Новини освіти і науки:

G+

Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция

Загальна характеристика доби Відродження у Франції

План

1. Загальна характеристика Відродження у Франції.

2. Ф. Війон – легендарний поет Франції.

3. Життєвий і творчий шлях Ф. Рабле.

Франція являла собою єдину державу, була однією із найбільших за чисельністю населення країною Європи. Головним змістом французької історії кінця XV – початку XVI ст. стала централізація країни, зміцнення королівської влади. Незважаючи на те, що сторічна війна з Англією (1339–1453 рр.) залишила країну повністю зруйнованою, Франція швидко оживала, починала багатіти. Змінювався характер економіки, її виробничих сил, якісний склад, що повністю змінювало устрій французького королівства. У торгівлі це була епоха кредиту, започаткування банків, коли ярмарки ставали центром світової торгівлі і великою інтернаціональною біржею європейських народів, де можна було побачити іспанські, німецькі, швейцарські товари. У землеробстві – це епоха розкріпачення селян, у промисловості – виникнення перших підприємств капіталістичного типу (книгодрукування, паперова справа). Із загальної плебейської маси виділявся клас буржуа, який проявляв свою активність у всіх галузях економічного і духовного життя країни. Він пробирався до королівського трону і разом з родовитими дворянськими прізвищами входив до безпосереднього оточення короля, нову придворну аристократію, його речників, міністрів, душеприкажчиків, які не лише підтримували правителя, а й забезпечували агресивну політику французького королівства. Починаючи, з походу Карла VIII (1492 р.), французькі королі зі своїми арміями прямували до італійських земель, країни мистецтва і поезії, осередка античної філософії і літератури. Вони вивозили зразки італійської культури до себе на батьківщину. Тому дуже швидко вплив італійської культури став відчутний у всіх сферах французького суспільного життя.

Гуманізм та італійська література давали новий поштовх французькій літературі. Король Франциск І виписав з Італії Тиціана для написання портрету, заснував першу вищу світську школу, покровительствував письменникам і художникам. Одночасно він наказав спалити на аутодафе одного із найкращих друкарів Франції Доле, а гугеноти, в свою чергу, спалили іспанського лікаря Сервета, який вивчав систему кровообігу.

Маргарита Наваррська (1492–1549)була покровителем гуманістів, які розповсюджували у суспільстві ідеї просвітництва. Талановита, допитлива, розумна, освічена (знала латинську, грецьку та єврейську мови), вона підтримувала ідеї Реформації і вела релігійне листування з єпископом Брисонне. Писала благочестиві вірші про порятунок грішних людей благодаттю Божою. Письменники того часу називали її «перлиною», саме так перекладалося з латині її ім'я, квіткою, що відповідало другому значенню її імені («маргаритка»), оспівували її розум і серце. Маргарита Наваррська писала ліричні вірші, однак майже всі вони були релігійного змісту. Нею написані молитви у віршах, дві релігійні поеми – «Дзеркало грішної душі» і «Свято агнца». Перша поема була піддана осуду Сорбонною як єретична. Релігійні твори Маргарити Наваррської були нецікавими для наступних поколінь і не відрізнялися поетичною майстерністю. Славу їй приніс роман «Гептамерон» («Сім днів») – збірка новел про любовні пригоди. Форма цього твору була запозичена у Боккаччо («Декамерон») і Чосера («Кентерберійські оповідання»). Проте за змістом роман самостійний.

За сюжетом 10 шляхетних кавалерів і дам перебували на піренейських мінеральних водах. У зв'язку з повінню відпочиваючі перебралися до монастиря. Вони змушені чекати впродовж 10–12 днів, коли побудують міст через річку. Щоб скоротати час, вирішили зранку вголос читати Святе Писання, а решту вільного часу розповідати різні історії і обговорювати їх. Зібрання їх проходили у монастирському садку. Головна особа цього товариства – пані Уазіль. Всі оповідки легкі, вичурні. У них розповідається про людське життя, його слабкості і помилки. Багато місця у новелах відводиться ченцям, які зображувалися з іронією.

Головна тема – тема любові у різних її проявах. Історії поділялися на сентимеїтально-романтичні, у яких описувалися високі почуття героїв, і побутові, у яких наголошується на грубій чуттєвості. Наведемо приклади.

