• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Лекція 3. ОБЛІК ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ЗА ВИПУЩЕНИМИ ОБЛІГАЦІЯМИ

Таблиця 5.

Таблиця 4.

Таблиця 3.

Таблиця 2.

Проблема універсалій

Сутість проблеми полягає у визначенні онтологічного і гносеологічного статусу універсалій (зміст загальних понять).

Проблема обговорювалася вже в античності. Її класична постановка належить неоплатонику Порфирієві (232/33-304). У «Введенні» до «Категорій» Арістотеля ставляться питання: 1) Чи існують роди і види самостійно або лише в мисленні? 2) Якщо вони існують самостійно, то тіла це або безтілесні речі? 3) Чи володіють вони в останньому випадку окремим буттям або ж існують в тілесних речах?

Основні позиції: реалізм, номіналізм, концептуалізм.

4. Основні представники середньовічної християнської філософії та їх погляди

Основні представники середньовічної християнської філософії та їх погляди

5. Період XV-XVI ст. в історії філософії прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. Renaissance - відродження).

Цей термін вживається на означення періоду «відродження» античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Європи. Зауважимо, що надто спрощещно було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний грунт культурного надбання античності.

В новій культурі, окрім ренесансу античності, значною мірою знаходить відбиття соціально-економічний та духовний зміст середньовіччя.

Спробуємо провести порівняльний аналіз передумов, особливостей філософії європейського середньовіччя і Ренесансу.

Порівняльний аналіз основних передумов, принципів, ідей філософії Середньовіччя та епохи Відродження (Ренессансу. XIV-XVI ст.)

5. Щодо самостійності існування філософії епохи Відродження, то такі історики філософії, як Г.ВФ. Гегель та В. Віндельбанд, відмовляють філософії Відродження в оригінальності та самостійності. Гегель вважає, що філософія Відродження – це завершальний етап в розвитку середньовічної філософії. В.Віндельбанд, навпаки, вважає філософію цього періоду підготовчим етапом філософії Нового часув, в ході якого фантастичне споглядання природи змінюється її математично-механістичним розумінням.

Проте можна виділити три риси, які задають типологічну єдність філософії Відродження і дозволяють обгрунтувати її специфіку і самостійність:

1. Затвердження пантеїзму як пануючий світогляд;

2. Відкриття людської індивідуальності;

3. Естетичний характер антропоцентризму епохи Ренесансу.

Пантеїзм.Пантеїзм філософії Відродження тяжів до заперечення божественного творіння, до обожнювання природи і ототожнення її з Богом. При чому йшлося саме про перегляд філософського вмісту понять «природа» і «Бог». Бог філософії Відродження позбавляється свободи, він «со-вічній» світу, а в кінці даної епохи в натуралістичних концепціях Джордано Бруно і Бернардіно Телезіо зливається із законом природної необхідності. Робить перші кроки те, що отримало надалі назву натуральної релігії[2] (вчення Квадроченто, М. Кузанського).

Природа.Природа трактується філософами Ренесансу як божественна, одушевлена, наділена всіма необхідними силами першооснова речей. Природа - прекрасна, повна прихованої гармонії, пронизана «струмом любові», а людина пов'язана з нею «шлюбними узами» і здібна до пізнання таємниць природи шляхом наслідування їй в творінні. Останнє і складає предмет «природної» або «натуральної магії». Природа як прекрасна подоба божественного знов стає між людиною і Богом.

Естетичність філософії Ренессансу.Естетизм-надмірна пристрасть до ефектних зовнішніх форм у мистецтві на шкоду змістові твору. Що стосується індивідуалістичного естетизму, то підкреслимо, що це певна акцетуація на тому в індивіді, що його відрізняє, відокремлює від інших таких же індивідуальностей. Естетичність пов’язана із створенням і сприйняттям прекрасного, тому пріоритетність віддається органам чуття, а не розуму.

Сама людська індивідуальність, відкрита гуманістами Ренесансу, як би вододіл двох світів, унікального, неповторного, кінцевого і абсолютного, цілісного, безконечного. Люди, які втілюють для нас дух Ренесансу, як би подорожують від однієї форми життя до іншої. Людина все шукає шлях розвитку своєї індивідуальності до повноти особи, яка і складає суть людини. Індивідуальність - це обрамлення особового потенціалу людини, вектор цілісності, що заставляє інаковість(тобто одну людину) зв'язуватися з іншою інаковостью(іншою людиною), пізнавати себе і шукати дороги для співіснування.

Індивідуальність людини знаходиться в безперервному русі - виборі і творчій винахідливості, в самореформірованні за допомогою «ненаслідувального наслідування» (рос. неподражаемого подражания). Відчуття історичної дистанції визначає нове відношення мислителів Відродження до античності. Людська індивідуальність затверджується за допомогою безперервного руху від одного культурного зразка до іншого і розвитку в собі «людських» якостей, переважно естетичного характеру.

Гуманізм.Походження терміну «гуманізм» пов'язано з поняттям Humanitas (букв.: людяність). Це слово Колюччо Салютаті і Леонардо Бруні знайшли в Цицерона і бачили в нім найкраще визначення відмінності свого часу від Середніх століть. Вони гуманізм розуміли як таку властивість людини, яка визначає людську гідність і вабить до знання. Слово і його автор повинні відповідати за себе, мірилом знання є конкретна особа.

Studia humanitatis (букв.: гуманітарні студії) - так називався комплекс гуманітарних дисциплін, які сприяли вихованню людського в людині. До їх числа відносилися: риторика, граматика, історія, поезія, етика, філософія, грецька та латинська мови. Філософія була серцевиною цих наук.

Специфіка гуманізму епохи Відродження:

- зароджується поза університетами – спадкоємцями схоластичного типу вченості – в літературному середовищі. Початок гуманістичного періоду пов’язано із творчистю Франческо Петрарки (1304-1374 рр.)[3], який своїм панфлетом «Про своє і чуже неуцтво (рос. невежество)» задає програму критики всієї системи середньовічного філософського знання. Потреба очищення середньовічної латини від варварізмів привела до того, що філософські тексти вперше стали об’єктом критичного історико-філологічного дослідження, а не позачасовим джерелом авторитетних цитат. Уважно вивчається антична культура, формуються методи історичної та філологічної критики античних текстів, складається літературна латинська мова. Підкреслимо той факт, що для гуманізму Відродження характерний культ мови: високо цінується правильна тональність і витонченість мови, багатство мови та віртуозність розкриття піднесених тем. О.Ф. Лосєв зазначав, що в культі мови проявляється практично-життєва спрямованість ренесансного гуманізму;

- людина розглядається як нерозчленована єдність вічної душі та смертного тіла. Духовне і матеріальне, небесне і земне розуміються як рівноправні начала в людині. Здійснення людиною свого високого призначення вимагає дотримання своїй природі[4]. Для здійснення закладеної Богом можливості до вдосконалення людина повинна робити титанічні зусилля, ставши художником-творцем свого життя. Тому збігаються в понятті «humanitas» значення культурної діяльності, науково-літературних занять і значення того, що ми іменуємо «людяністю», що виділяє людину зі світу природи. Творчість як виняткова характеристика Бога переноситься на людину, що веде до обожнювання людини;

