• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Питання 1. Політична суб’єктність: типологія, форми, умови суб’єктності та нормативність.

МІ як агент публічної політики: перетин інтересів та зони конфліктів з владою.

Корпорації: політичні ресурси, форми та методи політичної участі.

Держава як агент публічної політики.

Політична суб’єктність: типологія, форми, умови суб’ктності та нормативність.

План

Тема 3. Агенти публічної політики.

Література:

1. Андерсон Дж. Публичная политика: введение // Публичная политика: оттеории к практике. – СПб.: Алетейя, 2008

2. Зудин А. Неокорпоративизм в России? Государство и бизнес при Владимире Путине // Pro et Contra. – 2002. – №2.

3. Кириллов С.У. Корпоративное гражданство. Поиск эффективных путей взаимодействия между бизнесом и обществом. – М.: 2003.

4. Перегудов С.П. Крупная российская корпорация как социально-политический институт. – М.: ИМЭМО, 2000.

5. Cawson A. Corporatism and Political Theory. – Oxford, 1986

6. Greenwood J. Representing Interests in the European Unions. – L., 1997

7. Jordan G. Pressure-groups, parties and social movements: is there a need in new diversification? // World economics and international relationships. – 1997. – № 1. – P. 87–97.

8. Participation and Policy-Making in the European Union / H. Wallace, A. Joung (eds.). – Oxford, 1997

Проблема суб’єктності є достатньо актуальною в політичній науці.

Андрій Конуров та Констянтин Будилін дають наступне визначення політичної суб’єктності : під нею вони розуміють набір певних якостей, властивостей, рис характеру індивіда, які у своїй сукупності визначають його здатність до політичної самоідентифікації, аналізу і цілепокладжанню, а також волю до активної політики. Відповідно, політичним суб’єктом слід назвати людину, яка володіє всіма цими якостями.

Автори також виділяють такі складові політичної суб’єкності :

Суб'єктність, в розумінні Маркса, є така форма соціальної активності людей і соціальних інститутів, яка характеризує їх з боку таких істотних якостей, як здатність до самовизначення і самодіяльності та самоуправленія в аспекті реальної влади над природними соціальними силами.

За поглядами Рашида Хунагова

1. Політична суб'єктність є «фокусуючою » властивістю політичного і його ядра - політики. Вона є сукупним результатом об'єктивної можливості політичної дії та суб'єктивної здатності до неї.

2. Політична суб'єктність - це, з одного боку, здатність до свідомого задоволенню власних політичних потреб через вплив на інші соціальні одиниці, а з іншого, їх задоволення шляхом застосування політичної активності і здійснення політичної дії.

3. Політична суб'єктність означає тривалу здатність до раціональних і суверенних дій. Політична суб'єктність є сукупним результатом об'єктивної можливості політичної дії та суб'єктивної здатності до нього, причому остання включає в себе як волю і готовність до такої дії, так і вміння її здійснити.

Основні властивості та критерії політичної суб'єктності:

§ здатність до свідомої політичної дії,

§ її раціональність,

§ суверенність та автономність політичних дій,

§ постійність політичних дій.

Умови становлення політичної суб'єктності:

Об'єктивні:конкретні економічні, соціокультурні політичні та інституційні передумови.

Суб'єктивні: наявність у соціального суб'єкта політичної самосвідомості; оволодіння ним певним рівнем політичних знань; наявність відомої мотивації до політичної дії ; володіння здатністю і вмінням приймати політичні рішення.

Один з дослідників політичного процесу на рівні країни, Н.А.Косолапов вводить такі ознаки, що характеризують політичну суб'єктність:

1) суб'єкт повинен існувати фізично.

2) він повинен існувати як певне єдине, органічно взаємопов'язане ціле, як самостійна якість;

3) наявність у суб'єкта внутрішньої мотивації, здатності до цілепокладання, постановка цілей та їх усвідомлення;

4) вимога від суб'єкта цілепокладання і механізму досягнення мети припускає наявність у нього управлінського центру, який забезпечує його дієздатність.

Рівні політичної суб'єктності:

1. у залежності від ступеня участі індивіда в політичній діяльності:

· - рядовий член суспільства – це громадянин із мінімальним політичним впливом (аж до аполітичності), який має статус виключно об'єкта політики;

· - громадянин, який є членом громадської організації, суспільного руху або декількох організацій, опосередковано включених у сферу політичної практики (рішень, дій), якщо це випливає з його ролі як рядового члена організації, з його організаційного та ідейного зв’язку з усією даною організацією, рухом;

· - громадянин, котрий є членом організації, яка має яскраво виражений політичний характер (приміром, політичної парії), цілеспрямовано або й за власною волею безпосередньо включений у перебіг політичного життя, принаймні в тому обсязі, в якому це відображається у внутрішньому житті цієї організації (максимальна сфера його участі окреслюється співвідношеннями між його намаганнями, інтересами й можливостями, що випливають із суспільної значущості даної організації та конкретної ролі, яку він у ній відіграє);

· - громадський (передовсім політичний) діяч, тобто учасник політико- значущих ініциатив і один з організаторів іхнього виконання;

· - професійний політик, тобто учасник діяльності політичних структур, для якого головною спеціальністю, джерелом засобів для існування, єдиним або навіть головним заняттям і водночас змістом життя є політична діяльність;

· - політичний лідер (організаційний, ідейний, формальний або неформальний ), який спроможний так впливати на інших учасників політичних організацій і структур, що це веде до інтеграції їх спільної діяльності з метою реалізації інтересів тієї соціальної спільності, що дана політична організація представляє.