Новела 33. Графу Карлу Ангулемському сповістили про одну добропорядну дівчину, яка завагітніла без чоловіка. За її словами, таке могло статися лише через посередництво святого духу. Люди повірили дівчині і шанували її як святу. Священиком у цьому приході служив її брат, людина немолода і сувора. Після того, що відбулося з сестрою, він став тримати її під замком. Граф зрозумів, що тут приховується якась брехня, і наказав капелану та сулейському чиновнику провести розслідування. Було встановлено, що саме брат спокусив свою сестру. Коли священика заарештували і кинули до в'язниці, він у всьому зізнався. Після звільнення сестри від дитини, їх обох спалили живцем на вогнищі.

Новела 71. Лимар із Амбуаза дуже сумував через те, що помирала його дружина. Служниця вирішила заспокоїти господаря, і зробила це так успішно, що він заволодів нею прямо на очах помираючої дружини. Не в змозі винести такого вчинку чоловіка, дружина лимаря, яка уже два дні не могла вимовити жодного слова, закричала: «Ні! Ні! Ні! Я ще не померла!» Вона почала лаятися. Гнів прочистив їй горлянку, і жінка стала одужувати. Від того часу жодного разу вона не дорікала своєму чоловікові у тому, що він мало її кохав.

На початку восьмого дня розповіді обривалися.

Для Маргарити Наваррської головне – моральна позиція героїв. Вона уславлювала неоплатонівське кохання і засуджувала плотську пристрасть.

Кредо автора вміщено у словах із 19 новели: «Справжня досконала любов, на мій погляд, відбувається тоді, коли закохані шукають один у одному досконалість, будь-то врода, доброта чи щирість у поводженні, коли ця любов неодмінно прагне прихильності і коли серце їх так шляхетно й високо, що вони готові швидше померти, ніж дати волю низьким мотивам, які не сумісні ні з совістю, ні з гідністю, бо душа створена для того, щоб повернутися до свого божественного начала, і доки людина живе, вона неодмінно цього хоче».

Мишень Ейкем де Монтень (1533–1592).Жив і працював у період громадянської війни. Народився 28 лютого 1533 року в родині мера міста Бордо. Отримав гарну освіту. У шість років розпочав навчання у бордоському коледжі, а в тринадцять закінчив повний курс усіх наук, які там викладали. Деякий час вивчав юриспруденцію у Тулузькому університеті, до 1570 року служив парламентським речником. Залишив службу і зайнявся літературою, подорожами Європою. У 1580 випустив «Проби» у двох томах, а у 1588 році світ побачив третій том. Був обраний на посаду мера Бордо. Останні 20 років життя хворів. Помер у 1592 році.

«Проби»за жанром – есе. Працював над ним майже 20 років. В основу його філософії покладено переконання в сумнівності людського пізнання.

У передмові автор зазначав: «Зміст моєї книги – я сам». Він намагався пізнати істину не лише про себе самого, а й зрозуміти, у чому ж полягала її істинність. У книзі

протиставлялося власне «я» та «інші». Причому Монтень не відокремлював себе від «інших», оскільки всі люди мали «однакові здібності і засоби пізнання та судження».

Автор вважав, що людина не спроможена пізнати абсолютну істину. Досвід – єдине надійне джерело пізнання. Лише природні закони могли слугувати ключем до пояснення походження речей. Наука повинна була обмежуватися тим, що доступно людині, навчати лише практичному мисленню і спрямовувати розум на існуючі речі. її найвища мета – сприяти пануванню людини над природою.

Клеман Маро.Тривалий час жив при дворі Маргарити Наваррської, був її пажем. Його батько, Жан Маро, камердинер короля, теж був поетом, оспівував військові походи Людовика, вроду його дружини. Отже, Клеман ріс у поетичній атмосфері. Він назавжди залишився відданим королеві Маргариті, розділяв з нею її любов до гуманізму, поезії. Присвячував їй поетичні послання, ліричні вірші. Почуття його були не дуже глибокими, бо він вів легковажне, веселе життя. За необережні вислови у релігійдах питаннях поета звинуватили у протестантстві і кинули до в'язниці. Його звільнили за наказом короля Франциска. Клеман перекладав псалми, які подобалися двору, але, з точки зору духовенства, вони були написані в дусі Реформації. Після звинувачення він знайшов порятунок у Женеві, де прийняв кальвінізм. Продовжував перекладати псалми. Ностальгія за батьківщиною привела до Франції, де він приховав свої реформаторські переконання. Його псалми сприяли розповсюдженню реформаторського сповідання і мали багато прихильників у південній Франції. Католицьке духовенство не могло допустити цього – йому знову загрожував арешт. Франциско не захотів захистити поета, бо на той час був ворогом кальвінізму. Тому Маро втік з Франції до Женеви, а потім переселився до Турину, де й помер у вересні 1544 року.

