Ознаки та поняття держави

Розділ ІІІ. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

Первісно-суспільного ладу

Ознаки держави, які відрізняють її від самоврядування

Держава виникає як особлива політична, територіальна і структурна організація суспільства. Вона відрізняється від соціальної організації первісно-суспільного ладу за такими ознаками:

1) відокремленням від суспільства верстви населення, яке не виробляє матеріальних чи духовних благ, а тільки займається управлінськими справами, виконує загальносоціальні функції. Ця верства наділялася владними повноваженнями, мала у своєму розпорядженні насильницький апарат і можливість за необхідності застосовувати державне примушування. Отже, це було нове структурне утворення — апарат держави, первинна бюрократія. Натомість управління в родовій общині ще не відокремлювалося від суспільства, не знало спеціальних засобів і апарату примушування; рішення приймалися і виконувалися добровільно самими членами роду;

2) введенням обов'язкових податків і платежів. Матеріальні засоби, які у вигляді податків, в інших формах надходили від суспільства, були необхідні як для утримання апарату держави, так і для фінансування загальносоціальних функцій держави. Родовий лад не знав особливого апарату управління і тому не потребував подібних фінансових інститутів;

3) об'єднанням населення за територіальною ознакою, єдиним територіальним простором, на якому здійснювалося господарське життя. Первісно-суспільний лад мав у своїй основі сукупність сімейних общин, об'єднаних кровнородинними зв'язками, держава формується на територіальній основі шляхом переростання родових общин у сусідські, переходу людства до осілого способу життя. Перша територіальна організація — місто об'єднувало не тільки родичів, а й населення, яке мешкало на певній території. Населення характеризувалося стійким зв'язком з державою у вигляді підданства чи громадянства і користувалося її захистом всередині країни і за її межами. Апарат держави орієнтувався не тільки на управління групами людей, а й на управлянні територіями. Територія стала невід'ємним атрибутом, ознакою, власністю держави.

Характеризуючи державу, філософи і юристи сходяться на тому, що вона є необхідною формою організації розвиненого суспільства, без якої неможливе виконання завдань, що стоять перед ним. Погляди на державу, на характеристику її сутності, головних рис і призначення досить різні у представників того чи іншого наукового напрямку. Велика група науковців виходила при визначенні поняття “держава” з формально-логічних позицій. Л. Дюгі вважав державою будь-яке суспільство, де існує диференціація між тими, хто править і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади; Г. Шершеневич визначав її як єднання людей у межах однієї території під загальною владою; Ф. Хайєк — характеризує державу як організацію, що її свідомо створюють люди, які проживають разом з метою однакового управління; Б. Баді та П. Бірнбаум розглядали державу як добре організовану машину влади разом з чиновниками і збройними силами, що її обслуговують.

Як похідне від права явище оцінювали державу Г. Кельзен, І. Кант, Г. Еллінек. Г. Кельзен характеризував її як персоніфікацію правопорядку, І. Кант — як об'єднання великої кількості людей, які підпорядковуються правовим законам, Г. Еллінек — як цільову єдність людей, які мають властивості юридичних суб'єктів і є носіями права.

Ф. Гегель розглядав державу як вищу і найдосконалішу форму суспільного життя. Підкреслюючи її моральну спрямованість, він характеризував її як дійсність моральної ідеї. Н. М. Коркунов визначав державу як об’єднання вільних людей, де мирний порядок забезпечується встановленням монополії державних органів на здійснення примусу, чим наголошував на її примусовому характері. На ту саму обставину вказує Дж. Ролз, який вважає, що держава повинна здійснювати остаточну владу і примус на певній території.

У найбільш концентрованій формі вказівка на примусовий характер держави сформульована у вченні марксизму-ленінізму. Ця риса держави розглядається ним як похідна від її класової природи, хоча К. Маркс, Ф. Енгельс і В. Ленін визнавали також необхідність захисту державою і певних загальносуспільних інтересів. Характерними для цієї теорії, в основі якої лежала ідея класової диктатури, було визначення держави як машини для підтримання панування одного класу над іншим (В. Ленін) або машини для придушення одного класу іншим (Ф. Енгельс).

