Шляхи проникнення паразитів в організм хазяїна

Для ектопаразитів задача заселення, або інвазії, хазяїна видається досить простою. Головним природним шляхом поширення ектопаразитів є безпосереднє осідання стадій розселення (пропагативних стадій) паразита на покривах придатних для його паразитування хазяїв. Таким чином розселюються інфузорії-триходіни, ектопаразитичні плоскі черви – турбелярії та моногенеї, паразитичні зяброхвості раки тощо. У багатьох ектопаразитів переходити з одного хазяїна на іншого за їх тісного контакту можуть не тільки личинкові стадії, здатні активно пересуватися, але й дорослі паразити (імаго). Зокрема, це стосується паразитичних комах (воші, волосоїди, пухоїди, мухи-кровососки тощо) та багатьох кліщів (перові та коростяні кліщі, демодекси тощо). В деяких випадках заселення ектопаразитами наступного покоління, нащадків хазяїв, відбувається з певними перешкодами, напр. у багатьох морських чи прохідних риб, молодь яких до певного віку тримається окремо від дорослих особин, окремими зграями в інших стаціях, зокрема поблизу місць нересту. Подібна ситуація складається для ектопаразитів зозулі звичайної, яка підкидає яйця у гнізда інших птахів. Зараження ними цих птахів може відбутися лише по досягненню статевої зрілості під час парування зі старшим за віком партнером.

Одним із шляхів переходу ектопаразитів з одного хазяїна на іншого є форезія – перенесення (транспортування) одних, дрібніших, паразитів іншими, більшими за розміром. Наприклад перові кліщі можуть чіплятися до пухоїдів чи мух-кровососок, які, перебігаючи чи перелітаючи (кровососки) з одного хазяїна на іншого, заражають останнього кліщами.

Проте інколи локалізація паразитів на поверхні тіла хазяїна є вторинною, їй передує більш або менш тривала міграція в тканинах тіла хазяїна. Найбільш показовою є складна міграція личинок підшкірних оводів жуйних ссавців. Самки оводів, які є вільноіснуючими комахами, що добре літають, відшукують копитних відповідного виду і приклеюють яйця до шерсті кінцівок чи шиї. Личинка, що виходить з яйця, спускається по волосині у волосяну цибулину, проникає далі під шкіру і мігрує пухкою сполучною тканиною в напрямку спини. Цей шлях може пролягати досить глибоко між м’язами, інколи пронизуючи стінку стравоходу чи спинномозковий канал. Врешті-решт личинки досягають підшкірної клітковини на ділянці спини вздовж хребта. Тут вони утворюють жовна, у яких досить швидко ростуть, линяючи кілька разів. Навколо хробаків розвивається запалення, яке поступово стає гнійним. Кожен нарив проривається назовні свищем, через отвір якого личинка старшого віку дихає повітрям. По закінченні розвитку личинки виходять назовні, падають на ґрунт, зариваються на певну глибину і перетворюються на лялечку. Через деякий час, частіше наступної весни, з лялечок виходять дорослі льотні самці та самки.

Ще складніший розвиток проходять паразитичні ракоподібні сакуліни. Їх вільноіснуючі личинки – наупліуси осідають на покривах крабів, приникає через покрив у внутрішні тканини, перетворюється на зародок, який поступово розростається у вигляді кореневої системи, що пронизує внутрішні органи (внутрішня сакуліна) і далі окремі відростки досягають стінки тіла на ділянці черевця хазяїна, проривають покриви і знов виходять на поверхню тіла, де врешті-решт розростаються у вигляді мішка, заповненого яйцями (зовнішня сакуліна).

Ендопаразити вирішують задачу проникнення в організм хазяїна по-різному. Відомо кілька шляхів, якими вони можуть потрапляти в організм хазяїна і досягати органів і тканин, у яких оселяються на біль-менш тривалий час.