Клеман Маро здобув популярність у Франції. Його псалми стали бойовими гімнами, ліричні вірші захоплювали читачів, переклади класичної поезії нікого не залишали байдужими. Він був поетом вищого кола суспільства, ніколи не занурювався у вир простонародного життя. Вичурна простота його поезії тривалий час називалася у французів стилем Маро.

П'єр Ронсар (1524–1585).Народився 11 вересня 1524 року в родині незаможного дворянина, поета-дилетанта, який прищепив сину любов до античності.

Отримав гарну освіту в Наваррському коледжі, посідав значне місце у суспільстві. Був секретарем одного із гуманістів дипломатів Лазаря де Баїфа. З 1550 року служив при дворі Карла IX в якості придворного поета, ведучи легковажний спосіб життя, але прийняв духовне звання. Генріх II дав йому багато бенефіцій. Карл IX доповнив їх новими. Сучасники уславляли його навіть більше, ніж він на те заслуговував. Ронсара називали королем поетів. Він написав декілька сот сонетів, багато од, епічну поему «Франсіада» про пригоди царя Франка, засновника французької монархії, яку вважав рівною «Іліаді» та «Енеїді». Головне досягнення Ронсара полягало в тому, що він ввів до французької поезії склад і форми класичної та італійської поезії. Ронсар, подібно до Пушкіна, започаткував французьку літературу.

Найкращі його твори були надруковані наприкінці 40-х років XVI ст. Це «Ода», цикл петрарківських сонетів «Любов до Кассандри». У 50-х роках написано два цикли віршів до Марії у стилі римських поетів Катулла і Овідія. Марія – проста дівчина, тому й вірші були простими і природними. Ронсар – засновник жанру послання. У 70-х роках він написав цикл «Сонети до Єлени» про любов до прекрасної дами. За життя зазнав гучної слави. Вніс у французьку поезію різноманітні поетичні розміри і створив гармонію вірша. Помер 27 грудня 1585 року в Сен-Ком-сюр-Луар.

Ронсар і «Плеяда».П'єр Ронсар – один із провідних поетів «Плеяди» (1550– 1585) (семисузір'я), її керівник. Назва групи взята з вірша самого Ронсара. За зразок правила Олексавдрівська Плеяда, яка включала сім відомих грецьких поетів доби Птоломея II. До складу членів «Плеяди», окрім Ронсара, входило ще шестеро поетів: Етьєн Клодель, Жоакім дю Белле, Антуан де Баіф, Понтюс де Тіар, Ремі Белло, Жан Дора.

Жоакім дю Беллепоходив зі славетного, але зубожілого роду. Народився в Анжу в замку Тюрмельєр. Рано втратив батьків. У Пуатьє вивчав право, де й зустрівся з Ронсаром, з яким подружився на все життя. У 1547 році залишив юриспруденцію і переїхав о Парижа, де став навчатися разом з Ронсаром у колежі Коняре. Під впливом Петрарки видав у 1549 році збірку «Масліна», від якої відмовився через три роки. До неї входило декілька од і 50 сонетів. Через бідність у юнацтві захворів на сухоти. У 1553 році був уже зовсім хворою людиною. Чотири роки провів у Італії в якості секретаря з фінансової справи. Ностальгія за батьківщиною привела його до Франції, де він написав книгу про життя, час і себе «Співчуття». У ній описано любов до заміжньої римлянки Фаустини, перипетії непростого і шаленого його кохання. У 1549 році до нього знову повернулася глухота. Мучився й іншими хворобами. Поет помер 1 січня 1560 року. Похований у каплиці Собору Паризької Богоматері.

Етьєн Клодель– справжній засновник французької трагедії, наслідував класичні та італійські зразки. Йому належали трагедії «Клеопатра», «Помираюча Дідона», комедія «Абат Євгеній» та ін. Вів легковажне життя, помер рано, не побачивши розквіту власного напрямку творчості. Лише у наступному столітті його творчий пошук привів до виникнення класичної французької драми.

