Політика індустріалізації та колективізації в УРСР (30-ті рр.. XX ст.): поступ, результати та негативи.

Українізація (коренізація) в УРСР: суть політики радянської влади, злет і наслідки.

Кореніза́ція — політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (а інколи — й панівного) статусу їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920х років. Політика започаткована XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві.

В Україні вона набула насамперед форми «українізації». Поняття «коренізація»[3] на довгі роки зникло з радянської політичної лексики, з'явившись лише в горбачовську «перебудову».

Хоча доба «коренізації» та «українізації» була важливою і яскравою, її основним завданням було «вкорінення» влади на окраїнах, врахування національних чинників при формуванні партійно-державного апарату. Це потенційно несло в собі загрозу унітарній державній структурі, оскільки здійснювалося під гаслом подолання великодержавного шовінізму, а відтак мало призвести до формування місцевих етноеліт. Вони мали з часом «забронювати» адміністративно-управлінські посади і престижні соціальні ніші, а відтак неминуче повинна була змінитися парадигма їхніх стосунків із центром. Змінитись у бік бодай формального визнання свого статусу, вимог певної автономії і респекту з боку центральних управлінських структур ієрархії локальних владних відносин.

Парадокс: з одного боку тривав процес партійно-бюрократичної централізації, а з іншого — збільшувалася кількість національно-територіальних утворень, підвищувався їхній формальний статус.

«Коренізація» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того чи іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей — це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер розв'язувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику в двох напрямах, дотримуючись лінії на «українізацію» і на сприяння розвиткові нацменшостей. Практично цю лінію реалізував насамперед наркомат освіти УССР. І ось хоч і каліченою, але українською мовою заговорили представники партійно-державної еліти. Не зважаючи на те, що «українізація» була специфічним явищем, її сприйняли представники української інтелігенції: і прокомуністично налаштовані, і ті, які прагнули в рамках тодішньої державності підтримувати національні традиції. Невипадково завдяки зусиллям таких діячів, як академік Михайло Грушевський (він повернувся в Україну в березні 1924 року) та інших, історичний і культурний процеси в Україні почали розглядатись як такі, що розвивалися поруч з історією Росії, а не як регіональний варіант останньої.

Так, під тиском «націонал-комуністів» Сталін і його оточення пішли на проведення контрольованої «коренізації». Пішли, маючи на меті згодом розпрощатись із цією політикою у звичний для себе, але трагічний для адептів цієї політики, спосіб. Це станеться через 10 років, наприкінці голодного 1932 року, коли офіційно буде засуджено «українізацію» як «петлюрівську», а її прихильники почали «українізувати» Соловки та інші сталінські табори

Курс на індустріалізацію був узятий на XIV з'їзді ВКП (б) і Х з'їзді КП (б) (грудень 1925). У радянській моделі індустріалізації акцент робився на розвиток передових в той час галузей, матеріальної основи військово-промислового комплексу. Проте з середини 1920-х р. і до кінця 1-ї п'ятирічки в УРСР основна увага приділялася розвитку легкої та харчової промисловості, що було обумовлено достатніми запасами місцевої сировини, кадрами, традиціями. Основні кошти направлялися в паливну, деревообробної, паперову, шкіряні та харчову галузі, так як розвиток їх вимагало менше капіталовкладень і часу. Частина коштів була спрямована на розвиток енергетики, машинобудування і на виробництво будівельних матеріалів.

Курс на індустріалізацію вимагав величезних капіталовкладень, перерозподілу коштів на користь промисловості, тим більше, що грошова емісія звела до нуля позитивні результати грошової реформи.

Незважаючи на особливості проведення індустріалізації в УРСР (заборона союзним урядом будівництва в західних прикордонних районах республіки великих промислових підприємств, значні втрати від різниці цін на привізні промислові товари і низькі на вивезені сільськогосподарські продукти і деревину), до кінця 1930-х рр.. БРСР перетворилася з аграрної країни в аграрно-індустріальну.

Підсумками проведення сталінського плану сверхіндустріалізацію та суцільної колективізації стало створення сучасної на той момент матеріально-технічної бази в промисловості і сільському господарстві. Це забезпечило будівництво нового соціалістичного ладу в СРСР, в тому числі і БРСР. Для виконання завдань модернізації (перетворення) країни керівництвом країни був використаний масовий ентузіазм трудящих. Шляхом величезної напруги сил була побудована потужна індустріальна база. У СРСР утвердився індустріальний тип суспільства. Збільшилася кількість міст і міського населення, що означало урбанізацію. Покращились матеріальні умови життя радянських людей. Був досягнутий високий рівень освіти, науки, культури. Сталінська модернізація забезпечила будівництво в країні так званого «державного соціалізму», як його характеризують сучасні історики. В економічній області встановилася єдина державна власність на засоби виробництва.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Підсумки та уроки національно-визвольних змагань в Україні в 1917 – 1920 рр.	\|	Українське питання» напередодні та в роки Другої світової війни.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.