- гуманісти формують нову систему цінностей, в якій важливе місце займає прийняття радощів земного існування, культ насолоди і користі. Так Лоренцо Валла[5] в роботі «Про задоволення або істине благо» проголошує, що правильне використання грошей, шлюб, розумне користування свободою є теж рятівними для людини, як і доброчинність (чеснота). Вище благо людини - задоволення або щастя, а джерело насолод і нашої здібності до них - Бог. Зіставляючи епікурейську і християнську етику, Валла приходить до висновку про їх схожість в самій своїй основі - прагненні до насолоди - і відмінності лише за змістом етичних розпоряджень. «Не до чесноти, а до задоволення ради нього самого повинні прагнути як ті, які хочуть насолоджуватися в цьому житті, так і ті, які бажають цього в майбутньому», - пише Валла. Основою моральної діяльності людини є, по думці Лоренци Валли, відчуття самозбереження і витікаюче звідси прагнення до насолоди. Тому аморальних насолод не існує, а вище благо - насолода від позитивного задоволення, а не епікурейський спокій духу. Радость - приправа до самого життя, яке, будучи позбавлена цього, здається дурним і малоприємним.

- Філософською основою гуманістичного періоду є платонізм та очищений від схоластичних викревлень аристотелізм. Цікавим представником латинського авероїзму був П’єтро Помпонацці (1462-1525)[6]. У трактаті «Про безсмертя душі» (1516) обгрунтовує висновок про те, що індивідуальна душа смертна і заперечує її творіння безпосередньо Богом, тим самим руйнує основи християнського персоналізму. Помпонацци підкреслює, що переконання в безсмерті душі лише знижує рівень моральності людини, оскільки в цьому випадку людина поступає етично лише із страху перед вічними муками, а страх протирічить самим основам чесноти;

- Еразм Роттердамський (1469-1536)[7] або Дезедерій поставив гуманізм на службу реформі церкви. Основний мотив творчості Еразма - максимальне виявлення морального вмісту християнства, відродження справжнього духу і простоти істини перших століть християнства. Використовуючи методи філологічної і історичної критики, Еразм здійснив нове латинське переведення Нового Заповіту. Він зближував античні і християнські морально-філософські ідеали - так, Сократ був їм фактично прирівняний до Христа. Еразм ратував за переклад Священного писання народними мовами. Антисхоластичний, сатиричний памфлет «Похвала дурості» здобув йому у наш час ім'я «Вольтер XVI в.». В творі Роттердамец виступає проти формалізму, догматичної релігійності, які ставлять букву християнського учення вище Духу. Дурість є також свідоцтво самопротиречивості людської природи. Виражаючи ірраціональність життя, дурість робить приємним людське спілкування, вона зберігає вихідні цінності християнської віри, хоча і в спотвореному вигляді. Е. Роттердамський ввів полеміку с М. Лютером з проблеми свободи волі.

Ідеї, які домінують на різних етапах філософії Відродження

Основні представники та їх ідеї філософії Відродження (Ренессансу)

