Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Геракліт

Елеати

Третя течія найстарших грецьких філософів зв'язана знову з грецькими колоніями в південній Італії, а саме з містом Елеєю, тому представники цієї течії відомі під назвою "елеатів" ("елейців").

Перший з "елеатів" — Ксенофан походив не з міста Елеї, а з Колофону в Малій Азії, недалеко від міста Мілету. Він народився десь коло 580 р. до Р. X. і в молодому віці почав мандрівне життя, як співець "рапсод"; дожив, як показується до 100 років. Вірші, "співи" Ксенофана були не тільки поетичними, але почасти й філософічними творами. В них він виступив головно, як критик традиційних релігійних уявлень греків про богів, подібних до людей, "антропоморфних": він висміяв богів Номера та Гезіода, що приписували богам вчинки, що ми їх в людському світі вважаємо злочинами. Цих "богів" люди утворили на свій власний зразок, — так і боги тракійців або муринів подібні до тих, що в них вірять. Якби коні та воли могли утворити образи богів, то й ті були б подібні до коней та волів. Ксенофан йде далі та відкидає у божества не лише зовнішні, матеріяльні антропоморфічні, людські риси, — він відкидає й уявлення, що боги мають психічно закрашені людські риси: мову ("голос"), здібність сприймання, подібну до людської (Бог — "весь зір, весь слух", каже він). Дійсний Бог є єдиний, невидний, що рухає весь світ лише силою свого духа. Але він "думками не подібний до смертних". Так на початках грецької думки зустрічаємо не лише ідею єдинобожну, монотеїстичну ідею, але й монотеїзм дуже високого рівня, уявлення про Божество, що вже наближується до поглядів вищих релігій. Як прийшов Ксенофан до своїх поглядів, нам неясно: всі його уривки, що до нас дійшли, висловлюють його погляди в формі афоризмів, тверджень, для яких не подається ніяких доказів, крім критичних заміток на адресу популярного політеїзму того часу.

Негація "політеїзму" (многобожности) у Ксенофана знайшла відклику Парменіда з Елеї (народився коло 540 р.), який щоправда, продовжував розвиток думки Ксенофана в напрямку негації взагалі всякої многости в бутті — не лише божественному. І Парменід викладав свої погляди в віршах, в поемі, з якої дійшла до нас значна частина. Він вважає можливим довести розумовими доказами, що існування багатьох окремих речей — лише ілюзія, омана. Подаючи, правда, і думки про цю сферу ілюзії, Парменід зосереджує свою увагу на характеристиці сфери правдивого буття. При допомозі суто логічних аргументів він доводить, що правдиве буття має бути єдине, неподільне, без початку та кінця в часі, незмінне, нерухоме і має форму кулі. "Замість очей" Парменід вживає при переведенні доказів розуму. Передпосилка (засновок) його аргументації: небуття немає. А якщо немає небуття, то неможлива зміна, рух, множність і т. д., — бо буття мало б рухатися туди, де його (буття) немає, окремі частини буття мусіли б бути віддалені одна від однієї небуттям, а небуттям, і т. д. Яка потрібна була віра в силу розуму, щоб на підставі логічної аргументації сумніватись і навіть відкинути існування того змінливого світу багатьох речей, про яких подають нам свідоцтва наші змисли! Але не тільки шлях до правдивого буття є думання, правдиве буття саме є думання, хоч Парменід не заперечує ані його просторости, ані матеріяльности, — розрізнення матеріяльного та духового світу — дуже пізній продукт грецької думки. Буття Парменіда є разом з тим і божественне, або навіть божество саме!..

