Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Типологія держави

Державний суверенітет

Крім таких своїх конституційних ознак, як власна сила, що на неї спирається державна влада і що її вона в разі необхідності застосовує, і власна воля, що її вона може робити обов'язковою і нав'язувати всім суб'єктам суспільного життя, є ще одна, найважливіша ознака державної влади — її суверенітет. Суверенітет містить характеристику взаємовідносин державної влади з іншими суб'єктами влади як у середині країни, так і за межами державних кордонів.

Суверенітет державної влади існує фактично з часу виникнення держави. Однак теоретичне обґрунтування суверенітету з'явилося значно пізніше. Першим теоретиком суверенітету в ХVІІ столітті був французький прихильник сильної королівської влади Жан Боден. Поява цієї теорії пов'язана з цілком конкретними історичними обставинами — боротьбою королів проти зазіхань великих феодалів на самостійність у межах однієї держави (феодали діяли за принципом "кожен барон суверен у своїй баронії") та спроб Папи Римського встати "над королями" і управляти ними. Саме тоді і склалося вчення про суверенітет як суверенітет внутрішній і зовнішній. Отже, суверенітетом є верховенство державної влади щодо всякої іншої влади в середині країни і її незалежність від усякої іншої влади за її межами. З цього визначення випливає, що суверенітет поділяється на внутрішній і зовнішній. У сучасних умовах внутрішній суверенітет регулюється нормами конституційного права, а зовнішній, що стосується характеру відносин між різними країнами — ще й нормами міжнародного права. У Конституції України закріплюється, що Україна є суверенною і незалежною державою (ст. 1), що її суверенітет розширюється на всю її територію (ст. 2), що вона визнає чинні міжнародні договори і вважає їх частиною національного законодавства України (ст. 9), що на території України не допускається розташування іноземних військових баз (ст. 17).

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не держави, а державної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна і т. ін.). не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суверенітет обмежений лише основними правами людини. У роки радянської влади верховенству державної влади протистояла закріплена в Конституціях України 1937 року і 1978 року керівна роль Комуністичної партії. Це було рівнозначним юридичному визнанню несуверенності державної влади. В історії різних країн на принцип верховенства державної влади посилювалась світська влада при виникненні різних сутичок з владою церковною. Зовнішній суверенітет позначає ті межі, в рамках яких повинні відбуватися типові для сьогоднішніх умов міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежності влади однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятково велике практичне значення.

Не слід плутати поняття “суверенітет держави” з підпорядкованим йому поняттям “суверенні права”. Своєї конкретизації внутрішній і зовнішній суверенітет набувають через систему суверенних прав. Здійснення їх належить до компетенції окремих державних органів або їх груп.

У межах власної території суверенними правами є, наприклад, права мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати податки, встановлювати режим діяльності недержавних організацій і адміністративних одиниць, адміністративно-територіальний поділ у цілому та ін. У зовнішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укладення міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних організацій, підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголошення війни і заключення миру і т. ін. У федеративній державі, створеній знизу шляхом об'єднання незалежних держав, суверенітет тих, що об'єднуються, є джерелом повноважень центральної загальнофедеративної влади. Ця влада здійснює суму добровільно переданих їй державами, що об'єдналися, суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху відбувається шляхом передачі певної кількості суверенних прав від центральної влади знов утвореним членам федерації.

Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчужуваність.

Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бути одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних органів. Тому всілякі спроби самопроголошення суверенітету територіями в межах однієї країни є неправомірними.

Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. Державна влада не може бути лише частково суверенною. Несуверенні утворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протекторати тощо). Не є суверенними державами і автономні утворення, які наділені окремими суверенними правами і тому набувають певних ознак державності (наприклад, Автономна Республіка Крим).

Невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суверенітет не має абсолютного характеру. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обмежена, звужена, але лише доти і тією мірою, якою держава вважає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обмеження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які проявляються через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об’єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий характер, внаслідок чого суверенітет державної влади України лишається недоторканним.