	Філософ	Роки життя	Назва праці	Основні ідеї, положення
1.	Ніколо Кузанський (справжнє ім'я – Микола Кребс)	1401-1464	«Про вчене незнання» ("De docta ignorantia”) http://www.krotov.info/libr_min/n/kuz/anez_1_049.htm; «Про католицьку згоду» (1433), «Про прихованого Бога»(1442), «Апологія вченого незнання»(1449), «Про бачення Бога»(1453), «Про буття як можливість»(1460).	Трактат «Про вчене незнання» ("De docta ignorantia".) вміщує основні ідеї М.Кузанського: вчення про «збіг протилежностей», взаємозв'язок природних явищ, нескінченний Всесвіт і людину як мікрокосм, абсолютний і обмежений максимум. Вираз docta ignorantia автор запозичив у Августина. Зміст цього виразу, незважаючи на складність перекладу сучасними мовами, переважно трактовано як просвітлене, мудре, знаюче незнання. Твір складається з трьох книг. Перша книга містить 23 глави. Автор викладає свої думки у логічній послідовності, широко застосовує математичне моделювання Тема роботи (а саме Книги першої) – вчене незнання, абсолютний максимум, і пов'язані з ними проблеми. Спочатку Микола Кузанський дає характеристику процесу отримання нових знань: щоб відрізнити нове потрібно порівняти його зі старим. І тут автор вводить оригінальну міру порівняння – абсолютний максимум, дає центральне означення його твору. Згідно з ним абсолютний максимум – це те більше чого нічого бути не може. Ту роль, яку в греків грало неподільне (одиниця), яке вносить міру, у Кузанського виконує абсолютний максимум – тепер на нього покладено функцію бути мірою всього існуючого. Якщо нескінченність стає мірою, безглуздо говорити про точне знання. Завдяки такому означенню стають можливі наступні міркування про єдність максимуму і мінімуму, що аргументується засобами математики, а особливо геометрії. За максимум можна взяти нескінченність, і, оскільки ми не можемо її виміряти, вона залишається невідомою, і таким чином зостається невідомою істина. За Кузанським людський розум не здатний однозначно приводити невідоме до відомого Але автор не відмовляється від намагання пізнати істину, цілісність світу і його причину, Бога. Пізнаючи, ми залишаємося в межах невідання, але це невідання стає вченим, досвідченим незнанням. Тільки завдяки безперервному зусиллю пізнати Бога ми приходимо до розуміння, що його пізнати неможливо. Істина невловима й незбагненна у своїй чистоті, але незважаючи на це, чим більша вченість у «незнанні істини», тим ближче ми до неї наближаємось. Розум рухається до істини, і цей процес безмежний, подібно до того як багатокутник при нескінченному збільшенні числа сторін наближається до круга, але кругом не стає. Так і розум ніколи не зможе пізнати істину до кінця, хоча й буде нескінченно наближатися до неї. Кузанський стверджує, що всі порівняння можна ототожнити з деяким вимірюванням, а вимірювання не може бути зрозумілим без чисел, тому велику роль у порівнянні відіграють числа. Таким чином у процесі наближення до істини велике значення надається математиці. Фрагмент тексту для аналізу– це Глава 5 Книги першої «Про те, що максимум – єдине». Цей фрагмент особливо цікавий мені по двом причинам : 1) у ньому виражається одна з основоположних тез філософії Миколи Кузанського; 2) використовується математична інтерпретація сказаного. Розглядаючи світоглядну концепцію Кузанського і його погляди на природу Бога, якого він ототожнює з абсолютним максимумом, теза про єдність максимуму є просто необхідною. Взагалі кажучи, Кузанський у своїх переконання розділяє принципи християнського монізму і відхиляє античний дуалізм і заявляє, що «єдиному ніщо не протилежно».   А звідси він робить висновок: «єдине є усе» - явно пантеїстична формула.   Ця формула неприйнятна для християнського теїзму, що принципово відрізняє витвір ( "усе" ) від творця (єдиного) але, що не менш важливо, вона відрізняється і від концепції неоплатоніків, що ніколи не ототожнювали єдине з "усім".   З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанський робить висновок, що єдине тотожно безмежному, нескінченному.   Нескінченне - це те, більше чого нічого не може бути, Кузанський тому називає його "максимумом"; єдине ж - це "мінімум", тому що ні максимум, ні мінімум не діляться.   Микола Кузанський, таким чином, відкрив принцип збігу протилежностей – максимуму і мінімуму.   Щоб зробити більш наочним цей принцип, Кузанський звертається до математики. Він показує, що при збільшенні радіуса круга до нескінченності коло перетворюється в нескінченну пряму. У такого максимального круга діаметр стає тотожним колу, більш того - з колом збігається не тільки діаметр, але і центр, а тим самим точка (мінімум) і нескінченна пряма (максимум) являють собою те саме. Збіг максиму і мінімуму є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним із основоположників нової європейської діалектики. У Платона, одного з найбільших діалектиків античності, ми не знаходимо навчання про збіг протилежностей, оскільки для старогрецької філософії характерний дуалізм, протиставлення ідеї (або форми) і матерії, єдиного і безмежного. Навпроти, у Кузанського місце єдиного тепер займає поняття актуальної нескінченності, що і є, власне, суміщення протилежностей абсолютного максимуму і мінімуму. Все співпадає в Бозі. Проведене ототожнення єдиного з безкінечним згодом спричинило за собою перебудову принципів не тільки античної філософії і середньовічної теології, але й античної і середньовічної наукової думки – математики й астрономії. Шир. див.: http://5ka.at.ua/load/filosofija/pro_vchene_neznannja_1440_mikoli_kuzanskogo_referat/66-1-0-9523 Бог, за М. Кузанським, понадсубстанційний, безкінечний, в ньому співпадають буття і творіння, абсолюний максимум і абсолютний мінімум, він стоїть вище будь-якого твердження та будь-якого заперечення. Бог – щось найдосконаліше порявняно з природою, але складає її розумну основу. М. Кузанський позбавляє Бога антропоморфних рис і називає його «неінакове», «буття-можливість», «сама-можливість». Це не Бог-особистість християнства, не аристотелівський розум, який дає першопоштовх Всесвіту, це безкінечний єдиний початок, який вбирає в себе протилежності. Людина – величне божествене творіння, в природі якого проявляється співпадіння протилежностей. Людина творіння, яке поєднує в собі розумову та чуттєву природу, відображаючи в собі увесь Всесвіт, подібно дзеркалу. Людина, за М. Кузанським, «другий Бог», «людський Бог», який має подобу божественних атрибутів: мудрість, досконалість, творчу активність. М. Кузанський розрізняє розус та розсудок. Розум – понадраціональний, це здатність інтуїтивно схоплювати співпадіння протилежностей в бескінечній єдності. На цій сходинці пізнання душа поєднується з Богом, протилежність суб’єкта і об’єкта пізнання відпадає.   Досконалість як цілого, так і його частин полягає в тому, що вище знаходиться в нищому, причина в дії, вид – в індивіді, душа – в тілі, розум – в почуттях, і навпаки. Удосконалення людини, за М. Кузанським, полягає в розвитку здібностей та піднесення несвідомого до рівня свідомості.
2.	Микола Макіавеллі	1469-1527	«Державець» (Il Principe, точніше - «Володар) (1531 р.) і «Міркування», «Історія Флоренції» (1520-1525 рр.)	Трактат «Володар» присвячено Лоренцо де Медичі. У трактаті, мета якого «привести народ до створення нової держави», автор, будучи реалістичним політикомреспубліканського напряму, намагається пізнати загальні закони політичного життя, трактує роль, місце і значення державця, володаря, зверхника в Європі та Італії XVI ст.. Цікаво, що макіавеллізм, тобто приписувані Макіавеллі погляди, далеко не відповідають змісту його вчення.   Макіавеллі претендував на створення нового методу, що його він визначав як видобування максим, або правил успішної політичної діяльності з історії і практичного досвіду в намаганнях написати щось «корисне для дослідника» («Державець», гл. 15...). Цей метод проілюстровано в «Державці.» (гл. 3), де «загальне правило» (regola generale), згідно з яким «той, хто робить іншого могутнім, нищить себе», взяте з практичного досвіду Макіавеллі, набутого ним упродовж кампанії Людовика ХІІ в Італії, після якої папи Александр VI та Юлій ІІ зміцнили свою владу за його ж кошти...     Метод Макіавеллі було названо індуктивним, або науковим тому, що він виводив свої висновки з практичного, або ж історичного досвіду існування людської природи, що залишається незмінною за всіх політичних устроїв, які переживають природний цикл розквіту і занепаду. Хоча даний метод у викладі Макіавеллі містить необґрунтовані положення..., його самобутність полягає в зверненні уваги на стиль поведінки людини (що характерно для Відродження) на противагу наголосу на керівній ролі моральних настанов християнства як основи політики... Його метод заснований на – - на прагматичному й утилітарному підході до політики; - на намаганні бути корисним (utile) у виявленні істинної сутності проблеми (verit`a effettuale) на противагу розгляду чисто уявних ситуацій; - на реалістичному оцінюванні політики з точки зору сили і контролю («...