Останній видатній представник елейської філософії — 3енон (приблизно 490-430 рік), що пише вже прозою, подав головно численні аргументи (з яких нам відомі лише кілька) проти існування руху, зміни многости речей світу, простору, змислових якостей. Він відкриває в цих поняттях суперечності та парадокси: рух стріли є ніби шерегом станів спокою; де знаходиться стріла, що летить? Не там, де її немає, але й не там, де вона є, бо її перебування в певному пункті було б спокоєм, а не рухом; рух ми можемо розумове уявити собі лише як шерег станів спокою. Але рух до того складається з безмежної кількости елементів, а ми не можемо собі уявити та розумом зрозуміти, як ця безмежна кількість дає в цілому якісь закінчені в собі обмежені урізки простору: щоб прийти до пункту всередині, дійти до цієї половини шляху, треба пройти половину цієї половини і так далі: отже об'єкт, що рухається ніби "ніколи" не пройдк й найменшого відтинку простору, бо він раніш має пройти безмежну кількість дрібніших відтинків. Так саме ми не можемо зрозуміти, як "бистроногий" Ахіл може догнати черепаху (желву), що повзе поволі, — бо як він прийде в той пункт, де черепаха була на початку бігу, вона встигне вже пересунутись хоч на маленький простір наперед; коли він прийде туди, вона знову встигне пересунутись далі і так далі без кінця: черепаха завше мусить знаходитись хоч би на який малий простір попереду найскоршого бігуна грецької мітології. Дальші "парадокси" напрямовані проти поняття безмежного простору, проти абсолютного виміру скорости руху. Незрозуміле й повстання змислового приймання: коли падає одне зернятко, ми цього не чуємо, падає два зерна — теж ні, три — теж ні, але як висиплемо цілу міру, повстає чутний шум, що його утворює ніби сума великої кількости беззвучних процесів.

Парадокси Зенона не є якась логічна іграшка — вони почасти є предметом уваги учених і досі, бо Зенонові дійсно вдалося знайти внутрішні суперечності в основних логічних поняттях руху, зміни, многости... Ці суперечності є ознакою того, що розум не здатний, не здолає цілком охопити живу дійсність. Зенон не сумнівався в силі розуму і, як інші елеати, приходить на основі своїх парадоксів до висновку, що наявний світ є ілюзією.

Сучасником Парменіда (між 540-475 рр.) був Геракліт — з Ефесу в Малій Азії, може найглибший, ба навіть "темний" у своїй глибині, представник філософії досократичного часу.

Геракліт не тільки не сумнівається в реальності змін, — більше — зміна є для нього єством речей: не можна два рази ввійти в ту саму річку, бо вона за той час вже стала інша, вже змінилась. Але ця постійна зміна і є єдинне незмінне, себто дійсне буття у світі. Геракліт знаходить для цієї зміни образ у тому з матеріяльних елементів, що є найбільш змінливим, непостійним. Все є "вогонь". Що цей вогонь у Геракліта є лише образом, показують інші уривки Геракліта (здається твір його, в цілому страчений, був збіркою афоризмів), в яких зустрічаємо силу інших образів постійної зміни; їм усім спільне лише одне — зміна та перехід межи протилежностями: дійсність так саме ніби потік: "хто входить у ті ж хвилі, до того весь час течуть нові води", ба "все тече"; так саме дійсність є ніби гармонія, що повстає з різних тонів, які "розходячись, з'єднуються"... Дійсне буття (заховане за тим, що ми його бачимо) є повне протилежностей, які Геракліт вичисляє: "безсмертне, — смертне, смертне — безсмертне; вони жиють взаємно смертю один одного та вмирають життям", "зв'язані: ціле й неціле, єдність, — роз'єднаність, співзвучність — різнозвучність, і з усього єдине і з єдиного — усе". Протилежності ніби підтримують або зумовлюють одна одну: "хвороба робить приємним здоров'я, нещастя — добро, голод — ситість, праця — спокій", переходять, перетворюються одна в одну: "завжди одно й те саме живе в нас: живе й мертве, бадьоре та спляче, молоде й старе: це перетворюється в те, й те — знову ж в це", або, говорячи вже мовою "іонійських натурфілософів": "холодне теплішає, тепле — простигає, вогке — сохне, сухе — стає вогким", цей процес є ніби "обмін" усього на вогонь, та знову навпаки "обмін" вогню не все інше, як золото обмінюється на крам. "Вогонь живе смертю землі, і повітря — смертю вогню, вода живе смертю повітря, і земля — води". Все проходить той самий шлях "догори" й "до долу". До певної міри Геракліт дивиться на світ так само, як і елеати, бо і для нього дійсність — не в наявному світі, а за ним захована, невидна очам, приступна лише розумові. Та в протилежність до елеатів, Геракліт, як ми бачили, не боїться знайти в дійсності парадокси та протилежності, навпаки він переконаний, що все такими протилежностями та парадоксами повне. Щоправда, — протилежностями, що не стоять спокійно одно проти одної, а "борються", сперечаються між собою, ведуть "війну", — так повстає в нього образ війни, яко єства світу: "війна є батьком усього, царем усього", бо з неї і повстають протилежності, — "одних вона робить царями, інших — людьми, одних — рабами, інших — вільними", "треба знати, що війна є загальне: що право — боротьба і що все через боротьбу та конечність приходить до життя".