Антуан де Баїфжив при дворі, мав доходні бенефіції, був фанатичним католиком, наслідував давніх поетів, особливо Марціала, звертався до еротичних описів у безцеремонній формі.

Останні члени Плеяди – Тіар, Белло, Дора– теж наслідували Ронсара, переносили на ґрунт французької поезії дані форми, вживали грецькі і латинські слова.

2. Ф. ВІЙОН – ЛЕГЕНДАРНИЙ ПОЕТ ФРАНЦІЇ

Франсуа Війон– один із найвідоміших поетів Середньовіччя. Літературна спадщина його невелика, вона сповнена критичних відгуків щодо схоластичної освіченості. Творчість поета руйнувала зсередини норми сучасної йому поезії, виходила за межі догматичного мислення і світосприйняття.

Справжнє ім'я і прізвище поета – Франсуа де Монкорб'є (1431–1463). Про нього відомо небагато. Народився в передмісті Парижу у квітні 1431 року. Припускають, що його мати була родом з провінції Беррі. Вона не змогла залишити при собі сина. Батько Франсуа помер, коли йому виповнилося 8 років, і хлопчика усиновив родич Пйом де Війон, капеллан церкви св. Бенедикта. Він же дав йому і своє прізвище. Навчався майбутній поет на факультеті мистецтва у Сорбонні. У 1449 році отримав диплом бакалавра, потім став ліценціатом, а у 1452 році – магістром вільних мистецтв.

Перша сутичка поета із законом сталася у 1455 році, коли він через жінку поранив ножем клірика Філіпа Сермуаза. Війон опинився у середовищі «декласованих». Усе його життя проходило у постійних мандрах Францією у товаристві покидьків. Таке життя остаточно підірвало його моральні принципи. Злочинці приваблювали поета своїм темпераментом, ритмом життя, динамікою злочину. У 1466 році Війон взяв участь у пограбуванні казни теологічного факультету Наваррського колежу. Імена злочинців стали відомі владі, і Війон чотири роки (1456–1460) переховувався у провінціях Беррі, Орлеану й Дефіні, боячись розслідування. У 1460 році його приговорили до страти в

Орлеані. Врятувала поета амністія на честь приїзду доньки герцога Карла Орлеанського Марії. Улітку 1461 року поет опинився у єпископській в'язниці міста Мен-сюр-Луар і вийшов з неї завдяки королівській амністії Людовіка XI. Друзі і родичі домоглися для нього умовного покарання під письмове зобов'язання повернути свою частку награбованого у Наваррському колежі (120 екю).

Франсуа Війон намагався служити при дворах принців-поетів Карла Орлеанського і Рене Анжуйського, але не зміг там пристосуватися.

Серед творчого доробку поета можна виділити дві поеми «Ле» («Малий Заповіт») (1456) і «Заповіт»(1461) та окремі вірші.

Поема «Малий Заповіт» розповідала про паризький період життя поета. «Заповіт» – сповідь людини, яка пережила страх смерті.

У 1462 році поет повернувся до Парижу і потрапив до в'язниці Шатле у зв'язку з бійкою, у якій був поранений папський нотаріус і в якій він брав участь. Його приговорили до смерті через повішення. Поет звернувся до апеляційного суду, який довів непричетність Війона до справи. Але йому наказали залишити Париж на 10 років. Далі сліди поета губляться. Війон двічі отримував відпускні грамоти від королів Карла VII і Людовика XI. Він був впевнений, що отримає такий же самий лист і від Бога, в якому йому буде пробачено всі його гріхи. Достеменно відомо, що у 1489 році, коли побачило світ перше видання його віршів, він уже помер.

Вперше вірші Війона були надруковані у 1489 році паризьким видавцем П'єром Леве. У 1532 році поет Клеман Маро видав збірку віршів Війона, яка була досить популярною серед читачів. її перевидавали 32 рази.

Творчість Франсуа Війона мала великий вплив на поетів наступних століть. Про нього шанобливо відгукувалися письменники доби Просвітництва Ж. Лафонтен, і Буало, Ж. Мольер, П. Бомарше. У XIX ст. Теофіл Готье відродив інтерес до поета. Шарль Бодлер і Поль Верлен вважали його своєю предтечею, цінували не тільки щедрість і відвертість поета, а й відшліфованість форми його віршів.