управління полягає не в чому іншому як у встановленні такого нагляду за своїми підданими, щоб вони були не в змозі і не мали підстав завдавати вам шкоди»); - на оцінюванні людської природи – з огляду на її пристрасті і тваринну натуру, тож щоб контролювати її, державець мусить уподібнюватися до кентавра – напівлюдини, напівзвіра, поєднуючи хитрість лисиці з лев’ячою силою, невблаганною чи виваженою залежно від того, чого вимагає «необхідність» («Державець», гл. 18); - на розумінні ролі народу в процоцесі досягнення успіху політичного діяча. На відміну від свого сучасника Гвіччіардіні (1483-1540) Макіавеллі не вживав вислову ragione de stato (сутність держави) і не стверджував, що мета виправдовує засоби; скоріше він твердив, що успіх правителя підтверджується вердиктом народу, - на пріоритетності «успіху» над «удачею». Він підкресоював, що політику пробачать вжиття певних заходів, якщо це спричиниться до успіху, оскільки в політиці, «де не існує морального суду, судять за результатами» («Державець», гл. 18). Макіавеллі не ставив моральні стандарти в залежність від політичних, визнаючи, що «державцю годиться дотримувати свого слова, жити чесно, а не обманом», і що «не лише за християнськими канонами, а й за будь-якими людськими канонами неправильно» поводитися з людьми так негуманно, як це робив Філіп Македонський, переселяючи людей з провінції в провінцію» («Державець», гл. 18). Макіавеллі також не заперечував важливої ролі релігії в державі як чинника, що робить людей добрими й покірними. Однак, ставлячи політиків перед вибором між публічним успіхом та особистим благополуччям, Макіавеллі створює загрозу традиційній моралі. Оскільки чесність хоч і гідна схвалення, людська природа є такою, що «мудрий державець… не може і не повинен дотриматися свого слова, якщо йому це невигідно» («Державець», гл. 18)... В Європі часів Реформації «Державець» був затаврований як книга, «написана рукою диявола» (бл. 1539), «Коран французьких придворних і довідник для французьких політиків» (1576). Хоча Берлін стверджує, що для Макіавеллі немає ніякої суперечності між двома ціннісними системами, що їх він обстоював, – християнською і язичницькою, – питання про те, чи можна виправдовувати аморальну поведінку політичним успіхом, залишається таким же суперечливим, як і в часи Макіавеллі. - на віра Макіавеллі в те, що доля (Фортуна) контролює половину нашого життя («Державець», гл. 25), теж має важливий моральний і політичний підтекст. Правителю необхідно бути «готовим повернути туди, куди віють вітри Долі і як того вимагає від нього мінлива ситуація», і саме це зобов’язує його «часто діяти наперекір обіцянкам, наперекір гідності, наперекір людяності та наперекір релігійним настановам» («Державець», гл. 18). Це також зачіпає питання політичних чеснот і питання про те, хто має правити. Змінити свій стиль поведінки для того, щоб пристосуватися до поворотів долі, людині не просто, але ще невідомо, чи забезпечить успіх правильна поведінка: жорстокий Ганнібал і благочестивий Сципіон добивались однакових успіхів за допомогою різних засобів («Державець», гл. 17). Отже, для Макіавеллі політичні чесноти (virtuґ) не мають нічого спільного з традиційною обережною поведінкою, натомість до них входять відвага, сміливість і гнучкість... Макіавеллі рано усвідомив могутність народу, або мас (moltitudine), не в останню чергу тому, що вони є остаточними суддями будь-якої політичної діяльності: «...у світі панують лише прості люди» («Державець», гл. 18, пор. гл. 9, 19). Бертран Рассел, видатний учений сучасності, слушно вважав, що «методи, про які пише Макіавеллі, наче взяті з політичного життя ХХ століття». Дуже ймовірно, що з політичного життя України VIII-XXI ст.. Вочевидь деякі наші сучасні політики були об'єктами дослідження флорентійського політолога й таким чином стали «співавторами» його цинічних постулатів. Для підтвердження наведемо кілька цитат із політичної доктрини Нікколо Макіавеллі: - «Треба вміти добре приховувати свій характер і обов'язково опанувати майстерність прикидатися і вдавати. Люди такі простакуваті й так готові коритися сьогочасній необхідності, що кожен бажаючий завжди знайде тих, хто дозволяє себе обдурювати».; - «Поміркований правитель не може й не повинен бути вірним своїй обіцянці, якщо це стає йому невигідним або якщо щезли ті причини, що примусили його дати слово. Якби люди були чесними, це була б погана порада. Але всі вони схильні до зла, схильні свідомо чи несвідомо перейти на бік тих, хто заслуговує не похвали, а осуду. Тому правитель не зобов'язаний бути вірним людям»; - «Марно йти до політичної мети, використовуючи такі засоби, що приречені на невдачу. Без огляду на те, яка мета обрана – добра чи зла. Це справедливо як для святих політиків, так і для грішних. Адже святий, як і грішник, прагне успіху»; - «Для досягнення політичної мети завжди потрібна сила. Якщо якась сторона перемагає, то це означає, що вона має більше сили, а не більше права»; - «Існують періоди хаосу, протягом яких часто досягають успіху очевидні пройдисвіти. Тоді незмірно зростає цинізм – люди не гребують нічим заради вигоди. Але навіть у такі часи вигідно вдавати доброчесність, обманюючи нею простаків». «Заради успіху політик обов'язково й завжди повинен удавати щиру побожність»; - «Людина при владі, яка бажає творити тільки добро, неминуче загине серед натовпу злих». «Якщо уважно придивитися, то завжди можна побачити, як часто те, що здається доброчесністю, веде до погибелі, а через те, що здається пороком, можна досягнути безпеки і благополуччя»; - «Політики стануть кращими, якщо правитимуть людьми, що поважають чесноти, а не тими, які байдужі до моралі; - «Поведінка політиків може поліпшитися й тоді, коли всі скоєні ними злочини негайно стають загальновідомими, коли людям не забороняють відкривати рота»; - «Природі людей не вистачає гнучкості... Вони хочуть жити день за днем і не вірять, що може настати те, чого досі не було... Люди дуже рідко міняють свої думки про когось, зокрема про політиків»; - «Краще робити й каятися, ніж не робити й каятися» (Боккаччо). Адже дії породжують нові рішення, які у бездіяльності залишилися б непоміченими»; - «Якщо ти сам собі допоможеш, тобі стануть допомагати всі».   Див. шир.: Клара Гудзик «Заповіти Макіавеллі сучасним політикам» //День. - № 95, 28 травня, 1999 р.
3.	Джордано Бруно	1548-1600	«Про причину, початок і єдине» (1584 р.), «Про нескінченність, всесвіт і світи» (1584), «Про невимірний і незліченний» (1591 р.), «Свічник» (1582 р.), «Тези проти математиків» (Articuli adversus mathematicos) (1588), Діалог «Вигнання торжествуючого звіра» (1584), Про трагічний ентузіазм (Degli eroici furori (1585) та інші.	Бог (Нескінченне) включає чи утримує в собі всі атрибути, в той час як окремі феномени суть не що інше, як конкретні маніфестації єдиного нескінченного принципу. Єдина універсальна матерія і єдина універсальна форма, чи душа, є безпосередніми початками всіх окремих речей. У філософському вченні Дж. Бруно неоплатонівське «Єдине» повністю зливається з поняттям Всесвіту. Всесвіт – єдиний, нескінчений, нестворений, нерухомий, в ньому співпадають безпреривні зміни з постіністю природних законів, тому що в кожній частинці матерії є всі властивості Всесвіту. «Душа Всесвіту» - внутрішня здібність до утворення форм. Уся природа одушевлена (аніматизм) і рухає сама себе. Нескінченність Всесвіту в ученні Дж. Бруно означає: - відсутність в Всесвіті фіксованого центру; - фізичну однорідність Всесвіту (усі небесні тіла складаються із одних елементів, мають один вид руху, одну форму); - визнання саморуху Всесвіту; - визнання можливості існування різних форм життя та нескінченності світів у Всесвіті. Дж. Бруно повністю ототожнює Бога з природою, яку розумів як «нескінчену субстанцію». Космологія Дж. Бруно повністю заперечувала поділ світу на елементарний, підмісячний, тварний світ та небесний світ. Дж. Бруно визнавав смертність душі людини. При цьому Дж. Бруно вважав, що душі безсмертні і є самостійними сутностями. Його міркування були такими: «Оскільки душа може мати буття без тіла і небуття у тілі, вона може в такий же спосіб, як вона перебувала в одному тілі, перебувати й в іншому, переходячи з одного тіла в інше». «Я думаю, що душа перебуваючи в одному тілі є самостійною сутністю поза цим тілом, маючи відмінне від органічного тіла існування — у чому виступаю проти Аристотеля й інших, що вважали її якістю й формою тіла, невіддільної від нього, у такий же спосіб може знаходитися й в іншім тілі, і додати іншому тілу, що має пасивні властивості, безсмертну природу» Розум оцінював як «дзеркало, яке все бачить».