Першоджерелом влади, і передусім державної, в демократичних країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету лежить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом державної влади є народ, то йому і повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет фактично збігається з народним. "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ", закріплює ч. 1 ст. 5 Конституції України. Водночас ч. 2 тієї ж статті констатує, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, чим підкреслюється пріоритет у цій справі народного суверенітету. Терміни "народний" і "державний" суверенітет часто вживають як синоніми поняттю “національний суверенітет”. При цьому поняття “національний суверенітет” не слід плутати з поняттям “право на самовизначення окремих націй”. Це право існує як гіпотетична можливість і проявляє себе поміж іншими правами в процесі створення нової держави, що проголошується і в преамбулі діючої Конституції України, де зазначається, що сучасна українська держава виникла на основі здійснення Українською нацією, всім українським народом права на самовизначення.

Під типологією держави слід розуміти поділ усіх держав, що існували й існують, на великі групи — типи за їх найсуттєвішими ознаками. В науці склалося кілька різних підходів щодо визначення цих груп.

Як уже згадувалося, кожна держава має свою соціальну базу. Державна влада завжди спирається на певні соціальні сили — класи, прошарки, релігійні формування і т. ін. Саме опора влади в державі на певні соціальні сили визначає її сутність. За так званою формаційною теорією — це найважливіша ознака, і саме нею обумовлюється поділ держави на окремі історичні типи. Ця ознака поєднується у згаданій теорії з іншими — на базі якого способу виробництва виникає держава і кого вона обслуговує. Скорегована шляхом відкидання вульгарного економізму і виключно класового підходу відповідно до сучасних досягнень науки формаційна теорія залишається найпоширенішою в вітчизняній літературі. З найсуттєвими іншими, за цією теорією, ознаками держави так чи інакше пов'язані й інші варіанти класифікації (типізації) держав. Так, ще в стародавні часи особливість соціальної бази держави висувалася як необхідна ознака при поділі держав залежно від їхніх політичних режимів.

Залежно від характеру розвитку продуктивних сил у сучасній західній літературі держави поділяють на доіндустріальні, індустріальні і постіндустріальні (комунікативні). Поширення набув також так званий цивілізаційний підхід до типології держави. Згідно з ним усі держави поділяються на такі, що належать до численних груп (їх понад 20) цивілізацій (наприклад західної і православної), головними ознаками яких є не соціально-економічні фактори, а передусім особливості релігії і культури. Ця теорія безумовно збагачує уяву про особливості державності окремих країн. Проте, незважаючи на проведення чіткого розмежування між стародавніми і наступними цивілізаціями (наприклад, єгипетською і мусульманською), суттєвим недоліком підходів до типології держави, за цією теорією, є відсутність визначення історичних закономірностей їх розвитку, зміни одного типу держави іншим.

Щодо підходів у визначенні типу держави певні переваги слід визнати за формаційною теорією, хоча і в неї є суттєві недоліки. Вона не враховує всіх варіантів можливого розвитку окремих країн (наприклад, особливостей держав, що виникають на базі так званого східного способу виробництва — див. розділ "Виникнення держави").

Згідно з цією теорією історія державності започаткувалася з ІV столітті зі створенням рабовласницької держави (Стародавній Єгипет, Китай, Месопотамія, Греція, Рим). Її соціальною базою в цілому був панівний клас рабовласників. Це вимагало створення державної системи, що здатна була б забезпечувати насильницьке підтримання його панування. Праця рабів створювала можливість розвитку рабовласницької культури шляхом виникнення різних варіантів цивілізації. Рабовласництво було індивідуальним, колективним або державним. Раб був головною виробничою силою. Рабів можна було купувати і продавати, як звичайне майно, раб повністю залежав від волі власника. В межах рабовласницької держави, як і в межах інших її типів, існували різновиди. Їхній характер залежав від широти соціальної бази держави. Сутність певного типу держави розвивалася залежно від зміни політичних режимів, найвизначнішою характеристикою яких була широта їх соціальної бази. У класифікації Платоном держав на аристократичні (влада авторитетних і мужніх людей), олігархічні (влада багатіїв), демократичні (влада натовпу) і тиранічні (обмежена жорстка влада однієї людини) неважко простежити класифікацію політичних режимів. З того ж принципу класифікації виходив Аристотель, який вважав, що держава передусім характеризується кількістю володарів. У Стародавньому Римі, наприклад, політичний режим зазнавав змін поступово, спочатку — у зв'язку з розширенням прав плебеїв, а згодом — з переходом до монархічного ладу, що було пов'язано в першому випадку з розширенням, а в другому зі значним звуженням соціальної бази держави. Різновиди рабовласницького типу держави ми спостерігаємо і в Стародавній Греції, де в Афінах у здійсненні влади брали участь усі вільні від рабства громадяни (демократія), а в Спарті — їх заможна меншість (аристократія).