Маленька жартівлива поема «Малий заповіт» складалася із 320 рядків. «Великий Заповіт» містив 186 строф – восьмивіршів, 16 балад, 3 рондо і вірші. Головна тема твору – конфлікт людини і суспільства, самотність в оточуючому світі.

Один із лейтмотивів – тема смерті, яка вражала трагічною конкретністю. Поета не лякала потойбічна кара, він відкрив безвихідь і неминучість небуття. Тому затикав насолоджуватися життям, бо яке б не було воно важке, все ж краще за смерть. Його душу тішила думка, що смерть урівняє багатого й бідного.

Не менш цікавий у поемі і лейтмотив бідності, яка часто штовхала людину до грального падіння. Автор вперше у світовій літературі звернув увагу на трагедію знедоленої і самотньої людини, причому не ідеалізуючи її.

У «Заповіті» Війон торкався і лейтмотиву любові. На відміну від представників куртуазної лірики, поет спрямовував свій гнів на жінок, оскільки любов стала продажною і брутальною, базувалася на брехні і користі. Він мріяв про справжню, вільну любов, але, на жаль, не знаходив її. Тому через весь твір рефреном проходять такі рядкі: «Щасливий той, хто не закоханий!»

Один із найвідоміших його творів – «Балада прикмет».Він оригінальний за своєю побудовою, оскільки кожен рядок, а їх аж 27, розпочинається анафорою «Я знаю». Такий повтор допомагав сконцентрувати увагу читача на образі людини, яка загадкою для самої себе, бо знає все, «не знає лиш себе». У творі чітко визначено дві сили, що взаємодіяли між собою, – це образ ліричного героя і життя в уї&ому розмаїтті його

проявів, яке він намагався пізнати. Водночас герой прагнув пізнати і себе, і свою власну природу, і своє місце у світі.

Земне життя постало реальністю і мало для нього велику цінність. Воно було складне і суперечливе, охоплювало різні сфери. Конкретні поняття містили глибокий філософський зміст. Одні були об'єднані за контрастом (сон-пробудження), інші – суміжністю (сосна-ялина). Такий прийом дозволяв відобразити різноманітне і непередбачене життя людини.

Ліричний герой – не ідеальна, а звичайна, пересічна людина. Маючи великий життєвий і духовний досвід, поет вчився відрізняти справжнє від ілюзорного, гарне від поганого.

Я знаю – мухи гинуть в молоці,

Я знаю добру і лиху годину,

Я знаю – є співці і є скопці,

Я знаю по голках сосну й ялину,

Я знаю, як кохають до загину,

Я знаю чорне, біле і рябе,

Я знаю, як Господь створив людину,

Я знаю все й не знаю лиш себе.

Я знаю всі шляхи й всі манівці,

Я знаю небо щастя й сліз долину,

Я знаю, як на смерть ідуть бійці,

Я знаю і чернички спідничину,

Я знаю гріх, але грішить не кину,

Я знаю, хто під течію гребе,

Я знаю, як в бочках скисають вина,

Я знаю все й не знаю лиш себе.

Я знаю – коні є і є вузці,

Я знаю, скільки мул бере на спину,

Я знаю, хто працює без упину,

Я знаю сну й пробудження хвилину,

Я знаю Рим і як він всіх скубе,

Я знаю і гуситську всю провину,

Я знаю все й не знаю лиш себе.

Я знаю палац, знаю і хатину,

Я знаю цвіт, і плід, і соб-себе,

Я знаю смерть і знаю домовину,

Я знаю все й не знаю лиш себе.

«Балада на прислів'ях».Побудована як стилістична гра з прислів'ями, що відображали земне буття людей. Люди йшли на війну, точили теревені, пили, гуляли, працювали і закохувалися – таке воно життя. Але вони не вміли цінувати його, наповнювати змістом кожну хвилину. Ліричний герой прагнув духовності, визначеності в усьому. Очікування Різдва – головний мотив поезії. Це символ морального очищення й оновлення світу. Однак воно має здійснюватися передусім у душах людей. Мова йде не стільки про церковне свято, скільки про духовне народження людини. Діждатися свята, тобто щастя, у житті – мрія менш імовірна, ніж те, що дурень стане мудрецем.

Коза на криз лиха не мине,

Глек носить воду, поки не поб'ється,

Кохану гріють, поки не спахне,

Кують залізо, тож воно і гнеться.