6. Розвиток медицини в епоху Середньовіччя.. Вчення К. Галена К. Цельс про медицину

Найбільшим вченим - медиком античного часу після Гіппакрата був Клавдій Гален (131-201 рр.. н.е.). Його ідеї головним чином грунтувалися навченні Гіппократа, а також Аристотеля в лікарів позденго перода
Олександрійської школи. Відповідно світогляду античного часу,
Гален розумів цілісність організму. «У загальній сукупності частин всезнаходиться у взаємній згоді і серед частин усе допомагає діяльностікожної з них ». Через 6 століть після Гіппократа він і систематизувавйого гуморальну теорію патології, яку повністю розділяв!

Гален представляв здоров'я як рівновагу і гармонію (краса) чотирьох елементів або соків тіла: кров, жовч, чорна жовч, слиз (флегма): при хвороб і відбувається порушення правильного зміщення соків (Дискразит), після їх Зварено (кокціо) і видалення з організму шкідливих речовин наступає одужання. Це служило підставою для широкого застосування проносних,блювотних, потогінних, частих і великих кровопускань. Про надзвичайну привабливості і живучості цієї теорії свідчить її визнання аж до XIX століття (!).

Гален високо цінував відкритий Гіппократом перший науковий закон медицини,який стверджує, що природа - найкращий з лікарів. Гален був універсальним вченим, автором понад 400 праць (Б. Д. Петров), в області ж медицини його величезні заслуги полягають у ретельному і детальному вивченні анатомії та фізіології людини - фундаментальних наук медичної освіти. Ці великі дослідження викладені в книзі про «призначення частин людського тіла ». В його працях, у тому числі і п згаданому вище, невпинно вихваляється доцільність будови та функції кожного органу людини і тварини; телеологічного пояснення були вирішальними. Разом з Аристотелем він стверджував, що природа нічого не робить без мети. Гален, даючи анатомо –фізіологічні описи, усе розглядає під кутом зору «для чого», а не «чому», пояснює їх корисність.

У практичній медицині Галену належить заслуга вивчення у хворих пульсу, про який Гіппократ не згадує; він розрізняв 27 варіацій пульсу.
Він писав: «Науку про пульс я зробив справою всього мого життя, - і додає, - але хто після мене захоче присвятити себе цій науці в наш жалюгідний століття, коли ніхто не визнає іншого Бога, крім багатства ». Вивчаючи – особливості больових відчуттів, він перший намагався розрізнити місце їх виникнення --апоневроз, плеври, кістка, вени і т. п.

У справу дослідження хворого Гален вносить раціональні вимоги:видимі симптоми слід було пов'язати з пошкодженням визначено, го органу,потім визначити природу поразки (запалення і т. п.), а також встановити причини (жар або холод, вологість або сухість).

Вивчення Галеном лихоманок - хвороб, які не мали локалізації тащо привертають особливу увагу лікарів з самого початку медичної допомоги,було дуже ретельно. За тодішнім, а також і його поглядів, всякі шкірні крововиливи, висипу, гнійнички і т. п. розглядалися як форма видалення хворобливих соків, як початок можливого одужання.

Створення вперше докладного анатомо-фізіологічного опису організму людини було якісно новим у розвитку медицини. Гален --впроваджував в основу лікування і вирішення завдань медицини фундаментальні дисципліни (анатомію та фізіологію), тому його справедливо вважають основоположником наукової медицини (Б. Д. Петров)

Принципами наукового дослідження для нього були: «Той, хтох оче споглядати створення природи, не повинен довіряти труди з анатомії,а повинен покладатися на свої очі »І далі:« Необхідно точно знати функції перш за все будова кожної частини, розглядаючи факти, що відкриваються анатомуванням на основі власних спостережень; адже тепер книги тих, які називають себе анатомії, рясніють тисячами помилок. У цьому неважко побачити принцип сучасного природознавства - Nullius in verbd --заперечення правомірності посилань на авторитет для доказів. У полеміці з Асклепіад, противником гуморальної теорії, він вказує на помилкио станнього: «Одна - зневагою до анатомічний розтин, інша --незнанням принципів логічного мислення ».

У працях Галена трактування явищ природи виключно телеологічного, наприклад, «... у всьому наш деміург при влаштуванні частин переслідує тільки одну мету: вибір кращого ». Теза про те, що «природа розумна »не лише ускладнює засвоєння його відкриттів, а й. суперечить сучасного природознавства. У спеціальних дослідженнях Галена виявляється чимало неточностей, а іноді грубих помилок. Наприклад, він вважав, що, пульсуючий сила артерій є головним двигуном крові посудинах, хоча він же описав систолу і діастолу серця; ця ідея не так давно частково відродилася в теорії «периферичного серця» М. В. Яновського.

Найбільш примітним було помилкове уявлення про те, що перехі дкрові з правого шлуночка в лівий відбувається через міжшлуночкової перегородку. Тільки в XVII столітті праці Галена дали змогу виправити цю помилку.

Гален - послідовник високої лікарської етики в дусі Гіппократа - не міг байдуже бачити падіння моралі багатьох цілителів Риму: «Розум більшості лікарів спрямований не на науку, не на корисні рецепти;низьке користолюбство робить їх здатними про всяк осоружний вчинок (шантаж). Тим розбійниками і лікарями вся різниця в тому, що одні здійснюють свої злочини в горах, а інші в Римі ». Він переконаний, що «ні одному хорошій людині не властива заздрість до чого-небудь, але він створений,щоб всьому допомагати і все покращувати ». Закінчуючи книгу «Про призначення частин людського тіла », Гален писав, що« лікар витягне дуже велику користь для лікування з цієї праці, так само як і з роботи про функції ».

Таким чином, наприкінці античного пе-еіода почали досить грунтовно вивчатиподробиці »організму людини, але до патологічної анатомії ще не підійшли.

Гален, який вимагав вивчати всі «своїми очима», уникати чужих писань і авторитетів, за іронією долі сам став найбільш авторитетним вченим в історії медицини. Він був незаперечний протягом 14 століть. Часто вважали, що швидше природа може помилитися, ніж Гален. Його книги (і його помилки!) були канонізовані, як і священні книги церкви і праці стародавніх авторів.

З падінням Риму настав похмуре 1000-річчя абсолютної влади церкви --середньовіччя. Світогляд середніх віків був, по суті, теологічним, церковна догма була схожим пунктом і основою всякого мислення. Наукові дослідження нові знання переслідувалися, неуцтво загордилось. На сторожі догми було багаття. Тільки з розвитком епохи Відродження "духовна диктатура церкви була зламана, а з нею і сліпа віра і раболіпство перед авторитетами. Тільки на початку XVI століття з'явилася можливість повноцінно вивчати праці Гіппократа.