Згодом, у зв'язку з малою продуктивністю рабської праці, обумовленою відсутністю зацікавленості раба в її результатах, відбувається закономірний перехід до феодальних виробничих відносин, внаслідок чого і з'являється феодальний тип держави. В умовах феодалізму головною виробничою силою стала земля, через що провідну роль відігравало не індустріальне, а сільськогосподарське виробництво. Закріпачені селяни мали на відміну від рабів певні особисті права. Але вони були прикріплені до землі, перебували в прямій юридичній залежності від феодалів, і до них з боку феодалів широко застосовувався позаекономічний примус. В цей період існувала диференціація на великих феодалів (королі, князі, графи, борони і т. ін.) і дрібних. Суттєве значення в умовах феодалізму мав поділ суспільства на стани: перший — світські феодали, другий — феодали церковні і третій стан — просто населення, здебільшого міське. Перші дві групи мали великі привілеї.

В умовах феодалізму державна влада була похідною від власності на землю. Оскільки одним з головних землевласників була церква, вона відігравала надзвичайно велику роль у вирішенні питань державного значення, не тільки претендувала на владу, але реально виконувала певні її функції.

У своєму розвитку феодальна держава у більшості країн проходить три головних етапи — феодальної роздробленості, станового представництва і абсолютизму. В умовах раннього феодалізму, коли земельні володіння були децентралізованими, існували численні держави-маєтки. Поступово розвивалися відносини сюзеренітету-васалітету, які закріплювали залежність дрібних феодалів від великих. У зв'язку з цим з'являється феодальна драбина — пов'язаність феодалів різних рівнів взаємними правами і обов'язками, заснована на їх ієрархічній субординації і підтримці одне одного.

Згодом у різних країнах з'являються впливові, що мали формально або фактично дорадчий характер, органи станового представництва (Генеральні Штати, Конвент, Гетьманська Рада, Боярська Дума та ін.), що є характерним для станово-представницького періоду розвитку феодального типу держави. Поступово відбувається подальша концентрація влади. Показовою у зв’язку з цим є крилата фраза французького короля Людовіка ХІУ "Держава — це я !", яка вдало характеризує останній абсолютистський період існування феодального суспільства.

Саме в умовах абсолютизму різко посилюються властиві феодалізму економічні й політичні суперечності. Швидкий розвиток виробничих сил був поштовхом до поступового розвитку індустріального суспільства. Феодальні відносини, створені максимально централізованою абсолютистською феодальною державою, стали великим гальмом у розвитку економіки, політичного і соціального життя. Перед суспільством постало питання створення ринку дешевої робочої сили, заснованого на ліквідації кріпацтва, і довічне закріплення селян за землею. Буржуазія, що народжувалася, була зацікавлена у створенні для всіх рівних стартових можливостей в економічній сфері, вільному пересуванні людей, товарів і послуг, вільному, заснованому на конкуренції підприємництві. Паралельно виникає необхідність відповідних перетворень у політичній сфері, створення демократичного суспільства, знищення феодальних інститутів.

Усі перелічені завдання вирішуються шляхом політичної революції, яка здійснюється буржуазією під гаслами свободи і рівності всіх перед законом, заборони будь-яких привілеїв. Наслідком цієї революції є встановлення нового буржуазного (капіталістичного) типу держави.

Її соціальною базою стають приватні підприємці — власники основних засобів виробництва. Ця соціальна база звужується або розширюється залежно від етапів розвитку буржуазного суспільства (вільний або монополістичний капіталізм) та існуючих у тій чи іншій країні політичних режимів. Ліквідується будь-яка особиста позаекономічна залежність виробника від власника засобів виробництва. Економічна свобода стає базою для створення громадянського суспільства, заснованого на недоторканності приватної власності, свободі договірних відносин, політичній та ідеологічній свободі.

