Історичні періоди становлення європейського механізму захисту прав людини

Юрисдикція Європейського суду з прав людини, її види

Лекція: Еволюція європейського механізму захисту прав людини

План лекції:

1. Історичні періоди становлення європейського механізму захисту прав людини

2. Порядок формування та склад Европейського Суду з прав людини

Друга світова війна змінила погляди людства на гарантії миру у світі й оголила цілу низку проблем з прав людини: мабуть, уперше у світовій історії людство збагнуло справжню цінність демократичних засад суспільства, прав і свобод людини. Саме після Другої світової війни принципово оновилися інституційні механізми захисту прав людини – вони перестали бути суто внутрішньою компетенцією держав, а набули міжнародного значення, втілившись в ідеї утворення нового міжнародного правопорядку, основаного на повазі до основних прав і свобод людини. Розвиток цієї ідеї знайшов вираз у прийнятій 10 грудня 1948 року Загальній декларації прав людини, яка має своїм завданням сприяти створенню "такого світу, в якому люди будуть… вільні від страху та нужди", а права людини охоронятимуться "силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії та гноблення" (Преамбула Загальної декларації прав людини).

Разом із тим, намагання забезпечити належну реалізацію прав і свобод людини проявилися не лише на глобальному, але й на регіональному рівні. В Європі, яка найбільше постраждала внаслідок війни, було ініційовано інтеграційні процеси, початком яких можна вважати Конгрес Європи, що відбувся в Гаазі з 7 по 10 травня 1948 року. У документах, прийнятих на цьому Конгресі, містився заклик до створення політичного та економічного союзу європейських держав, що повинен спиратися на Хартію прав людини та Суд, який би здійснював контроль за її дотриманням. І вже через рік, 5 травня 1949 року, на форумі, який відбувся в Лондоні, було підписано Статут Ради Європи.

Для того, щоб проголошувані європейською міжнародною спільнотою гуманістичні ідеї, в центрі яких були права та гідність людини, не залишилися лише декларативними гаслами та мріями, а отримали своє життя та ефективну реалізацію, необхідно було, по-перше, оформити їх у відповідних нормативних документах, і по-друге, утворити міжнародну установу, яка б змогла встановити режим дотримання та розвитку прав людини в Європі.

Дев’ятнадцятого серпня 1949 року на засіданні першої сесії Консультативної Асамблеї Ради Європи (10 серпня – 8 вересня 1949 року) був окреслений проект майбутньої Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція). Відповідно до проекту, Конвенція повинна була не тільки закріпити низку прав і свобод людини, але й створити Європейський суд з прав людини, який би мав право анулювати рішення урядів, законодавчі, адміністративні та судові заходи, які явно суперечать гарантованим правам, та Комісію, що мала б здійснювати попередній відбір справ для їх подальшого розгляду в європейському суді. Зрештою Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод була підписана на сесії Комітету міністрів у Римі 4 листопада 1950 року.

Прийняття Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод стало вочевидь революційною подією в тогочасному міжнародному праві, адже ця Конвенція не лише встановила певний перелік прав і свобод особи, як це зроблено в Загальній декларації прав людини, але й створила спеціальні установи, що отримали повноваження здійснювати судовий та квазісудовий контроль за дотриманням її положень і розглядати позови приватних осіб проти держав. Як писав відомий спеціаліст у галузі міжнародного права, суддя Європейського суду з прав людини Дж. Фіцморіс, "Європейська конвенція про захист прав людини була конвенцією зовсім нового типу, раніше не відомого; вона передбачала для держав-учасниць такі зобов’язання, які уряди раніше ніколи не брали, а її ідеї лише на двадцять років раніше (до 1940 року), імовірно, розглядалися б не тільки як безглузді, але й такі, що виходять за нормальні межі міжнародного права. Це передусім стосується революційного положення про право громадянина звертатися на свій власний уряд до міжнародного судового форуму".

Напевне, саме через цю "революційність" у першому варіанті тексту Конвенції повноваження її контрольних органів, а також право на подання індивідуальних скарг були визначені як факультативні. Таким чином, за державами залишалося право визнавати або не визнавати юрисдикцію Європейського суду з прав людини та повноваження Європейської комісії з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг. Звичайно, потрібен був значний час для того, щоб усі країни, які підписали Конвенцію, зробили відповідні заяви. Для прикладу, необхідні для початку діяльності Європейського суду з прав людини вісім спеціальних заяв було зібрано тільки в 1958 році. А для того, щоб усі країни-засновниці Ради Європи визнали право на подання індивідуальних скарг, знадобилося близько 30 років: Нідерланди зробили це лише через 10 років після прийняття Конвенції – у 1960 році, Великобританія – у 1966 році, Італія – у 1973 році, а найпізніше таке право визнала Франція – у 1981 році.

Історію контрольного механізму Конвенції можна умовно поділити на чотири періоди.

Перший період (з 3-го вересня 1953 р. – до середини 1970-х років)

Цей період, який розпочався від дати набрання чинності Конвенцією, ознаменувався створенням і становленням конвенційних контрольних органів.