К. Гален розглядав «хвороба» як особливий стан, при якому відбувається порушення правильного змішування основних елементів і рідин організму. Це порушення в свою чергу веде до порушення функції різних органів. Всі ці відхилення є джерелом певної симптоматики,і сенс діагностики полягає в розпізнаванні її.

При лікуванні хвороб К. Гален широко використовував застосування, дієти і,звичайно, лікарських засобів. Застосовуючи останні, він керувався розробленим ним принципом протилежної дії. Він вважав, що сухість можна стримати вологою, а тепло, або жар (підвищена температура тіла), - холодом. Детально вивчаючи анатомію та фізіологію, без яких Галенне мислив прогресу в розвитку медицини, він зробив значні поправки до вивченні людського організму. Якщо до нього вважалося, що в артеріях тече пневмат, то він першим сказав, що в них тече кров. Їм ретельно вивчена і описана м'язова, травна і дихальна системи. Якою б орган або частину тіла людини ні вивчав Гален, він завжди намагався зрозуміти не тільки його функцію, а й ту різницю, яка існує між органами людини і тварин, у тому числі і мавпи. Кожну частину органу він не тільки докладно описував, але і пояснював її призначення.

Порівнюючи організм з неорганічної природою, Гален дійшов висновку, то в природі все зроблено пристосувань, доцільно. Їм докладно описані всі кістки і м'язи. У порівнянні зі своїми попередниками і перш за все Еразістрата він вносить багато уточнення в їх опис. Ретельно, всього лише за допомогою скальпеля, він вивчав нерви. Вивчення центральної нервової системи та її зв'язки з периферичної є головним у наукових дослідженнях Галена нього над цією проблемою посилено працювали Алкмеон, Гіппократ, Еразістрата.

Гален НЕ тільки перевірив викладені ними дані, але і шляхом експериментів вніс багато уточнення та доповнення, раніше невідомі медицині. Особливо Галеном вивчалися периферичні нерви, що іннервують м'язи. Незліченна разу він перерізав нерви, що йдуть до м'язів, вивчаючи тим самим їхнє призначення. Діссекція язикоглоткового нервів також йдуть до діафрагми, до міжреберних м'язів,м'язів обличчя, грудей, передніх і задніх кінцівок, дозволила йому прийти до висновку, що припинення іннервації м'язів веде до припинення їх рухової здібності. Ще більший ефект справила діссекція нервів, що йдуть до органам почуттів, у результаті чого тварини втрачали слух, зір, або нюх в залежності від того, цілісність яких нервів порушувалася. Ці досліди проводили при всіх присутніх, серед яких було чимало лікарів. Вивчення нервів Галену дозволило зробити висновок про те, що нерви за своєї функціональної особливості поділяються на три групи: ті, що йдуть до органам почуттів, виконують функцію сприйняття, що йдуть до м'язів відають рухом, а що йдуть до органів oxpaняют їх від ушкодження. Не всі Галеном було зрозуміле правильно, але і те, що він пізнав свідчило про прогрес медицині.

К. Гален вніс певний внесок у вивчення психологи Ретельно вивчаючи анатомію, він прийшов до висновку, що мозок є органом мислення і відчуття. Тим самим він підтвердив здогад, висловлену Алкмеона і
Гіппократом, і разом з тим зруйнував міф Аристотеля, який відводив мозку роль охолоджувача теплоти, що йде від серця. Дані його роботи носили матеріалістичний характер. Вони говорять про те, що ще в давнину хоча і на наївно матеріалістичному рівні навчань про психіку, але йшла боротьба проти ідеалізму. І часом підставою для цієї боротьби були досягнення медицини та природознавства.

Таким чином, К. Гален був одним з перших фізіологів 'експериментаторів. Ще у II ст. він робив досліди з перев'язці нервів органів почуттів. Так у ті далекі часи був встановлений зв'язок нервів звідчуттями. Навіть у головному мозку він намагався виявити ділянки, які відають відчуттями мисленням і довільними рухами.

Своєрідні думки висловлював Гален щодо функціональної діяльності нервової системи, її зв'язки з периферичної нервової системою.
Він вважав, що в організмі, крім тваринної пневми, що лежить в основі фізіологічних від! правлінь, існує психічна пневмат, яка виконує роль носія сигналів роздратування, або отриманого органами почуттів відчуття, до мозку, а від нього несе до органів руху рухові імпульси. Хоча це було наївно матеріалістичне уявлення, але і в ньому вже геніально вгадуючи лась та дійсно існуюча замкнута ланцюг нервової системи, яка за допомогою нервових клітин передає отримані роздратування у вигляді різних відчуттів у центральну нервову систему,яка допомагає сприйняти ці подразнення і відповісти на них.

У вивченні анатомії Галеном були допущені помилки. Розроблена ним система кровообігу, хоча і була на озброєнні лікарів аж до XVIIв., поки її не виправив Гарвей, не відображала дійсного стану. За його теорії, з печінки груба кров (венозна) надходила безпосередньо вправу половину серця. На цей орган (серце) ім покладалася функція по фільтрації крові. Він вважав, що під впливом теплоти серця з крові видаляються негідні частини. Після цього через перегородку серця очищена кров надходить ліву половину серця, звідки по всіх судинах розноситься всьому організму. Це була незакінчена схема. Вона не відображала повного кола кровообігу.

Давньоримський вчений-енциклопедист і лікар АВЛ Корнелій Цельс залишив глибокий слід в медицині. Його праця «Про медицину», де викладені теорія і практика лікарського мистецтва до галеновского Рима, має велике пізнавальне значення. Високогуманная лікарська діяльність, багатий практичний досвід, ораторські здібності Цельса по достоїнству були оцінені багатьма філософами і письменниками стародавнього Риму.

Відзначаючи значення твори Цельса «Про медицину», Пліній Старший (23/24-79 рр.. н. е..) давав високу оцінку і його ораторським здібностям Цельса називали «медичним Цицероном »,« латинським Гіппократом ". Багато письменників: читають, що Цельс живв кінці I століття до н. е.. і в першій половині I століття н. е.., у період правління імператорів Августа і Тіберія. Припускають, що Цельс дожив дочасу правління Нерона (54-68 н. е..). За Мультановскому, період його життя охоплює 30-25 рр.. до н. е.. - 40-45 рр.. н. е..

Цельс був різнобічним вченим, які займалися (філософією, риторикою,правом, сільським господарством, військовою справою і медициною. Мистецтву лікування, як стверджує російський лікар А. Бернард, який присвятив свою Цельса докторську дисертацію він навчався у видатних грецьких лікарів - Мегет, Трифона і Евельпіста.