Паразити шлунково-кишкового тракту, травної системи в цілому, потрапляють до хазяїна переважно через рот – перорально, головним чином з їжею. Це може бути цілеспрямоване поїдання проміжних хазяїв, безхребетних чи хребетних, які є звичайною їжею остаточного хазяїна. В інших випадках це може відбуватися випадково, якщо вільноіснуючі стадії паразитів (цисти найпростіших, яйця та личинки гельмінтів) потрапляють до шлунково-кишкового тракту хазяїна з іншою їжею, „забруднюючи” її (напр. з травою чи іншою рослинною їжею у травоїдних тварин). Таке „забруднення” їжі інвазійними стадіями паразитів називають контамінацією. Так само можуть „забруднювати” їжу заражені личинками дрібні проміжні хазяї, які не є об’єктами живлення остаточних хазяїв. Прикладом можуть бути ґрунтові орибатидні кліщі, проміжні хазяї деяких цестод копитних, зайців та дрібних гризунів. Одним із джерел перорального зараження паразитами є фекалії (гній), які можуть забруднювати їжу тварин (контамінація), а також завдяки звичці багатьох тварин поїдати фекалії інших тварин, зокрема і свого виду (копрофагія). Серед багатьох груп безхребетних є спеціалізовані копрофаги, багато з яких слугують проміжними хазяями паразитів хребетних.

Перорально, через рот, інвазійні стадії паразитів можуть потрапляти не лише з їжею, а також з водою природних водойм та інших джерел, особливо якщо частина життєвого циклу паразита відбувається у воді чи в гідробіонтах (напр., фасціоли або парамфістоми). Рідше вони можуть потрапляти з пилом разом з повітрям, яким дихає тварина, у дихальні шляхи, далі відхаркуються з мокротинням, проковтуються і опиняються у шлунково-кишковому тракті.

Пероральний шлях зараження відомий також для паразитів, які живуть поза кишечником хазяїна. Зокрема, таким чином тварини заражаються легеневими нематодами – геогельмінтами (діктіокаули) та біогельмінтами (протостронгіліди, метастронгіліди). В таких випадках личинки занурюються у стінки кишечнику, проникають в кровоносні судини і з кров’ю заносяться до легень. Тут вони розривають капіляри і виходять в альвеоли, мігрують дихальними шляхами і знаходять певні ділянки, притаманні виду (бронхіоли, бронхи, трахея тощо). Подібну міграцію здійснюють нематоди-філярії, що мешкають у повітряних мішках птахів, у підшкірній або у міжм’язевій пухкій сполучній тканині (дихейлонеми, диплотрієни). Через рот і кишечник відбувається зараження гемогрегаринами, кокцидіями, що паразитують у печінці, нирках тощо. Міграції кровоносною системою здійснюють також личинки цестод, проміжними хазяями яких є хребетні тварини. Перша личинка, онкосфера, виходить з яйця у тонкому кишечнику, ембріональними гачками пробуравлює слизову оболонку і потрапляє у дрібні вени, а далі воротною веною – до печінки, де личинки деяких видів виходять і оселяються в паренхімі органу. Личинки інших видів здатні осідати в легенях або ж прямують далі до серця, у велике коло кровообігу, осідаючи, залежно від виду, у м’язах, нирках, мозку, на серозних покривах черевної порожнини тощо. Личинки деяких видів не виявляють специфічності до певних тканин, зокрема, ехінококові міхурі реєструються у печінці, легенях, нирках та багатьох інших органах.

Зараження безхребетних – проміжних хазяїв також найчастіше відбувається перорально, пасивно, якщо ці тварини є фільтраторами або живляться подібно дощовим червам та більшості черевоногих молюсків. У багатьох випадках безхребетні „вважають” вільноіснуючі планктонні личинки гельмінтів своєю звичайною їжею і активно їх поїдають (корацидії цестод-стьожаків дуже «подібні» до інфузорій, якими живлять їхні проміжні хазяї-копеподи). З кишечника личинки мігрують у порожнину тіла, жирове тіло, гепатопанкреасс, гонади та інші органи, де проходять певні стадії розвитку.

