальних стратегій соціального розвитку та стратегій глобалізації розвитку як для всього світу, так і для окремих країн. Адже глобалізація повинна слугувати соціальному прогресу – зростанню зайнятості, скороченню безробіття, ліквідації бідності. Для цього необхідно надати її процесам соціальної спрямованості, зробити наголос на подоланні нерівності, злиднів, сприяти соціальній захищеності та підвищенню якості життя людини.

Майбутнє суспільство - суспільство інтелекту. В такому суспільстві знання, інформація та новітні технології виступають як основні засоби виробництва. Відтак освіта та професійна підготовка, вміння в повному обсязі використовувати свої знання набувають особливого значення в умовах глобалізації. Людина при цьому виступає у новій якості. Вона є головним ресурсом економіки, яка ґрунтується на знаннях. Завдання соціальної держави - всіляко сприяти розвитку потенціалу кожної людини. Оскільки в умовах глобалізації людина, її інтелектуальний потенціал постають у центрі розвитку, виникають питання, як формувати творчий потенціал, людський інтелект, забезпечити розвиток особистості, - чи можлива глобалізація з „людським обличчям”, що дасть глобалізація людині, і, що не менш важливо, якій людині,чи змінюється людина в умовах глобалізації, а якщо так, то якою вона має бути в нових умовах глобалізованого світу?

Від глобальної людини ХХІ століття, зазначають сучасні дослідники, будуть вимагати особливої мобільності й здатності адаптуватися до жорсткої зміни умов життя, професій, культурного середовища і колективів. Показником глобальної мобільності людини буде універсальна освіта і здатність напружуватися, рухатися, мобілізуватися і вчитися все життя. Найвища мета глобальної цивілізації – створення позанаціонального громадянина світу, громадянина єдиного світового людського співтовариства, єдиної світової держави. А чи залишиться людина вищою соціальною цінністю в такій глобальній державі? І чи буде така глобальна людина і її розвиток найвищою метою суспільного розвитку? Тут є великі сумніви і загрози.

Вже нині слід формувати відповідь на ці запитання, пам’ятаючи єдину альтернативу людства: будувати глобальний світ слід не від прибутку і долара, а від людини і для людей. Новий глобальний дім повинен стати духовним, інтелектуальним храмом, а не будинком матеріального перенасичення. Нині ж речі поширюються в побуті підкоряючи собі людину. Новоєвропейська ідея панування розуму певною мірою реалізувалась у сучасній культурній ситуації, завела людство в глухий кут. Період глобальних перетворень і формування єдиного комунікативного простору породив нову систему ціннісних моделей, серед яких серійність посідає важливе місце в прагненні до стандартизації культури. В культурі сучасного світу процес виробництва призвів до надлишкового перенасичення „предметів побуту”. Але одночасно з опануванням матеріальною сферою людина є безсилою і постійно втрачає в особистій і соціальній сферах, позбувається розуміння мети власного існування.

Вся історія людства, відзначає Ю. Пахомов, підтверджує, здавалося б, парадоксальний висновок: народи набагато краще переносять трагедії і тяжкі випробування, ніж життєвий комфорт. Саме готовність мас сприйняти смерть на вогнищі й у битвах за віру сприяла „виплавці” тих унікальних протестантських цінностей, які зробили Захід локомотивом індустріальних і соціальних змін у масштабах планети. Водночас успіх у побутовому й соціальному облаштуванні є головним джерелом майбутніх, а частково і сучасних деформацій, які визначають сходження євроатлантизму з історичної арени. Досягнення в різні історичні епохи тією чи іншою великою державою вершини благополуччя і всевладдя неодмінно оберталося розпадом і деградацією з наступним зникненням її з історичної арени. Прикладів тут безліч, а найбільш переконливі – Греція і Стародавній Рим.Тому насампередкультура повинна знайти вихід із сучасної гуманітарної кризи.

Незважаючи на різноманітні підходи до оцінки ролі держави в процесі глобалізації, вчені відзначають зростання цієї ролі в тому числі у сфері соціалізації особи. „Людський фактор” у діяльності й розвитку держави набуває надзвичайно важливого значення. Саме держава повинна гарантувати та забезпечити реалізацію прав особи, гідні умови її існування, розвиток на міжнародному рівні.Такі вимоги до держав ставлять цивілізовані демократичні суспільства. Коло держав, які поступово включаються до процесу глобалізації, неухильно розширюється. Всі вони відрізняються культурою, традиціями, моральними засадами, перебувають на різних стадіях економічного розвитку. Тому в процесі глобалізації не може мінімізуватися роль національної держави. Лише сильна держава, маючи злагоджену правову систему, систему забезпечення і захисту прав людини, здатна створити умови для поступового та безболісного входження держави до міжнародних економічних структур, зберігши власні національні інтереси, гідність і захистивши своїх громадян.

Національна глобалістика, безперечно, нині має насамперед розробляти блок проблем „наука-інформатизація-освіта-економіка-національна безпека”. Всі вони потребують пріоритетної державної підтримки на основі методологічно адекватної концепції суспільного розвитку, всебічно обґрунтованої та загальноприйнятної національної ідеї. Одночасно актуалізується проблема відносин між державою і культурою, особливо коли ті чи інші інститути переслідують одну і ту ж мету, в даному випадку досягнення солідарності як умови виживання. Держава здійснює це шляхом задіяння військових і економічних важелів, а культура – духовних цінностей.Вони не можуть бути втрачені чи вихолощені в процесі трансформації суспільств.

Зустрічі світових лідерів, без сумніву, є історичною подією, а обговорення проблем у сфері боротьби з глобальним потеплінням, започатковані нові підходи в боротьбі з бідністю засвідчують реальні кроки до вирішення проблем світового порядку, яких вимагає населення планети. Водночас заслуговує на увагу факт неоднозначного сприйняття та оцінки цієї події. Йдеться про акти протесту антиглобалістів усього світу, які набули настільки гострого характеру, що поліція з метою вгамування протестантів вимушена була застосувати сльозогінний газ і водомети. Подібні протести світового масштабу проводяться не вперше. Міжнаціональний рух антиглобалістів (альтерглобалістів) утворюють представники найрізноманітніших політичних поглядів з упевненістю в тому, що світ може бути іншим і здатен розвиватися за іншими стандартами. Йдеться про такі загальнозначущі орієнтири, як соціальна справедливість, глобальна демократія, що базується на правах людини, стійкий розвиток. Тому слід погодитися з позицією російського дослідника А. Уткіна, який вважає, що найбільш гострою проблемою

Читайте також:

1. III. Процедура встановлення категорій об’єктам туристичної інфраструктури
2. А-кролик, Б-кішка, В-мавпа, Г-людина.
3. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
4. Аварії на пожежно-вибухонебезпечних об’єктах
5. Аварії на радіаційно небезпечних об’єктах.
6. Аварії на хімічно небезпечних об’єктах.
7. Аварії на хімічно-небезпечних об’єктах та характеристика зон хімічного зараження.
8. Авілум – “син чоловіка” – повноправна людина, охороні його життя, здоров’я, захисту його майнових інтересів присвячена значна частина законника.
9. Автоматичне і ручне створення об’єктів.
10. Агностик, суб’єкт пізнання, субстанція
11. Адміністративний захист об’єктів інтелектуальної власності від недобросовісної конкуренції
12. Адміністративно-правовий захист об’єктів інтелектуальної власності

Переглядів: 915