Свої медичні знання він поповнював в Медичній школі, заснованої Августом, а потім вдосконалював їх в лікарні для лікування рабів - валетудінаріуме. Звертає на себе увагу інтерес до Цельса розробці наукової латинської медичної термінології, заміни традиційних грецьких термінів новими медичними назвами латинською мовою. Згідно з наявними даними, він є автором великої енциклопедії Artes» ( «Мистецтва»), де підсумовані знання давньоримських вчених на багатьох галузях науки. Частина цієї енциклопедії працю «Про медицину»,єдиний з дійшли до нас праць Цельса. Це його твір залишило глибокий слід в медицині наступних століть.

Як свідчать В. Н. Тернівський та Ю. Ф. Шульц, воно былo виявлено в середині XV століття (близько 1443) Фомою Перетончеллі до Сарцана і тільки через 35 років у (1478 р.)вперше вийшло в світ у Флоренції. До кінця XV століття ця праця перевидавався в Італії п'ять разів, а всього налічується понад 70 його видань, що виходили в Мілані, Лейдені, Венеції, Парижі, Кельні, Антверпені, Базелі, Страсбурзі, Лейпцигу, Лондоні та інших містах Європи. Ha російська мову в 1907 р. була переведена сьома книга праці Цельса, посв-щепная хірургії. Їй присвячена, як про це говорилося вище, докторська дисертація російського лікаря А. Бернарда) Перший повний переклад твору Цельса на російська мова був здійснений в 1959 г. Трудоемкую роботу з перекладу праці Цельса «Про медицину» з видання Даремберга (Лейпціг, 1859) здійснив колектив кафедри латинської мови II Московського медичного інститутуім. М. І. Пирогова. Наукова редакція праці належить академіку АМН СРСР В. Н. Терновскому та Ю. Ф. Шуль-цу. Праця «Про медицину» складається з вступу і 8 книг. На допомогу читачеві перекладачі включили в книгу словник міфологічних і власних імен, географічних і інших назв і покажчик грецьких слів. Ці програми значно полегшили засвоєння тексту. За традицією старих видань праці Цельса в книзі вміщено в російському перекладі медична дидактична поема Квінта Серена Самоніка «Libermedicinalis »(початок III століття н. е..), в якій в основному зібрані рецепти лікарських засобів, які призначалися при лікуванні бідних хворих.

Свій працю Цельс починає зі вступу, де докладно викладає погляди своїх попередників на сутність медицини та методи лікування хвороб.
Велике значення він надавав досвіду і спостереження. «Адже часто також з'являються, - пише він, - • нові види хвороб, щодо яких досвід ще нічого не показав, тому що необхідно провести спостереження, звідки вони з'явилися, без чого ніхто не може знати, чому треба застосовувати те чи інше засіб ... »і далі« ... медицина виникла зі спостережень за одужання модних і загибеллю інших, - наука, розрізняються шкідливе і корисне для здоров'я »,« ... медицина виникла не після теоретичного обгрунтування, але теорія була знайдена після виникнення практичної медицини ...»

У розділах 1-ї книги Цельс почерк?? кість значення для здоров'я розміреного способу життя, дає гігієнічні поради, які не втратили значення і по теперішній час. Він пише: «... слід вести різноманітний спосіб життя: жити то в селі, то в місті й частіше бувати на лоні природи ... якомога частіше займатися фізичними вправами ... »Цельс надавав великого значення праці - вирішального умові здоров'я та довголіття,був ворогом байдикування, «тому що неробство розслабляє тіло, - писав він, - а праця зміцнює його, перший приносить передчасну старість, друга --тривалу молодість ».

Приступаючи до опису окремих захворювань і методів лікування, Цельс віддає належне досвіду стародавніх лікарів і авторитету Гіппократа. На виникнення хвороб, вважав він, впливають погодні умови, місцевість,клімат, конституціональні особливості організму. Переходячи до характеристики окремих «захворювань, вчений досить докладно описує ознаки хвороб, дає поради щодо їхнього лікування. Способи лікування він поділяє на загальні та приватні. За Цельсієм, загальні методи застосовуються при більшості хвороб, приватні - при окремих захворюваннях. При призначенні лікарських засобів він вимагав індивідуального підходу до хворого.
Важливе значення Цельс надавав кровопускання як найбільш випробуваного методу лікування багатьох хвороб. Він описує техніку взяття крові з вени,попереджає про можливі помилки при розтині судини. Великий розділ книги присвячений дієтетиці, видів їжі і пиття, харчових продуктів, їх значущості в харчуванні і засвоюваності при різних захворюваннях.

У наступних розділах праці Цельс описує клінічні прояви окремих хвороб і пропонує способи їх лікування. Особливу увагу вінзвертає на гарячкові захворювання як найбільш поширені в той час Схвалюючи деякі методи лікування, що застосовувалися його попередниками, Цельс не в усьому погоджується з ними, піддає їх критиці (Багато розділи книги присвячені хірургії. Вступ до 7-й книзі
Цельс назвав: «Про хірургії, її історію і про якості найкращого хірурга».
Вчений відзначає великий внесок Гіппократа та інших лікарів у розвиток цього розділу медицини. До Хірургові, його якостями і майстерності він пред'являє високі вимоги, які не втратили свого значення і в даний час.
«Хірург повинен бути людиною молодим або близько стояти до молодого віком, він повинен мати сильну, тверду, яка не знає тремтіння руку, і ліва його рука повинна бути так само готова до дії, як і права, і нехай він володіти зором гострим і проникливим, душею безтрепетно іжалісливий настільки, щоб він бажав вилікувати того, кого він узявся лікувати ... »Цельс детально роз'яснює тактику хірурга при різних хірургічних захворюваннях, багато уваги приділяє вилучення чужорідних тіл
- Стріл, що летіли з пращі каменів. Розумні його поради з ліквідації кровотечі з ран. У першу чергу він рекомендує тампонада, а в разі неприпинення кровотечі - перев'язку судин, припікання.

У Цельса ми знаходимо зачатки остеології. Описуючи положення і форму кісток скелету людини, він зупиняється на характерних ознаках переломів кісток і вивихів і способи їх лікування. Спеціальний розділ книги так і названо: «Як треба робити резекції кістки». При підозрі на перелом кісток черепа для постановки правильного діагнозу вчений радить негайно з'ясувати, чи була у потерпілого блювання, втратив він зору,Чи втратив здатність мови, чи мали місце кровотечі з носа або вух,втрата свідомості. Подібні явища, стверджує Цельс, бувають наслідком перелому черепних кісток і вимагають дуже тривалого лікування та догляду.

У книзі описуються операції при катаракті, камнесеченіі, різних гінекологічних захворюваннях та акушерської патології.

Спеціальний розділ 5-ї книги присвячений фармакотерапії. Давньоримська медицина широко використовувала лікарські засоби в лікуванні недуг. «Стародавні лікарі і Еразістрата, - пише Цельс, - і ті, які називали себе «Емпірики», високо цінували ліки. Герофіл само і в особливості його послідовники надавали їм настільки велике значення, що не лікували без них ні одного виду хвороб ». Віддаючи належне Гігіея, вчений рекомендував поєднувати застосування ліків з гігієнічним способом життя. Він писав: «Та частина медицини ... яка переважно бореться ліками, також повинна наказувати гігієнічний спосіб життя, надзвичайно корисний при всіх тілесних недугах ».