У цілому при капіталізмі проголошується принцип невтручання держави в суспільні справи, відкидається ідея державного патерналізму як така, що є шкідливою для розвитку приватної ініціативи. Водночас держава активно діє у сфері обслуговування загальносуспільних інтересів (засоби сполучення, зв'язку, охорона громадського порядку).

Відображаючи і захищаючи власні інтереси, буржуазна держава на конституційному рівні закріпила такі інститути і принципи всезагальної демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парламентаризм, поділ влади, економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, особисті та політичні права і свободи людини і громадянина, право вільного звернення до суду і т. ін. Але існуюча водночас майнова нерівність здатна породжувати соціальні конфлікти, при виникненні яких держава прагне до їх пом’якшення і розв'язання, виходячи здебільшого з інтересів тих, хто при владі, передусім власників засобів виробництва. Така спрямованість діяльності буржуазної держави яскраво показала себе вже на першому етапі її розвитку в умовах так званого вільного капіталізму. Різке розшарування суспільства, полюсна протилежність між бідністю і багатством неминуче ведуть до гострих соціальних сутичок. У цих умовах воля і сила держави спрямовані на захист інтересів буржуазії. В економічній сфері держава дотримується політики повного невтручання в економічні процеси, виконуючи роль "нічного охоронця". В політичній сфері вона захищає свої інтереси, нарівні з застосуванням у необхідних випадках як компромісів, так і примусу, встановлює численні цензи, що забезпечують буржуазії панування в здійсненні політичної влади.

Серйозні зміни відбуваються на другому — монополістичному етапі існування буржуазної держави. Монополізація виробництва, вирішальний економічний та політичний вплив промислових монополій і фінансового капіталу на розвиток суспільства призвели до звуження соціальної бази держави. Держава відмовляється від повного невтручання в економічні відносини, її роль в економічному і соціальному житті суспільства поступово підвищується. Зростання виробничих сил і політичні чинники обумовлюють виникнення державного сектора в економіці. Заради збереження ринкової економіки держава ставить певні кордони діяльності панівних монополій з допомогою так званого антимонопольного законодавства. Під впливом тиску з боку робітничого класу і зовнішньополітичних чинників, в тому числі соціальної політики в СРСР, формується державна політика у сфері соціальних послуг.

На подальшому етапі розвитку суспільства відбувається науково-технічна революція, яка веде до постіндустріальної епохи, нечуваного раніше зросту продуктивності праці. Використовуються капітальні наукові відкриття, бурхливо розвивається атомна енергетика, електроніка та інформатика, і ці результати стають особливо відчутними після Другої світової війни. В індустріально розвинених країнах підвищення продуктивності праці, розвиток форм приватної власності, особливо акціонування, дає великому прошарку людей можливість підвищити свій добробут, що веде до появи так званого середнього класу, до якого входить і частина робітників. Це обумовлює різке зменшення можливості гострих соціальних конфліктів та вибухів. Цьому сприяє і держава, яка дістає і час від часу використовує можливість брати активну участь у регулюванні економічних процесів, відміняє більшість цензів. За рахунок середнього класу держава розширює свою соціальну базу. Значно підвищується роль держави як представника загальносуспільних інтересів (у сфері захисту навколишнього середовища, будівництва шляхів і сполучень тощо), велика увага приділяється соціальній політиці, наданню соціальної допомоги тим прошаркам населення, які її потребують, захисту прав людини.

Разом з тим слід ураховувати й те, що соціальна база окремих буржуазних держав на різних етапах їх існування розширювалась або звужувалась залежно від зміни політичних режимів, які коливалися від демократичних і ліберальних до фашистських, режимів військової диктатури, особистої влади.

На сучасному етапі свого існування розвинуті буржуазні держави значною мірою втрачають своє колишнє обличчя в аспекті апарата панування буржуазії. Отже, капіталістична держава поступово переростає в постіндустріальну державу соціально орієнтованого типу.

