Микола Іванович Пирогов – видатний громадський діяч.

(1810-1881) Видатний громадський діяч України та Росії, вчений, хірург, організатор медичної допомоги героїчним захисникам Севастополя під час Кримської війни, фундатор воєнно-гюльової хірургії, педагог і просвітитель М. І. Пирогов надавав великого значення завданням виховання та освіти. У статті «Питання життя» (1856), у «Щоденнику старого лікаря», у наказах та документах, які він видавав, працюючи попечителем спочатку Одеського, а потім Київського навчального округу (1856—1861), М. І. Пирогов дуже високо оцінював роль виховання, вважаючи ідеалом людини всебічно розвинену особистість, що прагне до праці на користь суспільства.

Почесне місце у процесі розвитку особистості М. І. Пирогов відводив сім'ї, зокрема жінці-матері, яка мала дбати про розвиток своїх дітей, залучати їх до гри та праці, допомагати увійти в соціальне життя. Особливу увагу вчений приділяв проблемі вивчення психологічних особливостей дитини, вважав за необхідне спиратися на результати цього вивчення у побудові виховного процесу.

У розвитку питань дошкільної педагогіки, громадських форм виховання дітей дошкільного віку впродовж другої половини XIX ст. значну роль відіграв широкий суспільно-педагогічний рух. Поштовхом до нього стала стаття Миколи Івановича Пирогова «Питання життя» (1856), в якій було висунуто ідею про необхідність зміни поглядів на виховання, надавалося велике значення вихованню вже з перших років життя дітей і навіть з часу народження.

Своєю прогресивною педагогічною та громадською діяльністю М. І. Пирогов зробив вагомий внесок у розвиток педагогічної науки в Україні, особливо з питань громадянського та гуманістичного виховання підростаючого покоління. Однак практику громадського дошкільного виховання не підтримував. «Я не шкодую, що жив дитиною, коли були невідомі фребелівські дитячі садки», — писав він. Важлива роль у цій справі, на думку М. І. Пирогова, належала жін-ці-матері. Він вважав, що основною діяльністю дітей є гра, тому слід враховувати психологічні особливості дітей, спираючись на них в умовах сімейного виховання.

Усі, хто готується бути корисними громадянами, мають спочатку

навчитися бути людьми.

Тому всі до певного періоду життя, в якому чітко визначаються їхні схильності і їхні таланти, мають користуватися плодами тієї ж морально-наукової освіти. Недарма певні знання здавна називаються «гштапіога»*, тобто необхідні для кожної людини. Ці знання, зі знищенням язичництва, з удосконаленням наук, з розвитком громадського побуту різних націй, змінені в їх вигляді, лишаються назавжди, проте, тими самими світильниками на життєвому шляху і давньої, і

нової людини.

Отже, напрям і шлях, яким має здійснюватися загальнолюдська освіта для всіх і кожного, хто хоче заслужити це ім'я, чітко визначено.

Вона є найприроднішою і найневимушенішою.

Вона є найзручнішою і для урядів, і для підданих.

Для урядів тому, що всі вихованці до певного віку діставатимуть освіту, керовані абсолютно одним і тим самим напрямом, в одному дусі, з однією й тією самою метою; отже, морально-наукове виховання всіх майбутніх громадян перебуватиме в одних руках. Усі види, всі добрі наміри урядів для поліпшення освіти виконуватимуться послідовно, з однаковою енергією й особами одного відомства.

Для підданих тому, що всі вихованці до вступу їх у число громадян будуть дружньо мати однакові права й однакові вигоди виховання.

Цю тотожність духу і прав виховання слід вважати вигідною не тому, що ніби є шкідливим для суспільства поділ його на певні корпорації, які виникають унаслідок різноманітного виховання. Ні, навпаки, я бачу в заохочуванні корпорацій засіб піднести моральний побут різних класів і станів, вселити в них повагу до їх занять і до кола дій, визначеного для них долею. Однак щоб добути користь для суспільства з панівного духу корпорацій, треба сприяти його розвиткові не раніше повного розвинення всіх розумових здібностей молодої людини. Інакше є побоювання, що цей самий засіб буде і хибно зрозумілий, і не до речі застосований.

Є, проте, немаловажні причини, які виправдовують існування спеціальних шкіл у всіх країнах і у всіх народів.

До них належить майже життєва потреба деяких націй у спеціальній освіті громадян з різних галузей знань і мистецтв, найнеобхідні-ших для добробуту і навіть для існування країни, а саме, коли перед нею стоїть постійна необхідність користуватися якнайшвидше і якнайширше плодами освіти молодих спеціалістів.

Однак, по-перше, немає жодної потреби для якої завгодно країни, більш істотної і більш необхідної, ніж потреба «в справжніх людях». Кількість не поступиться перед якістю. А якщо і візьме гору, то все-таки рано чи пізно підкориться мимоволі... духовній владі

якості.

Це історична аксіома.

По-друге, загальнолюдська, або університетська, освіта анітрохи не виключає існування таких спеціальних шкіл, які займалися б практичною, або прикладною, освітою молодих людей, уже підготовлених загальнолюдським вихованням.

Спеціальні школи і ціле суспільство незрівнянно більше виграють, маючи у своєму розпорядженні морально і науково, в одному дусі і в одному напрямі підготовлених учнів.

Учителям цих шкіл доведеться сіяти вже на обробленому полі. Учням легше буде засвоювати сприймане. Нарешті, розвиток духу корпорацій, поняття про честь і гідність тих станів, до вступу в які готують ці школи, буде і вчасним, і свідомим для молодих людей, достатньо підготовлених загальнолюдським вихованням.

3. Народна педагогіка Олександра Васильовича Духновича. (1803-1865)

Видатний діяч XIX ст. в галузі освіти О. В. Духнович, працюючи в Західній Україні, виступав за реформування суспільства за допомогою просвітництва та поширення освіти серед українського народу.

Автор першого на Закарпатті букваря (1847) — «Книжиці читальної для начинающих», інших підручників для початкової освіти О. В. Духнович надавав великого значення вихованню та навчанню підростаючого покоління, вважаючи, що ця справа має бути організованою та науково обґрунтованою. Саме з цією метою він створив книгу «Народна педагогія в пользу училищ й учителей сельських» (1857), яку справедливо вважають першим підручником з педагогіки, що відіграв визначну роль у розвитку вітчизняної педагогічної науки.

Який характер повинен мати учитель?

Учитель мусить мати постійний характер, тобто він не повинен бути волоцюгою, брехливим, ганьбителем, огудником, лихословом, заздрісником, але таким мужем, про якого сказано, то є істинний ізраїльтянин, в якому немає брехні. Повинен бути передусім лагідним, щоб учні до нього з любов'ю ставилися і мали до нього довіру. І це хай буде для вчителя першим правилом.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Про наочне навчання	\|	СЕРЕД ЖИТТЯ І ПИСЬМЕНСТВА В РОСІЇ

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.