Праця Цельса має і геріатричний спрямованість. У ньому містяться помічаючи-тільні висловлювання про старість, її особливості, даються поради щодо лікуванню захворювань похилого та старечого віку.

У I столітті н. е.. в Римі з'явилися енциклопедичні праці Авла Корнелія Цельса і Плінія Старшого, в яких були відомості з медицини, у тому числі дані про приготування ліків. Капітальне твір Цельса (кінець I століття до н. е.. - Перша половина I століття н. е..) «Про медицину» становить VI - XII книга величезної енциклопедії «Мистецтва. Цей твір Цельса являє собою практичний посібник з медицини. Цельс міг створити його, займаючись лікуванням хворих у своєму «валетоді-наріуме» (тобто здравниці, лікарні) для рабів. При цьому Цельс використовував численну медичну літературу від Гіппократа до Аськлепіада. Він зазначає, що впослегіппократовской Греції відбувся поділ медицини на три частини.
«Одна лікує способом життя, інша - ліками, третій-хірургічним шляхом. Першу частину називали дієтичної, другий - фармацевтичної, третій
- Хірургічної »Ліки застосовувалися майже виключно у вигляді сирих або підданих щодо примітивної обробки продуктів. Їх сукупність називалася матеріалів медика. У нативної вигляді використовувалися,наприклад кров собаки, гієни, козеняти, клопи, павутина.

Навколо голови-прив'язували тепле легке вівці, до обпаленим місцях прикладали гній з воском. Застосовувалися засоби рослинного, тваринного і мінерального походження у вигляді твердих, рідких, м'яких і газоподібних лікарських форм. Тверді лікарські форми. У формі проток для внутрішнього застосування та присипок застосовуватися попіл, що отримується при спалюванні тварин, птахів, молюсків. Пліній описував присипку при опіках, що представляє собою спалений і розтертий магнезійскій камінь
( "камінь, що притягає залізо»). До складу присипки для знищення дикого м'яса входили мідна окалина, ладан і мідна іржа. Рідкі лікарські форми. У якості рідких лікарських форм використовувалися розчини,суспензії, соки і відвари рослин, суміш олії, води, меду та інших речовин.

На відміну від Гіппократа та його послідовників, які вважали, що в природі дані ліки в готовому вигляді і в оптимальному поєднанні та стані, Гален стверджував, що в рослинах, і тварин є корисні речовини, якими потрібно користуватися, і шкідливі, які потрібно відкидати
. На цьому принципі засновано отримання галенових препаратів.

Використовувалися соки, витиснуті з рослин. На це вказує, наприклад,наступна рекомендація: «Головний біль проходить, якщо перед сном влити через ніс або вуха дві ложки соку цибулі-порею, змішані з однією ложкою меду ». М'які лікарські форми. Для зовнішнього застосування використовувалися припарки, мазі, пластирі, компреси, ароматичні коржі, супозиторії,для внутрішнього - пастилки, пігулки, катки.

Про те, які речовини входили до складу мазей, можна судити по наступної прописи мазі (Акопа) для лікування виразок: «перемішуються між собоюу рівній кількості: коров'яче масло, телячий мозок, теляче сало, гусячийжир, віск, мед, смола терпентінного дерева, рожеве масло масло єгипетської рицини. Всі вони окремо повинні бути приведені у рідкий стан,потім у рідкому вигляді змішуються і потім одночасно розтираються ».

Цельс наступним чином диференціює лікарські форми для зовнішнього застосування: компреси, пластирі та ароматичні коржі. Компреси призначалися для не пошкодженої шкіри і виготовлялися головним чином з ароматичних рослин. До складу пластирів і ароматичних коржів входив також деякі метали. Спосіб приготування пластирів полягає в тому, що сухі компоненти розтирали і змішували, по краплях додавали оцет або іншу нежирну рідина знову розтирали, додавали олія, примушували. Гален розрізняв 4 види пластирів: 1) пластирі з металів. Свинцевий глет (свинцю оксид, РЬО), свинцеві білила 2PbСОз-b (ОН) 2) кип'ятили зі старим маслом або жиром до тих пір, поки маса не прилипала до пальця; 2) пластирі з соків, відварів смол з воском та іншими речовинами; 3) пластирі з тонкоподрібнений і просіяних трав (ясенець,ірис та ін); 4) пластирі з голубиного посліду з оцтом, солі металів,смолами. воском та іншими речовинами.

З технологією пластирів можна ознайомитися на прикладі пластиру,застосовуваного при синцях і пухлинах. «У новий глиняний горщик кладеться фунт (327,45 г) просіяної товченої срібно ної піни і півтора фунти (491,17 г)старого масла. Все це варять і час від часу перемішують за допомогою маслоробного преса до тих пір, поки суміш не набуває густоту ремесленного клею. Потім додають квадрант (81,86 г) сухий смоли, унцію (27,3 г) ретельно розтертого бичачого сала і, після закінчення півгодини, колипрес опуститься, цю суміш поміщають в холодну воду ... Коли будепотреба, намазують на щільний полотняний хустку ...».

Цельс призводить складу вагінальних супозиторіїв при запаленні матки, до складу яких входять шафран, воскова мазь, коров'яче масло гусяче сало, зварені яєчні жовтки і розов масло.

Для приготування пігулок використовували. алое, сокирослин, колоцінт, віск, трагакант.

Очні лікарські форми можна виділити умовно. Їх складиі способи приготування неспецифічні, лише підкреслюється необхідність більш м'якої консистенції очних мазей. «... Чим сильніше запалення (око),тим ліки треба зробити більш пом'якшувальною, додаючи або яєчний білок,або жіноче молоко ».

Інгаляції через трубку застосовувалися шляхів нагрівання стираксусандараку та інших смолистих речовин на розпеченому вугіллі або випаровуванні суміші смол з водою.

Наступні висловлювання Галена: «Подібно до того як архітектор стоїть по відношенню до теслярам, ремісникам і іншим майстровим, так і лікар стоїть по відношенню до своїх слуг які різотомію (збирачі трав),укладачі мазей, пріготовітелі пластирів, припарок, кровопускателі постачальника клістирами і банок »- дозволяють зрозуміти витоки зарозумілого ставлення лікар

Читайте також:

1. IX. Відомості про військовий облік
2. IX. Відомості про військовий облік
3. Автоматизовані форми та системи обліку.
4. Акції та їх облік
5. Акції та їх облік
6. Алгоритм із застосуванням річної облікової ставки d.
7. Аналітичний та синтетичний облік ГП
8. Аудит на підприємствах з комп’ютеризованим бухгалтерським обліком
9. Аудит на підприємстві з кмп’ютеризованим бухгалтерським обліком.
10. Базові принципи обліку виробничих витрат і калькулювання собівартості продукції
11. Баланс робочого часу одного середньооблікового працівника
12. БУХГАЛТЕРСЬКИЙ ОБЛІК

Переглядів: 607