Однією з ознак цієї держави є її перехідний характер. Вирішального значення в її діяльності набуває виконання загальносуспільних справ, забезпечення пріоритету і надійного захисту прав і свобод людини і громадянина. Її державним (політичним) режимом є демократичний. Така держава визнає рівне правове становище всіх форм власності, активно впливає на економічний розвиток. За своєю природою вона прагне до того, щоб бути правовою, соціальною державою, спирається на широку соціальну базу, яку становить більшість населення. Держава стає головним знаряддям подолання існуючих у суспільстві конфліктів, орієнтування в умовах існування ядерної зброї на неприпущення війни, на участь у всесвітніх інтеграційних процесах і т. ін. У тому ж напрямі бажано спрямувати розвиток держав, які виникли на руїнах так званого соціалістичного табору і які знаходяться на перехідному, хоч і принципово іншому, посттоталітарному, етапі свого розвитку. В їх числі знаходиться і Україна, яка, так само як і інші країни колишнього СРСР, перебуває на самому початку шляху розбудови нової демократичної, правової, соціально орієнтованої держави і громадянського суспільства.

Окремо слід зупинитися на питанні про соціалістичний історичний тип держави. Головними його ознаками теоретики соціалізму вважають насамперед провідну роль держави або колективів, що знаходяться під її заступництвом в економічному житті. Така держава повинна спиратися на широку народну соціальну базу і служити потребам трудового народу, забезпечувати справедливий розподіл результатів праці за принципом "кожному за якістю і кількістю праці". Економічну основу цієї держави, як вважає значна частина її теоретиків, повинна становити економіка, провідну роль у якій відіграє суспільна власність на засоби виробництва. Трудівники повинні залучатися до вирішення загальнодержавних і загальносуспільних справ і здійснювати контроль за діяльністю державного апарату.

Усі теоретики соціалізму бачать соціалістичну державу такою, що служить народові, побудованою на принципах гуманізму, демократії, колективізму і справедливості. Але при цьому слід урахувати, що існує кілька моделей соціалістичної держави. Описання окремих з них ми зустрічаємо вже в творах Т. Мора, Т. Кампанелли, Ф. Бабьофа, Сен-Сімона та інших. Згодом було визнано, що для переходу до соціалістичного типу суспільства і держави необхідний тривалий історичний перехідний період. Спробу поступового еволюційного переходу до сучасного соціалізму роблять і нині в деяких країнах (наприклад, Швеції), де державна влада протягом тривалого часу належить соціалістичним партіям.

Соціалістична держава в марксистсько-ленінському розумінні в умовах перехідного періоду — це держава диктатури пролетаріату, яка, зламавши буржуазну державну машину, повинна бути диктаторською щодо буржуазії і демократичною щодо широких трудящих мас, яка в перспективі має прийти до народного самоврядування.

Але, як свідчить досвід СРСР, ряду інших держав соціалістичного табору, реальна влада в них здійснювалась номенклатурною партійною та адміністративно-командною верхівкою, яка і становила їх соціальну базу. Є всі підстави такі держави вважати лжесоціалістичними, тобто такими, що суперечать вченню про соціалізм як втілення соціальної справедливості.

Одержавлення усіх основних засобів виробництва і тотальне втручання держави в суспільне і особисте життя зводили нанівець загальнонародні власність, владу і конституційні права громадянина, що проголошувалися.

Отже, ідеологія соціалістичного типу державності так і не знайшла досі свого реального втілення в державах, що існували в СРСР і ряді інших країн, які не можна вважати соціалістичними.

У сучасних умовах різні моделі соціалістичних за своїми цілями держав знайшли своє втілення в таких країнах, як Китай, Північна Корея, Куба.

 

 

Розділ IV ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО,


Читайте також:

  1. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
  2. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
  3. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
  4. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
  5. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
  6. Антиінфляційна політика держави
  7. Антимонопольна діяльність держави
  8. Антимонопольна діяльність держави.
  9. Антимонопольна політика держави.
  10. Античні міста-держави на півдні України, їх культурні традиції.
  11. Античні міста-держави Північного Причорномор'я
  12. Античні міста-держави Північного Причорномор'я




Переглядів: 577

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Ознаки та поняття держави | Та формування концепції

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.052 сек.