Згідно з положеннями чинної на той момент редакції Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод для забезпечення виконання зобов’язань, узятих на себе державами-учасницями, створювалися Європейська комісія з прав людини та Європейський суд з прав людини (ст. 19 Конвенції у редакції 1950 року).

Європейську комісію з прав людини було утворено в 1954 році, її першим головою став британець сер Гамфрі Водлок (Humphrey Wadlock). Вона розпочала роботу в 1955 році, але вперше прийняла рішення про прийнятність заяви тільки 9 червня 1958 року. Першого січня 1959 року Комісія вперше оголосила прийнятною міждержавну справу – "Greece v. the United Kingdom", що стосувалася виключних декретів і розпоряджень, виданих на Кіпрі Сполученим Королівством.

Комісія складалася з такої кількості членів, яка дорівнювала кількості держав-учасниць Конвенції, причому від однієї держави призначалася лише одна особа. Члени Комісії обиралися Комітетом міністрів абсолютною більшістю голосів строком на шість років із можливістю подальшого переобрання. Вони брали участь у роботі Комісії в особистій якості та не могли протягом терміну своїх повноважень виконувати будь-які функції, несумісні з їх незалежністю, неупередженістю, готовністю приступити до виконання своїх обов’язків у Комісії або з вимогами, що випливають із мандату члена Комісії.

Стаття 24 попередньої редакції Конвенції надавала право будь-якій Високій Договірній Стороні передавати до Комісії через Генерального секретаря Ради Європи питання про будь-яке можливе порушення положень Конвенції іншої державою. У той же час, відповідно до колишньої статті 25 Конвенції Комісія могла приймати від будь-якої особи, будь-якої неурядової організації або будь-якої групи осіб скарги про порушення їх прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, але за умови, що Висока Договірна Сторона, стосовно якої подано скаргу, заявила, що вона визнає таку компетенцію Комісії.

Комісія працювала в межах пленарних засідань за зачиненими дверима. За задумом авторів Конвенції, вона мала бути фільтраційним органом, тому Комісія перш за все розглядала питання про прийнятність заяв у контексті колишніх статей 26 і 27 Конвенції. У випадку прийняття заяви Комісія спільно з представниками сторін вивчала її для встановлення фактів. Одночасно вона надавала себе "в розпорядження зацікавлених сторін з метою досягнення врегулювання справи на підставі поваги до прав людини, визначених у… Конвенції" (п. 1 b статті 28 Конвенції в попередній редакції).

Якщо дружнє врегулювання було досягнуто, Комісія підготовлювала доповідь із коротким викладом фактів і погодженого рішення, яка направлялася "зацікавленим особам, Комітету міністрів та Генеральному секретареві Ради Європи для опублікування" (п. 2 колишньої ст. 28 Конвенції). У протилежному випадку Комісія складала доповідь із викладом фактів справи та своїм висновком про наявність або відсутність порушення Конвенції та направляла її Комітету міністрів Ради Європи й зацікавленим сторонам. При цьому Комісія могла "вносити такі пропозиції, які вона визнає доречними" (п. 3 колишньої ст. 31 Конвенції). Якщо протягом трьох місяців після направлення до Комітету міністрів справа не передавалася до ЄСПЛ відповідно до положень колишньої ст. 48 Конвенції, Комітет міністрів приймав рішення про наявність або відсутність порушення Конвенції більшістю у дві третини голосів (ст. 32 Конвенції у першій редакції). Комітет міністрів також здійснював нагляд за виконанням своїх рішень і рішень Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 48 Конвенції в редакції 1950 року справу могли передати до ЄСПЛ (за умови визнання заінтересованою державою або заінтересованими державами, якщо їх більше однієї, обов’язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини або, за відсутності такого визнання, зі згоди відповідної держави чи держав):

· Європейська комісія з прав людини;

· Висока Договірна Сторона, громадянин якої, можливо, є жертвою в розумінні Конвенції;

· Висока Договірна Сторона, що передала справу на розгляд Комісії;

· Висока Договірна Сторона, щодо якої подано скаргу.

Слід зазначити, що юрисдикція ЄСПЛ розповсюджувалася на всі питання щодо тлумачення та застосування Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, переданих йому відповідно до колишньої статті 48 Конвенції.

На відміну від Комісії число суддів Європейського суду з прав людини дорівнювало кількості членів Ради Європи, а не держав-учасниць Конвенції (ця ситуацію було виправлено Протоколом № 11 до Конвенції). Судді обиралися Консультативною Асамблеєю строком на дев’ять років із можливістю подальшого переобрання. Причому перші вибори могли проводитися лише після того, як будь-які вісім держав-учасниць заявлять про свою згоду на обов’язковість юрисдикції ЄСПЛ. До цього моменту до ЄСПЛ не можна було передати жодну справу.

Європейський суд з прав людини розпочав свою діяльність у 1959 році, коли вказану вище умову було виконано. Двадцять третього лютого 1959 року було відкрито його першу сесію. Першим головою Європейського суду з прав людини став британець лорд Арнольд Дункан Макнейр (Arnold Duncan McNair). У 1960-1961 роках ЄСПЛ розглянув першу справу, що стосувалася адміністративного тримання під вартою. В ухваленому 1 липня 1961 року рішенні у даній справі ЄСПЛ постановив, що не було порушення Конвенції.

