Микола Скрипник

Як і більшість росіян на Україні, більшовики вороже поставилися до українського руху. Як марксисти, вони побоювалися, що цей рух підірве єдність робітничого класу; як представники панівної меншості, вони відчували загрозу нещодавно покірної більшості, що мобілізувалася; і як мешканці міста, вони з презирством дивилися на рух, котрий спирався на селянство. Для одного з провідних більшовиків Християна Раковського проблематичним було визнати навіть сам факт існування українського народу. Про поширеність таких поглядів у партії свідчив один із небагатьох видатних українських більшовиків Микола Скрипник: «Для більшості членів нашої партії Україна не існувала як національна одиниця». Один із найвпливовіших більшовицьких вождів на Україні Георгій Пя-аков відверто заявив, що партія повинна .чостаточцо відкинути гасло права націй на самовизначення. З іншого приводу він казав: «Ми не повинні підтримувати українців, оскільки їхній рух невигідний пролетаріатові. Росія не може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля, крупи тощо

Проте Ленінбув надто обережним політиком, щоб дозволити таким підходам формувати партійний курс. Він зрозумів, хоч і з деяким запізненням, що націоналізм є могутньою силою, якою партія могла б скористатися. Тому він сформулював досить плутане твердження, що більшовикам належить визнати й навіть сприяти здійсненню права пригноблених народів на культурний роз виток і самоврядування, доти,— і тут йшло дуже важливе застереження,— доки це не перешкоджало пролетарській революції. Так, наприклад, якщо український націоналізм вів до відокремлення українських робітників від російських, то це, за Леніним, являло собою буржуазний націоналізм, з яким належало неухильно боротися. Інакше кажучи, в теорії національні прагнення українців визнавалися, а на практиці — відкидалися.

Велика перевага такого підходу полягала в тому, що він дозволяв робити вигляд, наче більшовики симпатизують прагненням українців і тому заслуговують на підтримку з їхнього боку, ще й при цьому не зраджуючи справу соціалістичної революції. Вплив ідей Леніна на його послідовників на Україні виявився у серпні 1917 р., коли до Центральної Ради приєдналося 10 більшовиків.

Після того як більшовикизахопили владу в Росії, постало питання, хто ж правитиме на Україні. Не маючи достатньо сил, щоб розбити і Центральну Раду, і прибічників Тимчасового уряду в Києві, які згуртувалися навколо штабу армії, більшовики вирішують на деякий час утримувати добрі стосунки з українцями, намагаючись водночас покінчити зі штабом армії. 10 листопада в Києві вибухнули бої майже 6-тисячних сил більшовиків із штабом армії, в розпорядженні якого було до 10 тис. чоловік. У вирішальний момент Центральна Рада наказала 8 тис. своїх бійців прийти на допомогу більшовикам, змусивши штаб армії до евакуації з Києва.

Але більшовики оторопіли від здивування, коли Центральна Рада оголосила, що бере на себе верховну владу в усіх дев'яти губерніях, де українці становлять більшість. Формально це підтверджував її Третій універсал від 22 листопада, що проголошував установлення автономної Української Республіки. Все ще не наважуючись остаточно розірвати зв'язки з Росією, Центральна Рада заявила про одну із своїх цілей — створення в колишній Російській імперії федерації вільних і рівноправних народів. Сподіваючись, що Центральна Рада стане стабілізуючим чинником в анархії, що поширювалася, владу українського уряду визнали українські та неукраїнські партії, більшість Рад і навіть більшовики (хоч для останніх це був крок вимушений і тимчасовий).

Проте незабаром стало очевидним, що конфлікт між Центральною Радою та більшовиками був невідворотним. Якщо Центральна Рада критикувала Леніна за насильство при захопленні влади в Петрограді, то Ленін скаржився на те, що українці пропускають козацькі війська через свою територію, дозволяючи їм зосередитися на півдні, де формувався російський антибільшовицький рух. Тим часом на Україні більшовики зазнали кількох політичних невдач. У грудневих виборах до Всеросійських Установчих Зборів, пізніше розігнаних більшовиками, українські партії отримали понад 70% голосів, тоді як більшовики — лише 10 %. Ще відчутнішою була їхня невдача на Всеукраїнському з'їзді Рад, який-вони самі скликали 17 грудня в Києві й який сподівалися поставити під свій цілковитий контроль. Але українські партії закликали на з'їзд своїх прибічників із села, переваживши близько сотні більшовицьких делегатів двома з лишком тисячами своїх. Розлючені члени невеликої

більшовицької фракції покинули з'їзд, переїхали до Харкова, кваліфікували Центральну Раду як «ворога народу» й проголосили створення Радянської Української Республіки. Одночасно на Україну з Росії почали наступ більшовицькі війська.