Всяк вартий того, що йому дається,

Вода весною в річках прибува,

Хоч дуже швидко час біжить здається,

Ми довго дожидаємо Різдва.

Коли кума базікати почне,

Верзе, що хоче, доки не заткнеться,

Швець – шиє, жнець – у полі жито жне,

Біда приходить, та й вона минеться,

Приходять завжди по сівбі жнива,

Хоч, може, й навпаки комусь збагнеться, –

Ми довго дожидаємо Різдва.

Голодний пес в конурі не засне,

Ідуть на штурм, як місто не здається,

Плід викидають, коли гнить почне,

П'яниця буде пити, поки вп'ється,

Найкраща пісня. А й вона псується,

ст -

Як знати наперед її слова, Життя біжить, – ще тільки рік почнеться, А ми вже дожидаємо Різдва. Пересміють смішне на геть сумне, Сорочка найдорожча мнеться й рветься, Найбільша радість також промайне, Де розум плаче – глупота сміється, Ханжа до раю за життя проснеться, Він спить і бачить чудеса и дива, Всіляка нитка з кужеля снується, – Ми довго дожидаємо Різдва, Мій принце! Краще дурневі живеться Від іншого всілякого єства – Він ще й на мудреця перекується, Покіль ми дожидаємо Різдва. Новаторство Ф. Війона:

– побудова поетики на контрасті та іронії, ліричному суб'єктивізмі і сенсуалізмі
(тяжіння до чуттєвого боку життя);

– звернення до образів, форм, мотивів, жанрів середньовічної поетики з метою їх
руйнування;

– використання антифразіса (вживання слів у протилежному значенні) і
двозначності;

— застосування внутрішнього драматизму, пародійності;

— відсутність соціального протесту. Заміна його картинами жебрацтва, пороків;

— інтерес до внутрішнього світу людини;

— розкриття особливостей епохи, самовідчуття людини;

— зображення навколишнього світу через сприйняття непересічної індивідуаль
ності.

3. Життєвий і творчий шлях Ф. Рабле

Франсуа Рабле народився у Шиноні у 1495 році. Він був молодшим сином дрібного судового чиновника, походив із заможної родини. Пращури Рабле – вихідці із народу,

але батько успадкував по материнській лінії дворянський титул і деякі маєтки. Мати померла рано. З 10-річного віку хлопець почав мандрувати по монастирях. Оскільки Франсуа був молодшим сином, то за законами того часу міг розраховувати в житті лише на себе. Батько хотів, щоб син був ченцем. У 1510 році хлопець вступив до французького монастиря і до 1524 року був ченцем у Фонтені-ле-Конті, там же одержав сан священика у віці 25 років. Проте залишився сам собою, в угоду церкви не змінив ні поглядів, ні способу життя. Духовні подвиги мало спокушали талановитого юнака, адже він хотів учитися. У 1527 році Рабле попрощався з монастирським життям назавжди. У 35 років він відправився на південь Франції у Монпельє, щоб вступити на прославлений медичний факультет. Менше ніж через два роки Рабле пройшов повний курс медичної премудрості, одержав звання бакалавра і, як це було заведено, виступав на факультеті з лекціями, у яких давав тлумачення праць батьків медицини Гіппократа і Галена. У 1532 році Франсуа вже в Ліоні – лікар, який працює, за мізерну платню в 40 лір на рік та має складні умови роботи. Палати в ті часи були переповнені хворими (до 200 чоловік у кожній) по декілька хворих на одному ліжку. Він не лише практикував, але й розповсюджував медичні знання. У 1532 році вийшла його книга «Афоризми» Гіппократа для лікарів. 22 травня 1537 року Рабле отримав вище вчене звання – доктора медицини у Монпельє і почесні відзнаки: золоту каблучку, викарбуваний золотом кушак, панаму із чорного сукна і шапочку з малинового шовку, а також примірник творів Гіппократа.

Гуманіст був особистим лікарем кардинала Жане дю Белле, якого двічі супроводжував до Риму. Все життя він користувався покровительством як політичних діячів (Маргарити Наваррської, Гійома дю Белле), так і високого ліберального священослужительства, що позбавило його від багатьох неприємностей у зв'язку з публікацією роману «Гангартюа і Пантагрюель».