Слід зазначити, що від початку своєї діяльності й до середини 1970-х років контрольні органи Конвенції розглянули загалом невелику кількість справ (див. табл. 1), однак саме на цьому етапі були встановлені та апробовані на практиці основні процесуальні правила розгляду справ, сформована оптимальна структура рішень. Переважна більшість рішень, прийнятих Європейським судом з прав людини до середини 1970-х років, залишаються актуальними й досі. Наприклад, у своєму другому рішенні, прийнятому у справі "De Becker v. Belgium", Європейський суд з прав людини чітко визначив, що він не здійснює абстрактний контроль за внутрішнім законодавством країн-учасниць Конвенції. Цього положення ЄСПЛ дотримується й дотепер.

Другий період (з середини 1970-х років – до початку 1990-х років)

За цей період Європейський суд з прав людини істотно підвищив ефективність своєї роботи: він виніс понад 200 рішень, постановивши й перше рішення в міждержавній справі (Ireland v. the United Kingdom). Проте вже на початку цього етапу стало зрозуміло, що основну частину часу Європейський суд з прав людини приділятиме розглядові індивідуальних скарг, що спричинило трансформацію процедурних правил.

Так, під час розгляду справи "Lawless v. Ireland" у 1960 році на попереднє питання Європейської комісії з прав людини, чи повинен ЄСПЛ ознайомлюватися з письмовими зауваженнями заявника щодо її доповіді, Європейський суд з прав людини дав негативну відповідь, зазначивши, що участь у справі заявника, а так само і надання ним письмових заяв не передбачені Конвенцією. Через 10 років при розгляді справи "De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium" (так звана "справа про бродяжництво"- "Vagrancy" Cases) ЄСПЛ дозволив адвокату заявників, усупереч запереченням представника держави-відповідача, брати участь у слуханнях, посилаючись на те, що Конвенція не обмежує представника Комісії у свободі вибору осіб, які повинні надавати йому допомогу. І лише в 1983 році, з набранням чинності нової редакції Регламенту Європейського суду з прав людини, представники заявників одержали статус самостійної сторони у процесі.

Загалом, уже у 80-х роках Європейський суд з прав людини став сприйматися західним суспільством як авторитетна й ефективна міжнародна судова установа. Як зазначав у 1992 році М.Л. Ентін, "80-ті роки стали для контрольного механізму Ради Європи порою зрілості. Він запрацював у повну силу. Зросли його авторитет і вплив. Він перетворився на важливий фактор інтеграції правових і соціальних систем країн-учасниць Європейської конвенції".

Третій період (з початку 1990-х років – до 31 жовт-ня 1998 року)

У 1990-х роках було остаточно вирішено питання про надання самостійного процесуального статусу самим заявникам, а не тільки їхнім представникам. Зокрема, відповідно до положень Протоколу № 9 до Конвенції, який набрав чинності 1 жовтня 1994 року, заявникам було надано право передавати справу до ЄСПЛ (відповідно, були змінені положення колишньої статті 48 Конвенції) та особисто брати участь у судових засіданнях. У зв’язку з цим ЄСПЛ прийняв другий Регламент. Якщо положення першого з них – Регламенту А – застосовувалися в справах, де відповідачами виступали держави, які не ратифікували Протокол № 9, то Регламент В встановлював правила розгляду справ щодо держав, які вже ратифікували цей Протокол.

Інша важлива новела, внесена Протоколом № 9, полягала в тому, що у випадку, коли справа не викликала серйозних питань щодо тлумачення та застосування Конвенції, комітет із трьох суддів мав право одноголосно вирішити, що вона не буде розглядатися Європейським судом з прав людини. У такому разі справа знову передавалася до Комітету міністрів для прийняття рішення в порядку колишньої статті 32 Конвенції.

Крім того, дев’яності роки характеризувалися різким збільшенням кількості членів Ради Європи за рахунок країн Центральної та Східної Європи (у 1990 році членом Ради Європи стала Угорщина; у 1990 р. – Польща; у 1992 р. – Болгарія; у 1993 р. – Литва, Румунія, Словенія, Чехія, Словаччина; у 1995 р. – Україна, Латвія, Албанія, Молдова, колишня Югославська Республіка Македонія; у 1996 р. – Росія та ін.), а також подальшим зростанням числа справ, розглянутих Європейським судом з прав людини (див. табл. 1). Стало очевидним, що з метою підвищення ефективності контрольного механізму Конвенції його необхідно реформувати. З огляду на це, Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла в 1992 році відповідну рекомендацію, де зазначалося, що "реформу контрольного механізму… далі відкладати не можна".

Під час зустрічі на найвищому рівні глав держав та урядів, яка відбулася 8-9 жовтня 1993 р. у Відні, було вирішено створити новий єдиний ЄСПЛ, що працюватиме на постійній основі. Цю ідею було реалізовано в Протоколі № 11, підписаному 11 травня 1994 р.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ФОНДОВОГО РИНКУ	\|	Порядок формування та склад Европейського

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.