Незважаючи на різноманітність підходів до визначення держави, в науковій літературі традиційно склався погляд на неї як на суспільне явище, до структури якої входить кілька побічних і кілька головних елементів: на перше місце серед них висуваються територія, населення і публічна влада. Саме їх характер за класичними юридичними поглядами відрізняє державу від додержавних та інших існуючих нарівні з нею суспільних утворень. Відомий на заході правовий словник Фішера характеризує державу як таку спільноту, в основі якої лежить територія, народ і державна влада.

Дійсно, держава є територіальним утворенням. Вона здійснює управління на обмеженій державними кордонами території, яка відіграє об'єднувальну щодо населення роль. Цією ознакою позначається її відмінність як від організації родового суспільства, яке формувалося на основі об'єднання за кровнородчими ознаками, так і від ідеологічних, виховних, етнічних та інших формувань, кожне з яких утворюється за спеціальними ознаками.

Як територіальне утворення, яке склалося шляхом адміністративно-територіального поділу на окремі територіальні одиниці — області, губернії, краї, кантони, штати, округи, провінції тощо, держава є самоорганізованою спільнотою.

Населення, яке мешкає в межах державної території, має свої певні особливості. Більшість населення пов'язана з державою стійкими відносинами громадянства. На відміну від іноземних громадян або осіб без громадянства, які теж можуть проживати на території держави, громадянин держави має найширший правовий статус і найбільш стійкі правові зв'язки з державою. Він також має права і повинен виконувати всі обов'язки, передбачені законодавством держави, тоді як інші мешканці позбавляються деяких з них (права обирати і бути обраним, обов'язку нести військову службу та ін.).

Основним елементом держави є, безумовно, політична влада. Інші ознаки держави здебільшого пов'язані з тими чи тими проявами державної влади. Найважливішою з них є здатність видавати закони й інші правові акти, які являють собою прояв безумовної загальнообов'язковості державної волі. Ця здатність водночас виступає як засіб самообмеження держави і забезпечення її невтручання в здійснення людиною своїх прав і свобод, впливу на поведінку, а через неї на суспільні відносини.

Похідною ознакою держави є наявність в ній чиновництва і формування військових контингентів — армії й поліції. Держава має у своїй власності певні необхідні для технічного забезпечення своєї діяльності засоби (транспорт, озброєння, будівлі, в'язниці і т. ін.). Для фінансового забезпечення своєї діяльності вона встановлює бюджет, систему податків, робить у разі необхідності внутрішні й зовнішні займи. Кожна держава має свої власні символи, якими є державні герб і прапор.

Держава є багатоаспектним явищем. Саме це відбивають і наведені вище її різноманітні визначення. Держава виступає в трьох головних аспектах: 1) як організація всього суспільства; 2) як організація певних класів або прошарків чи інших груп людей; 3) у створенні апарату влади. Два перших аспекти мають функціональний, а третій — механізменний характер.

Як організація всього суспільства держава виступає у внутрішніх та зовнішніх відносинах в інтересах всього населення країни, яке вона повинна репрезентувати і обслуговувати. Саме від імені держави приймаються ті рішення, які, маючи загальнообов'язковий характер, спрямовані на реалізацію і захист прав всіх громадян, на проведення соціальної політики як загальносуспільної політики. Як загальносуспільна організація держава сприяє роботі засобів зв'язку, боротьбі з порушниками законності, зі злочинністю, охороні громадського порядку. У цій якості держава є організатором усіх загальних справ — громадських робіт, охорони природи, пам'ятників культури, історичних цінностей, здійснює оборону країни від можливих зовнішніх нападів. Як представник всього суспільства держава здатна виступати в ролі арбітра між ворогуючими угрупованнями, пом'якшувати та узгоджувати різні соціальні, національні, мовні конфлікти, сприяти досягненню соціальних компромісів.

Цей аспект діяльності держави є основним і найзначущішим.