Майбутній письменник буквально «з'їдав» твори Гомера, Платона, Вергілія, Арістотеля, Данте і Бокаччо. У 1533 році під псевдонімом Алькофрібас Назьє вийшла перша частина «Пантагрюеля», написана рідною мовою, що розширило коло читачів. Нову книгу під тим же псевдонімом він видав у 1534-му. Потім упродовж 12 років мовчав, бо у країні почалася жахлива інквізиція: у 1544 році помер у вигнанні поет Клеман Маро; покінчив життя самогубством, кинувшись на власний меч, Депер'є; Етьєн Доле був спалений на вогнищі у Парижі за книгу, спрямовану проти церкви. Разом із ним було спалено й те, що він написав.

Маргарита Наваррська звернулась до містики, шукала для своїх новел сюжетів, сповнених релігійної моралі. Рабле переслідували, вороги вимагали розправи над ним. У рік страти Етьєна Доле з'явилася третя книга безсмертного творіння письменника. У 1552 році, за рік до смерті, була видана четверта книга письменника «Гаргантюа і Пантагрюель». Цензура Сорбонни намагалася знищити творіння автора. Книги було заборонено читати, а видавець четвертої книги був викликаний до суду, де йому наказали припинити її продаж, погрожуючи висікти. Довелося втрутитися впливовим друзям, щоб заборону відмінили.

Тро останні роки життя Рабле не збереглося відомостей. Точна дата смерті, як і народження, залишилася невідомою. Помер письменник у першій половині 1550-х років. У збірці епітафій церкви св. Павла у Парижі записано, що Рабле помер 9 квітня 1553року у віці 70 років і похований на цвинтарі цієї церкви. Роман залишився завершеним. Через 9 років після його смерті був надрукований уривок з п'ятої книги, а у 1564 році побачила і і вся книга, невідомо ким і коли ви лана. П

Перша французька революція визнала Рабле своїм попередником, Бальзак вбачав у ньому свого вчителя. Він відтворив його творчі прийоми, манери, стиль в «Баламутний казках». Сміх Рабле, прийоми його сатири, політичнії цілеспрямованості були сприйняті Анатолем Франсом і втілені в «Острові Пінгвінів»; Ромен Ролан – прямий спадкоємець Рабле у творі «Кола Брюньон». Визнання спадковості псьменника можна знайти в «Мандрах Гуллівера» Свіфта і в «Історії одного міста» Салтикова-Щедріна, в памфлетах Марка Твена.

Сміх Рабле був прийнятий на озброєння передової, демократичної культури людства.

«Гаргантюа і Пантагрюель».Сюжет свого геніального роману письменник запозичив з лубочної «Хроніки велетня Гаргантюа» (1532), але через створені ним літературні образи зумів трансформувати волелюбні думки та ідеї свого часу. Вийшло п'ять книг:

1532 р. – «Страшні і жахливі діяння і подвиги вельми славетного, Пантагрюеля-короля дипсодів, сина великого велетня Гаргантюа».

1534 р. – «Найжахливіше життя великого Гаргантюа, батька Пантагрюеля».

1546 р. – «Третя книга героїчних діянь і промов доброго Пантагрюеля».

1552 р. – «Четверта книга».

1564 р. – «П'ята книга».

У своєму романі Рабле використав усі можливі форми комічного. Тут і вбивча ронія, і грубий комізм, і нищівна пародія, і сатиричний гротеск. Письменник завжди сміявся. Постійний гомеричний сміх – його випробувана зброя. Сміх цей – різнобічний і викривальний: він дискредитував і скидав з п'єдесталу застарій святині і авторитети. Незважаючи на те, що все описане в романі подане в комічній формі, книга розповідала про «серйозні речі, які стосувалися нашого життя» (Ф. Рабле).

Книгу письменника не можна назвати романом у сучасному значенні цього слова. У ній немає чіткого розвиненого сюжету, різнобічних характеристик образів, зображення психології героїв. В основу архітектоніки твору покладено розвиток ідей, які об'єднували всі книги в єдине ціле.

Письменник розв'язав у романі великі педагогічні проблеми, давав різку сатиру на феодальні загарбницькі війни, змалював ідеал щасливого суспільства, вислював палку любов до знань, людської культури, виступив проти церковної псевдонауки і богословів.