Слід зазначити, що, перш ніж оселятися у певній ділянці шлунково-кишкового тракту, личинки багатьох кишкових паразитів здійснюють досить тривалу міграцію до крипт слизової оболонки, мезентеріальних лімфатичних вузликів, підшлункової залози, легень тощо, де проходять певні стадії розвитку, а далі повертаються до шлунково-кишкового тракту, де досягають статевої зрілості та розмножуються (аскариди, токсокари, стронгіліди коней).

Деякі кишкові нематоди потрапляють до організму хазяїна іншим шляхом, не перорально, а напр. перкутанно, тобто їхні вільноіснуючі личинки пробуравлюють шкіру і потрапляють у кров’яне русло, з якого після певної міграції через легені потрапляють до кишечника, де й оселяються на певний час (напр. анкілостоми). Таких видів небагато, так само як і серед паразитів інших органів. Так, цим шляхом потрапляють до хазяїна трематоди, що паразитують у кров’яному руслі – шистозоматиди, церкарії яких з води активно проникають крізь шкіру хазяїна до дрібних судин. Церкарії неспецифічних для людини пташиних шистозом „атакують” і людей, що купаються в неглибоких природних водоймах, спричинюючи церкаріозний дерматит. Досить часто активно перкутанно проникають у проміжних хазяїв-гідробіонтів (молюсків, риб та інших) мірацидії та церкарії трематод. Так само перкутанно, але пасивно, через переносників (передавачів), потрапляють до хазяїна численні найпростіші, що паразитують в крові (малярійні плазмодії. гемоспоридії, трипаносоми), деякі інші паразитичні найпростіші, тканинні нематоди філярії тощо. Такий шлях зараження називають інокулятивним(інокуляція).

Інколи яйця чи личинок безпосередньо у тканини або порожнини тіла хазяїна вводить самка паразита, напр., порожнинних оводів (у ніздрі ссавців), їздців (у дорослих комах, їхніх личинок чи яйця), вольфартової мухи (в рани хребетних). Деякі паразити потрапляють до місця своєї звичайної локалізації прямим шляхом,безпосередньо із зовнішнього середовища. Зокрема, досить багато паразитичних хвороб статевих органів передається статевим шляхом під час парування. Личинки певних видів мух проникають у сім’яприймачі дощових червів через отвори цих органів, деякі інфузорії-триходіни потрапляють у сечовий міхур риб через сечовивідний канал, а моногенеї – полістоми амфібій – через клоаку і сечовивідний канал, церкарії диплостом, які паразитують в очах риб, проникають у очне яблуко безпосередньо з води, а личинки нематод-телязій, які є паразитами кон¢юнктивальної порожнини ока копитних, виходять з проміжних хазяїв-мух під час живлення останніх виділеннями з ока тварини.

Вище ми розглянули так звану „горизонтальну”передачу паразитів між різними особинами популяції хазяїна. Так само може відбуватися і „вертикальна”передача від батьківського покоління до наступного. Проте існують і спеціальні шляхи передачі інвазії нащадкам. Це внутрішньоутробне трансплацентарне зараження у ссавців, коли ті чи інші життєві стадії паразитів проходять крізь плацентарний бар’єр з материнського організму до плоду (личинки токсокар, токсоплазми та ін.), а також трансмамарно, через молоко матері (деякі види нематод, трематод, цестод). У яйцекладних хребетних, комах, кліщів і деяких інших тварин збудники інвазії, переважно з найпростіших, можуть переходити у яйце, яке розвивається у статевих шляхах самки і пізніше проникати в ембріон, що розвивається у відкладеному яйці. Це так звана трансоваріальна передача інвазії.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Специфічність паразитів щодо хазяїна	\|	Ендопаразити

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.041 сек.