Протилежності та зміни — не лише на поверхні буття, в зовнішньому світі, а і в єстві речей самому та в найвищому бутті — "Бог є день і ніч, зима літо, війна мир, голод та пересиченість, він змінюється, як вогонь..." Але важливо, що Геракліт у згоді з своїм переконанням, що "заховано гармонія сильніше, аніж наявна", вірить, що над усім панує якийсь загальний закон, для якого він знаходить, так само, як і для єства світу, численні образи та назви, головне "розум" та "логос" (власне "слово", пізніше "логос" визначало вже переважно певну розумову здібність; відоме те значення, як прийняло це слово в християнській думці "Логом" — "Слово" — Син Божий, від Геракліта бере початок розвиток цього важливого поняття). Цей "логос" — однаковий для всього — не утворив ані Бог, ані людина, він був завжди, і є, і вічно буде живий вогонь, що в міру спалахує та в міру згасає", все йому підлягає — бо "як можна заховатися від того, що ніколи не загине". Для цього логоса Геракліт знаходить і інші назви: (божественна) Справедливість, Необхідність, Природа, Доля (слово, що в староукраїнському тексті візантійської хроніки Гамартола зустрічаємо в його візантійській формі "Імарменія"), нарешті Розум. Релігійна закраска уявлень Геракліта про цей самовладний принцип життя світу очевидна; тому й пізніше зустрічаємо уривки з Геракліта і в християнській літературі. Але немає сумніву, що в Геракліта цей принцип не цілком самостійний, та навряд чи є індивідуальною особистою (персональною) істотою, як християнський Бог: Геракліт — як і елеати — є скорше представником того уявлення про тотожність або найближчу сполуку, з'єднання Бога і світу, що пізніше дістало назву "пантеїзму".

Геракліт, як і елеати, різко полемізує проти народніх вірувань. Але — також і проти політичної етики тодішнього грецького світу. Він, мовляв, цар-жрець, як переказує традиція, є прибічником аристократичного правління, правління "ліпших", тих, в кому втілений Розум, та хто до голосу цього Розуму прислухається та йому підлягає. "Закон є слідування волі одного". "Один є для мене вартий десяти тисяч, якщо він є найліпший". І індивідуальна етика Геракліта так само "аристократична", основуючись на вимозі йти за вимогами Розуму, "пізнавати самих себе", пізнавати той Логос, який, на його думку, "належить душі" людській. Але люди, ті не "найліпші", що мають "варварські душі", що слідують за голосом своїх "бажань", що прислухаються до співців, живуть так, ніби мають свій "власний розум", або слідують таким "злим свідкам", як очі й уші (змислове пізнання), повні "самовпевнености", переслідують та виганяють з міст саме "найліпших". Між тим "для людей не було б краще, як були задоволені усі їх бажання", "якби щастя полягало в тілесних почуваннях, то треба було б назвати щасливими волів, коли вони дістають для їжі горох". Своїм землякам, Ефесянам, що повиганяли "найліпших", Геракліт радить навіть усім "повіситись за чергою, залишивши місто недоліткам". Отже, Геракліт дивиться на політичну дійсність песимістично. Між тим "усі людські закони черпають сили з одного — божого. Бо цей панує, поскільки сам хоче, і його досить для всього, й усе — в його владі".

Філософія Геракліта мала вплив, одначе, не як ціле (нам навіть неясно, чи можемо говорити про закінчену "систему" його думок), а окремими своїми думками. Пізніше його послідовники (Кратил ще за часів молодости Платона) були вже лише скептиками та "нігілістами", ніби приєднуючись до скептичної течії "софістики" (див. далі). Але впливи його сягають аж до новітніх часів (Гегель).

В уривках Геракліта вперше зустрічаємо в грецькій мові слово "філософ".


Читайте також:

  1. Геракліт Ефейський
  2. Геракліт.




Переглядів: 1099

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Іонійські натурфілософи | Спроби примирення

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.025 сек.