Інтервенція більшовиків на Україні. З північного сходу рухалися 12-тисячні більшовицькі сили на чолі з талановитим командувачем Володимиром Антоновим-Овсієнком і його кривавим поплічником Михайлом Муравйовим. Проти .них український військовий міністрСимон Петлюра мав розкиданих по різних місцях 15 тис. вояків, що складалися з селянського ополчення «вільних козаків», січових стрільців, колишніх військовополонених галичан, кількох невеликих загонів із фронту та Декількох сотень київських гімназистів, що пішли на фронт прямо від шкільної лави.

Тут якраз може виникнути питання: де ж поділися 300 тис. бійців українізованих загонів, що влітку заприсягнули Центральній Раді більшість з них повернулися по своїх селах, зайнявічи «нейтральну» позицію,— між іншим, як і деякі з тих, котрі лишилися під рушницею. Частина перекинулася до більшовиків. Настрої цих українських солдатів (що виглядали різким контрастом на тлі героїчних зусиль відносно невеликої групи людей, котрі боролися за Центральну Раду в основному пояснювалися ефективністю більшовицьких агітаторів. Як зауважив Річард Пайпс, «у перші місяці громадянської війни все населення було збите з,пантелику, дезорієнтоване й не знало, за ким іти. Добрий агітатор був вартий сотень озброєних солдатів: він міг привернути на свій бік війська супротивника й тим самим вирішити долю важливих боїв». Більшовики не шкодували ні грошей, ні людей для того, щоб проникнути в українські загони, які значною мірою складалися з надзвичайно наївних у політиці селян, і переконати останніх або не брати участі в боях, або ж приєднатися до більшовиків. Унаслідок цього їхні сили на Україні до грудня зросли до 40 тис. чоловік.

Іншою перевагою більшовиків на Україні були організовані їхніми прибічниками майже в кожному великому місті диверсійні повстання проти Центральної Ради. Найнебезпечніше з них вибухнуло 29 січня 1918 р. у Києві, коли російські робітники захопили «Арсенал», на кілька днів скувавши українські війська. Водночас трохи на схід від містечка Крути в останній великий бій із силами Муравйова, що наближалися, вступили загони Петлюри. Після запеклих боїв українці були змушені відступити. В оточення потрапив загін із 300 гімназистів, які всі загинули, їхня смерть здобула їм почесне місце в українському національному пантеоні. Тим часом Центральна Рада, що засідала вдень і вночі, похапцем прийняла закон про радикальну земельну рефорйу, тобто націоналізацію великих землеволодінь. Вона видала свій Четвертий і останній універсал (цей важливий документ хоч і датований 22 січня, фактично було складено в ніч з 24 на 25), проголосивши, що Українська Народна Республіка розриває зв'язки з більшовицькою Росією й відтак стає вільною і самостійною державою.

Угода в Брест-Литовську. Перед лицем неминучої поразки останньою надією Центральної Ради була чужоземна допомога. Взагалі симпатії Ради схилялися на бік Антанти, і з самого початку вона наполегливо домагалася визнання її членів, і особливо Франції. Але реакція Франції, яка рішуче стояла за відновлення «єдиної та неподільної Росії», була неоднозначною. Проте 22 грудня 1917 р. виник цілком новий набір можливостей, коли Ленін розпочав мирні переговори у Брест-Литовську з Центральними державами, заявивши про те, що він репрезентує всі народи колишньої Російської імперії. Щоб не дати більшовикам представляти на мирних переговорах Україну, Центральна Рада вирядила до Бреста власну делегацію. 9 лютого 1918 р., лише за кілька годин до того як надійшла звістка про відступ Центральної Ради з Києва перед військами Мурарйова, її представники у Бресті підписали угоду з Центральними державами, її сутність зводилася до того, що німці зобов'язалися надати Центральній Раді військову допомогу за поставки нею великої кількості продуктів для цих держав.

Через кілька днів після підписання угоди в Брест-Литовську німці з австрійцями розділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію свою могутню армію, що налічувала понад 450 тис. чоловік. За якихось три тижні більшовики, які, за їхнім же висло пом, «принесли на багнетах з півночі радянську владу» і які протягом свого нетривалого перебування встановили у Києві царство терору, були змушені тікати. Але це ще не значило, що повернення Центральної Ради з німецькими військами 2 березня всі палко вітали.