Культура Ренесансу приділяла велику увагу педагогічним ідеям, оскільки саме педагогіка стояла біля витоків підготовки нової людини. Свої ідеї він втілив у романі «Гаргантюа і Пантагрюель». Перебуваючи в Італії, письменник познайомився з теоріями італійських гуманістів. Він прагнув розкрити значущість системи нового виховання, бо виступав проти схоластики. На його думку, така наука нищила дорогоцінні джерела нового знання, нової освіти, нової культури. Рабле мріяв про те, щоб людина оволоділа основами всіх наук, засуджував школу середньовіччя.

Автор захопився ідеєю освіченого монарха, показав своє ставленя до правителя і влади зокрема. Водночас у романі він не показав справжнього ідеального монарха. Лише окремими натяками дозволив думати, що окремі риси правителя були втілені в образах його героїв – Грангузьє, Гаргантюа, Пантагрюеля. У Грангузьє, його приваблювала одна безцінна якість: «Підлеглих своїх він любив такою ніжною любов'ю, якою жодний із смертних від віку ще не любив». У Гаргантюа – освіченість, доброта, розум, добросердечність, наслідування батька у ставленні до підлеглих. Якось, цитуючи Платона, він заявив: «Держава лише тоді буде щасливою, коли царі стануть філософами

чи філософи – царями.» На думку письменника, Пантагрюель – ідеал правителя, він його улюблений герой.

Від ідеальної політичної системи письменник перейшов до ідеальної суспільної. Рабле змалював картину ідеального суспільства на прикладі Телемського абатства (з грецьк. «вільне бажання»).

Феодальному суспільству не було відоме поняття «свобод». Свобода в розумінні італійського Ренесансу належала лише окремій особі. Гуманісти доводили, що людина не повинна підкорятися чужій волі. Вона мусила робити, відчувати і думати так, як їй цього хотілося б. У Телемі не було примусу ні зовнішнього, ні внутрішнього не тільки для роздумів і почуттів, але й для душі. Картина Телемського абатства – утопія, оскільки жодна держава в Європі не в змозі була утримувати подібну установу. Проте якщо існувало і могло існувати подібне абатство, то й міста і держава теж могли бути вільними, без будь-якого примусу і будь-якого підпорядкування.

Проблема одруження Панурга дозволила Рабле створити цілу галерею художніх образів великої реалістичної сили. Поради, які отримав студент, безглузді і смішні. Порадники являли собою чудову галерею людської дурості. Автор закликав пити зі святого джерела знань мудрість життя. Спрага – вічний пошук істини, вічне невдоволення, кмітлива енергія людського розуму.

Для пропаганди своїх ідей Рабле використав головну зброю – сміх. Його герої великих розмірів. Автор був переконаний: краще сприймалося те, що можна було краще роздивитися. Реалізм письменника критичний, а сатира бойова і темпераментна.

Рабле був гуманістом, діячем Відродження. Його хвилювала доля людства. Він розмірковував над тим, як змінити світ, зробити людину щасливою. Для письменника характерним було вміння побачити за ідеалізованими формами нищу сутність, зокрема: під гордою войовничістю лицарства пусту пихатість і хижацькі інстинкти, під вченою формою схоластичної професури – нікчемність думок, під цнотливістю монахів – безсоромну розпусту і паразитизм.

Письменник використав такі прийоми комічного:

1) розширення і збільшення чуттєвої форми до її переваги над сутністю
відтворених явищ;

2) гротеск – зображення сатиричних портретів;

3) різнобарвну комічність малих форм:

а) зіставлення різних ідейних одиниць (Ьгеуіаге, що означало молитовник і
водночас пляшку);

б) перекручені приказки і подібні за звучанням слова (ате і але – «душа» і
«сила»);

в) словесне безглуздя, побудоване на звуковому поєднанні;

4) поєднання в одному понятті різних контрастних форм:

а) зіставлення великих і малих чисел;

б) поєднання протилежних понять в одному образі.

5) матеріалізація ідеї, розчинення її у формі:

а) метафоричні прізвиська монахів: капюшон, ряса;

б) прізвиська персонажів згідно з їхніми професіями і пакостями: Соусолизун,
Дармоєдон – для воїнів Пікроколя;

в) складання нових слів: пантолонада – від пантолонної проблеми.

Перший український переклад під назвою «Гаргантюа» був надрукований в Харкові у 1929 році, під назвою «Панідулі та Папамами» у Києві в 1957 році.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.024 сек.