Разом з цим, держава, що діє в умовах суспільства, яке є соціально диференційованим, спирається на ті чи інші соціальні сили, на певну соціальну базу. Це можуть бути певні класи, прошарки, державна або партійна бюрократія, номенклатура. У зв'язку з цим держава здатна поєднувати захист інтересів всього суспільства з діями на їх користь. Інтереси суспільства можуть у певних випадках набувати пріоритету при вирішення загальнонаціональних справ. Соціальна база держави може бути менш або більш широкою. Вона може бути провідником інтересів одного або кількох класів, меншості або більшості населення. Це завжди позначається на змісті її діяльності, державній політиці, спрямованій на захист певних соціальних інтересів. У сучасній науці йдеться і про можливість фактичної належності влади в державі елітам — економічній, політичний, науково-технічній. Залежно від того, кому саме належить влада, держава може забезпечувати пріоритетну роль державної, приватної, суспільної власності або ж визнавати рівноправність усіх їх форм, може створювати всенародну або цензову демократію, забезпечувати пільги тим чи іншим прошаркам населення тощо.

Взята в механізмовому аспекті держава організована як певний апарат влади, який має складну структуру. Цей апарат являє собою розвинуту систему відокремлених від суспільства державних органів, які здійснюють владу переважно через професійних службовців. Апарат влади виступає як основний важіль управління суспільством, його реформування. Різні структури цього механізму мають різне функціональне призначення, взаємодіють між собою. У демократичній державі саме державний апарат повинен бути каналом здійснення народовладдя. В його складі існують органи первинного і вторинного народного представництва. Органи первинного народного представництва утворюються безпосередньо шляхом народного голосування, потім вони обирають органи вторинного представництва. В Україні органами первинного представництва населення є Верховна Рада і Президент України, а вторинного — Кабінет Міністрів, Верховний Суд, Конституційний Суд, Вищий Арбітражний Суд, Генеральний прокурор.

Вказані три аспекти діяльності держави і його головні ознаки повинні стати основою для її розгорнутого визначення. Держава є організацією політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає в якості офіційного представника всього суспільства і забезпечує з допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики.

Окремо слід наголосити на тому, що в умовах демократичного суспільства держава завжди є правовою організацією. Вона діє в межах права, яке має пріоритет над державою.

§ 2. Поняття та риси політичної влади

Центральним у характеристиці поняття держави є погляд на неї як на організацію політичної влади. В усіх аспектах своєї діяльності держава невідривна від такого універсального поняття, як влада.

Відомо, що влада здійснюється не тільки в державі, але й у всіх осередках суспільства — в суспільних утвореннях, політичних партіях, установах тощо. Влада властива всім суспільним відносинам — економічним, політичним, соціальним, ідеологічним. І хоча є різні підходи до поняття влади, найбільш практичним для її характеристики є погляд на неї як на прояв організованої сили, заснованої на здатності одних суб'єктів нав'язувати свою волю іншим, тобто керувати ними. Отже, в основі державної влади лежать відносини залежності між людьми. Ці відносини мають вольовий, а іноді і силовий характер і створюють можливість різними засобами нав'язувати державну волю громадянам та іншим суб'єктам суспільних відносин.

Державна влада має публічний характер і здійснюється як щодо своїх громадян, так і щодо інших суб'єктів, що перебувають у межах державної території. Вона проявляється через освячену законом їх економічну, політичну, психологічну залежність. На цій основі складаються відносини керування і підлеглості. Персоніфікація влади відбувається через апарат, що управляє суспільством.

Суб'єктами державної влади в межах своєї компетенції є державні органи, від імені яких виступають посадові особи. Ними можуть бути колегіальні множини людей (сесія Верховної Ради, засідання Кабінету Міністрів, органів, що входять до судової системи, тощо) або окремі особистості — державні службовці (президент, міністр, голова місцевої адміністрації, начальник райвідділу тощо).

Приймаючи обов'язкові для підвладних структур рішення, державна влада визначає лінію їхньої поведінки. Владні відносини можуть бути при цьому побудовані на добровільних і примусових началах. Методи здійснення державної влади різноманітні. Це може бути панування, управління, заохочення, психологічний вплив. При максимальній централізації і концентрації влади можливе здійснення не обмеженої законами і такої, що призводить до свавілля групової або ж особистої диктатури. Відповідно, підкорення велінням державної влади може бути засноване на звичці, переконанні в їх корисності, побоюванні невигідних, в тому числі й матеріальних, наслідків, на сподіванні матеріального чи морального заохочення або ж на побоюванні застосування державного примусу.