Її політика викликала розчарування майже в усіх верствах населення України. Неукраїнці засуджували розрив зв'язків між Україною та Росією, незаможні селяни не отримали очікуваної землі, у заможних селян і великих землевласників націоналізація їхніх володінь викликала лють, а всі разом засуджували Центральну Раду за введення в країну жорстоких німців. Зі свого ж боку німці теж втрачали терпець до молодих і малоспроможних політиків, які переважали в Центральній Раді. Вони швидко пересвідчилися, що вона не мала практично ніякого адміністративного апарату для збору тих мільйонів тонн продуктів, що їх так відчайдушне потребували голодні німецькі та австрійські міста. Безперервні кризи, сутички й дебати між соціалістичними партіями у Центральній Раді переконали німців у тому, що «молоді українські утопісти» неспроможні правити. Тому 28 квітня, якраз коли Центральна Рада. складала конституцію Української держави до зали ввійшов німецький загін і розпустив збори. Наступного дня Центральна Рада впала — без усякої спроби захищатися.

За той рік, протягом якого Центральна Рада виступала основним політичним чинником на Україні, вона досягла значних успіхів, але й зазнала страшних невдач. З огляду на слабкість і дискримінованість української інтелігенції до революції, політичну її недосвідченість створення і зміцнення Центральної Ради було безперечним здобутком. Своєю діяльністю вона нарешті поклала край поширеним сумнівам щодо самого факту існування українського народу. Вона перетворила українське питання на одне з ключових питань революційного періоду. З суто політичної точки зору Центральна Рада у взаєминах з Тимчасовим урядом добилася більшого, ніж хтось міг сподіватися.

Вона також узяла гору над українськими більшовиками, змусивши їх звертатися по допомогу до Росії. Прагнучи створити демократичний парламентський устрій, Центральна Рада лишалася відданою своїй меті, незважаючи на те, що- ситуація вимагала жорсткості дій. Вражаючим прикладом цієї відданості стало надаяня єврейській меншості широкої культурної автономії — попри найсуворіщу критику з її боку українського уряду. Цей крок Ради став прецедентом на майбутнє. Але чи не найбільш далекосяжним здобутком Центральної Ради було те, що, вперто висуваючи вимогу українського самоврядування, вона серйозно підірвала раніше недоторканий принцип «єдиної та неподільної Росії», змусивши Тимчасовий уряд, а потім і більшовиків відступити (принаймні в теорії) від цієї «священної корови» російського політичного мислення.

Але найочевиднішою в діяльності Центральної Ради є її поразка. До найважливіших її причин належала відсутність двох головних опор державності, а саме — боєздатної армії та адміністративного апарату. Не маючи останнього, Центральна Рада не могла утримувати зв'язки з губерніями та селом, де зосереджувалося найбільше її можливих прибічників. Не меншої шкоди завдавала й відсутність згоди щодо того, яку політику проводити. Це з усією драматичністю виявлялося в гострій ворожнечі між Винниченком і Петлюрою — двома провідними міністрами в уряді. Винниченко доводив, що Центральній Раді слід проводити суспільне радикальнішу, ніж у більшовиків, політику, щоб виправдати сподівання мас на докорінні зміни. Тим часом Петлюра вважав, що слід приділяти більшу увагу будівництву інститутів національної державності. Нарешті, безпосередньою причиною кінця Центральної Ради стала її неспроможність задовольнити німецькі вимоги.

І все ж, як пише Джон Решетар, у кінцевому рахунку поразку Центральної Ради зумовила нерозвиненість українського національного руху. Центральна Рада фактично була змушена починати будівництво держави ще до завершення процесу формування нації. Через репресивний характер царського режиму та соціально-економічні особливості українського суспільства більшість освічених людей на Україні були або росіянами, або русифікованими. Український рух ще не проникнув у міста, й ці важливі осередки промисловості, комунікацій і кваліфікованих робітників виступали твердинями російської чи інших меншостей, нерідко войовничо настроєних проти українців. Тому відчувався гострий брак компетентних людей для організації та укомплектування армії й адміністративного апарату української держави. Наявні ж люди були молодими й недосвідченими: Винниченкові було 38, Петлюрі — 35, Ковалевському (провідникові найбільшої української партії — соціалістів-революціонерів) — 25, Миколі Шрагу (що замінив М. Грушевського на посаді голови Центральної Ради) — 22 роки. Усвідомлюючи нестачу людських і матеріальних ресурсів, член Центральної Ради Сергій Єфремов закликав не брати влади, мотивуючи це тим, що маси чекають чуда, а український уряд, без сумніву, розчарує їх. З огляду на ці, здавалося б, нездоланні труднощі, можна зрозуміти, чому, описуючи зусилля Центральної Ради, Винниченко зауважив: «Воістину, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ».

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Більшовицький переворот і Центральна Рада	\|	Гетьманщина

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.018 сек.