Звісна річ, такий розподіл людей дещо умовний. Головне, що випливає з наведеної системи рівнів включення до політики, це той факт, що знаходження на будь – якому рівні потребує від людей як різних політичних якостей, так і різного ступеня підготовки.

Цікаву типологію політичної участі розробив американський соціолог Л.Мілберт, запропонувавши досить своєрідну шкалу “підвищення” участі в політичних процесах:

1.Навчальна діяльність- носіння або демонстрація плакатів і афіш, оформлення політичних стендів, епізодична участь у політичних дискусіях.

2.Проміжна діяльність – участь у політичних зборах або мітингах, підтримка грошовими пожертвами, контакти з офіційними особами або політичними лідерами.

3.Активна діна діяльність – керівництво державними або партійними закладами, забезпечення партійних фондів; участь у закритих або таких, що виробляють стратегію, засіданнях, постійна участь у проведенні політичних кампаній і виборів.

Розрізняють також індивідуальну й колективну, добровільну і примусову, активну й пасивну, традиційну і альтернативну, революційну та охоронну політичну участь. Розмежування основних форм участі особи в політичному процесі, різні варіанти її типології мають велике значення для конкретного аналізу особливостей практики політичної соціалізації у тій чи іншій країні (зокрема нашій), розуміння актуалізації внутрішньо особистісного рівня процесу входження людини в політику.

Розвиток політичного життя в значній мірі визначений тим, наскільки активний такий суб'єкт політики, як народ. Політичне життя тим активніше, організоване, цілеспрямоване, чим глибше народ усвідомлює себе як спільність, чим сильніше соціально-політичні зв'язки, що конституюють його як цілісну систему. Так, у Декларації про державний суверенітет, прийнятої 16 червня 1990 року, підкреслюється, що Верховна Рада виражає волю народу України, ставить ціллю суверенітет і самоврядування народу України, що народ України є єдиним джерелом влади в Республіці, а повновладдя народу реалізується на основі Конституції.

У сучасних умовах вершиною розвитку соціально-етнічних спільностей є нація. В міру демократизації суспільства, розпаду імперій нові соціальні сили ринуться заявити про себе як суб'єкти політики. Якщо найбільше пригнобленими були нації, то в процесі демократизації активну політичну позицію займають національні прямування як виразники свідомості етносу, його потреб у корінних політичних змінах.

Нація як суб'єкт політики ринеться до власної державності, створенню інфраструктури державної влади, розвитку контактів з іншими націями, подоланню національних обмежень і міжнаціональних протиріч.

Важливе місце належить політичній суб’єктності таких значних соціальних груп як класи. Рідко трапляються ситуації, коли якаcь соціальна група рівною мірою контролює всі сфери. Частіше буває, що в економічній і ідеологічній сферах домінує той клас, що у конкретній історичній ситуації представляє прогресивні сили. У свою чергу, застаріли політичні інститути контролюються представниками регресивного класу (проте і тут бувають варіанти). Класи виявляють особливу активність під час завоювання та утримання влади в суспільстві, створення політичних організацій, формування політичних сил. У економічно розвиненому суспільстві основними соціальними групами є такі, що за чисельністю і впливом найбільші. Вони не належать ні до найбагатіших, ні до найбідніших. У такому суспільстві відсутні матеріальні полюси, а найбільше впливовим стає середній клас. У політиці він є опорою демократичного режиму. В Ук раїні з розвитком ринкової економіки середній клас є основою парламентаризму і сприяє формуванню нового типу політики.

Крім класів, суб’єктность яких найбільш впливова в політиці, її суб'єктами ринуться стати й інші соціальні групи. Група, що об'єднана політичними інтересами і претендує на участь у процесі реалізації влади, - це спільність індивідів, головна ціль яких - вплинути на схвалення урядових рішень відповідним груповим інтересам. Асоційовані групи - це високоорганізовані специфічні групи, що втілюють інтереси своїх членів. Їхнім завданням є агітація, наприклад, серед членів Конгресу США на користь того або іншого спеціального інституту, що сам безпосередньо не може здійснювати таку агітацію, наприклад профспілки або комерційні організації. Інституціональні групи - це підгрупи таких інститутів як церква, армія, корпорації, політичні партії. Вони піклуються про політичні інтереси відповідних інститутів: здійснюють агітацію в їхню користь серед окремих членів уряду, наприклад, виступають як свідки під час слухань у Конгресі США, беруть участь у пікетах і готують рекламу в пресі, щоб збуджувати інтерес аудиторії до різноманітних проблем. Не асоційовані групи не мають визначеної структури або процедури формування інтересів. Вони контактують із членами уряду з метою надання допомоги представникам слабо організованих соціально-демографічних, етнічних груп. Аномічні групи - спонтанні, короткострокові, у складі яких неорганізовані індивіди, що виражають свою незадоволеність під час демонстрацій і хвилювань. Якщо група цього типу швидко не розпадається, вона перестає бути аномічною і стає асоційованою, використовуючи для своїх цілей насильницькі методи.