Сила авторитету влади держави значно ефективніша за авторитет її сили. Саме тому головним для забезпечення ефективності її діяльності є наявність у суспільстві переконання в природності, доцільності і необхідності її велінь.

Найважливішою ознакою державної влади є її політичний характер. Будь-яка політична діяльність і боротьба так чи інакше пов'язані з державою. Державна влада здійснюється над різноманітними суспільними угрупованнями і окремими особами при їх взаємодії одне з одним у процесі реалізації політики (угрупуваннями можуть бути класи, прошарки, соціальні, етнічні й релігійні групи, що об'єднуються в певні суспільні утворення). Політика завжди пов'язана з діяльністю держави, з участю в її справах. Більше того, політична влада є державною монополією. Інші організації, що існують у суспільстві, хоча і беруть участь у політиці, але їх влада поширюється тільки на членів тієї чи іншої організації і має характер звичайної суспільної, а не політичної влади. Держава є головним елементом політичної системи суспільства, до якої входять всі існуючі в суспільстві утворення політичного спрямування.

Взаємодіючи з різними ланками політичної системи — партіями, рухами, групами населення, об'єднаними за соціальними, національними, професійними, статевими та іншими ознаками, держава являє собою провідний суб'єкт політичного життя, що взаємодіє з іншими ланками політичної системи. Вона реєструє або анулює реєстрацію окремих недержавних утворень, встановлює правовий режим їх діяльності, наглядає за його додержанням. Недержавні формування, хоча безпосередньо і не здійснюють політичної влади, але беруть участь у боротьбі за прийняття тих чи інших державних рішень, за їх реалізацію або контроль за їх здійсненням, за зміну державної політики. Отже, завжди йдеться про участь у вирішенні державних справ, боротьбу за державну владу, за вплив на її діяльність. Через законодавство держава офіційно визначає правове становище інших елементів політичної системи. Оскільки усяка політична боротьба і діяльність так чи інакше пов'язана з державою, все це обумовлює виняткову її монополію на політичну владу.

Саме на державну владу покладається здійснення ряду функцій — напрямків її діяльності стосовно впливу на суспільні відносини. Через функції держави розкривається її сутність. Виходячи з того, що проблема функцій держави буде викладена в спеціальному розділі, обмежимось окремими зауваженнями.

Державні функції поділяються на кілька видів.

Основними серед них є ті, що визначають головні напрямки діяльності держави, а саме: економічна, політична, соціальна та ідеологічна функції. У державах різних історичних типів їх зміст і обсяг різні. Решта напрямків діяльності держави значно вужча і становить її неосновні функції.

Політична влада, яка монопольно належить державі, використовується нею для вирішення як внутрішньо-, так і зовнішньополітичних завдань. Цьому відповідає поділ державних функцій на внутрішні і зовнішні.

Більшість державних функцій мають постійний характер, проте деяким з них притаманний тимчасовий специфічний характер. Ці функції здійснюються під час воєнних військових дій, для боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, у зв'язку з участю в діях міжнародних збройних сил і т. ін. Тимчасові функції мають здебільшого надзвичайний характер.

Окрім державних функцій, є ще функції державних органів. Головні з них — законодавча, виконавча, судова і контрольна, — здійснюються групами однорідних державних органів. Поділ державної влади на органи, що виконують кожну з цих функцій, покладений в основу одного з основоположних принципів організації і діяльності державної влади — поділу влади.

Джерелом сучасної державної влади в демократичній державі є її народ. Легітимація цієї влади відбувається на основі делегування її народом шляхом вільних виборів відповідним державним органам за встановленою Конституцією процедурою. Згідно з Декларацією про державний суверенітет України виборним державним органом, що може виступати від імені усього народу України, є Верховна Рада. Другим всенародно обраним органом первинного представництва народу згідно з Конституцією України (ст. 103) є Президент України. Усі інші державні органи є похідними від перших двох.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Особливості формування держави в різних країнах світу	\|	Типологія держави

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.007 сек.