Дві основні соціальні групи, які концентрують у своїх руках владу і виступають суб'єктами політики, є еліта і бюрократія. Джерело їхньої сили і впливу полягає в тому, що певною мірою є стійкими і стабільними групами. За змістом діяльності і функцій виділяють різні види еліт, у тому числі, адміністративну, політичну, економічну, партійну, військову, ідеологічну й ін. При всій згуртованості й цілісності еліти всередині неї точиться постійна боротьба навколо розподілу влади між окремими групами. Як суб'єкт політики еліта виконує ряд функцій: приймає рішення з найважливіших питань, визначає цілі, орієнтири і пріоритети в політиці, виробляє стратегію і тактику, створює ідеологічні концепції, що обслуговують її політичний курс, консолідує навколо себе політичні сили, керує політичними структурами й організаціями.

Посередником між елітою і суспільством виступає така соціальна група, як бюрократія. Бюрократія є необхідною у демократичному суспільстві як сила, що забезпечує і сприяє його самозбереженню. У такому суспільстві бюрократія як суб'єкт політики, виражаючи інтереси народу, свою політичну діяльність спрямовує на самозбереження і розвиток суспільства, його політичної системи. Бюрократія як суб'єкт політики забезпечує дотримання демократичних принципів функціонування суспільства, надає владу своєму представникові, який обирається і наділяється необхідними повноваженнями, створює можливість переобрання його або звільнення обраного керівництва на основі реального, а не декларативного волевиявлення знизу або за рішенням вищої державної влади, суворо дотримується законодавства. У випадку порушення цих норм із боку бюрократії вона перетворюється на панівну силу незалежно від конкретної форми влади. Такий суб'єкт влади відчужується від решти суспільства, створює бар'єр між народом і владою, свою субкультуру, спосіб життя і політичну поведінку. З бюрократії рекрутується нова еліта.

Політичне життя суспільства зазнає впливу і таких соціальних груп, як люмпенство, маргінали, які прагнуть виявити себе як суб'єкти політики.

Люмпенство - це ледача, пасивно-заздрізна частина населення, яка згодна жити будь-як, нездатна добре працювати ні за яких умов або стимулів. Прагнення реалізувати свою політичну суб’єктность у люмпена виявляється в тому, що він успішно експлуатує соціально-політичні «завоювання» (ліквідацію приватної власності на робочу силу і талант, «безкоштовність» соціальних благ і ресурсів, несправедливість зарплати, поширення спекуляції і корупції тощо). Люмпени не задоволені державними структурами, оскільки розуміють свою незатребуваність і нездатність до такої роботи. Проте вони більше, ніж інші групи, ринуться до бунтів, мітингів, легко піддаються провокаціям, створюють ідолів для поклоніння. Юрба, як об'єкт чиєїсь політики зосереджує увагу винятково на негативному, створює образ ворога. Люмпени проголошують боротьбу за справедливість, ототожнюючи її із загальною злиденністю і зрівнялівкою.

Люмпенство - база демократії в її незрілих, первинних формах, що має популістське забарвлення і тяжіє до охлократїї. Така демократія веде до дестабілізації і розладу політичного організму.

Не сприяє політичній упорядкованості суспільства і така група, як маргінали. Вони не здатні до самостійної політичної суб’єктности, проте своєю деструктивною поведінкою впливають на політичні процеси і як такі є суб'єктом політики.

Маргінали - це індивіди або групи, які або самі нехтують суспільством, або суспільство зневажає їх, внаслідок чого вони перебувають на «узбіччі» або за рамками характерних для даного суспільства структурних підрозділів, норм і традицій. Маргінальність є виразом специфічних відносин з існуючим суспільним ладом. До маргіналів належать жербаки, нероби, повії, бомжи та ін. Це психологічно слабкі типи. Активним стимулятором маргіналізації є страх. Маргіналам притаманна охлократична свідомість, вони є руйнівниками правового і морального клімату, носіями тоталітаристської і людоненависницької ідеології.

Читайте також:

1. IV. Питання самоконтролю.
2. V. Питання для самоконтолю
3. V. Питання туристично-спортивної діяльності
4. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
5. А.1 Стан , та проблемні питання застосування симетричної та асиметричної криптографії.
6. Актуальні питання управління земельними ресурсами та їх охорони
7. Аналогія права - вирішення справи або окремого юридичного питання на основі принципів права, загальних засад і значення законодавства.
8. Аналогія як умовивід
9. Англійці Вільям Стенлі Джевонс (1835–1882) та Альфред Маршалл (1842–1924), замість терміна ”політична економія”, вводять нейтральний термін “economics“.
10. Бесіда за запитаннями.
11. Блок 4. Умови та охорона праці.
12. Блок перевірки умови

Переглядів: 1577